|
|
Скачати 4.85 Mb.
|
|
Стан навчання національною мовою на 1926 р.
Відсоток учнів, що навчалися українською мовою, майже на 5 % від відсотка української національності серед цілого населення. Відсоток росіян, за національністю, майже на 1,5 % менший, аніж відсоток учнів, що вчаться російською мовою. У німців той відсоток однаковий. Для решти ж національностей відсоток учнів за мовою викладання значно менший, аніж відсоток тої національності серед усього населення України. Зокрема, велике розходження тут для малочисленних національностей – татарської, грецької та чеської [260:287-288]. Чи йшлося в 20-ті роки про насильницьку українізацію інших народів, які проживали в Україні? Зрозуміло, що ні. В 1924 році було утворено Молдавську Автономну республіку. Крім того, існувало 25 російських, німецьких, болгарських, єврейських, грецьких і польських районів, понад 1000 національних Рад. Національними мовами видавалася велика кількість книг, газет, журналів; працювали відповідні школи, клуби, бібліотеки, вищі та середні навчальні заклади. В національних районах рідною мовою велися діловодство та культурно-освітня робота. У 1925 році політбюро ЦК КП(б)У визнало за необхідне «викладання російської мови в усіх навчальних закладах України». Унаслідок цього, незважаючи на значні здобутки українізації, на кінець 20-х років в Україні 1,3 млн зрусифікованих українців вважали російську мову рідною. Відсоток початкових і середніх шкіл, у яких мовою викладання була російська, лишався значно вищим, ніж відсоток російського населення [101:198-203]. Попри все у 1932–1933 навчальному році в Україні працювали 21971 школи, із них з українською мовою навчання – 18905, російською – 1001, польською – 656, єврейською – 470, німецькою – 451, іншими мовами – 488. У 634 бібліотеках, 96 клубах, 366 сільбудах, 314 хатах-читальнях було запроваджено національні мови. У складі Всеукраїнської академії наук у кінці двадцятих років почав роботу Інститут єврейської літератури, з 1931 – Інститут польської культури. Із 2454 газет, що виходили в Україні у 1935 році, 89 видавалися мовами національних меншин (21 – німецькою, 19 – єврейською, 18 – молдавською, 17 – польською, 7 – болгарською та ін). Крім традиційних етнографічних самодіяльних колективів, активно діяли єврейський, болгарський та грецький театри [152:178].
[260, додаток № 14] У цілому українізації були притаманні такі риси: планомірність, послідовність і високі темпи. На початку 1927 року навчання українською мовою велося в 79 % шкіл соціального виховання і 80 % шкіл ліквідації неписьменності. Біля 50 % українців навчалися у вищій школі. На Харківщині діяло 85 % yкpaїномовних шкіл (водночас у самому Харкові їх було тільки 35 %, а російськомовних – 42,4 %). Якщо в 1917 році не було жодної україномовної школи, то вже в 1932-1933 навчальному році 88,5% школярів України відвідувало украінські школи, частка україномовних газет зросла з 12,5% (1923 р.) до 91,7% (1932 р.). У 1929 75,9 % співробітників місцевого рівня були етнічними українцями, відповідно у центральних органах влади їх кількість складала 36,2 % [239:129]. Українізація набирала темпів. Одним із найголовніших її наслідків було витворення нових українських державно-партійних, господарських і культурних еліт. Це не лише непокоїло московське керівництво, але й викликало зростаючу антиукраїнську шовіністичну реакцію Кремля, а керівництво республіки було звинувачено в «буржуазному націоналізмі». Припинення політики українізації офіційно не оголошувалося. Інша річ – українізація за межами УРСР. У грудні 1933 р. була прийнята постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) про хлібозаготівлі на Північному Кавказі. Ряд пунктів стосувався не заготівель, а національної політики. Українізація майже половини районів Північного Кавказу засуджувалася як «петлюрівщина» [222:583]. Справочинність у радянських установах українізованих районів переводилося знову на російську мову «як більш зрозумілу для кубанців». Проголошувалися негайна ліквідація українських навчальних установ, припинення випуску українських газет і заборона українського радіомовлення. Перепис 1926 р. засвідчив, що населення Кубанського округу майже на 2/3 складалося з українців. Під час перепису 1939 р. українцями могли назвати себе лише ті, які тільки-но приїхали з України, решту кубанців різними заходами, зокрема й терором, голодом примушували вважати себе росіянами. Зловісний 1937 рік розпочався в Україні набагато раніше, ніж в інших районах СРСР. У січні 1933 р. Й. Сталін надіслав у республіку з диктаторськими повноваженнями П. Постишева. Перед ним стояло два завдання: навести порядок у колгоспах, тобто активізувати каральні реквізиції продовольчих запасів у «боржників» і хлібозаготівель, що і спричинило небачений досі голод і загибель мільйонів українців; «утихомирити українську інтеліґенцію як потенційного носія сепаратизму». Він упорався з обома завданнями. У липні 1933 року М. Скрипник, зацькований П. Постишевим, покінчив життя самогубством. Після смерті колишнього наркома освіти було ліквідовано багато здійснених ним у руслі загального курсу на українізацію справ і починань. Почалися гоніння на мову та культуру національних меншин. Було ліквідовано національні райони та сільради, здійснено депортацію десятків тисяч німців і поляків. Вістря репресій скеровувалося проти української політичної та культурної еліти. Одягнений замість френча (традиційної уніформи більшовицьких вождів) в українську вишиванку, П. Постишев вів нещадну боротьбу з носіями «українського буржуазного націоналізму». До концтаборів потрапила більшість діячів української культури, зокрема багато представників нової ґенерації (в основному робітничо-селянського походження), жертвами чекістів стали практично всі, хто брав участь в українській національній революції у 1917–1920 рр. Усі, хто в тій чи іншій мірі був причетний до українізації, опинилися в «трудових таборах», на побудовах Біломорканалу чи були розстріляні взастінках більшовицьких тюрем. Із усього вищесказаного ми можемо зробити висовок про досвід та уроки українізації. Культурне відродження 20-х років виросло з того революційного полум’я, із тих мрій про волю, якими були, попри все, перейняті діячі УНР. Українізацію схвально зустріла українська діаспора на заході. Іван Лисяк-Рудницький писав: «1920-ті роки були найщасливішими в історії Української РСР... Її досягнення в сферах освіти, науки, літератури та мистецтва справді вражають... До 1930 р. Україна наближалась до стану повністю розвиненої, культурно зрілої нації.» [156:461]. Українці перетворилися з «величезної етнічної маси» (І. Франко) на структурно-повноцінну, урбанізовану та сконсолідовану націю, тобто набрали тих характеристик, яких їм бракувало під час революції 1917–1920 рр. Вони вступали у ХХ століття як модерна нація. Українізацію сприйняли не лише етнічні українці, але й представники інших національностей. На думку останніх, бути українцем означало ототожнювати себе з інтересами Радянської України, її господарством і культурою. Усе це викликало пере- ростання українською політичною нацією рамок української етнічної етноспільноти. Показовим є той факт, що такі представники «національного ухильництва», як Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) та М. Волобуєв були етнічним росіянами. Перший закликав письменників у своїй творчості спиратися на національну духовну спадщину та орієнтуватися на європейські цінності. Другий – обґрунтовував необхідність розвитку економіки України як цілісної системи. Маючи козацькі корені, В. Маяковський якось несподівано – чи то під впливом спілкування з літераторами Наддніпрянщини, чи втіливши виношене у підсвідомості – враз проголосив з притаманною йому гучномовністю, щоб почули геть усі: «Разучите эту мову на знаменах, в лексиконах алых, – эта мова величава и проста»: Чуєш, сурми заграли, час розплати настав». Проблеми українізації та національного відродження в незалежиій Україні залишаються актуальними. Українська мова культура дуже постраждали від цілеспрямованої русифікації, і тому вони потребують особливої державної підтримки. Однак методи радянської українізації 20-х років, спрямованої передусім на зміцнення більшовицької диктатури і позбавлення будь-якого суверенітету УРСР, абсолютно неприйнятні. У наших умовах українізація означає тільки одне – дерусифікацію. Демократична держава може й повинна сприяти їй без силових методів, масштабно, але тактовно. Усім громадянам України – не тільки етнічним українцям – має бути забезпечене конституційне право на розвиток мови і культури, але при цьому знання й володіння державною мовою має бути обов’язковим. Загалом українізація 20-х років, за якою стояло українське культурне відродження, стала могyтньою підвалиною національної ідеї. Вона дала можливість українському народові усвідомити себе національною спільнотою, відчути значення мови, культури, традицій як факторів духовного розвитку нації. Саме вона стимулювала ідеї «європеїзму». У літературі, мистецтві на повний голос заявила про себе нова ґенерація національної інтеліґенції. Почало стрімко розвиватися народознавство, зріс інтерес до національних традицій, фольклору, етнографії. Набули великого значення суспільні функції української мови, яка до революції фактично була заборонена, в якій нехтувався шар суспільно-політичної лексики. Українська мова наблизилася до рівня розвинутих мов світу. Українізація сприяла не лише консолідації української нації, а й поглибленню культурних контактів між Східною та Західною Україною з перспективою возз’єднання українських земель. Із остаточним припиненням українізації процес русифікації, по суті, набирав обертів аж до кінця 80-х рр. Віховими в його розвитку були сталінська постанова про обов’язкове вивчення російської мови (1938 р.), постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови й літератури («Брежнєвський циркуляр» 1978 р.), постанова ЦК КПРС і закон про посилення вивчення російської мови у школах («Андропівський указ», 1983 р.), постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (російську) в СРСР (1989 р.) та ін. Якщо у двадцяті роки головною у сфері національних відносин вважалася небезпека російського шовінізму, то з 30-х рр. і до розпаду СРСР КПРС висунула на перший план небезпеку «буржуазного націоналізму». Українізація була тактичним кроком комуністів, спрямованим на виявлення й ліквідацію національних почуттів українського народу та його державнонезалежницьких прагнень, на шляху до своєї стратегічної мети – комунізму. Тактика більшовиків щодо українізації виправдалася. Вона виявила палких прихильників національного відродження, їх віру в майбутнє українського народу в незалежній суверенній Українській державі, але все це заперечувало стратегію комуністів. Як справедливо доводить М. Попович, «українська культура, що так плідно розвивалась в 20-ті роки, була розгромлена» [222:461], а її представники були репресовані та знищені більшовиками. Харків як центр українізації після короткого ренесансу поступово втрачає українське обличчя. Уже в незалежній Україні на сесіях Харківських обласної і міської рад депутати спілкуються переважно російською мовою. Термін «українізація», до речі, відсутній і в Законі про мови, і в офіційних документах незалежної Української держави. Жупелом українізації лякають росіян; як прапором, нею розмахують прихильники «єдиної та неділимої», ті, хто не вважає Україну своєю Батьківщиною, не відчуває себе частиною народу, на землі якого живе. Вимога визнати російську мову державною – це не просто дискусія, а надзвичайно гостра політична проблема. Урівняти нині в правах на державному (офіційному) рівні українську й російську мови в Україні – значить реанімувати теорію та практику «боротьби двох культур», зупинити процес дерусифі- кації. Російська мова неофіційно дедалі більше стає офіційною, для українців цілком реальним стає реґіональний розвиток з обмеженою й непривабливою говірковою культурою. Щоб цього не сталося, українська мова потребує реального та повсякденного конституційного захисту. Свого часу В. Винниченко з гіркотою підсумовував: «Державна влада на Україні повинна бути в національно-українських руках, бо інакше вся справа національного відродження народу буде загублена» [30:312]. Українізація, яка виявила кращі творчі сили нації в 1920-ті рр., їх же і згубила в 1930-ті рр. Відбувалися «чистки» у редакціях газет та журналів, репресовані були ті, хто в 20-ті роки виступав за широке впровадження української мови в усіх сферах суспільного життя; велика кількість україномовних газет і журналів були закриті. До кінця 30-х років була обмежена самостійність українців та інших не російських народів, яку вони мали раніше. Паралельно із цими процесами розгорталася кампанія возвеличення усіх сфер російської культури та мови, постійно підкреслювалася провідна роль Росії та російського народу в СРСР. Це робилося під приводом виховання інтернаціоналізму, пролетарської солідарності та «дружби народів». При цьому само собо розумілося, що культура й мова українців та інших неросійських народів несе в собі риси відсталості та провінціалізму. Панівна культура владно нав’язувала українцям спотворений, гротескний «образ себе», котрий не лишав місця для самоповаги. З 1933 р. більшовицька пропаганда починає вкорінювати в масову свідомість тезу про особливе становище російської мови як мови міжнаціонального спілкування в межах Радянського Союзу, як мови всесвітнього значення, мови творів вождів світового пролетаріату Леніна і Сталіна, а це, відповідно, ставило в особливе привілейоване становище її носіїв – членів російської національної меншості в союзних республіках. Посилилось явище так званого лінґвоциду, тобто свідомого цілеспрямованого нищення мови, в даному випадку – української як головної ознаки етносу. Лінґвоцид є передумовою масової денаціоналізації, манкуртизації. Без нього неможлива втрата народом історичної пам’яті, націонапьної самоідентичності, а без цього, в свою чергу, не може відбутись асиміляція – поглинання одного народу іншим. Ось чому народи-поневолювачі ніколи не забували про необхідність нищення мови поневірюваних наро- дів. Форми лінґвоциду можуть бути відвертими чи закамуфльованими, однак це не змінює ні суті, ні кінцевої його мети. Лінґвоцид української мови здійснювався різними засобами і шляхами, нариклад, через заборону української мови, через приниження статусу й престижу цієї мови, через зближення й уподібнення її до іншої мови, через освіту. «Вы говорите серьезно или по-украински?» – демонструвало свою дотепність населення Радянської України в той час. У кінці 30-х років російська мова стала обов’язковим предметом вивчення в українських школах (Постанова 1938 року «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР»). У цей же час український алфавіт, граматика та словник були наближені до норм російської мови, а остання активно витісняла українську з повсякденного життя. Починаючи з 30-х років, поступово скорочується викладання українською мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припиняється вивчення української мови у всіх вищих навчальних закладах, крім українського відділення філологічних факультетів університетів та педагогічних інститутів, згортається україномовне справочинство, українська мова витісняється з наукової сфери. Протестувати було небезпечно. Чому? Згадаймо, що було далі. 2 липня 1937 р. політбюро ЦК ВКП(б) схвалило постанову «Про антирадянські елементи», у якій секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВД пропонувалося в п’ятиденний термін створити «особливі трійки» і визначити кількість осіб, що підлягають розстрілу або виселенню. Операція розпочалася 5 серпня 1937 р. за наказом керівництва НКВД СРСР №00447 і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона була припинена за рішенням політбюро ЦК ВКП(б) лише 15 листопада 1938 р. Це була наймасовіша за всю радянську епоху «єжовская чистка» населення, яке, на думку керівництва СРСР, не було придатним для будівництва комунізму. За 15 місяців цієї страшної вакханалії «особливі трійки» без розслідувань, судів, прокурорів, захисників і здебільшого без самих звинувачених, винесли 681692 смертні вироки. Списками. Вироки виконувалися негайно. Цілковито в дусі настанов Леніна. який учив: «Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи, не допускаючи ідіотської тяганини». На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репpeciї двох категорій: перша – розстріл, друга – ув’язнення. І як завжди, відразу посипалися звіти про перевиконання лімітів; мало того – розгорнулося канібaльське соціалістичне змагання за їх перевиконання. Висувалися зустрічні плани. Вимагали збільшення лімітів, особливо першої категорії. Знову Україну заполонили орди русифікаторів, які відкрито проповідували шовіністичні ідеї, вимагали збільшення російськомовних шкіл, друкованих видань, двомовності в справочинстві, «злиття націй». Минули роки. Україна стала незалежною, суверенною державою. Але й нині звучать ті самі гасла і заклики: «Нет украинизации школ!», «Идет ползучая украинизация!». Пам’ятаймо, Помаранчева революція ще не перемогла. Шалений наступ русифікаторів після Майдану триває. А постійні волання національної еліти до Президента як гаранта Конституції залишаються без відповіді. Українізація 20-х років, з одного боку, зміцнила більшовицький режим в Україні, а з іншого – зрушила процес дерусифікації українського суспільства, посприяла розвиткові національної освіти, науки, культури, відновленню пріоритету національних цінностей і традицій, стала основним засобом спілкування і самовираження української етноспільноти. Водночас вона поглибила суперечність між прагненням українського народу до незалежності й проґpесу та спробою більшовиків відновити імперію на засадах соціалізму. |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
ПИТАННЯ ДО ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ З КУРСУ Державна мова – мова професійного спілкування. Мовне законодавство та мовна політика в Україні |
Інформаційна політика навчального закладу, як відображення сучасного освітнього середовища Пріоритетом в розвитку освіти, поряд з традиційним, є впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у навчальний процес та... |
|
ДУХОВНО-ЦІННІСНИЙ АСПЕКТ Філософська творчість Г. Сковороди як передумова становлення класичної філософської думки в Україні |
Іноземні інвестиції як чинник економічного розвитку в Україні Анотація Україну. Аналізуються шляхи покращення інвестиційної діяльності в Україні. Досліджується роль іноземних інвестицій у системі фінансового... |
|
2. Політика, як діяльність виникла в умовах Яка із наведених дефініцій найбільш точно відповідає поняттю «стабільна політика» |
Сатирична комедія М. Куліша «Мина Мазайло» М. Куліша «Мина Мазайло», вчити аналізувати твір, визначати проблематику, розкрити актуальність твору в наш час: мовна проблема в... |
|
Тестові завдання для перевірки рівня навчальних досягнень учнів по... А. Перевищення доходів держави над її видатками. Б. Збільшення видатків держави |
ЕЛЕКТРОННИЙ ПІДРУЧНИК ТА ПРОБЛЕМА СИСТЕМАТИКИ КОМП'ЮТЕРНО-ОРІЄНТОВАНИХ ЗАСОБІВ НАВЧАННЯ Резюме. У роботі запропоновано аналіз поняття “електронний підручник”. Розглянуто структурний аспект підручника, що передбачає виявлення... |
|
ВИПУСКНА РОБОТА Основні проблеми впровадження дистанційної освіти в Україні |
«Про встановлення вартості проїзду пасажирів на міських маршрутах... У України «Про автомобільний транспорт» тарифна політика на автомобільному транспорті загального користування повинна задовольняти... |