|
|
Скачати 4.85 Mb.
|
|
Етномовний склад населення України (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р.)
Як було сказано, українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 р. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення. Порівняно з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2%. Відсоток інших мов, які були вказані як рідні, за міжпереписний період збільшився на 0,4% і становить 2,9% [212: 12]. Як видно з таблиці 2.3, чи не найскладнішим завданням є оволодіння населенням українською мовою. Майже повністю російськомовними себе вважають євреї – 83%, греки – 88,5%, білоруси – 62,5%, німці – 64,7%, татари – 58,7% тощо. Деякі національності на час проголошення незалежності України та переходу до ринкових відносин мали певний стартовий капітал і, спираючись на зв’язки з етнічною батьківщиною, нині активно відроджують свої національні святині, відкривають власні навчальні заклади, де навчання здійснюється, окрім, звичайно, рідної мови, російською мовою. Їхні представники у політичній еліті, працівники сфери освіти чи інших сфер не поспішають спілкуватися державною мовою, посилюють протестний потенціал прихильників двомовності. Має рацію академік І. Юхновський, який наголошує, що у цивілізованих суспільствах, де державна еліта усвідомлює консолідуючу державотворчу роль мови, так розв’язують проблему організації навчання в школах мовами національних меншин: усі предмети викладають державною мовою, за винятком кількох – літератури, мови, історії тієї чи іншої етноспільноти. У нас же, скажімо, на Закарпатті, є школи тільки з угорською чи румунською мовою викладання, чи ще якоюсь. Для якої держави ми вчимо дітей – на це риторичне запитання відповіді немає [312:4]. Слід підкреслити, що водночас об’єктом русифікації стали і національні меншини України. Напередодні Другої світової війни в Україні було ліквідовано систему культурно-освітніх закладів, що обслуговували потреби національних меншин. Під час і після війни окремі національні меншини були піддані репресіям і вислані за межі України, а їх повернення на свої етнічні території створює немалі труднощі. Нині на території України проживають 10,9 млн. осіб – представників 134 національностей, для забезпечення культурно-освітніх потреб яких створено 1067 національно-культурних товариства. Таким чином, впровадження української мови як державної у публічній сфері не було до кінця послідовним і не супроводжувалось системними заходами, спрямованими на подолання тяжкої спадщини – деформованої мовної ситуації, спричиненої політикою мовно-культурної асиміляції неросійських народів, що її проводила Російська імперія в обох своїх іпостасях – самодержавній та комуністичній. Робота у галузі відродження, вивчення та захисту національних мов може бути ефективною лише за активної участі у ній національно-культурних товариств і центрів, які здатні виразити культурно-мовні інтереси відповід- них етносів. Утім, жодна з мов національних меншин, що функціонують в Україні, не може бути використана як привід для розпалювання ворожнечі між прсдставниками різних національностей. Необхідно забезпечити гармонійний розвиток і взаємодію державної та національних мов, Суть заходів на підтримку української мови полягає не в її насильному нав’язуванні, а в тому, щоб надати громадянам України, які раніше були позбавлені свободи вибору, можливість вільно опанувати мову батьків (або) свідомо вивчити мову своєї національності з урахуванням перспектив, які відкривають її знання для самовдосконалення, самореалізації і повномасштабного здійснення конституційних прав. Як уже зазначалося, українське суспільство не перебуває у стані гострого конфлікту між носіями двох провідних на сьогодні мов – української та російської. Більше того, відсутній і caм чіткий поділ суспільства на дві групи за мовною ознакою. Соціологи здебільшого поділяють населення за етномовними ознаками на такі три основні групи: україномовні українці, російськомовні українці та росіяни (україномовних росіян, кількість яких навіть не наближається до рівня статистичної похибки, в окрему групу не виділяють). За іншим підходом, що враховує користування мовою, окрім російськомовних та україномовних, виділяють також групу суржикомовних і двомовних (українська та російська). Попри відсутність різкої поляризації, мова (і в аспекті користування нею, і як чинник ідентичності) може стати джерелом напруженої сітуації. Особливо це стосується двох ліній, що поділяють українське суспільство в мовному плані, соціальної та географічної. Причому обидві зумовлені історичним обставинами. Перший поділ на україномовне село та російськомовне місто – наслідок русифікації в період масової урбанізації початку минулого століття та індустріалізації 1930-х. Характерно, однак, що попри виразне суспільне маркування («міське», російськомовне – престижне, а «сільське», україномовне – відстале), конфліктність за цією лінією не надто значна. Причини полягають як у прийнятті значною частиною сільського населення свого нижчого статусу, так і у відсутності «жорсткої» асиміляції з боку держави. Водночас слід зауважити, що і цей поділ не універсальний, наприклад, стосовно мовної ситуації на Закарпатті, Донбасі чи в Криму. Друга лінія – географічний поділ. У спрощеному вигляді його подано в концепції «двох Україн»: «російськомовної східної» та «україномовної західної». І хоча спрощеність цього підходу вже не раз критикувалася, він ефективно використовувався для мобілізації населення (передусім східних і південних областей) на милулих президентських виборах. Поява та утвердження регіональної «східноукраїнської ідентичності», яка базується, насамперед і майже виключно, на мові, хоч і менш імовірне після президентських виборів 2004 р., проте не втратило своєї актуальності. Усі ці суперечності не привели до міжгрупової напруженості чи протистояння. Утім, вони є базою для постійних конфліктів і протистояння на політичному рівні – між політичним силами, які претендують на роль презентантів конкретних мовних груп про це йтиметься далі). Не спиняючись на достатньо широко описаному функціональному аспекті мовної ситуації в Україні, відзначимо явний дисбаланс на користь російської мови у більшості сфер суспільного життя (йдеться про засоби масової інформації, книгодрукування, бізнес, шоу-бізнес). Причому після проголошення незалежності України та надання українській мові статусу державної, позиції останньої послабшали. Винятки тут – хіба що політична та освітня сфери. Очевидно, що функціонування мов також має peґіональний аспект. Так, найменше потреби україномовних українців задовольняються в південних і східних областях. Як свідчать дані дослідження серед студентів Дніпропетровська, лише 6,3% тих із них, хто назвав рідною мовою українську, послуговувалися нею у державних установах, ще 30% використовували під час спілкування з офіційними особами українську та російську. За час, що минув після цього опитування, загальна ситуація із забезпеченням мовних прав україномовних громадян певною мірою змінилася. Найпомітніші зміни за останні кілька років (як щодо статусів, так і щодо сфер функціонування української та російської мов) відбулися у Києві [319:40]. Утім, формальний статус української мови навіть в офіційній сфері не збігається з фактичним. Так, українська стала мовою судочинства на всій території України тільки з 1 вересня 2005 року. При чому це було одразу витлумачено захисниками позицій російської мови як дискримінація. Водночас відмова російській мовній групі у офіційному статусі створює певне джерело напруженості у цій групі. Причому джерело незадоволення тут має швидше символічний і перспективний характер. Мається на увазі передусім привілейований, порівняно з україномовними, статус, який мали російськомовні в Російській імперії та Радянському Союзі. Завдяки домінуванню російської мови у більшості суспільних сфер, російськомовні мають досі якщо не вищий, то принаймні рівний з україномоним статус. Однак формальне прирівнення до «національних меншин» створює відчуття небезпеки зниження цього статусу за зразком Латвії або Естонії. Щодо представників україномовної групи, то найбільше джерело напруженості тут – обмеженість функціонального поширення української мови, підсилена невідповідністю офіційно проголошеному привілейованому (порівняно з російською та всіма іншими мовами) статусу єдиної державної. Ситуація у закладах освіти України демонструє тенденції до поступового збільшення кількості учнів і студентів, які навчаються українською мовою. В 1999 р. 100% дошкільних закладів Вінницької, Волинської, Івано-Франківської, Тернопільської областей і міста Києва перейшли на українську мову навчання. Кількість учнів середніх навчальних закладів, які навчаються українською мовою досягає 70%. Проте лише 0,6% сягає кількість учнів денних середніх україномовних навчальних закладів на початок ХХІ ст. У Донецькій – 12%, Луганській – 15%, що навіть не відповідає кількості українців серед населення цих областей. Суттєво покращилось становище в Одеській – 42, Харківській 51, Херсонській – 73%. Відносно високий відсоток україномовних середніх навчальних закладів в решті peґіонів. Стосовно російськомовних середніх освітніх шкіл денного навчання, то тут показники не можуть викликати невдоволення тих, хто виявляє претензії щодо нібито обмеженого функціонування російської мови в Україні. Незначне зменшення навчальних закладів цієї категорії з 50% до 32-х % ще не відповідає питомій вазі росіян в Україні, яких за останнім переписом мешкає лише 17,3%. Підсумки моніторингу «За анкетою студентів» на 1 жовтня 2005 р., проведеного науково-дослідним інститутом українознавства Міністерства освіти й науки України (опитано 2566 громадян віком від 18 до 30 років і охоплено всі реґіони України) засвідчили позитивні тенденції зростання української мови в системі освіти. На запитання «Що для вас є українська мова?», 74% респондентів засвідчили, що вона для них є рідною, а 22% назвали її мовою офіційного спілкування. «Чи задовольняє Вас якість отриманої україномовної освіти?» 51% вказали, що задовольняє частково. І це зрозуміло: відсутність достатньої кількості спеціальної літератури українською мовою, кваліфікованих україномовних кадрів викладачів, переважно неукраїномовна оточуюча атмосфера тощо впливають на якість україномовної освіти. Але 32% відповіли ствердно, тобто якість освіти українською мовою їх задовольняє. Моніторинг засвідчив також, що змінилося ставлення студентів до української мови протягом останніх 3-5 років, а саме: 63% вказали, що відбулися зміни на краще, а 15% відзначили, що їх ставлення до української мови істотно поліпшилося. Опитані студенти вважають за потрібне для піднесення соціального престижу української мови поліпшити якість і збільшити кількість літературної продукції українською мовою – 33%, а 30% з них – збільшити кількість годин для ґрунтовного вивчення української мови й україномовних предметів та збільшити кількість, позалекційних україномовних заходів. У студентської молоді зростає потреба у вивченні й спілкуванні українською мовою. Арґyментація опитаних така: щоб бути по-європейськи освіченою й культурною людиною – 47%. Викликає оптимізм і те, що 41% відчули національну ідентичність [321:5]. Таким чином, аналіз мовної ситуації в Україні виразно засвідчує наростання стагнаційних явищ у посиленні русифікації населення деяких peґіонів, розвитку державних функцій української мови. Це виявляється насамперед у катастрофічному зменшенні тиражів української книги, періодики, у різкому обмеженні, порівняно з початковим етапом дії Закону про мови, кількості курсів для вивчення української мови. Дедалі більшого поширення набувають погляди щодо необхідності зміни мовного законодавства в напрямі закріплення державних функцій і за російською мовою. Сьогодні ситуація в мовній сфері залишається складною, характеризується низкою негативних явищ і тенденцій. Сучасній мовній ситуації притаманний розвиток процесів, які негативно впливають на стан української мови, а саме: українська мова як державна ще не набула необхідного поширення в усіх сферах суспільного життя; подекуди навіть спостерігаються процеси звуження сфери застосування української мови, що спричиняє соціальну напругу у суспільстві, породжує сепаратистські настрої, суперечить інтересам національної безпеки України, ставить під загрозу її суверенітет і державне самовизначення; викликає занепокоєння скорочення навчальних годин на вивчення української мови та літератури в основній ланці середньої загальноосвітньої школи, що позначається на рівні знань учнів із цих предметів. Випускники загальноосвітніх (а подекуди і вищих) навчальних закладів не мають достатніх знань і навичок з орфографії, пунктуації, стилістики, усної мови, ділового спілкування і письма. У навчальних закладах Автономної Республіки Крим, деяких південних і східних областей не вживаються належні заходи для переходу на викладання державною мовою; більшість підручників і навчально-методичних посібників не відповідають сучасним вимогам і потребують заміни чи оновлення; скорочено функціонування української мови в недержавних засобах масової інформації (газетах, журналах, на телебаченні, радіо); скорочено видання книг українською мовою, значно зменшились їхні наклади, скоротився ринок української книги та система державного книгорозповсюдження; недостатньою є пропаганда української мови в засобах масової інформації, в загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих на вчальних закладах, у професійній сфері; неповною мірою використовується українська мова в структурах державної влади, Збройних силах України, правоохоронних органах, кредитно-банківській сфері, на громадському транспорті та у сфері обслуговування; незадовільним є поширення української мови в середовищі комп’ютерних комунікацій, зокрема в українському сеґменті Інтернету; не вживаються необхідні заходи з розвитку вітчизняних лінґвістичних технологій, що загрожує становленню вітчизняної технології знань і може спричинити довічне аутсайдерство України в технологічній сфері. Питання дискримінації за мовною ознакою потребує спеціальних досліджень, особливо з огляду на численні факти, наведені як представниками російської (переважно в західних peґіонax), так і українських (решта території країни) мовних груп. Oтже, враховуючи привабливість цього питання для політичних сил, що претендують на роль захисників обох мовних груп, об’єктивну картину дискримінації буде складено лише шляхом чіткого визначення цього поняття у відповідності до мовної ситyації в Україні, а також неупередженого розгляду оприлюднених даних. Як бачимо, мовна ситуація в Україні диктує необхід- ність об’єктивного, наукового вивчення мовних процесів і тенденців у різних регіонах країни і на цій основі розроблення системи ефективних засобів, спрямованих на забезпечення планомірного та безконфліктного розвитку мовних відносин, створення оптимального мовного середовища. Посилення процесів русифікації України викликано не стільки кризою українського села, новими реаліями відкритого суспільства і ринковою конкуренцією, скільки неспроможністю непатріотичної влади здійснювати сильну і системну мовну політику. За минулі роки влада не спромоглася ні затвердити концепцію державної мовної політики, ні розробити та здійснити ефективну програму мовного планування, ні створити дійовий механізм відродження і підтримки української мови, ні протидіяти мовно-культурній експансії Росії. У практичному плані це означає створення сприятливих умов для подальшого утвердження в Україні російської мови за рахунок витіснення з ужитку української. Нинішню мовну ситуацію в Україні слід розглядати як результат незавершеного асиміляційного процесу примусового перетворення україномовної спільноти на російськомовну, що здійснювався з метою цілковито розчинити етнос в російському і знищити українську Україну. Заслуговують на увагу окремі специфічні риси, що є важливим доповненням окресленої проблеми мовної політики. По-перше, характерною особливістю мовної проблеми є диференційований ступінь зацікавленості окремих сторін у різних її аспектах. Так, найбільші протести з боку російськомовної частини суспільств висловлюються щодо українізації у сфері освіти, сказане особливо стосується етнічних росіян. Що ж до україномовних українців, то в них найбільше занепокоєння викликає стан інформаційного простору та питання закріплення за українською мовою статусу офіційної мови. Остання проблема важлива для них не тільки у площині фактичного вживання української мови посадовцями, скільки з огляду на символічне значення офіційного статусу мови. По-друге, мовна проблема має вагому психологічну складову. Неможливість задовольнити свої інформаційні, комунікативні чи освітні потреби рідною мовою викликає як в україно-, так і в російськомовних громадян відчуття другосортності, яке спрямовує розвиток мовної політики у конфліктогенну площину. |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
ПИТАННЯ ДО ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ З КУРСУ Державна мова – мова професійного спілкування. Мовне законодавство та мовна політика в Україні |
Інформаційна політика навчального закладу, як відображення сучасного освітнього середовища Пріоритетом в розвитку освіти, поряд з традиційним, є впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у навчальний процес та... |
|
ДУХОВНО-ЦІННІСНИЙ АСПЕКТ Філософська творчість Г. Сковороди як передумова становлення класичної філософської думки в Україні |
Іноземні інвестиції як чинник економічного розвитку в Україні Анотація Україну. Аналізуються шляхи покращення інвестиційної діяльності в Україні. Досліджується роль іноземних інвестицій у системі фінансового... |
|
2. Політика, як діяльність виникла в умовах Яка із наведених дефініцій найбільш точно відповідає поняттю «стабільна політика» |
Сатирична комедія М. Куліша «Мина Мазайло» М. Куліша «Мина Мазайло», вчити аналізувати твір, визначати проблематику, розкрити актуальність твору в наш час: мовна проблема в... |
|
Тестові завдання для перевірки рівня навчальних досягнень учнів по... А. Перевищення доходів держави над її видатками. Б. Збільшення видатків держави |
ЕЛЕКТРОННИЙ ПІДРУЧНИК ТА ПРОБЛЕМА СИСТЕМАТИКИ КОМП'ЮТЕРНО-ОРІЄНТОВАНИХ ЗАСОБІВ НАВЧАННЯ Резюме. У роботі запропоновано аналіз поняття “електронний підручник”. Розглянуто структурний аспект підручника, що передбачає виявлення... |
|
ВИПУСКНА РОБОТА Основні проблеми впровадження дистанційної освіти в Україні |
«Про встановлення вартості проїзду пасажирів на міських маршрутах... У України «Про автомобільний транспорт» тарифна політика на автомобільному транспорті загального користування повинна задовольняти... |