|
|
Скачати 4.85 Mb.
|
|
2.2. Державна мова та двомовність у контексті європейськогo досвіду Серед моделей мовного спілкування найбільш ефективною є мова нації, яка дала ім’я державному утворенню, звичайно, при вільному використанні рідної мови національними меншинами в їх внутрішньоетнічному спілкуванні. Це особливо важливо тому, що на даному етапі розвитку людства саме нація є найвищою формою виробленої ним етноорганізації суспільства. Необхідність такої моделі зумовлена перш за все комунікативною роллю мови: вона має слугувати цілям загальнодержавного спілкування здатного забезпечити взаємодію різних частин одного етносу в моноетнічній державі або різних етноспільнот у поліетнічній країні. Єдина мова для усіх громадян обумовлює формування в суспільстві базових цінностей його існування. Число національних держав, а значить, і мов націй як державних у світі, має тенденцію до кількісного збільшення [40:94]. Професор Пол Р. Брас (США) зазначає, що у 1800 р. в Європі було 16 нормативних мов, у 1900 р. – 30, а у 1932 році – їх стало уже 53 [22:466]. Зараз у Європі 43 національні держави, а загальнодержавних мов – 56. Незалежно від типу устрою (унітарний чи федеративний) та етнічного складу (моноетнічна чи політетнічна країна), провідна роль в організації економічного, культурного чи політичного життя на всій території країни належить державі. Центральна влада для управління та розвитку економіки, керівництва загальнодержавними й місцевими політичними інституціями, для організації системи освіти, зміцнення культурних зв’язків між різними реґіонами і етноспільнотами країни потребує єдиної мови. Вимога використовувати одну мову для загальної комунікації обумовлена об’єктивними потребами зміцнення державного утворення, його стабілізації і розвитку. Ця закономірність виявила себе у процесі розпаду колоніальної системи й утворення національних держав. Діє вона і на пострадянському просторі. Єдина мова, обрана для загальнодержавного спілкування, має статус державної мови. Сама назва «державна мова» у тому розумінні, яке йому надається у країнах, що вибороли незалежність, не може вважатися одіозною за наступних умов: а) обрання однієї з мов як державної не повинно обмежувати інші мови, які функціонують на території держави; б) якщо не применшу- ється їх роль як важливого засобу внутрішньоетнічого спілкування; в) визнання іншомовним населенням державної мови як необхідного засобу внутрішньодержавних зв’язків. За цих обставин вирішується головне: «Людина має схильність спілкуватись із собі подібними, тому що в такому стані більше почуває cебе людиною» (І. Кант). Мовні спільноти в межах окремих держав поділяються на декілька груп: 1. Спільноти з автохтонною мовою мононаціональної держави, що має незначну кількість іноетнічного населення (Японія, Корея, Норвегія та інші країни). 2. Автохтонні спільноти, в яких мова домінуючого етносу, на відміну від країн з мононаціональним складом, виконує принаймні дві функції: є мовою чисельно переважаючого етносу і мовою міжнаціонального спілкування всередині держави (мова державного апарату, системи освіти, науки, культури). До цієї групи слід віднести В’єтнам (в’єтнамців – 75 %), Китай (китайців – 95 %), Росію (росіян – 82 %), ФРН (німців – 92,7 %), Польщу (поляків – 98,3 %); Узбекистан (узбеків – 71,4 %). 3. Мовні спільноти, де функціонує державна мова домінуючого етносу, але його питома вага серед населення країни менша 75 % (Молдова – 64,5 % , Латвія – 52 %, Киргизстан – 52,4 %, Таджикистан – 72,3 %, Естонія – 63,5 %) [23:129-139; 284-286]. Етнографи вважають, якщо питома вага титульного етносу складає менше 75% населення країни, настає дестабілізація етнобуття, в тому числі і на мовному фунті. 4. Мовні спільноти держави, в яких мова етносу, що дав їй назву, не стала домінуючою (Україна, Білорусь). Тут мовна ситуація ускладнюється і потребує особливої виваженої етнонаціональної політики. У цих державах домінує мова колишньої метрополії або проголошена на законодавчому рівні двомовність (Білорусь). Таким чином, у дванадцяти країнах, утворених на теренах колишнього Радянського Союзу, функціонує національна мова, проголошена як державна, а на території автономій офіційною поряд з державною є мова нації, що дала ім’я цьому автономному утворенню (крім України, де Автономна Республіка Крим є автономією територіальною). У трьох колишніх республіках поряд з державною національною мовою функціонує в у тому ж статусі ще й російська. Причини цього різні. В Білорусі тому, що тут перемогла проросійська політична еліта, яка домоглася законодавчого закріплення російської мови. В Казахстані і Киргизії корінна, титyльна нація не є кількісно більшістю населення, і тому політичний компроміс між нею і російськомовною більшістю уможливив конституційно закріплену двомовність. Таблиця 2.3 Країни, утворені на теренах колишнього СРСР, в яких мова титульної нації визнана державною
[113;114;115] Таблиця 2.4 Країни, в яких конституційно проголошено двомовність
[115] Окрему групу складають мовні спільноти постколоніального типу. Серед них заслуговують на увагу принаймні три групи: 1. Держави, в яких спільна мова колишніх метрополій використовується для внутрішнього і міждержавного спілкування (англомовні, франкомовні та португаломовні країни). У цій групі національна мова ще не досягла рівня літературної, але поступово набуває рис державної. 2. Велика група країн, для яких основним засобом спілкування є арабська. Єдина релігія та спільна мова обумовлюють подальше зростання єдності мусульманських країн і їх роль у світовому співтоваристві. 3. Група країн СНД, що утворилася на пострадянському просторі, для яких російська мова виступає здебільшого мовою міждержавного спілкування. У конституціях держав, що утворилися на терені колишнього СРСР, мова титульної нації переважно закріплена як державна (Грузія, Естонська Республіка, Литовська Республіка, Республіка Білорусь, Республіка Молдова, Республіка Узбекистан, Російська Федерація та ін.). У країнах, де наявні території з корінними етносами та на цій підставі утворені автономії, виокремлюються і відповідні мови цих етнополітичних одиниць. Так, стаття 8 Конституції Грузії наголошує: «Державною мовою Грузії є грузинська, в Абхазії – також абхазька» [114:7]. Стаття 68 Конституції Російської Федерації, проголошуючи державною мовою на всій території країни російську, пунктом другим констатує: «Республіки мають право встановлювати свої державні мови. В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, державних установах республік вони вживаються поряд із державною мовою Російської Федерації» [115:421]. Тобто з численних корінних народів виокремлені ті титульні етноси, які одержали статус національної державності (республік). Національна мова автономних народів деяких країн СНД, які одержали конституційний статус автономних одиниць, визнається як державніа чи офіційна мова автономії (Південно-Осетинська в Грузії, Каракалпацька в Узбекистані), та не виділяються як державні мови автономних областей і автономних округів у Російській Федерації тощо. Вони прирівнюються до мов некорінних національностей, об’єднаних у національно-культурні товариства. Наприклад, у статті 13 Конституції Молдови записано: «Держава визнає і захищає право на збереження, розвиток і функціонування російської мови та інших мов, що використовуються на території країни» [115:195]. Звичайно, тут стаття закладає таку суперечність, як, скажімо, неувага до корінного народу ґаґаузів, до майже 600-тисячної громади українців, які мешкають у Молдові. Але для останньої тут відкриті школи з українською мовою навчання, створюються умови для отримання освіти за міждержавними угодами в Україні тощо. Вищезазначена стаття 68 Конституції РФ «гарантує всім народам право на збереження рідної мови, створення умов для її вивчення і розвитку». Тут говориться про народи, але не згадуються некорінні нації, які тут проживають. Глобалізаційні процеси на сучасному етапі обумовлюють потребу захисту мов не лише титульних націй, а й тих, які є офіційно визнані ООН. Так, турботою про зміцнення ролі державної мови просякнута політика Російської Федерації. Законодавчий акт «О языках народов Российской Социалистической Федеративной Республики» (1991 р.), проголошення російської мови державною в Конституції РФ (стаття 62) та інші документи засвідчують зростаючу увагу до мовної політики. Проблема державного унормування нових націй-держав, завжди виникає при поліетнічності населення країни. У мовному законодавстві держав світу дослідники А. Погрібний, Л. Масенко та інші виділяють принаймні три основні підходи до розв’язання цієї проблеми (тут не беруться до уваги країни – колишні колонії, що продовжують користуватися тільки мовою метрополії, як, наприклад, уся Латинська Америка і майже вся Африка). Перший, найпоширеніший підхід полягає в тому, що мовою державного життя обирається мова однієї національності (зазвичай тієї, яка зробила основний внесок у формування держави та переважає кількісно над іншими етнічними групами). Такий статус мають, наприклад, іспанська (кастильська) мова в Іспанії, норвезька – у Норвегії, узбецька – в Узбекистані і т.д. Він може бути зафіксований у Конституції, як, наприклад, в Іспанії і Болгарії, або не зафіксований, як у Великобритaнії, США, Чехії, Угорщині У законодавстві різних країн назва цієї мови може бути різною – офіційна (Хорватія), державна (Молдова), національна або простю мова даної держави (наприклад: «мова Французької Республіки – французька»). Загалом у світі переважає перше з цих означень, яке, до речі, повністю відповідає значенню «державна мова» і в законодавстві країн – колишніх республік СРСР. Так, у Європі мова співпадає з назвою держави у 34-х країнах, не співпадає – в 9. Другий шлях вибору загальнодержавного засобу спілкування в умовах двомовності (багатомовності) – визнання як офіційних, тобто державних, усіх основних мов країни. Це має місце переважно в тих державах, де важко визначити якусь одну корінну національність (наприклад, у Люксембурзі, де дві офіційні мови – французька і німецька) або є території компактного проживання двох і більше етносів. Світова практика засвідчує і третій варіант – також законодавче закріплення у ролі офіційної двох чи більше мов, поширених у країні. Статус двох офіційних мов – місцевої національної і мови колишньої метрополії – практикується переважно в постколоніальних країнах: наприклад, хінді й англійська в Індії, ірландська й англійська в Ірландії [додаток Б]. Формально в законодавстві цих країн місцевій і національній мові відводиться нібито головна роль (вона фігурує першою по порядку в переліку офіційних мов, а в нині чинній Конституції Індії, прийнятій 1950 року, офіційна роль англійської мови, крім того, була обмежена тільки найближчими 15 роками), насправді ж панівне становище в державному житті займає саме мова колишньої метрополії. Україна за своїм мовним законодавством належить до першої з трьох названих груп, але тільки де-юре, а насправді – більше до третьої, із фактичним домінуванням мови колишньої метрополії. Виходячи з історичних особливостей формування етнічного складу України, коли українці є корінним етносом майже на всій її території, та його сучасного розселення, коли українці мають кількісну перевагу на всіх землях, окрім Криму, роль державної (за зарубіжною термінологією, офіційної) мови в Україні має виконувати одна мова – українська. Це зафіксовано і в нині чинній Конституції України (ст. 10). Крім того, це є історично виправданим. Статус державної забезпечує українській мові можливості поступового розширення сфери її функціонування, яке століттями обмежувалося. Паралельне вживання понять «державна» та «офіційна» мови було запроваджене в СРСР 1990 року, коли після того, як мови корінних національностей у союзних республіках були проголошені державними, офіційною мовою в межах усього Радянськогo Союзу було запропоновано вважати російську. Співіснування понять «державна» й «офіційна» мови закріплене в законодавстві республіки Крим: державними проголошені російська, українська і кримськотатарська, тоді як офіційною – тільки перша з них. Одночасне юридичне використання понять державної та офіційної мов, а головне – їх практичне тлумачення в двох останніх випадках виразно засвідчують тенденцію до того, що номінально державна мова розуміється як така тільки формально, як наділена суто представницькими функціями, тоді як офіційна мова стає фактично державною. Чіткого та логічно вмотивованого розмежування понять державної і офіційної мов у законодавстві немає, оскільки на загальнодержавному рівні державна мова є одночасно й офіційною. За бажанням таке розмежування можна було б зробити на основі лексичних значень самих цих слів. Тоді б офіційна мова застосовувалася тільки в офіційно-ділових сферах державного життя, не охоплюючи, на відміну від державної, сфер освіти, культури, науки, виробництва, інформації, армії тощо. Але, звичайно, не цього (власне не тільки цього) прагнуть прихильники введення офіційної мови, а того, щоб вона стала другою, фактично ж, як свідчить досвід, першою державною мовою. Л. Масенко, наголошуючи на близькості української, білоруської та російської мов, переконливо пише про неминуче поглиннання домінуючою мовою мови слабшої за статусом (за престижністю) мови, про політичну скерованість цього процесу. Спрямованого в недалекому минулому «для виховання трудівників у дусі інтернаціоналізму» [167:56]. Як відомо, інтернаціоналізм (русифікація) – це один із шляхів забуття про приналежність людини до певної нації, про відповідальність за неї; фактично така політика веде до зникнення нації. На всій території України корінним етносом є український. Інші етногрупи оселилися тут з різних причин, переважно дисперсно, значно пізніше. Тому прикладом для нас повинні бути такі країни, як Німеччина, Швеція, Японія, в яких збільшуєть кількість еміґрантів. Ніхто не примушує останніх вивчати державну мову. Проте без належного знання цієї мови нікому не вдасться стати ні депутатом парламенту, ні працівником будь-якої державної установи. Жоден з еміґрантів при цьому не ставить питання про дискримінацію чи порушення прав людини, адже, крім прав, існують ще й обов’язки. Один з них – знати мову народу, на землі якого ти проживаєш, якщо хочеш, щоб ця земля була для тебе рідною домівкою [А. Погрібний]. В окремих країнах двомовність сформувалася на ґрунті входження певного кантону, провінції, реґіону разом зі своєю землею, своєю мовою до складу спільної держави. Україна утворилася лише за рахунок власних етнічних земель. Інші етногрупи, які тепер мешкають тут, оселилися в Україні з різних причин, маючи за її межами свою етнічну батьківщину. У рамках своєї спільноти вони можуть спілкуватися тією мовою, яка їм найбільш прийнятна, можуть утворювати власну національно-культурну автономію, але не повинні при цьому принижувати права громадян інших національностей. Розмежування статусів і, відповідно, сфер дії державної та офіційної мов можливе у двох випадках (причому в обох із них статус і сфера дії тієї мови, що визначається як державна, лишаються незмінними): офіційна мова може виступати, по-перше, на наддержавному або міждержавному рівнях, наприклад, як засіб комунікації певних наддержавних структур або міждержавних організацій та форумів. По-друге, на внутрішньодержавному рівні в межах peґіонів компактного проживання національних меншин [278:69]. Опоненти, які вимагають запровадження другої державної мови (російської), головним аргументом висувають те, що майже половина населення України, особливо в східних регіонах, розмовляє російською мовою. Вводиться надуманий термін етнополітичного змісту – так зване «російськомовне населення» [40:108]. Соціологи, узагальнюючи останні соціологічні дослідження та інформацію з мовних питань, прийшли до висновку, що співвідношення української та російської мов у різних сферах громадського та приватного життя виглядає так: 38,05% громадян у побуті спілкуються лише українською мовою, 30,036% винятково російською, 30,54% в залежності від обставин вживають або українську, або російську. Що цікаво, двомовними є передусім етнічні українці і ті громадяни України, які вважають рідною українську мову, росіяни за національністю і постійно мешкають як громадяни нашої держави – переважно є одномовними (День.20.ІІІ.07). Основний висновок. По-перше, всі неросійські мови, в тому числі й українська, були й залишаються «донорами» для російської мови. Скажімо, серед українців є 15% людей, які, будучи українцями, рідною мовою вважають російську. По-друге, мовне питання постійно штучно мобілізується. Соціологи склали список 30 найважливіших проблем, які стоять перед суcпільством. Проблема російської мови посіла 26 місце, відповідно української – 24. В цілому 52% громадян відносить мовне питання до неактуальних і взагалі неіснуючих. По-третє, дві мовних спільноти мають знайти компроміс, тобто, «україномовні» мають погодитись, що російська мова в Україні буде завжди, «російськомовні» – зрозуміти, що час безроздільного панування російської мови минув, що жити в Україні й бути вільним від української мови неможливо. Багатомовність у країні є складним етнополітичним явищем і не завжди сприяє стабільності суспільства. «Поширення двох мов в одній країні є станом нестійкої рівноваги, – що має тенденцію або до перетворення на одномовність, або до розпаду єдиної держави на частини за мовною ознакою», – небезпідставно робить узагальнення Л. Масенко [168:16]. Наскільки реальною може стати загроза розпаду держави на ґрунті конфлікту двох мов, засвідчує нинішня ситуація у такій благополучній за іншими ознаками країні, як Канада. Мовний конфлікт у цій країні викликав стурбованість навіть у США, хоча там єдина державна й офіційна мова англійська та заохочується вивчення й користування мовами національних меншин лише на рівні внутрішньоетнічного спілкування. Після проведеного у Квебеку референдуму, що засвідчив цілком реальну загрозу відокремлення цієї франкомовної провінції від Канади; спікер палати представників США Ньют Гінріч заявив: «Дуже небезпечно дозволяти, аби двомовність і надалі поширювалася. Ми повинні наполягати на тому, що є і нашою спільною мовою… Це те, що об’єднує нас» [143:107]. Досвід функціонування двох і більше мов у таких державах, як Люксембурґ чи Швейцарія, накладати на українські реалії щонайменше некоректно, оскільки в названих країнах в одну державу об’єдналися кілька корінних етносів, які одвічно проживають на своїх територіях. До того ж, у тій же Швейцарії багатомовність реалізується тільки на рівні центральних і державних органів, а в межах складових частин Федерації функціонує офіційна мова корінного етносу [А. Погрібний]. І в той же час не викликає найменших сумнівів та істина, що в національній державі провідною, себто державною мовою, має бути мова титульної нації. Безперечно, проблема утвердження державної мови в нашій країні потребує не лише нагального вирішення, але й залучення позитивного досвіду зарубіжних країн. Правилом і нормою у західних державах є не багатомовність, а одномовність у спілкуваннi громадян даної країни, хай і різнонаціональних. І прикро помиляються ті, хто вважає, що у країнах Європи тільки те і роблять, що переходять з однієї мови на іншу. Це зовсім не відповідає дійсності. Оскільки європейські країни є національними державами того або іншого народу (Польща – польського, Італія – італійського і т.д.), мовна прикмета цих країн чітка й однозначна: скрізь (в установах, на виробництві, у торгівлі і т. ін.) звучить, у тому числі й у міжнаціональному спілкуванні, одна, спільна для даної країни мова – та, що й має статус чи офіційної, чи націонапьної, чи державної. І це всупереч тому, що і національних меншин, і еміґрантів у кожній із цих країн не менше (!), ніж в Україні (скажімо, нефранцузів у здавалося б цілком французькій Франції нараховується близько двадцяти відсотків, тобто приблизно стільки ж, скільки й неукраїнців в Україні). Європейський Союз підтримує та заохочує лінгвістичну і культурну розмаїтість його народів. Це робиться шляхом навчання і вивчення їхніх мов, включаючи мови національних меншин і реґіональні мови. Мета ЄС полягає в тому, щоб більшість його громадян говорили однією, а в ідеалі – двома іноземними мовами. ЄС як організація зараз працює з двадцятьома офіційними мовами [332]. Це наслідок того, що у демократичвому суспільстві закони повинні бути зрозумілі всім його громадянам. Не повинно бути ніякої дискримінації стосовно людей у великих чи маленьких країнах. У своїх відносинах з установами ЄС усі громадяни мають право використовувати свою власну національну мову, так само, як і їх представники в Європейському парламенті. До того ж, Союз активно заохочує вивчення інших європейських мов своїми громадянами, як із причин професійної й особистої мобільності в межах його єдиного ринку, так і для розвитку взаємокультурних контактів, і взаємного порозуміння. Для ЄС, кількість членів якого постійно зростає й урізноманітнюється, важливо, щоб його громадяни могли спілкуватися один з одним. Союз підтримує використання реґіональних мов і мов нацменшин, що не є офіційними мовами ЄС, але якими говорять до 50 мільйонів громадян у державах членах ЄС і які також формують частину культурної спадщини Європи. Кожна країна при вступі до Європейського Союзу вирішує, яка з її національних мов буде використовуватись як офіційна мова ЄС. Повний список офіційних мов Європейського Союзу узгоджується усіма урядами ЄС. Таким чином, він включає принаймні одну з національних мов кожної країни. Це означає, що громадяни ЄС можуть користуватися своєю національною мовою, маючи справу з установами ЄС, так само, як вони роблять, коли знаходяться у своїй країні. Тобто законодавство, прийняте ЄС, доступне для кожного громадянина його національною мовою. Кількість офіційних мов ЄС подвоїлася з 11 до 23 у 2007 р., і їх роль у ЄС зросла, як ніколи раніше. Турбота, з якою Європейський Союз намагається підтримувати лінґвістичну розмаїтість демонструє, що Союз у жодному разі не зацікавлений у знищенні національних чи реґіональних характеристик і в створенні «європейської однорідності». Двадцять три офіційні мови ЄС – це чеська, датська, голландська, англійська, естонська, фінська, французька, німецька, грецька, угорська, італійська, латвійська, литовська, мальтійська, польська, португальська, словацька, словенська, іспанська, шведська, болгарська, румунська та хорватська мови. ЄС має менше офіційних мов, ніж входить до його складу держав. Це, насамперед, тому, що Німеччина й Австрія говорять однією мовою – німецькою, Великобританія й Ірландія використовують анлійську, Греція і Кіпр – грецьку, Бельгія та Люксембург мають спільні мови з їх французькими, голландськими і німецькими сусідами. Результат – двадцять три офіційні мови для двадцяти восьми країн. Але двадцять три робочі мови – це проблема: не вистачає перекладачів та житла для них, великі виграти (близько 1 млрд. євро на рік), інколи відсутня нормальна дискусія з певних питань через некваліфікований переклад. Отже справа за світовими мовами. За останні роки в Європейському Союзі поширилося вживання анлійської мови як мови міжнародного спілкування. Останні оцінки, які передують розширенню ЄС 2007 року, доводять, що усе більше молоді, порівняно зі старшим поколінням, тепер прагне вивчати англійську мову як першу додаткову. 66% 15-24-літніх у ЄС говорять англійською мовою порівняно з 53% 25-39-літніх, 38% 40-54-літніх і тільки 18% старше 55 років (331). Повага до лінґвістичної і культурної розмаїтості закріплена в Європейські Хартії Основних Прав, прийнятій лідерами ЄС у 2000 році [330]. Кожен громадянин ЄС має право жити і працювати в іншій державі. Створивши найбільший у світі єдиний ринок, ЄС дозво- ляє людям міґpувати туди, де є робочі місця, таким чином, досягаючи мети створення найбільш конкурентноздатної економіки в світі. Знання європейських мов – ключ до реальної мобільності у межах ЄС. Це дозволяє скористатися перевагами під час пошуку роботи, навчання та подорожей континентом. Це надає вашій компанії конкурентноспроможну перевагу в міжнародному бізнесі. Вивчення місцевої мови – не тільки ключ до одержання роботи в іншій країні, але також можливість прямого контакту з місцевими мешканцями. Найчастіше це демонструє нам усю перспективу того, що означає бути європейцем і що ми можемо створити разом. Історія та культурна спадщина кожної нації різні, але наші прагнення і надії на майбутнє однакові. Здатність говорити одне з одним спільною мовою дає нам усвідомлення того, що в нас є дещо спільне, і, в той же час, збільшує нашу взаємоповагу до культурних відмінностей. Для ЄС важливою є можливість надавати допомогу людям у пересуванні Європою для роботи і відпочинку, спілкуватись одне з одним, незважаючи на кордони, та зміцнювати відчуття приналежності до єдиного співтовариства. У той же час ЄС активно підтримує використання мов меншин і реґіональних мов, як частину культурної спадщини Європи. Тобто, інакше кажучи, Європейський Союз прихильний до збереження свого багатомовного розмаїття. Законодавство ЄС застосовується усюди на його території і до всіх його громадян. У будь-якій демократичній країні кожен громадянин має фундаментальне право знати, чому конкретний пункт законодавства приймається та що він зобов’язаний робити згідно з цим пунктом. Окрім того, основним принципом Європейського Союзу є те, що всі його громадяни та обрані ними представники повинні мати однакове право доступу до вищих органів ЄС, можливість спілкуватися в його установах із владою своєю національною мовою. Не може бути подвійних стандартів, скажімо, між великими та маленькими країнами, між країнами з відомими і менш відомими мовами [88:169]. Латвійські чи грецькі члени Європейського парламенту мають право говорити від імені своїх виборців своєю власною мовою, так само, як і представники Німеччини, Великобританії та Франції. Те ж саме стосується державного міністра на офіційній зустрічі ЄС чи громадянина, що позиває до Європейського Суду. 14 % ірландських громадян, що вважають гальську мову своєю рідною, можуть при бажанні скористатися нею, подаючи скаргу до Суду. Союз іде далі. Він активно підтримує навчання та вивчення додаткових мов, щоб допомогти громадянам порозумітися і спілкуватися зі своїми сусідами, вдосконалювати власні професійні навички та рухатися в межах єдиного ринку. Визнаючи англійську мову як найрозповсюдженішу розмовну мову в Європі, Союз хоче бути впевненим, що вона не стане через деякий час фактором, який обмежує його лінґвістичну різноманітність. Саме тому Комісія поставила собі за мету – «Рідна мова – плюс дві». Згідно з опитуванням, 26 % європейців стверджують, що знають свою власну мову й дві інші. Мета ЄС – збільшення цього числа за мінімально короткий час. Таким чином, європейська спільнота на демократичних правових засадах будує мовну політику, не утискаючи мови як великих, так і відносно не численних націй і народів. На цих засадах функціонує «Європейська хартія реґіональних мов або мов національних меншин». Підсумовуючи, наголосимо: двомовність, як бачимо, явище неоднозначне й на сьогодні існує кілька думок стосовно цього питання в Україні. По-перше, українсько-російський білінґвізм постав у нашій дійсності внаслідок різних причин, найвагомішими з яких були колонізація та великий відсоток російського населення у нашій державі (17,34 % у 2001р.). По-друге, близькість російської мови до української і білоруської. За умови двомовності не може бути рівноправним становище мов. Це врешті-решт може призвести до одномовності, що відзначали й радянські дослідники («Українці, білоруси, більшість народностей ... доволі часто через національно-російську двомовність приходять до російської одномовності (особливо в містах)» [131:38]. Тенденцію до політики одномовного суспільства в майбутньому підтверджує й той факт, що якщо в 30-ті рр. російська мова була «всесоюзним перекладачем», то з часом (у 80-ті рр.) виступала часто в ролі другої мови [172:42]. Це підтверджується і тією критичною ситуацією, що склалася на території України: можливо, ще б декілька десятиліть такої «вдалої» політики – й українська мова, а з нею і нація перейшли у розряд мертвих мов та етносів. Суттєві помилки мовної політики (спроба суцільної «українізації» та повсюдного примусового вживання української мови, наприклад, в установах; різка і негативна критика царату та радянського тоталітаризму за імперську політику щодо України) сприймалися (подекуди й сьогодні) як тотальний наступ проти росіян в Україні. Закон про мови фактично не спрацьовував через бойкотування його російськомовними реґіонами, неспроможність владних структур або потурання їм, підтримку деяких партій і емісарів із Росії. Майже у всіх вимогах страйкуючого Донбасу того періоду можна було зустріти пункт відмови від «українізації російських шкіл» [28:13-14]. Рух за надання російській мові статусу державної чи офіційної внаслідок сприяння владних структур або їх байдужості продовжується, подекуди набирає посилених обертів. Об’єктом політичної боротьби стає проблема двомовності у східних і південних реґіонах України. Попри все, державна українська мова за часи незалежності поступово, але впевнено в усіх реґіонах і країні в цілому виконує свої функції на всіх рівнях громадсько-політичного, економічного та духовного життя. Громадськість, національно-патріотичні сили, спираючись на законодавчу базу, займають однозначну позицію щодо функціонування державної мови. Але на сьогодні це не означає боротьбу проти багатомовності чи білінґвізму, як скрізь прагнуть довести противники єдиної державної української мови. Йдеться лише про те, що двомовність в Україні виникла не внаслідок взаємовпливу чи природним шляхом, а виключно примусово, зокрема з боку царського самодержавства (невизнання української мови й української нації як самостійних суб’єктів політичного розвитку) та комуністів з їх штучноприскореним так званим «зближенням і злиттям націй» і репресіями щодо національних кадрів. Багатомовність, що утворюється природно та функціонує на демократичних засадах, означає вживання декількох мов у межах визначеної соціальної чи політичної спільноти, а також використання індивідом, групою людей декількох мов, кожна з яких обирається відповідно до конкретної комунікативної ситуації. Обидва явища взаємозалежні (потреби комунікації породжують у багатомовному співтоваристві багатомовність якоїсь частини його членів), але не детерміновані жорстко: переважна одномовність товариства не виключає багатомовність його окремих членів, і, навпаки, багатомовність держави може узгодитися з переважною одномовністю населення у межах мовних спільнот (як, наприклад, у Швейцарії). Тому прийнято розрізняти «індивідуальну» і «національну» багатомовність, остання служить об’єктом соціолінґвістичного і етнополітичного дослідження. У найбільших масштабах багатомовність властива багатонаціональним державам (колишньому СРСР, США, Індії, Ніґерії та іншим). Загалом принцип утвердження в статусі однієї державної мови, як в Україні, мови корінної і найчисельнішої на своїй етнічній території нації, всупереч твердженням деяких науковців про необхідність двомовності для гармонізації міжнаціональних відносин у нашій державі [80:53], цілком відповідає загальноприйнятій світовій практиці побудови національної держави, оскільки мова належить до визначального, головного чинника консолідації населення у межах власної держави. Практика формування гомогенної мовної культури на спільній державній території відповідає мовній політиці більшості держав. Наприклад, із 44 європейських країн власна національна мова є державною (офіційною) у 40 країнах. Отже, визначальною ознакою певної національної ідентичності та державності в Європі є мова нації, яка надає ім’я державі й країні [див. додаток Б]. Таким чином, мова як спосіб спілкування населення у межах країни, як засіб згуртування людей у єдиному політичному opганізмі є необхідною умовою функціонування держави. Її захист і підтримка вимагають посиленої уваги з боку влади. Набуваючи статусу єдиної державної, мова стає важливим фактором міжнаціональних відносин і стабілізації або дестабілізації суспільства. Серед арґументів на користь необхідності офіційності двомовності чи багатомовності наводять приклади Канади, Швейцарії. Але справа в тому, що канадці, крім індіанців, є не споконвічними мешканцями своєї території, а нащадками переселенців переважно з Європи. У Канаді функціонує англійська мова, за винятком франкомовного Квебеку, хоча тут з 1867 р. англійська та французька мови є офіційними. Решта етносів цієї країни використовує право на рідну мову відносно до наданої їм культурно-національної автономії (етномультикультуралізм). Індіанці користуються правом національно-територіальної автономії. У практичному вияві державна тримовність Швейцарії (основних мов тут, як відомо, чотири, з них німецька, французька та італійська мають статус національних і державних, а ретороманська, що нею говорить один відсоток населення, має статус лише національної) означена здебільшого тільки тим, що на цих мова видаються загальнодержавні федеральні документи. У кожному з кантонів (усього їх 25) повноправним господарем почувається одна зі згаданих мов. Ситуація, за якої нерідна (у нашому випадку – російська) мова претендує на роль, адекватну ролі рідної, неприродна й руйнівна. У таких обставинах взаємини двох мов обумовлюють не гармонійне співіснування і взаємодію, а конфлікт і боротьбу, яка триватиме доти, доки на цій території не переможе одна з них. Викривлення мовної ситуації країни блокує реалізацію іншої, надзвичайно важливої ролі національної мови – об’єднуючої (як в етнічному, так і в політичному плані). У цивілізованому світі існує двомовність, якщо у межах однієї країни живуть дві корінні національності і вони хочуть зберегти свої рідні мови. Щодо цього можна згадати Бельгію: фламандці говорять фламандською, а валлони – валлонською (діалектом французької). У Фінляндії фіни говорять фінською, а шведи, що компактно живуть на півдні, – шведською. Ще одну країну ставлять за приклад двомовності – Канаду. Нащадки франкомовних переселенців говорять французькою, а нащадки англомовних поселенців – англійською. А що відбувається в Україні? Адвокати двомовності ратують за нaдання російській мові статусу другої державної, в основному для… російськомовних українців. При цьому самих цих російськомовних українців навіть не питають, чи хочуть вони цього. Більша частина російськомовних українців виступає за збереження статус-кво і навіть за українізацію (назвемо їх українофільними російськомовними українцями). Бо чому ж російськомовний Київ голосував на президентських виборах за Віктора Ющенка, який виступає за утвердження державності української мови? У будь-якому разі вимога надати російській мові статус державної або офіційної для російськомовних українців – нонсенс. Ніде у світі представники однієї національності не виступають за те, щоби узаконили їхнє право говорити мовою іншої нації! |
|
ПИТАННЯ ДО ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ З КУРСУ Державна мова – мова професійного спілкування. Мовне законодавство та мовна політика в Україні |
Інформаційна політика навчального закладу, як відображення сучасного освітнього середовища Пріоритетом в розвитку освіти, поряд з традиційним, є впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у навчальний процес та... |
|
ДУХОВНО-ЦІННІСНИЙ АСПЕКТ Філософська творчість Г. Сковороди як передумова становлення класичної філософської думки в Україні |
Іноземні інвестиції як чинник економічного розвитку в Україні Анотація Україну. Аналізуються шляхи покращення інвестиційної діяльності в Україні. Досліджується роль іноземних інвестицій у системі фінансового... |
|
2. Політика, як діяльність виникла в умовах Яка із наведених дефініцій найбільш точно відповідає поняттю «стабільна політика» |
Сатирична комедія М. Куліша «Мина Мазайло» М. Куліша «Мина Мазайло», вчити аналізувати твір, визначати проблематику, розкрити актуальність твору в наш час: мовна проблема в... |
|
Тестові завдання для перевірки рівня навчальних досягнень учнів по... А. Перевищення доходів держави над її видатками. Б. Збільшення видатків держави |
ЕЛЕКТРОННИЙ ПІДРУЧНИК ТА ПРОБЛЕМА СИСТЕМАТИКИ КОМП'ЮТЕРНО-ОРІЄНТОВАНИХ ЗАСОБІВ НАВЧАННЯ Резюме. У роботі запропоновано аналіз поняття “електронний підручник”. Розглянуто структурний аспект підручника, що передбачає виявлення... |
|
ВИПУСКНА РОБОТА Основні проблеми впровадження дистанційної освіти в Україні |
«Про встановлення вартості проїзду пасажирів на міських маршрутах... У України «Про автомобільний транспорт» тарифна політика на автомобільному транспорті загального користування повинна задовольняти... |