|
|
Скачати 1.87 Mb.
|
Мовна ситуація в Україні Мовною ситуацією називають сукупність усіх мов, територіальних і соціальних діалектів, функціональних стилів тощо, які використовуються в країні для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях. Якщо на території однієї країни поширені дві або кілька мов, для вивчення мовної ситуації важливо визначити ступінь поширености кожної мови, а також їхні оцінювальні характеристики. Існують два головних показники потужности мов. Перший — показник демографічної потужности, який визначається за кількістю носіїв певної мови стосовно загальної чисельности населення території, що досліджується. Другий показник комунікативної потужности мови визначається за кількістю комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова. За умов конкуренції двох або кількох мов у одній країні особливо важливим для виживання мови є її комунікативна потужність. За цим параметром мовні ситуації поділяються на рівноважні й нерівноважні. За рівноважної мовної ситуації обидві мови мають однаково сильну комунікативну потужність. Прикладом може бути мовна ситуація Бельгії, де співвідношення французької і нідерландської мов приблизно однакове. Нерівноважна мовна ситуація спостерігається у країнах Західної Африки. Тут місцеві мови переважають за показником демографічної потужности, але поступаються європейським за комунікативною потужністю. Як зазначає Н. Б. Мєчковська, «комунікативний фактор у долях мов є настільки важливим, що іноді він впливає на демографічну динаміку: молоді покоління етносу, який демографічно переважав у певному поліетнічному соціумі, могли поступово переходити на мову чисельно меншого етносу, однак з більшим набором комунікативних функцій і сфер використання, що з часом змінило й чисельне співвідношення груп населення, які використовують різні мови, на користь комунікативного лідера». Як приклад Н. Б. Мєчковська наводить історію поширення мови суахілі, яка на початку XX ст. була рідною всього для 2 мільйонів населення східного узбережжя Центральної Африки, тимчасом як нині кількість її носіїв, за різними джерелами, становить приблизно 35–50 мільйонів осіб. Подібні процеси розвинулись в Індонезії і на Філіппінах, де загальновживаними (і державними) стали мови аж ніяк не найчисельніших етносів — відповідно індонезійська і тагалійська. Нинішню мовну ситуацію України характеризує конфлікт між двома літературними мовами — українською та російською. Асиміляція значної частини українського населення, що спричинила ослаблення національної самосвідомости українців, витіснення української мови російською у східних, південних і частково центральних областях України, передусім у великих промислових центрах, становить одну з головних перешкод у побудові національної держави, не залежної від колишньої імперської метрополії. Деформованість мовної ситуації України полягає в тому, що співвідношення українськомовної та російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців і росіян на її території. Внаслідок відсутности фронтального соціологічного дослідження території України більш-менш точний кількісний розподіл населення за мовною ознакою невідомий. Загальну картину ускладнює також наявність носіїв змішаного українсько-російського мовлення, так званого суржику. Однак певні дані, у зв’язку із досліджуваною проблемою, дають деякі передвиборні опитування. Так, згідно з результатами всеукраїнських передвиборних опитувань, які провів у 1998 р. Центр соціологічних досліджень Національного університету «Києво-Могилянська академія», що враховували не тільки національність респондентів, а й мову, якою вони відповідали на запитання, українською мовою відповідали 39–40% опитаних, російською — 45%, суржиком — 15–16 %. На жаль, останній перепис населення, проведений в Україні 2001 року, не дає можливости точніше визначити співвідношення носіїв української і російської мов, оскільки у формулюваннях питань, які з’ясовували мовні характеристики респондентів, не було враховано те, що певна частина російськомовних українців все-таки називають рідною українську як мову, символічно пов’язану з їхньою національною самоідентифікацією. Питання сьомого пункту переписного листа, що визначали мовну ідентифікацію респондентів, були сформульовані таким чином: «Ваші мовні ознаки: а) рідна мова; б) якщо Ваша рідна мова не українська, то вкажіть, чи володієте вільно українською мовою; в) інша мова, якою Ви вільно володієте». Білінгвістичний характер мовної ситуації України відобразили пункти «б» і «в» зазначеного питання, які передбачали, зокрема для представників національних меншин, можливість вибору між українською як другою мовою респондента і ще однією, яка претендує на ту ж роль, але яку скромно не названо, хоча кожному мешканцеві України було зрозуміло, що в пункті «в» йдеться про російську мову. Результати перепису 2001 р. щодо виявлення мовних характеристик груп національних меншин якраз і показали, що у функції мови міжнаціонального спілкування в Україні домінує не українська, що було б закономірно для державної мови, а все ще російська. Так, 62,5% білорусів, 83% євреїв, 88,5% греків, 58,7% татар, 30,3% болгар, що мешкають у Україні, назвали рідною російську мову, тоді як українську вважають рідною в тих же групах відповідно 17,5%, 13,4%, 4,8%, 4,5%, 5,0%. З усіх національних меншин тільки поляки виявляють тенденцію до асиміляції з українцями: 71% поляків, що мешкають в Україні, назвали рідною українську мову і тільки 15,6% — російську. Щодо титульної нації, то українців в Україні мешкає 37 млн 542 тисячі, що становить 77,8% (загальна чисельність населення України на 5 грудня 2001 р. становила 48 млн 241 тисячі осіб). 85,2% українців назвали рідною українську мову і 14,8% вважають рідною російську. Зазначимо при цьому, що процес денаціоналізації українців зупинився. Попередні переписи фіксували послідовне зменшення в українській спільноті осіб, які вважають рідною українську. Так, згідно з переписом 1959 p., кількість таких осіб серед українців становила 87,7%, у 1970 p. — 85,7%, у 1989 р. — 81,1%. Росіяни становлять найчисленнішу національну меншину — їх мешкає в Україні 8 млн 334 тисячі, що становить 17,3%. Для абсолютної більшости росіян рідною лишається своя мова, українську назвали рідною 3,8 % росіян. Таким чином, на сьогодні в Україні склалась рівноважна двомовна ситуація — кількісні показники поширення української і російської мов свідчать про однаково сильну демографічну потужність обох мов, хоча вони по-різному проявляються в різних областях. Це і визначає гостроту мовного конфлікту. Прийняття в 1989 р. Верховною Радою УРСР Закону «Про мови в Українській РСР», у якому українську мову було затверджено у статусі державної, викликало сильну протидію з боку проросійськи орієнтованих груп населення, що їх підтримує Росія. Не менш гостра політична боротьба супроводжувала обговорення питання про державний статус української мови під час прийняття Конституції України, однак патріотичній частині депутатів Верховної Ради вдалося здобути перемогу. У статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 p., зафіксовано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин... Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом». У перші роки Незалежности було досягнуто певних успіхів в утвердженні української у статусі державної мови. Розширилася сфера її вжитку в адміністрації, в освіті, у науці, з’явилося більше українськомовної преси й книжок, у вищих навчальних закладах було впроваджено обов’язковий іспит з української мови і обов’язковий курс ділового українського мовлення. Однак кожен крок, спрямований на розширення функцій української мови, супроводжується опором з боку проросійськи орієнтованих груп населення. Протистояння посилилося з початком президентства Леоніда Кучми, який переміг на виборах завдяки підтримці електорату східних областей, де містяться великі промислові центри зі значно більшою, ніж в інших регіонах, концентрацією російського і російськомовного населення (за даними перепису 2001 р., у Донецькій області мешкає 38,2%, а в Луганській — 39% росіян, українців відповідно — 56,9% і 58%). В інавгураційній промові Л. Кучма зобов’язався виконати передвиборні обіцянки і надати російській мові статусу офіційної, однак внаслідок рішучого спротиву з боку українських сил змушений був відмовитися від цього. Колишній радянський директор великого військового заводу у Дніпропетровську, російськомовний у побуті, Леонід Кучма є особистістю з роздвоєною національною ідентичністю. До того, як він посів пост прем’єр-міністра в часи президентства Леоніда Кравчука, він визначав у документах свою національну належність як росіянин, з українською нацією Л. Кучма почав ідентифікувати себе тільки після приходу у велику політику. Невизначеність позиції Л. Кучми щодо мовного протистояння супроводжувала весь період його президентства. Невдовзі після свого обрання на другий термін, на прес-конференції 30 серпня 1999 р. в м. Сімферополі, Л. Кучма заявив: «По-перше, те, що в країні повинна бути державною українська мова, не викликає ніяких сумнівів. Як і те, що російська не повинна вважатися у нас іноземною... Але, з іншого боку, різкої українізації в Україні не повинно бути. Цей процес поступовий: люди згодом зрозуміють, що знання української мови їм необхідне». На Третьому Всесвітньому форумі українців у серпні 2001 року Л. Кучма пообіцяв, що в Україні державною мовою буде тільки українська, однак восени того ж 2001 року виступив із заявою про доцільність надання російській мові статусу офіційної, але вслід за цим, після різкої критики в колах української громадськости, відмовився від своїх слів. Ще одну спробу надати російській мові права, аналогічні державній мові, проросійські політики зробили у зв’язку з необхідністю ратифікувати Європейську хартію регіональних або міноритарних мов (European Charter for Regional or Minority Languages). Як відомо, Європейська хартія призначена для захисту тих мов, яким загрожує зникнення. В її тексті не раз підкреслено, що «охорона і розвиток регіональних або міноритарних мов не повинні завдавати шкоди офіційним мовам і необхідності вивчати їх», а умови прийняття Хартії надають широкі можливості вибору тих пунктів, які відповідають інтересам держави, що її ратифікує. Незважаючи на це, законопроект про ратифікацію Хартії, який було представлено на розгляд у Верховну Раду України в 1999 p., група депутатів підготувала у варіанті, найбільш вигідному російській меншині, мова якої аж ніяк не належить до тих, що потребують захисту. У проекті пропонувалося надати права, рівні з правами державної мови, мовам тих національних меншин, кількість представників яких у певних адміністративно-територіальних одиницях становить понад 100 тисяч осіб. Згідно з цим проектом, російська мова може претендувати на статус, рівний державній, у 16 з 24 областей України, а також у Криму, Києві й Севастополі. 24 грудня 1999 р. на засіданні Верховної Ради України під головуванням Олександра Ткаченка цей проект ратифікації Європейської хартії регіональних або міноритарних мов був прийнятий. Однак Конституційний Суд України кваліфікував прийняті зобов’язання як неконституційні, скасувавши таким чином ратифікацію Хартії у затвердженому Верховною Радою варіанті. Але в грудні 2002 р. той же законопроект про ратифікацію Хартії знову вніс на розгляд Верховної Ради сам Президент. 15 травня 2003 року Верховна Рада ратифікувала Європейську хартію регіональних або міноритарних мов. Згідно з прийнятим документом положення Хартії будуть застосовуватись до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької і угорської. Таким чином, хоча 10-та стаття Конституції передбачає включення владних важелів для розширення функцій української мови, керівництво країни не виявляє бажання зупинити розкручений маховик русифікації. Політика «відсутности мовної політики» в умовах України, де позиції своєї мови і культури ослаблені внаслідок тривалого періоду дискримінації, означає фактичну підтримку панівного становища російської мови. Відсутність механізмів контролю за виконанням Закону про мови і 10-ї статті Конституції України, а також державної програми захисту української культури спричинило домінування російської мови в інформаційно-культурному просторі України. Зокрема, згідно з експертною оцінкою мовної ситуації Києва, здійсненою у 2000 p., інформаційний простір столиці визначено як переважно російськомовний. За шкалою, де «-5» — простір повністю російськомовний, «0» — рівноважний, а «+5» — повністю україномовний, середній бал становив «-1,62». Російськомовна продукція — і закуплена в Москві, й іноземна у відповідній адаптації, і власного виробництва — абсолютно переважає на всіх комерційних телеканалах України. Цілком витіснено україномовну культуру з FM-ефіру, особливо популярного серед молоді. У Києві сьогодні працює з півтора десятка ультракороткохвильових станцій, і всі вони є активними провідниками російського маскульту. Створюючи максимально сприятливі умови для російського шоу-бізнесу, FM-станції України знищують свій національний шоу-бізнес. У результаті всі майданчики столиці окуповані російською попсою. Не можна оминути й такого специфічно українського, не відомого жодній іншій країні явища, як впровадження двомовних передач. Воно стосується не тільки комунікативних ситуацій спонтанної двомовности, коли під час опитувань чи інтерв’ю журналіст на запитання, поставлене українською мовою, одержує відповідь російською. Деякі наші теле- й радіокомпанії практикують заплановане ведення передач у двомовному режимі за зразком «тарапунько-штепселівського» діалогу радянських часів — двоє ведучих поперемінно виголошують тексти то українською, то російською мовами. До цього слід додати й численні випадки «доточування» російськомовних програм українськомовними «клаптями» (спортновини, погода, рекламні ролики). Аналізуючи нинішній стан державної мови на українському телебаченні, Віталій Дончик зазначає: «Те, що антиукраїнським силам не вдалося здійснити законодавчо — українсько-російську двомовність, — нам тепер намагаються нав’язати практично, реально. Справдешня картина нашого телебачення — це зумисні колотини, лемішка, шкідливе для обох мов, а особливо української, перемішування, за наявности якого про чистоту тої чи тої годі говорити. Тим більше — мріяти про атмосферу пієтету до української мови, плекання коментаторами, дикторами, ведучими, редакторами багатства, свіжости, вишуканости мовленнєвого ряду. Найбільша прикрість у тому, що назагал безнаціональна, вдавано незаангажована змістова спрямованість українських телекомпаній і студій, їхня свідома орієнтація на російськомовний десант, двомовну мішаніну, розмитість, неокресленість мовних кордонів і пріоритетів взагалі перешкоджають утвердженню української мови в її державному статусі й повновартісності». Як відомо, до найактивнішого споживача телевізійної продукції належить молодь, тому проросійська орієнтація більшости телевізійних каналів України може мати далекосяжні загрозливі для національної безпеки наслідки. Україномовна освіта на тлі російськомовної масової культури не тільки поглиблює у зросійщених містах розрив між побутовою мовою учнів і мовою навчання, а й знецінює ефективність виховання національно свідомих громадян, бо національна свідомість формується тільки у своєму мовно-культурному середовищі. Активне витіснення української мови спостерігається і в пресі та книговидавничій галузі. Окупація книжкового ринку України російською книгою відбулась після введення у 1995 р. закону «О государственной поддержке книгоиздания и прессы в Российской Федерации». Закон звільнив видавничу справу від податків і зняв усі митні та інші платежі за імпортні обладнання, технології, матеріали, необхідні для вдосконалення видавничої справи. Це зробило російську книжку значно дешевшою за українську. Українська влада не відреагувала адекватно на прийняття російського закону і, незважаючи на численні звернення видавців і громадсько-сти, продовжує душити свою видавничу галузь тягарем податкового тиску, що й призвело до стовідсоткової колонізації книжкового ринку України російською книжкою. Варто підкреслити, що українська влада безперешкодно дозволила Росії успішно повторити імперський проект русифікації України півторавікової давности. Ще в 60-х роках XIX ст., під час введення Валуєвського циркуляра, флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф представив імператорові програму протидії впливу українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами». Корф підкреслював, що коли б уряд зробив ці книжки дешевшими, ніж відповідні малоросійські, то навіть не було б потреби в адміністративних заборонах. У перспективі, зазначав Корф, це «лишило бы и малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». Таким чином, співвідношення кількости україномовних і російськомовних книжок, журналів, газет, кіно- і телефільмів, адресованих масовій аудиторії, не відповідає показнику демографічної потужности двох мов. Попит значної частини україномовного населення на продукцію своєї масової культури не забезпечено. Мало того, поширення російськомовної масової культури заблокувало можливість заохочення людей до пасивного використання української мови, що в перспективі мало б сприяти розширенню сфери її активного вживання. Результати соціологічних опитувань різних вікових і професійних груп населення показують, що українські газети і книги читають менше внаслідок відсутности українськомовних видань, що відповідають певним інтересам різних соціальних груп. На нинішню ситуацію впливають, безумовно, й об’єктивні причини, а саме — недостатня структурованість української культури внаслідок обмеженої соціальної бази української мови, носіями якої на більшій частині території лишаються мешканці сіл і невеликих міст, а також частина інтелігенції мегаполісів. Дається взнаки також відсутність досвіду формування ринку масової культури, яка належить до головних ознак сучасної міської цивілізації. Незважаючи на зазначені перешкоди, українська мова не втратила достатньо сильної креативної енергії. Нині, в умовах творчої свободи, почався активний процес формування соціально диференційованої культури на базі української мови, особливо інтенсивний у західних і центральних регіонах, а також у Києві, хоча цікаві явища у сфері елітарної української культури спостерігаються і в містах Східної України. Однак в умовах жорсткої конкуренції з російською масовою культурою українська, яка перебуває у стадії формування, потребує підтримки з боку своєї держави, що ще раз підтверджує гостру необхідність ефективної мовної політики. Слід зазначити, що за роки державної незалежности в масовій свідомості русифікованої частини українського населення відбулись певні психологічні зміни у ставленні до української мови. Надання українській мові статусу державної підняло її престиж. Більш як половина російськомовної частини мешканців столиці визнають державний статус української мови й не підтримують вимог надати такий самий статус російській мові. Так, 36% із них уважають, що «українська мова повинна бути державною, а російська має використовуватися паралельно як розмовна в недержавних установах»; ще 16% є прихильниками ідеї «домінування української мови як державної і використання російської на правах мов національних меншин»; 2% висловилися «за українську мову як державну з цілковитим витісненням російської з усіх сфер життя». Прихильники рівноправности української і російської мов серед тих киян, що завжди або переважно спілкуються російською, становлять 43 %. Отже, категорія російськомовних киян не є монолітною у своєму ставленні до української мови. Умовно її можна поділити на дві частини: одна частина — до 30% — є принциповими опонентами українізації, абсолютна більшість яких приїхали з-за меж України. Інша частина — 50–55%, хоч і розмовляє російською, але цілком прихильно ставиться до відродження української мови та зміцнення української державности. Вони готові сприймати зміни, спрямовані на прискорення цього процесу, не втратили почуття національної гідности та хочуть відчувати себе повноцінними громадянами своєї держави. Таким чином, заклики до захисту прав російськомовного населення є не що інше, як спекуляція і спроба запобігти відродженню української мови. |
| Мова суспільство. Постколоніальний вимір Лариса МАСЕНКО Як прекрасна... Це основна, наддіалектна форма існування мови, що є засобом порозуміння всіх представників народу без розрізнення віку, статі, соціального,... |
Творча робота у номінації Народ, держава, мова це поняття нероздільні. Без мови немає народу, а без народу не існує мови. Наша рідна українська мова то мова... |
| Урок розвитку зв’язного мовлення №1 Творчий переказ тексту «Відпочинок на морі» Державний Гімн України. Мова — жива скарбниця історії народу. Мова і мовлення. Збагачення мови новими словами. Утворення нових слів.... |
Розкрийте поняття літературної мови та літературної норми. Визначте... Українська мова – слов’янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує |
| RETRO 2010 02 — 06. 07. Crimea, Ukraine Народна мова – на противагу літературній, жива мова народних мас, відома в усному вживанні, як розмовна мова чи як мова фольклорних... |
Гнатюка, «рідно пахне» у своїй хаті ? Що,на думку Івана Гнатюка, «рідно пахне» у своїй хаті ? (1 б.) а)хліб б) рушник в) дим |
| Valentyna Sawchuk (nee Riznychenko), b. 1925 іn Sahaidak, a small... Різниченко, і я народилася на Полтавщині, на малій станції Сагайдак. Про Сагайдак згадує Підгайний в своїй книжці “Чорні діла Кремля,... |
“ Сучасне українське діловодство” Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу. Вона створена зусиллями багатьох поколінь. “ В мові наша стара... |
| В. Л. Красюк Ділова українська мова У посібнику подано основні теоретичні відомості з ділового українського мовлення, висвітлено питання правопису та загальні мовні... |
План: Предмет і завдання курсу "Ділова українська мова". Українська... Функціональні стилі мовлення. Художній і розмовний стилі, жанри, мета і сфера спілкування, мовні засоби |