Valentyna Sawchuk (nee Riznychenko), b. 1925 іn Sahaidak, a small station and trading settlement of about 100 families, inhabited mainly by traders, on the


Скачати 264.66 Kb.
НазваValentyna Sawchuk (nee Riznychenko), b. 1925 іn Sahaidak, a small station and trading settlement of about 100 families, inhabited mainly by traders, on the
Сторінка1/3
Дата01.04.2013
Розмір264.66 Kb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Військова справа > Документи
  1   2   3
Case History SW33
Valentyna Sawchuk (nee Riznychenko), b. 1925 іn Sahaidak, a small station and trading settlement of about 100 families, inhabited mainly by traders, on the Kyiv-Kharkiv railroad line, Poltava region. Sahaidak had its own sil’rada but the church and 7-year school were located in the nearby village of Dmytrivka. Narrator gives extensive background on parents. Describes experiences during the famine and especially the Sahaidak uprising of 1932-1933 when local peasants, mainly women from nearby khutirs, sacked the grain stored at the depot. Many were beaten, crippled or arrested in the aftermath, but food was also distributed within days. The population of Sahaidak itself did not starve because of access to railroad. In the spring of 1933 narrator accompanied her mother to Kharkiv to buy bread and saw many homeless orphans there.
Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я та прізвище.

Відповідь: Я називаюся Валентина Савчук, з дому Різниченко, і я народилася на Полтавщині, на малій станції Сагайдак. Про Сагайдак згадує Підгайний в своїй книжці “Чорні діла Кремля," а також і про Сагайдак згадує др. Конквест у своїй книжці. І через те я хочу потвердити, що справді повстання на станції Сагайдак було на весні 1933-го року.

Пит.: В якому році Ви народилися?

Від.: Я народилася в 1925-му. Отже ж я мала сім років в 1933-му році, й я була в другій клясі. Станція Сагайдак в дуже мала станція. Там всього яких було 100 хат. Але дуже важлива станція тим, що там була водокачка, і через те майже всі потяги, що йшли Київ-Харків ставали в Сагайдаку, щоб напитися води, бо в той час звичайно були паровози. Отже ж кожний потяг ставав на станції Сагайдак. І через те на Сагайдаку під час НЕПу, коли була дозволена торгівля, дуже багато було торгівців, які там жили. Багато їх було, але пам'ятаю тілько одного - пан Баяцький, який справді мав лавку в Сагайдаку, а то більшість з них, так як мій батько й мій батько хрещений, і чоловік моєї мами хрещеної, вони їздили із своїм товаром по ярмарках. Отже ж у Сагайдаку були базари, в середу, в п'ятницю і в неділю навіть як вони могли торгувати. Але переважно вони торгували на ярмарках під час храмових свят по всіх більших і менших селах Полтавищини. Так що мої батьки Полтавщину добре знали, й я з ними їздила на тих ярмарках, так що я також перемандрувала через цілу Полтавщину. Мій батько називається Михайло Різниченко Тихонович, і він народився на Харківщині, в великому селі, Черкаського зова, яких ЗО кілометрів від Харкова. То було величезне українське село. Моя мама народилася також на Харківщині, в малому селі. Сороковка, всього 18 кілометрів від Харкова. Отже то було під город не село. Колись воно мало дуже багато панів, але землі воно не мало багато, й вони переважно садили там городину, так що все доставляли до міста, щоби й також майже всі мали корови.

Моя мама вийшла заміж дуже рано. Але її чоловік був ранений в Першу світову війну і він помер. Так що мама залишилася вдовою з трьома дітьми, але також і тільки з дітьми: два хлопчики захворіли на кір, померли, а дівчинка померла на дитячий параліч. Так що мама залишилася молодою вдовою, і її вітчим забрав назад до себе. Але прийшов 21-ий -страшний голод на Харківщині. Де голод не був на Полтавщині? Мама була найстарша в родині, а моя баба, мамина мати, мала ще четверо менших дітей і вітчим також помер. Так що вони були без господи, так кажу. Отже ж мама ті свої речі, що могла віднесла на Полтавщину, щоби міняти за харчі для тих молодших братів і сестер, бо вона мала троє братів і сестру, і потім сама захворіла на тиф на Полтавщині, й там залишилася. А батько мій був мобілізований в Першу світову війну; він був на війні; на війні він був ранений десь під Румунією в обидві ноги, і він лежав у лікарні в Москві. Отже ж революція його застала в Москві. Так що оті всі переходи, що були на Україні під час 18-го, 19-го, 20-го років. Він прийшов з Москви аж у 20-ах у своє село. То там у Москві він був зв'язаний із революційними якимись загонами. Так що це йому трошки допомогло, бо справді його не могли оскаржувати, не оскаржити в українські дії, що так, як скажу, а навпаки його, ніби посвідки, що він десь там був у якихсь партизанах. І це його справді дуже рятувало. Отже ж коли батько пішов до свого села, то батько його також вже помер, мій дідо помер. Дідо не мав багато землі, лише, що вони мали такий завод -випалювали цегли. І це все, звичайно, вже було розорене, бо не було комуна ньому працювати. Старший брат батька оженився з дуже багатою дівчиною, але її також розкуркулили й його також не вивезли лише через те, що він справді походив з досить бідної родини. Отже ж вони втекли до Харкова, і там вони працювали довший час в такому великому будинку доглядаючи той будинок. І жили в такій одній малій кімнаті в підвалі довші роки. Навіть я пам'ятаю як ми їх відвідували. Аж потім, з часом вони вибудували собі маленьку хату. А батька молодший брат Андрій залишився на господарці в селі. д наймолодиший Петро став професійним вояком. Так що як батько прийшов з війни в 20-их роках, він справді не мав навіть де бути, бо на господарстві, на батьківщині, на господарстві жив його молодший брат Андрій, що вже оженився. І батько почав. Батько тоді жив у свого дядька Касіяна, але знову ж прийшов 21-ий голодовки рік, і батько пішов шукати хліба на Полтавщину, і там він спіткав мою маму й там вони одружилися. І коли прийшов НЕП, коли прийшов, прийшла можливість торгівлі, то батько з мамою почали торгівлю з нічого. Так. Але вони собі якось дали радуй залишилися на постійно жити в Сагайдаку, де я й народилася. Отже я сказала, що Сагайдак то е мала станція, всього 100 хат. Сагайдак не мав ані школи, ані церкви, ані цвинтаря. Школа була три кілометри від Сагайдака на селі Дмитрівка. І там був і цвинтар. Церква була в Федунці. Це був тгівстанок. Отже ж там не зупинявся кожний потяг. І там була чудова церква -Спаса. Там завжди на Спаса був храм і ми туди їздили і на Спаса, і звичайно на ярмарок, так що я це дуже добре пам'ятаю. Та церква не була розвалена, і вона була лише закрита в 30-их роках. А через те мама вже не носила святити паску до Федунки, лише до Лиману, що було може яких сім або дев'ять верст від Сагайдака. Дмитрівка мала школу, мала семирічку. І я там ходила до четвертої кляси, може до 35-го року. Колись був такий поміщик Карпенко. І в його хаті була ця школа, а потім п'ята, шоста, сьома були вже в нововибудовані школі. Так що там була неповна середня школа, бо на Радянській Україні неповна середня школа була обов'язкова. І десятилітка бра лише в Шишаках, у районі, куди ми пізніше переїхали. Отже ж мої батьки торгували до якогось 31-го року. В 31-му році почали вже забороняти торгівлю. З цим, не було заборонена торгівля, лише було наложені великі податки на купців. Ми не мали своєї власної хати в Сагайдаку. Ми жили в хаті, що належала до досить багатого селянина з Дмитрівки, на ім'я Федоренка. Цей селянин був на стільки розумний, що як лише почалися організовуватися колгосп, то він перших, що вступив до колгоспу. І через те в нього в дворі й був колгосп. А він мав ще дітей і найстаршого сина Івана. То він скоро цю хату, що ми в ній жили, віддав своєму синові. Хоч в цей час, як ми жили, то він хату винаймав. Половина хати була поділене на - ліпше по-американську - на два апартаменти, на дві половини. В одній половині було чотири кімнати й в другій. Хіта була дуже цікава тим, що вона була лита з глини. І вона мала дуже грубі стіни. І досить великі двері, величезні вікна, і величезні лутки, на яких я могла собі сісти й бавитися з мамою ляльками. І ми наймали одну кімнату, а в другій кімнаті мешкала така вчителька Шегольківська, що вчила в цій Дмитрівській семилітці. Вона мала дівчинку Ліну, молодшу від мене на декілька місяців і маму старшу. Вона не мала чоловіка. Я не знаю, де її чоловік був - забраний, пропав, чи арештований, чи розведена. Але, одне, що вона нам дуже помогла під час голоду. Перед голодом мама дуже її помагала, бо вчителі мали малу заробітки) платню і дуже їм тяжко було жити, а її особливо -втримати і маму старшу і маленьку дитину. Так що мама її дуже багато помагала, а коли прийшов голод, то вона дістала вартісний пайок, все могла нам дати, щось трошки більше з свого. З другого боку хати (отже ж хата була на чотири і чотири кімнати) з другого боку хати жили Ваяцькі. То були євреї, вже досить старші, і це якраз Баяцький мав сталу крамницю в Сагайдаку. Він мав двоє дітей. Син його був інженером, а донька старша була лікарем. І донька була десь у Києві, десь у Москві, а син -я не знаю також у якомусь місті. І десь у 28-му, або 29-му році, в той час, коли було досить багато банд на Україні. Бо то ще не було зорганізоване. І прийшли в той час, коли син був на вакаціях, його ограбували. Отже ж після того Баяцькі виїхали десь до Москви. А там, на їхнє місце прийшов жити нашого господаря син Іван, який оженився і прийшов жити зі своєю молодою дружиною. Отже е десь в 30-му або 31-му році, напевно в 31-му році може навіть при кінці 31-го року, до батька прийшов досить великий податок. Бо для того, щоби можна було торгувати, треба було мати дозвіл. А разом з тим платилися податки. Але треба було мати й дозвіл, щоби торгувати. І отже ж коли прийшов цей податок, батько був дуже здивований, що така величезна сума. І перед тим вони стільки абсолютно не платили. І батько майже випродав ввесь свій товар, зібрав усі свої гроші, що він мав. І він пішов до сільради й заплатив цей податок. Отже ж у Сагайдаку була сільрада. Мимо того, що там було мало хат, але всі ті села довкола Сагайдаку належали до Сагайдацької сільради. І ще одне, що Сагайдак мав, це величезні рамки при станції. У цих рамках зберігалося збіжжя. І за НЕПу уряд купуючи збіжжя від селян, правда, зберігав в тих рамках, і потім тими товарними вагонами відвезено туди, куди треба. І копи батька пішов виплатити в цей час, вже почалася дуже активна колективізація, в Сагайдаку, й в довколішних селах, як у Денисівці й в Голубах. Вже кожне село мало свій колгосп. В Сагайдаку не було колгоспу, бо це була мала станція. Всі, що належали до Сагайдаку, належали до Дмитрівни, й як я вже сказала, що колгосп був якраз у нашого господаря, Федая. Але багато селян не належало до колгоспу, особливо хутори, ті рідні. Заможні селяни абсолютно відмовлялися належали до колгоспу, й далі вправляли землю самі як могли. Отже ж мої батьки були не мали землі взагалі. Ми не мали хати взагалі, ми жили в чужій хаті. Але цей податок, що прийшов, не кажу, то коштував батькові всі його гроші, що він зберіг. За якийсь місяць до батька знову приходить податок у цій самій сумі. Отже далі батько напевно позичив гроші й купив трохи товару в Полтаві чи в Києві, чи в Харкові, і помалу провадив торгівлю, хоч бачив, що вже справи дуже погіршуються. І коли до нього прийшов цей другий налог, то він думав, що то якась є помилка. І він пішов до сільради, і каже: -Я ж прецінь заплатив це! І узнали, що ні, що: -Це в додатковий податок, і ти мусиш його заплатити. Якщо ти не можеш його заплатити, то ти тоді маєш два вибори: або іти працювати до колгоспу і стати колгоспником, або перекваліфікуватися на якусь іншу працю. А якщо ти не хочеш ані того, ані того, то ти будеш позбавлений права голосу. Отже ж, що батько, звичайно, не міг заплатити, бо він вже не мав ані грошей, ані нічого й батька було позбавлено права голосу. Але батько сказав, що він не може, і так сказати, до колгоспу, перше, що він ніколи не працював на ріллі, і він не уміє, і буде лише заважати тим людям і він просто не може собі уявити, як він до того мав ще найменші кваліфікації, щоб іти й працювати на землі. Отже ж батько, маючи знайомства в Києві, він поїхав і перекваліфікувався. За місяць батько мій приїздить фотографом. З такою чорною маленькою скринькою, і він вже вмів робити фотографії за п'ять хвилин. Так! Він там робив. Але мимо того він вже був позбавлений права голосу, бо він не заплатив того податку, що був останній раз накладений. І коли батько прийшов, приїхав і сказав у сільраді тим, що він мав тепер нову професію і вони обіцяли, що вони дадуть йому працю, і що вони повернуть йому назад права голосу і так далі, то вони сказали, що він мусить з тим почекати, і що вони не знають, бо вони мусять на те, в першу чергу, знайти місце, але далі батько залишився без праці й без права голосу. Отже ж, якщо він щось фотографував, то він, можна сказати фотографував на чорно. І тут приходять ці страшні 32-ий і 33-ий роки. Коли шукали хліба по селянах, то прийшли й до нас шукати. Мимо того, що вони знали, що ми не пахаемо хліба, що ми навіть не мали городу, бо город належав до нашого господаря, а потім до сина, який обробляв город. Але мимо того вони прийшли до нас шукати хліба. У нас у хаті іще з торгівлі залишилося дуже багато таких дерев'яних скринь. І вони стояли займали одну цілу стіну, аж майже до самої гори. Отже ж вони переглядали ті скрині, але мабуть за молитвою моєю мамою вони якраз до тієї скрині, де був хліб, була пшениця, вони не заглянули. Бо батько сказав: - Ми не маємо нічого! Ми не маємо нічого! Ви не маєте що тут шукати!

І мимо того, у нас був запас цього зерна. Що нас рятувало від голодної смерті, це є лише те, що мама ще трошки проховала хусток якихсь, заполочі, якихсь голок, якихсь стяжок, якоїсь біжутерії, яку вона тримала. Все знайде якийсь гріш, то вона все купила щось з золота. І то нас рятувало від того, що ми не мусили їсти так як інші оповідали - й кору з дерев і листя і так далі. Отже ж мама виміняла все своє золото на торгсині в Полтаві за риж чи там за деякі жири чи за муки, чи що там вона могла за все те виміняти. Одного мама не виміняла в торгсині, це було -золоті гроші. Через те, що вже в той час ходили слухи, що якщо вони побачать, що ви мавте золоті гроші, то вони потім допитуються, приходять, шукають і вимагають, і то людину дуже нервує. Отже мама дуже боялася того. Я також мала яких 70 рублів сріблом. Мені моя баба подарувала як мого діда... То за ті срібні гроші ми якраз в оцього нашого Феділяки, в нашого господаря, з його допомогою мама виміняла картоплі, й ми мали. А вже на кінець, як у нас вже справді не було майуже нічого їсти, то за стільки золотих грошей цей нам Феділяка десь напитав козу. І то було чудо. Ту козу, в ночі звичайно привели, заховали в спальні, і мама рано мені сказала: -Тепер ми аж доживем, через те, що ми маємо козу. І коза в з козеням, так що не мав молока, але скоро буде козеня і тоді ми будемо мати молоко і тоді буде козення. Ну, як народилося те козення, то був козел. Ну, і так що за якийсь час його треба було також зарізати через те, що то не можна було показувати між людей або взагалі. Але справді те молоко нам дуже помогло, і я думаю, що то також до певної міри урятувало нас від смерті, й в першу чергу від пух лизни, бо то недожива з того білка спричинила такі величезну смерть у ранніх весняних місяцях 33-го року. Отже ж мої батьки були без праці і без ніяких засобів просто до існування. Але мимо того одного дня прийшли з сільради й сказали, що вони його назначають -виконавцем. І батько мусив там ходити рано до сільради й його вони по якихсь там справах посилали. І ось одного дня - то була вже десь рання весна, але було ще досить холодно, мої батьки були обоє дуже якісь такі по денервовані. Взагалі про голод, про потребу про те все говорилося тихо, щоб я нічого не знала й не чула, лише я все бачила, що щось не так діється, і я все казали: -Мамо! Чого ти даєш татові більший кусочок хліба, мені менший, а собі найменший? Вона казала: -Бо я не хочу їсти. Бо я не є голодна. А я, щоби ти й тато, щоб вам вистачило. А цього ранку вони мене замкнули в хаті на замок. Отже залишили саму. Бо переважно тато там, якщо треба було, то він там ішов десь до сільради. Але цим ранком мама також сказала, що вона йде з татом, що вона не залишається і не зістає ті гроші в хаті. Вони замкнули мене на замок, і я залишилася сидіти на тому вікні і бавитися. Казали, наказали мені бавитися зі своїми забавками. А вікно, кажу, що виходило надвір, виходило на нашу стайню. І раптом я бачу: з Кіннів -це е хутори -бо я казала, що Сагайдак то було таке, як дві вулиці: з одного боку, і з другого боку. Отже ми були на кінці поля, там вже були поля. А хутір, то були ті Кінні. І я бачу, що з Кіннів біжать люди, біжать переважно жінки. Повбирані в свитах, у чоботях і позакутувані хустками, бо же ж було досить ще зимно. І з мішками, і десь біжать туди до станції, біжать туди до рейок, біжать туди особливо до рамок. Бо якось змовилися ті рамки розбити. Бо рамки було повні хліба. Рамки були повні на Сагайдаку хліба. На тих рамках працював моєї мами хрещеної чоловік. А мій батько хрещений також працював на рамках, але він не мав фізичного здоров'я стільки, і він осліп. Так що він не працював уже в 33-му році. Він ще в 32-му році працював, але в 33-му році він вже не працював. І мій батько хрещений Яків Булот одинокий був у Сагайдаку, що кінчив самогубством під час 33-му року. Через те, що зі Сагайдаку населення могло їздити й до Полтави, і до Харкова, отже ніхто в Сагайдаку не помер з голоду. Бо все могли десь поїхати й якийсь кусочок хліба роздобути. Але довколіпші оці хутори, що не могли, що не знали і що не мали вже сили, попросту були на стільки вичерпані фізично звичайно, що довкола хутори вимерли. Але в Сагайдаку, як я кажу, одинокий мій батько хрищений, що покінчив життя самогубством, бо він вже був осліп, і він вже був майже пухлий, і він просто не хотів, я думаю, більше бути тягарем для своєї родини. Але вони навіть також, мимо того, що вони працювали там, нагружаючи це зерно, вони не могли нічого взяти зі собою: їх перешукували, їхні кишені вивертали і то як вони йшли додому. Хіба вони могли трошки пшениці чи чогось там жувати під того часу, як вони, як вони працювали. Але скільки було хліба на Сагайдаку, що хліб почав горіти, почав псуватися, бо то не було вже людей його пересипати, його ворушити. Тоді вже не було стільки людей, щоб його навіть вивозити. Отже ж ці люди накинулися на ці рамки й рамки розбили. Прислали з Полтави і то так, що приїхали напевно й почали цих людей розганяти кіньми, бити. Мій батько потім оповідав, що люди зробили кулю таку, і ті не могли їх розривати. Вони так трималися один одного як куля і вони нарешту тими кіньми там на них наскакували. Дуже багато було ранених, дуже багато було покалічених, і дуже багато було якраз в той час арештованих і відвезених до Полтави. І якраз цей один з Решетилівки й бачив цього одного з Сагайдака, що був заарештований в Полтаві, але я сидячи на тому вікні, бачила як ті люди бігли назад. Дехто мав якийсь там мішок того зерна, але то вже був такий виснажений той народ. Вони не мали навіть сили то тягнути зі собою. То все порозсипалося, то все попадало. Я пам'ятаю, що одна така жінка таки якимсь чудом доповзла до нашого хліва цього, і там зайшла і там закрилася, і я думаю, що вночі вона, можливо, що щось трошки донесла додому. Так то, що на другий день, вони відчинили рамку. Отже ж багато людей було побитих, покалічених, поарештованих. Але на другий день по декілька кілограм гороху було видано селянам, що ще знайшли.
  1   2   3

Схожі:

Hryhorii Moroz, b. February 18, 1920, in the village of Mykolaivka,...
...
Semen Ovechko, b. September 25, 1925, Volodymyrivka, a village of...
Від: Запорізька область, Мелітопільський район, село Володимирівка. Пит: А чим займалися Ваші батьки
Anonymous male narrator, b. 1918 in a village of about 100 families...
Пит.: Чи Ви можете сказати село, район, і область де Ви народилися? Якщо Ви не хочете, то не мусите
Anonymous male narrator b. 1918 in a village of 529 families and...
Бід.: На Україні, Київщина, Корсун'щина. Славне місто Корсунь, де Богдан Хмельницький зробив велику поразку князеві Потоцькому
Halyna Bilovus (nee Sivak), b. 1927, Brahynivka, Petropavlivka district,...
Від.: Село моє є Брагинівка, район Петропавловський, Дніпропетровської області
Опадчий Ю. Ф. Аналоговая и цифровая электроника
Потрібно виміряти кут фазового зрушення між двома гармонійними електричними сигналами рівний орієнтовно 1 (10, 30, 90, 175 )...
Valentyna Fabijan, b. August 26, 1926, in Poltava, the daughter of...
Пит.: Чи можете сказати щось особистого про Вашу родину, про Вашого батька і маму?
Шевченківський національний Заповідник
Розташований за 4 кл на південь від Канева. Заповідник було створено у серпні 1925 року
МКС; англ. International Space Station, ISS
Росії, США, Японії, Канади, Бразилії та Євросоюзу. Маса станції складає приблизно 400 тонн. МКС обертається навколо Землі на висоті...
Первобитная історія найтриваліший період в житті людського суспільства....
У свою чергу палеоліт (древнекаменний століття) підрозділяється на ніжній з епохами: олдувайськой (близько 2,6-0,7 млн років до наших...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка