|
|
Скачати 1.87 Mb.
|
Вульгаризація усного мовлення Як зазначає Юрій Шевельов, «мова на письмі ніколи не дорівнює усній ні своїм діапазоном, ні активністю сприймання й переймання». Живе розмовне мовлення становить центр кожної мови. Деякі мовознавці виділяють побутово-розмовне мовлення в самостійну систему і протиставляють його літературній мові. Літературний варіант усного мовлення, що вживається у публічних лекціях, виступах урядовців, мовленні на радіо й телебаченні, вимагає від мовця самоконтролю, суворого дотримання мовних норм, уважного ставлення до вибору відповідних слів. Натомість контакти в неофіційних побутових ситуаціях — у приватному, товарисько-родинному житті, неофіційному виробничому спілкуванні, у неформальній соціально-культурній сфері дозволяють значно вільнішу вербальну поведінку. Цей тип побутово-розмовного мовлення є найбільш динамічною структурою, яка чутливо реагує на зміни в суспільно-політичному житті й культурі народу і характеризується найбільшою відкритістю до інновацій та змін. Саме через усні різновиди побутування мови здійснюється її зв’язок зі щоденним життям. Як приклад вияву живомовного реагування на сучасні реалії можна навести хоча б популярну лексему кравчучка, що нею міська людність охрестила велику сумку на коліщатах, яка стала одним з невід’ємних атрибутів сучасного міського життя. У такий спосіб буденна народна свідомість пов’язує прізвище першого президента посттоталітарної України з побутовою реалією, що набула поширення за його доби. Схожим чином прореагував свого часу міський сленг на епоху Хрущова, охрестивши новобудови тієї пори влучним словом хрущоби. Побутово-розмовне мовлення має наддіалектний загальнонаціональний характер. Водночас до нього легко проникають елементи вузьколокальних утворень — територіальних діалектів, а також соціолектів, жаргонів, арго. Соціальні діалекти — це варіанти національної мови, пов’язані з існуванням соціальних груп, об’єднаних певним типом зв’язку. У близькому до цього значенні вживається також термін жаргон. У сучасній науковій літературі терміни жаргон і арго позначають різновиди соціальних діалектів, причому арго, на відміну від жаргону, вживається щодо специфічної, не зрозумілої іншим групової мови, спеціально створеної з метою її втаємничення від сторонніх. В останнє десятиліття в науковому і публіцистичному дискурсах поширився також запозичений з англійської мови термін сленг на позначення жаргонізованого розмовного мовлення або жаргону з широкою соціальною базою, наприклад молодіжний сленг. Професійно диференційовані соціолекти зародились дуже давно, їх виникнення пов’язане з поділом праці між членами соціуму. В минулому в Україні були відомі такі професійні соціолекти, як мова кобзарів (вона називалась лірницька мова), свій жаргон мали бурсаки, духівництво, мандровані дяки та інші групи населення, об’єднані за родом діяльности. Групові, або корпоративні, жаргони зазвичай виникають у групах людей, тісно між собою чимось пов’язаних. Форми зв’язку можуть бути різними, наприклад спільне навчання у школі або інституті, служба в армії, захоплення туризмом, спортом, колекціонування тощо. Головним чинником виникнення деяких групових соціолектів є експресія. Так утворюються жаргони у відкритих молодіжних середовищах — учнівських, студентських, у групах, пов’язаних із мистецькою діяльністю. В таких соціолектах надзвичайно розбудована синоніміка. Наприклад, у польському словнику студентського жаргону, опублікованому в 1974 p., що містить 10 000 слів, на позначення гроші зафіксовано 46 синонімів. Метафорична експресивна лексика студентського жаргону з огляду на звичайні потреби комунікації здається надмірно розбудованою. Це зближує її з поетичною мовою. Думку про подібність поетичної мови і сленгу висловив данський мовознавець Отто Єсперсен. Крім того, очевидно, що в молодіжному жаргоні домінує гумор і грубувата емоція. Він відображає властиву молодіжним середовищам позицію «аби було інакше і смішніше, ніж у звичайній мові», отже, спрямований на словесну гру, забаву. Майже кожна людина, будучи членом кількох соціальних груп, стає носієм кількох соціолектів. До деяких груп належить довго (часто в одній професійній групі лишається протягом усього дорослого життя), в інших, наприклад у групах ровесників (любителів рок-музики або членів спортивних клубів), з’являється ненадовго, лише в певний період життя. Цим пояснюється те, що професійні діалекти (рибальські, мисливські, моряцькі та інші) належать до стабільних, культивують традиції професії. Ті ж мовні варіанти, які утворюються в безпосередніх контактах, наприклад соціолекти молодіжних груп — той же студентський сленг, — відзначаються змінністю, плинністю. Тривалим у них є тільки механізм творення слів, самі ж слова виникають і забуваються одразу ж зі зміною особового складу груп. Неповнота побутування живих форм усного мовлення — соціолектів, сленгів, арго — в українських містах належить до найзагрозливіших для майбутнього української мови явищ. У статті «Двомовність і вульгаризми» 1983 року Юрій Шевельов писав: «У сучасній Україні, як здається, власні українські арго відмерли, а інновації в сленгу позичаються майже автоматично з російської мови. Наприклад, в’язничний жаргон, навіть в українських противників радянської системи й домінації російської мови, типово «всесоюзний». Так і в інших неросійських мовах СРСР. Про небезпеку цього явища для самостійного розвитку, кінець-кінцем і самого існування неросійських мов СРСР, немає потреби говорити. Жаргони й сленг є і віддавна були тим ґрунтом, звідки приходять живущі соки до даної мови, ґрунтом, де безперешкодно точиться її життя. Загальновідомо, що і сучасні романські мови постали з «вульгарної», а не нормативної латини». При неповноцінному функціонуванні українського слова в суспільному житті головною формою літературної мови стає писемна. Життя ж розмаїтих усних різновидів міського мовлення паралізується. Відтак українська мова застигає у фіксованій писемній формі, що блокує рух, розвиток мови. Не підтримана постійною щоденною реалізацією в усному спілкуванні, мова дедалі більше «мумізується», замикається сама в собі, втрачає здатність реагувати на живу реальність. Адже всі різновиди фамільярного усномовного спілкування, не закуті в застиглий писемно-нормативний канон, — це своєрідні мовні лабораторії, в яких відбувається постійний рух, стихійний розвиток мови. Витіснення української мови російською з побутової сфери усної комунікації, відсутність мовленнєвого середовища значно ускладнює процес оволодіння нею. «Ніде ніхто й ніколи, — писав Олекса Синявський, — не може вивчитися якоїсь мови практично в таких розмірах, як це потрібно для щоденного вжитку людині інтелігентної професії, без належного мовного оточення. Хоч мовне оточення й не одинока умова такого вивчення, та без нього годі й думати за більш-менш серйозне засвоєння мови. Щоденне читання часописів, книг, розмова, письмо, вуличні написи, плякати, афіші, театр — ось та нормальна мовна атмосфера, де може нормально організовуватися мова окремої людини». Обмежене використання української як засобу усного спілкування позбавляє літературну мову одного з найважливіших, живих і відкритих, джерел нормування й кодифікації, оскільки переважна більшість інновацій і запозичень, їх перевірка на життєздатність і адаптація або ж відторгнення відбуваються в рухливому живому, а не фіксованому писемному мовленні. Сьогодні процеси спонтанної й офіційної суржикізації настільки замулили живомовні народні джерела, що звертатися у справі нормування літературної мови до уснорозмовної бази, як це робили мовознавці й літератори, зокрема Б. Антоненко-Давидович, ще в 60-х роках, не кажучи вже про 20-ті, слід із великим застереженням. Як зазначає С. Караванський, «орієнтуватися на живе мовлення сьогодні можна лише вибірково, бо в живомовній стихії змішано кілька мовних течій. Отже, треба орієнтуватись на народну творчість у неспотворених записах, на мову класиків, на лексикографічні джерела, видані до погрому українства або у вільному світі». Водночас і в масовій свідомості, і, частково, в наукових осередках мовної кодифікації відбувається певна переорієнтація в оцінюванні «чистоти» літературної мови, її відповідности нормативному стандартові. Як показало соціолінгвістичне дослідження, у масовому сприйнятті високі оцінки мовлення за показником «правильності» пов’язуються переважно з тією територією, де відсутній розрив між мовним вираженням усної і писемної культури. Водночас у зросійщених регіонах України спостерігається послаблення впливу зразкового усного мовлення, як українського, заблокованого поширенням російської, так і російського внаслідок периферійности українських міст стосовно Москви й Петербурга — центрів кодифікації норм російського літературного стандарту. Показово, що московські мовознавці, які визначають коло носіїв російської літературної мови, виключають з нього російськомовних українців. Так, в останньому університетському посібнику з соціолінгвістики його автори В. І. Бєліков і Л. П. Крисін, перераховуючи ознаки носіїв літературного варіанта російської мови, до яких вони відносять мешканців міст, що для них російська мова є рідною і вони здобули вищу або середню освіту в навчальних закладах з викладанням усіх предметів російською мовою, щодо українців зазначають: «...Спостереження свідчать, що особи, для яких російська є нерідною, навіть у тому випадку, коли мовець володіє нею вільно, виявляють у своєму мовленні риси, тією чи іншою мірою зумовлені інтерференцією. Наприклад, у мовленні українців, що володіють російською мовою, регулярно використовується звук [г] фарингальний замість [ґ] вибухового, «належного» згідно з російською літературною нормою... Це позбавляє дослідника можливості вважати таких людей однорідними в мовному відношенні з особами, для яких російська мова є рідною». Послаблення впливовости авторитетних зразків мовлення, розмитість поняття мовної норми, культури мовлення стосовно обох вживаних в Україні мов призводить до не контрольованого суспільством розростання низьких, вульгарних форм побутово-розмовного мовлення. Сучасні проблеми поширення вульгарного мовлення, брутального стилю спілкування стосуються передусім російськомовних міських середовищ України, хоча саме явище виходить за межі України і рівною мірою стосується Росії і, власне, може бути потрактоване ширше — як притаманне всьому пострадянському просторові. У зв’язку з цим варто детальніше спинитися на деяких характерних рисах російського просторіччя, складову частину якого становлять і так звані вульгаризми. У деяких працях російських соціолінгвістів просторіччя окреслюється як суто національний феномен, що за характером побутування відрізняється від функціонально близьких типів розмовного мовлення інших мов. Так, у посібнику з соціолінгвістики В. І. Бєлікова і Л. П. Крисіна, в якому просторіччя визначено як «мовлення неосвіченого і напівосвіченого міського населення, що не володіє літературними нормами», зазначено: «Сам термін просторіччя вживається головним чином у вітчизняній соціолінгвістиці, оскільки просторіччя — «найбільш російська» мовна підсистема, специфічна для російської національної мови. Якщо територіальні діалекти і тим паче літературна мова мають прямі аналоги в інших національних мовах, то у просторіччя таких аналогів немає. Ні французька підсистема langue populaire, ні те, що в англомовній лінгвістичній літературі зветься nonstandard або illiterate speech, не є подобами російського просторіччя, відрізняючись від останнього як щодо соціальної бази (тобто складу носіїв), так і щодо структурних і функціональних властивостей». І далі: «Польські міські діалекти значно більшою мірою, ніж російське просторіччя, спираються на селянські говори; болгарські, сербські і хорватські міські койне близькі до їхньої діалектної основи, що також відрізняє їх від російського просторіччя». У будь-якому разі очевидною є та велика вага, яку має в лексичній системі російської мови нестандартна лексика, використання якої пов’язане зі зниженим стилем комунікації. Цікавим у цьому зв’язку є порівняння російської мови з англійською, яке зробив В. Набоков. Порівняння варте уваги, бо належить блискучому стилістові, який досконало володів обома мовами. «Ця чудова російська мова, — писав В. Набоков, — яка, здавалося мені, квітне десь, як весна, виявилась неіснуючою... Все мужицьке, грубе, соковито-похабне російською виходить краще, ніж англійською, але такі природні для англійської мови тонкощі, поезія думки, перегук між найабстрактнішими поняттями стають по-російському неоковирними і часто огидними». Кардинальний зсув у бік гіпертрофованого розвитку усних форм російського мовлення зі зниженим, аж до вульгарного, експресивно-емоційним забарвленням відбувався після Жовтневого перевороту. За словами російського філософа С. Н. Булгакова, «більшовизм народився з матірної лайки». Соціальний склад Російської імперії у його новій радянській іпостасі зазнав суттєвих змін. Населення імперії було декласовано, і класово диференційоване суспільство заступив поділ на соціально однорідну масу і керівну касту. Такі соціальні зрушення не могли не позначитись і на функціонуванні мов. Відомо, що в перші пореволюційні роки більшовики навіть висували проект директивної перебудови і в мовній сфері, плануючи створити особливу «пролетарську» мову. Проект, звичайно, виявився нездійсненним, але зміни в соціальній і стильовій диференціації російської мови, і зміни суттєві, все ж відбулися. Значної руйнації зазнав передусім високий стиль, зокрема цілком втратили вплив конфесійна мова, мовленнєві й етикетні зразки спілкування вищих суспільних верств — загалом сфера елітарної культури, включаючи художню літературу. Місце зазначених типів зразкового мовлення посів специфічний ідеологізований різновид мови, чи швидше антимови, який у сучасній лінгвістиці дістав різні термінологічні визначення, в тім числі й дефініцію партійний жаргон. Останнє визначення, проте, навряд чи прийнятне, оскільки окреслює цю мову як різновид групової, тоді як внаслідок всеохопної влади комуністичної партії в Радянському Союзі її мова виходила далеко за межі адміністративно-ділового і пропагандивно-публіцистичного стилів — вона претендувала на всі сфери суспільного життя. Слід зазначити, що панівні позиції комуністичний новояз посідав у писемних стилях, оскільки і в усній реалізації промови партійних діячів були переважно прочитаними вголос писаними текстами. Це була мова наказів, директив і гасел, абсолютно непридатна до вживання у звичайній комунікативній функції. Водночас люмпенізація суспільства призвела до гіпертрофованого розвитку й поширення експресивних знижених форм російського побутового мовлення. Якщо до революції кримінальний жаргон функціонував відносно автономно від загальнопоширеної мови, то вже з 20-х років проникнення арготизмів у розмовно-побутове мовлення набуває масового характеру. З 30-х років, із зростанням кількости в’язниць і концтаборів, внаслідок масових контактів населення з каральною системою вплив жаргону злочинців поширюється далі. Процес тотальної вульгаризації мови в умовах табірного існування значної частини населення Радянського Союзу відобразив Олександр Солженіцин у 19-му розділі «Архипелага ҐУЛАҐ». Змальовуючи побут політв’язнів, О. Солженіцин пише: «Нарешті, міцно об’єднує їх ще один куточок культури, який уже нерозривно зливається з мовою і який ми лише приблизно можемо описати блідим терміном матерщина (від латинського mater). Це — та особлива форма висловлення емоцій, яка навіть важливіша за всю решту мови, тому що дозволяє зекам спілкуватися один з одним у більш енергійній і короткій формі, ніж звичайні мовні засоби... Постійний психологічний стан зеків отримує найкращу розрядку і знаходить собі найадекватніше висловлення саме в цій високо організованій матерщині. Тому вся інша мова ніби відступає на другий план. Але і в ній ми спостерігаємо дивовижну подібність висловів, одну й ту саму мовну логіку від Колими і до Молдавії». Такий брутальний стиль спілкування вийшов за межі зони, і вживання вульгаризмів набуло популярности серед інших груп населення Радянського Союзу. Найвиразнішим свідченням зникнення в соціумі морально-етичних бар’єрів у ставленні до непристойної лайки є поширення моди на її використання в мовленні інтелігентських кіл росіян і зросійщених представників інших націй. Підтвердження цього знаходимо у відтворенні особливостей російської мови, вживаної в колі київської опозиційної інтелігенції, з документального роману Гелія Снєгірьова. Характеризуючи одного зі своїх приятелів, Г. Снєгірьов зазначає: «Такий у Петра Князева стиль бесіди: найповажніші міркування про життєво-складне переплітаються в нього з іронічними і автоіронічними зауваженнями, суто ділове зрізається враз красним слівцем, у рафіновано інтелігентне мовлення вплітаються вульгаризми і матерщина. Втім, у всіх у нас, у людей нашого кола таким є мовленнєвий стиль... (Підкр. авт.)». Як видно, вульгаризми, вживання яких через непристойність експресії зазвичай обмежене певним середовищем з низьким соціальним статусом, у радянському суспільстві набули поширення навіть у колах носіїв взірцевого літературного мовлення. Причому внаслідок частотности вживання матірні слова значною мірою втратили функцію інтенсифікаторів негативних емоцій, десемантизувалися і функціонально наблизились до вставних часток. Таким чином, найефективнішим мовним знаряддям переформування багатонаціонального населення Радянського Союзу в «нову історичну спільноту — радянський народ» став не спеціально створений для цієї мети партійний новояз, а найбільш звульгаризований шар живого мовлення, побутування якого у нижчих верствах мало давню традицію в російській культурі, згадаймо хоча б Шевченкового «Саула»: Саул прочумався та й ну, Як той москаль, у батька, в матір Свою рідоньку волохату І вздовж, і впоперек хрестить. Українські народні звичаї накладали суворе табу на вживання матірних слів, у ставленні до них спостерігається різка відмінність між українською і російською етнічними культурами. Як справедливо зазначає Я. Радевич-Винницький, експансія матюків стала особливо інтенсивною після встановлення радянської влади в Україні і пов’язана із російщенням українців. Але українська інтелектуальна еліта навіть у нелюдських концтабірних умовах не приймала нецензурної лексики як поширеного інтернаціонального засобу спілкування. Це засвідчує, зокрема, спогад колишнього політв’язня Семена Глузмана про реакцію Василя Стуса на звичку російськомовних інтелігентів прикрашати своє мовлення матірними словами. «Я — людина російської культури, — пише Семен Глузман. — Як ви знаєте, у російській культурі мат не вважається.забороненим, а навпаки — цим бравують. І я пам’ятаю, що якось у розмові зі Стусом я вилаявся. Василь зупинив мене і, напевно, хвилин зо п’ять читав нотацію, і мені було страшенно соромно. До того ж це говорив не якийсь пуританин, а звичайна людина, але з погляду зовсім іншої культури». Той ступінь вульгаризації, якої зазнала російська мова за радянської доби, належить до незаперечних ознак загальної соціальної деградації суспільства. Спадщина радянського періоду в сучасній мовній ситуації виявляється не тільки в розшаруванні української людности за мовною ознакою на дві групи — носіїв української літературної мови і носіїв російської літературної мови. Не меншого, а може, й більшого поширення набули здеградовані форми усного побутового мовлення, що утворилися на ґрунті обох мов. Для українського мовлення — це суржик, що виник внаслідок потужного інтерференційного впливу російської мови, для російського мовлення — це лексично обмежений звульгаризований різновид, який набув поширення в результаті винародовлення і соціальної деградації суспільства. Слід врахувати і периферійність України стосовно центрів нормування і кодифікації російського літературного мовлення. Таким чином, поділ населення України на україномовне і російськомовне доповнює поділ на суржикомовне і матючномовне. Вихід з кризового стану усних форм побутування мови в східних і південних регіонах України, звичайно, єдиний — поширення української літературної мови через систему освіти, засобів масової інформації, культури. При цьому, безперечно, є хибною тенденція до замикання української мови і культури в межах елітарних форм її побутування. І сленг, і жаргони необхідні для повноцінного життя кожної мови. Потрібно лише, щоб сленг і жаргони формувались у межах своєї мови. |
| Мова суспільство. Постколоніальний вимір Лариса МАСЕНКО Як прекрасна... Це основна, наддіалектна форма існування мови, що є засобом порозуміння всіх представників народу без розрізнення віку, статі, соціального,... |
Творча робота у номінації Народ, держава, мова це поняття нероздільні. Без мови немає народу, а без народу не існує мови. Наша рідна українська мова то мова... |
| Урок розвитку зв’язного мовлення №1 Творчий переказ тексту «Відпочинок на морі» Державний Гімн України. Мова — жива скарбниця історії народу. Мова і мовлення. Збагачення мови новими словами. Утворення нових слів.... |
Розкрийте поняття літературної мови та літературної норми. Визначте... Українська мова – слов’янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує |
| RETRO 2010 02 — 06. 07. Crimea, Ukraine Народна мова – на противагу літературній, жива мова народних мас, відома в усному вживанні, як розмовна мова чи як мова фольклорних... |
Гнатюка, «рідно пахне» у своїй хаті ? Що,на думку Івана Гнатюка, «рідно пахне» у своїй хаті ? (1 б.) а)хліб б) рушник в) дим |
| Valentyna Sawchuk (nee Riznychenko), b. 1925 іn Sahaidak, a small... Різниченко, і я народилася на Полтавщині, на малій станції Сагайдак. Про Сагайдак згадує Підгайний в своїй книжці “Чорні діла Кремля,... |
“ Сучасне українське діловодство” Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу. Вона створена зусиллями багатьох поколінь. “ В мові наша стара... |
| В. Л. Красюк Ділова українська мова У посібнику подано основні теоретичні відомості з ділового українського мовлення, висвітлено питання правопису та загальні мовні... |
План: Предмет і завдання курсу "Ділова українська мова". Українська... Функціональні стилі мовлення. Художній і розмовний стилі, жанри, мета і сфера спілкування, мовні засоби |