|
|
Скачати 1.87 Mb.
|
| взаємної асиміляції української і україно-російської культур та перетворення їх на єдину цілісну двомовну культуру України, здатну стимулювати виникнення принципово нової ситуації в соціокультурному полі країни». Очевидно, що в цьому випадку теоретики трактують українську територію як полігон для продовження колишнього, задуманого значно масштабніше, експерименту зі створення «нової історичної спільноти — радянського народу». Практичне здійснення експерименту спиралося на теорію лінгво-етнічної міксації населення, тобто передбачало перетворення його на «інтернаціональну», а точніше — безнаціональну магму. Проте і теоретики, і практики комуністичного експерименту виявили досить специфічне розуміння «інтернаціоналізму». Така ж своєрідність у потрактуванні поняття «взаємної асиміляції», що в цій праці заступило термін «інтернаціоналізм», властива й запропонованій авторами теорії. Своє неприйняття Закону про мови, котрий, на їхню думку, є законом дискримінаційного характеру і «не має вагомих підстав для існування» в країні «з відверто полімовним, причому — рівновеликим, середовищем», вони обґрунтовують тезою про те, буцімто «щонайменше дві третини населення вважає за необхідне «узаконити» функціонування в Україні російської мови». Наведені дані, проте, не підтверджують жодні соціологічні опитування, вони можуть бути реальними хіба що для Автономної Республіки Крим. Як ми вже зазначали, у Києві прихильники державного узаконення двомовності становлять 43% російськомовної частини населення, а у відношенні до всього населення, що включає україномовних і двомовних осіб, кількість їх становить трохи більш як 20%. Обстоюючи необхідність узаконити двомовність України на державному рівні, О. Лановенко, Ю. Швалб і О. Кубеліус посилаються на досвід «багатьох демократичних держав», що знов-таки не відповідає дійсності. Так, вони пишуть: «До речі, в сучасних багатонаціональних демократичних державах білінгвізм, особливо серед іншомовного населення, є поширеною культурною і соціальною традицією. Наприклад, у США іспано-англійський або італо-англійський білінгвізм є не тільки соціально-культурною нормою, але й реальним механізмом безконфліктної адаптації етнічних груп до загального соціального життя держави. У багатьох країнах ця норма закріплена юридично. Уявляється, що й в Україні історично склалися умови для розв’язання проблем мови саме на терені білінгвізму, тим більше, що білінгвізм і пов’язана з ним внутрішня толерантність (наявність внутрішньої толерантності як прояву білінгвізму засвідчують не тільки теоретичні, а й соціологічні дослідження) найбільш відповідає менталітету пересічного українця». Характерно, що, намагаючись представити Україну як поліетнічну країну, де білінгвізм є поширеним явищем, науковці обирають за зразок США — країну іммігрантів, незважаючи на те, що наведені паралелі іспано-англійської, італо-англійської та ін. двомовності у США мають іншу природу, ніж україно-російська двомовність в Україні. У США білінгвізм побутує в середовищі іммігрантів протягом життя не більше одного-двох, рідко коли — трьох, поколінь і є перехідною стадією в процесі повноцінного засвоєння англійської як мови загальнонаціональної комунікації в цій країні. До того ж американська владна еліта дуже пильно стежить за тим, щоб жодна інша мова, крім англійської, не претендувала на роль офіційної. Зовсім недавно, у 1998 p., Сенат США черговий раз підтвердив: єдиною офіційною мовою на території США є англійська. До речі, некоректність перенесення моделі білінгвізму США та інших країн як буцімто державно затвердженої зраджує мимовільна обмовка авторів цитованої праці. Вони зазначають, що білінгвізм особливо поширений серед іншомовного населення (Підкр. моє.— Л. М.), а це передбачає обов’язкову наявність населення, котре говорить своєю мовою, тобто мовою, утвердженою в країні в ролі загальнонаціонального засобу спілкування. Варто звернути увагу й на інше спостереження науковців — про сформовану під впливом білінгвізму толерантність українців, що, на їхню думку, «найбільш відповідає менталітету пересічного українця». Отже, двомовність українців, тобто засвоєння ними, крім своєї, ще й російської мови, наші автори вважають явищем позитивним, відповідним як традиціям «багатьох демократичних держав», так і національному менталітету. Але, що цікаво, не тільки оцінки, а й сама термінологія різко змінюються, щойно автори переходять до висвітлення сучасних процесів розвитку того ж двомовного соціуму. Просимо вибачення у читачів за надто довгу цитату, але вона необхідна для повнішого виявлення позиції авторів цієї праці. Характеризуючи процеси впровадження української мови у вищі навчальні заклади, вони пишуть: «У сфері вищої освіти викладачі зазнають сильного тиску з боку адміністрації з вимогою вести викладання предметів українською мовою. В той же час серед спеціальної літератури, що необхідна і викладачам, і студентам, переважає російськомовна. За цих умов викладачі змушені самостійно перекладати українською мовою не тільки класичну літературу — скажімо, з філософії та економіки, а й тексти монографій, підручників, своїх власних лекцій. А це призводить до зниження рівня викладання, до відвертого невдоволення і викладачів, і студентів. Саме на цьому рівні неукраїномовна частина населення відчуває найбільший дискомфорт. Пристосування до нових соціальних умов, у тому числі й до мовних вимог, може відбуватися двома шляхами — як соціальна адаптація і як соціальний конформізм. На жаль, доводиться констатувати, що в даний період в Україні все більше складається ситуація, яка призводить до масового соціального конформізму — більше половини населення країни змушене на соціальному рівні переходити до користування українською мовою при збереженні психологічної прихильності до російської мови. Адміністративно-директивна українізація вже призвела до «розриву» між буденним і соціальним рівнями спілкування. Найбільш важким наслідком цього розриву стає падіння суспільної моралі й утвердження принципу «подвійної моралі»: для мене — одне, для інших — друге». Звернімо увагу на відмінність ключових слів, які вживають О. Лановенко, Ю. Швалб і О. Кубеліус на позначення тотожних соціопсихологічних процесів, що відбуваються у двомовному суспільстві. Тоді як білінгвізм україномовного населення, котре оволоділо російською мовою, вони кваліфікують у термінах з позитивним семантичним наповненням — як соціальну адаптацію і толерантність, те саме, але зворотне явище оволодіння російськомовним населенням українською мовою потрактовано як соціальний конформізм, що призводить до падіння суспільної моралі. Щобільше, авторам ввижається у впровадженні української мови в статусі державної не інакше як «спроба задекларувати... українську ідею в її вкрай радикальній змістовій інтерпретації», небезпека якої поширюється з «радикально націоналістично орієнтованих україномовних областей», що займають «активно-наступальну позицію». «Така ситуація,— переходять автори уже до відвертих погроз, — залишається у відносній рівновазі доти, доки відступаюча сторона відчує наявність «простору» для відступу, тобто доти, доки не виникне відчуття «загнаності у глухий кут» і вже не залишиться іншого шляху, як перейти у наступ». Поведе ж російськомовне населення України у наступ, обіцяють автори, російськомовна інтелігенція, бо саме вона переживає «мову як проблему і певною мірою як трагедію». Як бачимо, автори лишають толерантність прерогативою національного менталітету українців, менталітет же російськомовної інтелігенції, погляди якої начебто представляють, вони такою рисою не обтяжують. Це, зрештою, підтверджує їхнє ж спостереження про толерантність як властивість поведінки двомовців. Автори ж статті, в назві якої задекларовано пошук мовних та соціокультурних чинників консолідації українського суспільства, «внятно» всім пояснили, що російськомовна інтелігенція другої мови вивчати не збирається, бо відчуває від цього дискомфорт. А відтак вони відмовляють тій самій інтелігенції не лише в толерантності й здатності до компромісу, але й у моральності. Адже мова і культура, яку вони нібито захищають від утисків, їхнього захисту не потребує, бо їй ніщо не загрожує. За нею стоїть велика спільнота, вона займає величезну територію, де повноцінно функціонує в усіх сферах, де нею опікується держава, де її стан і розвиток аналізують і вивчають сотні наукових інституцій, де вона є основою потужної і, головне, живої культури. Українська ж мова перебуває на своїй землі й іншої не має. І це її заганяють у глухий кут, з якого немає виходу, палкі захисники російської мови в Україні. І в цьому полягає глибока аморальність і цинізм їхньої позиції. Таким чином, конфліктний характер міжмовних взаємин в Україні спричинено домінуванням російської групи населення, внаслідок чого мову титульної нації, хоч і проголошено державною, фактично зведено до становища упослідженої меншинної мови. Як показало вже згадуване опитування киян, саме представникам російських одномовців властиві прояви агресивності щодо носіїв української мови, що свідчить про незахищеність державної мови у своїй власній країні. На запитання: «Чи доводилось Вам стикатися із проявами дискримінації в Києві за мовною ознакою?» 39 із 42 експертів відповіли ствердно. Причому понад половина з них досить часто стикалася з проявами нетерпимості саме до української мови. 88 % відповідей фахівців засвідчили, що вони ніколи не стикалися з дискримінацією російськомовних громадян. Основною умовою, яка дозволить запобігти мовним конфліктам у Києві, в Україні, переважна більшість фахівців вважає забезпечення домінування української мови, дотримання чинного мовного законодавства та Конституції України. Після того як українська мова стала цільовою, вкрай необхідним кроком для її утвердження мало стати наповнення зразками усного літературного мовлення засобів масової інформації і масової культури, оскільки цим сферам комунікації, поряд зі школою, належить головна роль у поширенні й закріпленні мовних норм. Натомість російськомовні мас-медії, що панують в Україні, значно посилили і без того сильну комунікативну потужність російської мови, що сприяє збереженню її функціональної гегемонії. Українські міста, як і в період колоніальної залежності, є русифікаційним плавильним тиглем українського населення. Виховання молодшого покоління українців в атмосфері потужного впливу російської мови і попкультури може вже протягом наступних двох десятиліть підвести Україну до білоруського варіанта мовно-культурного розвитку, а разом з цим — і до політичної інтеграції з Росією. Перетривавши довгий період бездержавності, українська нація в постійному протистоянні асиміляційному тискові зуміла зберегти свою мову — основу національної культури й ідентичності, а відтак не втратила найголовнішого засобу консолідації населення в межах своєї держави. 10-та стаття Конституції України надала українській мові статусу державної і відкрила перспективу поступового подолання тяжких наслідків радянської мовної політики, що призвела до винародовлення частини українців, яке в порубіжних із Росією областях сягнуло критичної межі. Державний статус української мови підняв її престиж і зупинив процес денаціоналізації українців. На початку 90-х років було чимало зроблено для розширення функцій державної мови, її було впроваджено в адміністративно-управлінську сферу, систему освіти, дещо активізувалося її вживання в інших галузях суспільного життя. Однак непослідовність влади у ставленні до української мови, відсутність програми мовно-культурної політики і механізмів контролю за виконанням 10-ї статті Конституції України призвели до послаблення її позицій. Це відкрило шлях новітньому наступові русифікації, що є духовним знаряддям російського неоколоніалізму. До найбільших втрат останніх років слід віднести втрату свого інформаційно-культурного простору. Окупація з боку Росії засобів масової інформації України незмірно посилила і без того сильну комунікативну потужність російської мови, а саме цей фактор забезпечує мові майбутню перемогу в білінгвістичній ситуації, спричиненій поширенням в одній країні двох мов, кожна з яких претендує на роль засобу загальнонаціональної комунікації. Міста східної і південної України лишаються потужними центрами русифікації населення. Тривають процеси мовно-культурної креолізації, тобто змішування української і російської мов, що є глибоко деструктивним для суспільства явищем. Мова, культура й етнос становлять неподільну єдність, а тому змішування різних етнолінгвальних систем — це «не просто заміна одних структур та елементів, чи так званих «засобів спілкування», іншими мовленнєвими структурами й елементами. Це духовна руйнація, духовне спустошення, розмивання глибинних усталених структур нашого менталітету та закоріненого в історію, культуру, у саме єство народу й етнофора когнітивного, сенсорного, експресивного, творчого, інтерпретативного і комунікативного досвіду, який, без перебільшення, налічує трохи чи не два тисячоліття». Занепад живих розмовних форм побутування української мови в урбаністичних середовищах України і поширення замість них російського мовлення, позбавленого на чужій території зв’язків з животоками своєї етнічної культури, обмежує вплив нормативних зразків обох літературних мов — як української, заблокованої російським домінуванням, так і російської, периферійної відносно своїх центрів формування літературної мови. Це має наслідком надмірне розростання здеградованих форм усного мовлення — гібридної російсько-української субмови, характерною рисою якої є обмежений словник і спрощені синтаксичні структури, а також не менш спрощеного і вкрай звульгаризованого варіанта російського усного мовлення. У сучасній Україні поширення зазначених люмпенізованих форм спілкування підтримується експансією російської масової культури в її гірших примітивних зразках, і якщо наше суспільство не змінить мовно-культурних орієнтацій, процеси соціокультурної деградації можуть набути незворотного характеру. Сформована в колоніальний період російськомовна атмосфера міських центрів східної й південної України чинить стихійний опір поширенню живого українського мовлення. Це передбачає адекватне збільшення зусиль, що їх мають докласти владні структури і громадські організації для зміни конфліктної ситуації на користь української мови, добре продуманої і контрольованої мовно-культурної політики, поєднання наполегливості у її впровадженні із вмінням маневрувати. Для наукового забезпечення державної політики в мовній сфері слід вивчити досвід національного будівництва інших держав, передусім тих, яким вдалося здолати наслідки асиміляції і повернути своїй національній мові повноту державотворчих функцій. Одним із основних принципів такої політики має стати принцип організованого на базі української мови культурного розмаїття, употужнення впливу української культури, формування й популяризація розмаїтих її форм — від елітарних до масових, розрахованих на різні вікові, професійні, соціальні групи, на розмаїті смаки й рівень сприйняття. Урізноманітнення культури, її соціальна градація сприятиме і розширенню сфер застосування української мови, і подоланню її надмірної уніфікації, якої вона зазнала за радянської доби. Українська мова нині переживає етап інтенсивної стильової розбудови: відроджується її конфесійний стиль, формується на нових засадах сучасний політичний дискурс, відбувається становлення військової термінології. У деяких стилях, зокрема в художньому й публіцистичному, частково науковому, активізувалися процеси розширення словникового й фразеологічного складу, посилення діалектних впливів, повернення вилучених у попередній період словотвірних типів і граматичних форм. Низка правописних, термінологічних і лексикографічних проблем чекають на своє розв’язання. У галузі мовної політики, культури мовлення треба зійти з хибного шляху штучного зближення української мови з російською і зорієнтуватися на природні, зумовлені історичною традицією, шляхи розвитку, повернути українській мові природність звучання, вислову, будови речення і фрази. |
| Мова суспільство. Постколоніальний вимір Лариса МАСЕНКО Як прекрасна... Це основна, наддіалектна форма існування мови, що є засобом порозуміння всіх представників народу без розрізнення віку, статі, соціального,... |
Творча робота у номінації Народ, держава, мова це поняття нероздільні. Без мови немає народу, а без народу не існує мови. Наша рідна українська мова то мова... |
| Урок розвитку зв’язного мовлення №1 Творчий переказ тексту «Відпочинок на морі» Державний Гімн України. Мова — жива скарбниця історії народу. Мова і мовлення. Збагачення мови новими словами. Утворення нових слів.... |
Розкрийте поняття літературної мови та літературної норми. Визначте... Українська мова – слов’янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує |
| RETRO 2010 02 — 06. 07. Crimea, Ukraine Народна мова – на противагу літературній, жива мова народних мас, відома в усному вживанні, як розмовна мова чи як мова фольклорних... |
Гнатюка, «рідно пахне» у своїй хаті ? Що,на думку Івана Гнатюка, «рідно пахне» у своїй хаті ? (1 б.) а)хліб б) рушник в) дим |
| Valentyna Sawchuk (nee Riznychenko), b. 1925 іn Sahaidak, a small... Різниченко, і я народилася на Полтавщині, на малій станції Сагайдак. Про Сагайдак згадує Підгайний в своїй книжці “Чорні діла Кремля,... |
“ Сучасне українське діловодство” Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу. Вона створена зусиллями багатьох поколінь. “ В мові наша стара... |
| В. Л. Красюк Ділова українська мова У посібнику подано основні теоретичні відомості з ділового українського мовлення, висвітлено питання правопису та загальні мовні... |
План: Предмет і завдання курсу "Ділова українська мова". Українська... Функціональні стилі мовлення. Художній і розмовний стилі, жанри, мета і сфера спілкування, мовні засоби |