|
|
Скачати 1.87 Mb.
|
Національна політика СРСР, починаючи з 30-х років, відрізнялася від колишньої самодержавної на суто словесному, демагогічному рівні Метою її було формування з багатьох народів Радянського Союзу однорідного в ідеологічному й мовно-культурному плані населення, позбавленого свободи самовираження й індивідуальности як на особистісному, так і на етнічному рівні. Головними чинниками формування такої легко керованої маси виступали ідеологія марксизму-ленінізму, соціальна уніфікація й домінування російської мови, а також демографічна стратегія, що в радянській етнології одержала назву лінгво-етнічної міксації, тобто постійне вимішування людности з метою зменшення в республіках питомої ваги корінного населення. Водночас претензії комуністичного режиму на всесвітнє панування змушували владу вдаватися до демонстрації зовнішніх атрибутів рівноправности національних республік. Подібну мету переслідувала й мовна політика режиму, хоча її реалізація потребувала більших зусиль і тривалішого часу. Тому більшовицька влада, починаючи з 30-х років, не обмежилася зовнішньою русифікацією, що поступово звужувала сферу застосування української мови. Паралельно було запроваджено керовану згори практику уподібнення її до російської, перетворення української мови на бліду копію російської, що мало довести її вторинність і меншовартісність, а відтак і непотрібність. За таким втручанням у внутрішньомовні процеси стояло прагнення позбавити українську мову характеру незалежного мовного утворення. Тексти погромницьких статей 30-х років дають багатий матеріал для дослідження процесів остаточного формування й стабілізації тоталітарного новоязу — мови партійного апарату й пропаганди, специфіку якої визначало явище десемантизації лексики, спотворення значень слів, вивітрювання з них смислу. Партійні тексти відбивали крайній ступінь аморальности й цинізму радянських можновладців, що маніпулювали масовою свідомістю, застосовуючи підміну понять як головний засіб пропаганди. Так, маскуючи свої страхітливі злочини, тоталітарний режим приписував їх уявному ворогові — «західноєвропейському імперіалізму». У цей період відбулось усталення у промовах більшовицької верхівки набору штампів, які виконували функцію матриці для всіх засобів масової інформації, преси та гуманітарних наук. Мовно-культурні процеси, що відбулись в УРСР та інших союзних республіках у реальній дійсності, звуження сфер застосування національних мов і насаджування російської як фактичної державної мови СРСР відтепер позначались новоязівськими формулами «буйного (бурхливого, невиданого) розквіту національних мов» і «благотворного впливу» російської мови на мови союзних республік. Оскільки партійні тексти виконували ритуально-агітаційну, а не інформативну чи комунікативну функцію, їхніх авторів жодною мірою не обходило те, що зміст сказаного часто заходив у разючу суперечність навіть з елементарним здоровим глуздом. Так, попри загальновідомий факт призначення наукових терміносистем для вузьких професійних груп, вимога ввести так звані інтернаціоналізми, тобто слова іншомовного походження, в термінологічні словники, зокрема в «Словник фізичної термінології», мотивувалася необхідністю «замінити націоналістичні вигадки, якими він рясніє, термінами, поширеними серед українських робітників, колгоспників і трудової інтелігенції, термінами, вживаними в радянській науці». У «Резолюції комісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті в питаннях термінології» один з пунктів було сформульовано так: «Цілком відкидаючи штучне вигадництво слів і термінів буржуазно-націоналістичного типу, мовна нарада вважає, що дальший розвиток і творення української термінології мають бути побудовані на мовному матеріалі пролетарських і колгоспних мас». Після розгрому мовознавчих інституцій 20-х років, фізичного знищення або довготривалого ув’язнення мовознавців, заборони створених у ті роки лексикографічних, термінологічних та інших праць, як «ворожих» і «націоналістичних», радянське керівництво запровадило в Україні керовану з Москви і повністю контрольовану партійним апаратом мовну політику, яка, хоч і з тимчасовими послабленнями, лишалася чинною до кінця 80-х років. Тоді ж було усталено ідеологічну базу діяльности інституцій, призначених для відстежування й спрямовування мовних процесів. Напрям мовознавчих досліджень в УРСР надалі мали визначати такі три головні постулати: 1. Теза про «благотворність» впливу російської мови на українську, потребу зближення двох «братніх» мов і «гармонійність» українсько-російської двомовности. 2. Теза про необхідність формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР. 3. Вимога широкого впровадження інтернаціоналізмів. При цьому два останніх постулати так само, як і перший, було підпорядковано завданню уніфікації національних мов за російським зразком, оскільки в процесах формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР і запозичення з інших мов роль мови-посередника відводилась російській. У резолюціях комісій Народного комісаріату освіти з перевірки роботи на «мовному фронті» попередня діяльність наукових інституцій проголошувалась «контрреволюційною», що виявлялося «на теоретичній ділянці — в націоналістичній теорії самобутності розвитку української мови, в пропаганді відриву її від загального процесу мовного будівництва в СРСР, а насамперед — відриву від мови російського пролетаріату; у відкиданні інтернаціональних термінів у мові, що прикривалося націоналістичною теорією «народності». У тих же резолюціях було чітко визначено «правильні методологічні засади укладання російсько-українських словників», які полягали у вимозі «у жодному разі штучно й тенденційно не обминати спільних для обох мов елементів (слів), зокрема й слів інтернаціонального походження». Резолюції проголошували, що відтепер дотримання «правильних методологічних засад» діяльности мовознавчих інститутів контролюватиме партійний провід, під керівництвом якого буде переглянуто й перебудовано плани науково-дослідної роботи «на базі глибокого опрацювання й усвідомлення їх в світлі марксистсько-ленінської методології», переглянуто склад науково-дослідних інститутів, курсів українізаторів, перекладачів, літредакторів та іншого мовно-літературного персоналу видавництв та «очищено його від націоналістичних класово-ворожих елементів», посилено «політичне виховання мовних робітників». На особливу увагу заслуговує останній з перелічених заходів. Резолюція наказувала «покласти край практиці відриву загальнополітичної редактури від мовної, запровадивши в принципі єдиноосібну авторську і редакторську відповідальність за єдність змісту і форми літературного твору». Цей пункт започаткував суворе цензурування не тільки змісту друкованої продукції, а й самої мови. Відтак радянська влада проголосила ідеологічно небезпечною українську мову як таку і взяла на себе роль пильного наглядача за її дальшим розвитком (якщо практику обмеження мовних ресурсів і спрямовування їх на злиття з іншою мовою можна назвати розвитком). Слід сказати, що навіть за найтемніших часів сталінського терору в середовищі знекровленого українського письменства спостерігався певний опір згубним для української мови впливам, що виявлявся в ігноруванні офіційних заборон вживати те чи інше слово або, в поодиноких випадках, у публічних протестах проти збіднення мови. Таким був, наприклад, виступ Ю. Яновського в «Літературній газеті» (4 липня 1939 р.) і М. Рильського в тій же газеті (16 липня 1939 р.). Рильський, зокрема, писав: «Система декретування, заборон і обмежень, система адміністрування ніяк не може бути корисна для розвитку мовної культури». Нині серед архівних матеріалів виявлено унікальний документ — лист академіка Агатангела Кримського на ім’я заступника голови Раднаркому УРСР Федора Редька, в якому вчений відмовляється від своєї участи у роботі Правописної комісії, яку очолював Ф. Редько, на знак протесту проти спланованої русифікації української мови. Вражає сміливість ученого, який у травні 1941 р. (а саме тоді написано лист) наважився виступити проти засад, на яких укладався новий російсько-український словник: «Словник складено, — писав він у листі, — ...із свідомим напрямом систематично покалічити нашу мову, спотворити й перекрутити її структуру. А в державній комісії калічники нашої мови, автори цього антинаукового й тенденційного шкідливого «російсько-російського словника», зовсім не на лаві підсудних у характері провинників, ба на лаві суддів, з правом вирішальних голосів». Політику внутрішнього зросійщення української мови загальмували політичні події 1939 року — приєднання до УРСР західноукраїнських областей, де вживання української мови відзначалося соціальною й функціональною повнотою і де суспільство чинило сильний колективний опір русифікації. Дещо поліпшився стан української лексикографії у 50-х роках. Більший за обсягом, порівняно із РУС-ом 1948, фонд питомої української лексики ввійшов до 6-томного «Українсько-російського словника», що вийшов у Києві в 1953–1963 рр. Альтернативне мовознавство шістдесятників (1950-1960) Непослідовністю і суперечливістю в мовно-культурній політиці відзначалася доба хрущовської відлиги. З одного боку, десталінізація і лібералізація режиму викликала появу покоління нової української інтелігенції, яка активно виступила в обороні прав української мови. У цей час було започатковано ряд фундаментальних праць з української мови, літератури, історії (шеститомний «Українсько-російський словник», одинадцятитомний «Словник української мови», «Історія української літератури» в 2-х томах, шеститомна «Історія українського мистецтва», багатотомна «Історія міст і сіл України»). Почалася публікація Української Радянської Енциклопедії, вийшла «Енциклопедія кібернетики», в системі АН УРСР з’явилась низка нових україномовних журналів з природничих і суспільних наук. Водночас русифікація неросійських народів Радянського Союзу лишалася головним напрямом національної політики КПРС. Досягнуте на той час звуження комунікативних функцій національних мов у ряді республік створювало ілюзію добровільної відмови населення від своїх мов і давало партійній верхівці можливість оголосити російську мову «другою рідною» мовою. Це зробив Хрущов у 1961 році на XXII партійному з’їзді. «Не можна не відзначити, — сказав він у доповіді, — зростаюче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рідною мовою для народів СРСР, засобом їх міжнаціональних відносин, прилучення кожної нації і народности до культурних досягнень всіх народів СРСР і до світової культури. Процес добровільного (Підкреслення моє. — Л. М.) вивчення російської мови, що відбувається в житті, має позитивне значення для розвитку міжнаціонального співробітництва». Реформа освіти, проведена у 1958 р., ввела в законодавство положення про вільний вибір мови навчання і вільний вибір вивчення другої мови у російських школах, що закріпило панівне становище російської мови в системі шкільної освіти. Продовжувався процес русифікації української науки. Так, у 1962 р. Видавництво АН УРСР видало 188 назв українською мовою (60%) і 122 назви російською мовою (40%), в 1963 р. відповідно вже 166 (49%) і 163 (51%), в 1964 р. російських книжок вийшло уже 53,5% (156 назв), а українських тільки 46,5% (136 назв). При цьому більшість україномовних видань становили праці з гуманітарних наук. В інших наукових галузях панувала російськомовна книжка. У 1963 p., наприклад, Техвидав випустив 121 назву книжок російською мовою і тільки 32 українською (у тому числі підручників для вищих навчальних закладів російською мовою — 11, українською — 1). За кількістю видань технічно-інформаційних матеріалів рідною мовою Україна посідала останнє місце серед республік колишнього Радянського Союзу. На початку 60-х років у системі Академії наук СРСР було створено наукову раду з проблеми «Закономірності розвитку національних мов у зв’язку з розвитком соціалістичних націй». Як свідчить її програма, опублікована в передовій статті першого числа журналу «Вопросы языкознания» за 1962 p., головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Після загальної фрази про «повне рівноправ’я всіх народів і мов в СРСР» програма стверджувала, що насправді «рівноправ’я» не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки «сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова». На цій підставі мови народів СРСР розподілялись на перспективні і неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, «великої російської мови», вірменську, грузинську, латиську, литовську й естонську мови. Решта мов потрапляла в розряд неперспективних. Показово, що до перспективних було віднесено ті мови, носії яких виявляли національну солідарність і чинили сильний колективний опір русифікації, не переходячи на російську як мову щоденного спілкування. Неспроможність витіснити зазначені мови з базових сфер функціонування змушувала імперську владу поважати їх і саме на цій підставі заносити до перспективних: «Вони виконують весь комплекс функцій літературних мов, тобто обслуговують усі сфери життя й діяльности даних народів». Натомість там, де русифікація досягла помітних успіхів, колонізатори поспішали утвердитись остаточно, хоча відверто назвати нації й мови, що, на їх думку, вже не мали шансів на майбутнє, наважились тільки стосовно національних меншин Російської Федерації. Таким чином, українська й білоруська мови, а також мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних мов, а низка наступних пунктів програми, зокрема перелік її завдань, свідчив, що для «близькоспоріднених мов» сплановано завершальний етап влиття у «велику російську» мову. Наприклад, один із пунктів анкети, яку союзна Академія пропонувала поширити «серед спеціалістів-мовознавців, педагогів і в широких колах інтелігенції», було сформульовано так: «Якими є перспективи і можливості об’єднання близькоспоріднених літературних мов?», а серед першорядних визначалось завдання вивчити «процеси розвитку живої розмовної російської мови... у старих міських центрах в умовах споріднено-мовного оточення (наприклад, у містах України і Білорусії)». До відверто асиміляторських належало й завдання посиленого вивчення російської мови в республіках, зокрема вивчення «шляхів розвитку утворення інтернаціонального фонду (загального й регіонального) в мовах народів Радянського Союзу: порівняльної вживаности різних категорій російської лексики, типів відхилень від нормального російського слововжитку». Цікаво, що так відверто викладені в передовиці головного мовознавчого органу імперії завдання русифікації викликали, очевидно, небажаний резонанс чи то в академічних, чи то в адміністративних колах республік. У всякому разі уже в четвертому числі випуску «Вопросов языкознания» (1962 p.) передова стаття починається з іншої партійної цитати, де констатується, що «стирання національних відмінностей, особливо мовних відмінностей, — значно триваліший процес, ніж стирання класових меж», а щодо попередньої мовознавчої програми прискореної русифікації зазначено, що в ній «одержали дещо схематичне й суб’єктивно-оцінне висвітлення перспективи й долі розвитку різних мов народів СРСР, а також відобразились до деякої міри поспішні тенденції рекомендаційного характеру відносно функції російської мови в культурному й суспільно-політичному житті окремих мов Радянського Союзу». У 50–60-х роках поліпшився стан лексикографічного опрацювання й наукового дослідження української мови. В Інституті мовознавства ім. О. Потебні АН УРСР було підготовлено й видано шеститомний «Українсько-російський словник» (1953–1963), де українська лексика була представлена значно ширше, ніж у «Російсько-українському словнику» 1948 року. Її реєстр становив понад 120 000 слів. На базі шеститомного словника було створено тритомний «Російсько-український словник», що вийшов друком у 1969 році. У цей час почалася підготовча робота для укладання великого тлумачного словника української мови, який вийшов у одинадцяти томах протягом 1970–1980 років. Було видано кілька перекладних словників — двотомний «Польсько-український словник» (1958–1960), «Українсько-англійський словник» (1957), «Французько-український словник» (1955) і «Українсько-французький словник» (1963) та ін. В Інституті мовознавства АН УРСР, Інституті суспільних наук у Львові, на кафедрах української мови університетів і педагогічних інститутів було розгорнуто дослідження усіх рівнів української мови — фонетики, лексики і фразеології, словотвору, морфології, синтаксису, стилістики. Ці дослідження було систематизовано й узагальнено у п’ятитомному виданні «Сучасна українська літературна мова» (1969–1973). У ці роки активізувалось вивчення українських говірок. У відділі діалектології Інституту мовознавства під керівництвом Ф. Жилка почалась робота над укладанням «Атласу української мови», Й. Дзендзелівський підготував і видав «Лінгвістичний атлас говорів Закарпатської области УРСР (Лексика)» (1958–1960). Чимало було зроблено в ділянці вивчення історії української мови, зокрема В. Німчук підготував до видання й дослідив низку пам’яток української мови: «Лексис...» Лаврентія Зизанія (1964), «Лексикон словенороський» Памви Беринди (1961), «Синоніму славенороскую» (1964) та інші. Під керівництвом О. Мельничука почалася праця над укладанням «Етимологічного словника української мови», набули поширення дослідження ономастикону України. Цей далеко не повний перелік здобутків 50–60-х років у різних галузях мовознавства засвідчує, що наукові й навчально-наукові центри мовознавчих досліджень змогли відродитися після руйнації, якої вони зазнали в 30-х роках. Однак про здобутки цього часу можна говорити лише стосовно наукових сфер, не підвладних ідеологічному диктатові. Лишалися незмінними три головних постулати визначеного в 30-х роках ідеологічно «правильного» шляху розвитку української мови — постулат про «благотворний» вплив російської мови на українську, її визначальну роль у процесах формування спільного лексичного фонду «братніх» мов народів СРСР і широке впровадження інтернаціоналізмів. На зазначених тезах базувався аналіз словникового складу української мови радянського періоду. Так, у відповідному розділі курсу «Сучасна українська літературна мова (Лексика і фразеологія)» за редакцією І. Білодіда (К., 1973) наголошувалося, що «найголовнішим джерелом збагачення словникового складу української літературної мови в соціалістичну епоху, як і всіх інших мов нашої країни, стала мова великого російського народу — одна з найрозвиненіших і найбагатших мов світу», що «процес лексичного збагачення української літературної мови за допомогою російської відбувається і шляхом прямого засвоєння російських слів і словосполучень, чому сприяє близька спорідненість обох мов, і способом калькування», що «спосіб калькування, як своєрідний вид запозичень, практично не має меж у процесі збагачення словника української літературної мови». Такі твердження не мали нічого спільного з науковим тлумаченням явищ українсько-російських міжмовних відносин, оскільки загальновідомо, що широке використання кальок прищеплює мові чужі для неї закони словотворення і загрожує збереженню її внутрішньої самобутности. Понад те, в академічному курсі позитивно оцінювалось не тільки калькування, а й пряме запозичення в українську словотвірних моделей з російської мови. «Значна близькість української та російської мов, — зазначалось у курсі «Сучасна українська літературна мова (Лексика і фразеологія)» за редакцією І. Білодіда (К., 1973), — що мають генетичну спорідненість, яка проявляється на всіх мовних рівнях, надзвичайно сприяє активізації закладених в українській мові словотворчих тенденцій за зразком російських моделей. Так, приміром, у радянський час словник Української мови інтенсивно поповнюється за рахунок зрослої продуктивності віддієслівних іменників на означення процесів дії: вивозка, постановка, обрубка, приписка, розробка, офлюсовка, обрізка тощо, а також іменників жіночого роду типу електричка, вечірка (газета), врубівка, літучка, технічка та інше, активних дієприкметників теперішнього часу й відповідних іменників та прикметників на -чий, рідше на -щий: ведучий, організуючий, обслуговуючий, прогресуючий, правлячий, перемагаючий, грядущий, звучащий та ін.» Деякі монографії і навчально-наукові курси були настільки щільно насичені подібною псевдонауковою демагогією, що втрачали будь-яку наукову вартість, як, наприклад, двотомний «Курс історії української літературної мови», виданий у 1961 році. Офіційне мовознавство під проводом академіка І. Білодіда — головного теоретика «гармонійної російсько-української двомовності» виключало саму можливість появи об’єктивного соціолінгвістичного аналізу реальних мовних процесів, що відбувалися в УРСР. Такі дослідження з’явилися в колах опозиційної творчої інтелігенції, що ввійшла в історію під назвою «шістдесятників». Провідною ідеєю Руху опору 60-х років була ідея національно-культурного відродження. Характерною рисою тогочасного культурного життя було звернення до спадщини 20-х років, намагання повернути викреслені імена, опублікувати твори письменників Розстріляного Відродження. Великий суспільний резонанс мали виступи Б. Антоненка-Давидовича з різкою критикою мовної політики 30–40-х років. Не меншого розголосу набуло критичне обговорення проблем стану української мови на конференції з питань культури мови, що відбулася в Київському університеті в 1963 р. Важко переоцінити ту роль у пробудженні національної свідомості в масово зрусифікованому соціумі, яку відіграла праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Вимоги припинення русифікації в 60-х роках висувалися під гаслом повернення до ленінської національної політики, що було цілком закономірно і виправдано на той час. Зокрема, до засад ленінської національної політики, якою керувались партійні органи в 20-х роках, апелював у своїй праці Іван Дзюба. Написана переконливо й емоційно, праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?», поширювана у численних машинописних копіях, справляла колосальне враження на тогочасного читача. Дослідження І. Дзюби зосереджувалось на висвітленні функціональних аспектів побутування української мови, її статусу, російсько-українського мовного конфлікту. Шістдесятники порушили питання й про інший аспект зросійщення — сплановане режимом обмеження лексичного складу української мови і втручання в її внутрішню структуру. Б. Антоненко-Давидович у статтях, опублікованих в газеті «Літературна Україна» й журналі «Україна» в 1969–1970 pp., поставив питання про повернення в українську абетку літери ґ, а також низки вилучених з ужитку слів і граматичних форм. У статті «Літера, за якою тужать» він писав: «Скасування цієї літери (йшлося про літеру ґ. — Л. М.) припало на той час, коли вчинено було багато перекручень і збочень, коли з’явились «реформатори» не тільки українського правопису, а й самої української мови, які рішуче виступали, наприклад, проти слова чекати, бо, мовляв, є слово ждати, — або вимагали викинути слова щойно, тільки-но, допіру, залишивши їхній синонім тільки-що; природний український вислів «насипати борщу, юшки (чи навіть вина)», який ми подибуємо не тільки в наших класиків, а й у сучасного радянського поета М. Бажана, вони вважали за прояв мовного шкідництва. Мовознавча тематика становить вагому частину творчого доробку Івана Світличного. Остання його стаття, підписана власним прізвищем, — «Гармонія і алгебра» («Дніпро», 1965, № 3), що набула великого розголосу в літературних і наукових колах, була присвячена аналізові мовознавчих праць. Застосовуючи свій улюблений прийом іронії, Світличний у дотепній гострій формі піддав нещадній критиці кілька бездарних публікацій про мову Шевченка, в тім числі й працю сановного чиновника — директора Інституту мовознавства АН УРСР І. К. Білодіда. Радянські вельможні хами такого не пробачали. Блискуча стаття обійшлась її авторові дуже дорого. За розпорядженням тодішнього секретаря парткому Президії АН Костянтина Ситника Світличного негайно звільнили з посади завідувача редакції мовознавства у видавництві «Наукова думка», яку він щойно отримав у липні 1965 р. Невдовзі, 30 серпня 1965 p., Світличний відбув свій перший арешт, і відтоді цензура наклала заборону на публікацію його творів. Ще одна його розвідка на мовознавчу тему з’явилася в 7-му числі журналу «Жовтень» за 1970 р. під прізвищем, «позиченим» у перекладача Анатоля Перепаді. Стаття мала назву «Новий словник. Який він?» і була розгорнутою рецензією на тритомовий «Російсько-український словник», що був укладений в Інституті мовознавства і вийшов у видавництві «Наукова думка» в 1968 р. Ця праця Світличного має велику наукову вартість і лишається актуальною до сьогодні. У складних підцензурних умовах він не тільки залучив до аналізу репресований академічний словник 20-х років, редагований А. Кримським і С. Єфремовим, але й через порівняння його із російсько-українським словником 1948 р. розкрив механізм впровадженої в 30-х роках практики штучного зближення української мови з російською і відверто означив її як свідоме калічення української лексики. Так, схвалюючи наявність у рецензованій лексикографічній праці 1968 р. синонімічних рядів української лексики, І. Світличний наводить приклад перекладу російського слова абсурд, що, на противагу словникові 1948 р., не обмежується спільною з російською лексемою абсурд, а фіксує й такі питомі українські слова, як безглуздя, нісенітниця, дурниця. Саме цей синонімічний ряд до російського абсурд подає й словник 1924–1933 pp. Зауважуючи в іншому випадку, що для перекладу слова атеист новий словник наводить тільки аналогічне українське і не фіксує таких відповідників, як безбожник і безвірник, І. Світличний також орієнтується на словник 1924–1933 pp., який саме так перекладає російське слово атеист. Наскільки необхідним вважав літератор словник 20-х років для своєї творчої праці, свідчить той факт, що він не розлучався з ним навіть у концтаборі. У листі до сестри Надії від 7 грудня 1973 р. І. Світличний пише: «...забезпечений я необхідною літературою набагато краще за Тебе (при мені —уяви собі — є навіть словник Кримського)». З другої половини 60-х років Світличний все більше зосереджується на мовних проблемах, опрацьовує масу спеціальної лінгвістичної літератури і починає укладати словник синонімів. Як згадує Леоніда Світлична, по звільненні після першого арешту «Іван ще не полишав надії на видання книги з історії естетики, багато перекладав, для заробітку опрацьовував людям кандидатські і навіть докторські дисертації, а для душі почав серйозно займатися мовознавством. Вже тоді він розпочав роботу над словником синонімів, продовжував цю роботу в таборі і на засланні до самої хвороби. В останній період він вважав це головною справою свого життя». З листів Світличного до рідних і друзів часів його перебування в концентраційних таборах видно, як багато часу присвячував ув’язнений літератор лексикографічній праці, яку вважав головною справою свого життя. Табірні умови ізоляції, з одного боку, створювали багато перешкод для наукової лексикографічної роботи, яку провадив І. Світличний, але, з іншого боку, де в чому й сприяли їй. Тут було зібрано цвіт нації з різних областей України — і Світличний мав можливість записувати лексичний матеріал безпосередньо від носіїв різних діалектів. У спогадах побратимів Світличного по ув’язненню, зокрема уродженця Холмщини Зиновія Антонюка й галичанина Григорія Герчака, знаходимо згадки про те, як вони, на прохання Івана Олексійовича, постачали йому слова з рідної говірки. Немає сумніву в тому, що, якби Світличний завершив свій словник, над яким він так ретельно працював понад десять років, створивши власну оригінальну концепцію, базовану і на вивченні сучасних лексикографічних практик, і на досвіді словникарства 20-х років, українське мовознавство збагатилося б надзвичайно цінним зібранням української лексики. Але владні диктатори, що, за висловом Ю. Шевельова, «у мирі і в війні українську землю ґрунтовно розчищали від творчих людей, від традиції, від книжок», не дали Світличному можливості завершити працю, яку він вважав справою свого життя. По закінченні табірного терміну дисидента заслали на Гірський Алтай, кліматичні умови якого були протипоказані йому за станом здоров’я, що привело Світличного до тяжкої хвороби й передчасної смерти. Щасливіше склалась доля лексикографічних і мовознавчих праць соратника Світличного, відомого дисидента Святослава Караванського, якого радянська влада після тривалого ув'язнення вислала за межі Радянського Союзу. Мовознавчі зацікавлення Святослава Караванського, як і Івана Світличного, пов’язані з його творчим і перекладацьким покликанням. Ще під час свого першого ув’язнення в сталінських концтаборах Караванський почав укладати словник рим. Зі спогадів Леоніди Світличної відомо, що під час обшуку у Світличного 4 лютого 1972 р. каґебісти забрали разом з машинописами Є. Сверстюка, В. Стуса, І. Дзюби, І. Калинця, М.Холодного і машинопис «Словника рим» С. Караванського. У США, де Караванський перебуває з 1979 року, він продовжив розпочаті в неволі мовознавчі дослідження. Лексикографія й культура української мови — основні галузі лінгвістичних інтересів дослідника, діяльність якого підпорядковано меті оздоровлення української мови, повернення їй природности звучання, вислову, будови фрази, лексичного і фразеологічного багатства, розбудованої синоніміки. Як і Ю. Шевельов, дослідник вбачає небезпеку для майбутнього української мови не тільки у звуженні її функцій, а й у свідомому її каліченні, здійснюваному за совєтської доби. У численних статтях, у книжках «Секрети української мови» (К.: Кобза, 1994) і «Пошук українського слова або боротьба за національне “Я”» (К.: Вид. центр «Академія», 2001) С. Караванський розкриває підступний механізм калічення самобутніх рис української мови під дією таємно запровадженої згори практики калькування української лексики з російської. У деяких мовних сферах, зокрема в науковій термінології, калькування стало єдиним способом українського словотворення. Механічне наслідування зразків російської мови, котре С. Караванський з властивою йому емоційністю часто називає «мавпуванням», зупинило природний розвиток нашої мови. «Коли під сучасну пору оглядати українські словотворчі моделі, — пише дослідник, — впадає в око, що їхню здатність продукувати нові лексичні форми ніби заморожено на тих зразках, що витворилися продовж попередніх століть, а за останні півстоліття ці моделі не виробили жодного словесного зразка. Такий був наслідок «мовної політики», яка, заморозивши українські самобутні моделі словотвору, спрямовувала розвиток мови у напрямі калькування». У такий спосіб було виведено з ужитку цілі словотвірні типи, як, наприклад, продуктивну раніше модель творення прикметників за допомогою суфікса -ч: заготовчий, обслуговчий, перетворчий і под., що були природнішими в українській мові, ніж упроваджені заготівельний, обслуговуючий, перетворювальний. Унаслідок диктату російської мови і застосування практики калькування з активного вжитку вийшла значна частина питомих українських слів і зворотів. «Практика конвертування російської лексики породила в нашій мові не одне, а десятки, коли не сотні, скопійованих форм, котрі витискають з ужитку нашу питому лексику», — пише автор «Бесід про пошук слова». Він наводить численні приклади скалькованих з російської слів і зворотів, що замінили самобутні українські лексеми і фразеологізми, як, наприклад, калька з російської в минулому році, минулорічний замість торік, торішній, багаточисельний замість численний, керівництво до дії замість дороговказ, всеохоплюючий замість всеосяжний, взаємовідносини замість взаємини, впадати в дитинство замість дитиніти, обзавестися господарством замість загосподарювати або стати господарем, підбивати підсумки замість підсумовувати, різноколірний замість строкатий, або барвистий, або ряснобарвий тощо. Як і Світличний, Караванський надає першорядної ваги збиранню й вивченню української синонімії, оскільки лише повернення багатства питомої української лексики здатне зупинити згубне явище спонтанної й офіційної суржикізації, змішування української мови з російською. У 1993 р. в київському видавництві «Кобза» вийшов «Практичний словник синонімів української мови», який уклав С. Караванський. Колишній дисидент самотужки здійснив працю, над якою багато років працював цілий науковий колектив лексикографів Інституту мовознавства АН УРСР. У 2000 p., коли, нарешті, вийшла ця колективна праця — двотомовий «Словник синонімів української мови», Караванський опублікував уже друге видання свого «Практичного словника синонімів». За кількістю поданих синонімічних рядів колективна праця значно поступається словникові Караванського. Перший охоплює близько 9200 синонімічних рядів, другий — близько 17 000. Щоправда, академічний словник подає ілюстративний матеріал до зафіксованих слів, чого немає у словнику Караванського. Словники мають й інші суттєві відмінності. Укладачі академічного словника значною мірою ґрунтуються на совєтському досвіді лексикографії, натомість Караванський від цього досвіду відмежовується. Характерно, що в стильо-вій градації лексики він застосовує не тільки позначку «безпідставно занедбане», а й позначку «совєтизм», причому слово, котре потрапляє під це визначення, ставить у кінці синонімічного ряду. До речі, впровадження такої характеристики допомогло укладачеві ввести в друге видання дві паралельні правописні традиції, навколо яких нині точаться такі запеклі суперечки. Оскільки Караванський дотримується норм правопису 1928 p., а словник призначає передусім користувачеві в Україні, позначка «совєтизм» дозволила йому лишити в синонімічному гнізді й ті орфографічні варіанти слів, які стали звичними для українців за совєтського режиму. Орієнтація на лексикографічну практику мовознавців 20-х років, які приділяли велику увагу не тільки писемній мові, а й живим усним формам її побутування, зумовила певні переваги словника Караванського у доборі синонімічних рядів. Його словник значно ширше, ніж академічний, подає слова з живої розмовної мови, включно з жаргонізмами. Для прикладу можна навести синонімічне гніздо, подане в лексикографічній праці Караванського до вихідного слова аґент — (розвідки) шпигун, шпиг, розвідник, розвідач, розвідувач; (з живої мови) донощик, інформатор; (галицьке) конфідент; (з живої мови) нюхало, стукач, сексот, фіскал; (серед підпілля) провокатор; (фірми) представник, репрезентант, виконавець, службовець, (спів) працівник; (комерційний) комівояжер; (фізичний) чинник, фактор, причина. Академічний словник з цього синонімічного гнізда дає тільки два останні значення — «чинник, фактор» і «представник, репрезентант», лишаючи поза увагою цікавий живомовний лексичний ряд з його виразною експресією. Крім синонімічного словника, Караванський уклав і опублікував у 1998 р. в Київському видавничому центрі «Академія» «Російсько-український словник складної лексики». Ця лексикографічна праця також повертає багато форм, упроваджених у словниках 20-х років, передусім термінологічних. У передмові автор зазначає, що вона постала з первісного задуму створити перекладний російсько-український словник дієприкметників. «На потребу такого словника, — додає Караванський, — свого часу вказував Іван Світличний». Як відомо, поширені в російській мові активні дієприкметники теперішнього часу не властиві українській мові, а тому їх перекладають розгорнутими зворотами: рос. все, играющие в карты — укр. всі, хто грає в карти і под. Поряд з цим набули поширення скальковані з російської форми граючий, гинучий, вислизаючий, слабнучий, температурячий тощо. Мовознавці 20-х років (О. Курило, М. Сулима, М. Гладкий та ін.) виступали проти вживання в українській літературній мові активних дієприкметників теперішнього часу на -чий. Ці форми було впроваджено в літературну мову, особливо в термінологію, пізніше, в добу терору. Чимало уваги приділяв проблемам перекладу російських дієприкметників Світличний, про що свідчить і згадувана вище стаття «Новий словник. Який він?», і епістолярна спадщина. Так, сестрі Надії, яка, очевидно не без його впливу, почала укладати словник мікробіологічної термінології, Світличний у листі від 26 листопада 1974 р. дає таку пораду: «Між іншим, у своєму серпневому листі, розглядаючи мікробіологічну термінологію, Ти пишеш, що «дієприкметникових форм на -юч, мабуть, цілком обійти неможливо». Категорично не згоден! У 30-х любісінько обходилися без них. Навіть у Твоїх прикладах «целюлозо-руйнуючі організми» можна замінити на «-руйнівні», а про «азотфіксуючі», «амоніфікуючі» треба добре подумати, чи не слід їхні суфікси замінити на «-альний» або «-ильний»: колись ці суфікси були дуже продуктивними і звучали природно. А Твій критичний запал цілком виправданий. Шкода, що Ти не маєш під рукою відповідних словників давніших років видання. У мене справа простіша: найнеобхідніше (у тому числі й словник Кримського) я завжди (і зараз) маю при собі)». Як і Світличний, Караванський у зазначеному словнику і в працях з культури мови пропонує уникати громіздких зворотів і кальок для перекладу російських віддієслівних форм. У «Бесідах про пошук слова» Караванський пропонує різноманітні шляхи віднайдення органічних для української мови відповідників до російських дієприкметникових форм. Так, їх можна перекласти за допомогою іменників: рос. несущее крыло — укр. крило-носій, рос. собирающая линза — укр. лінза-збирач; за допомогою прикметників: содержащий уран — багатий на уран, ограничивающий — обмежувальний, водоплавающий — водоплавний; формою з родовим відмінком іменника: питающая среда — середовище живлення, разграничивающая линия — лінія розмежування; зворотом з прийменником для та іменником: питающий — для живлення, ответвляющий — для відгалуження тощо. У процесі підготовки до друку російсько-українського словника дієприкметникових форм Караванський залучив великий обсяг дотичної лексики — дієслів, ідіом, фразеологічних зворотів, прислів’їв, що значно розширило словник, тому його було названо «Російсько-український словник складної лексики». Працюючи далеко від Батьківщини, С. Караванський бере активну участь в обговоренні мовних проблем, постійно виступає з питань культури мовлення на сторінках української преси, готує до друку нові словники. Таким чином, у рухові опору української інтелігенції 60–70-х років боротьба за права української мови як основи національного життя становила невід’ємну частину правозахисної діяльности. Боротьба ця провадилася в обох визначальних для майбутнього української мови напрямах — і проти зовнішньої русифікації, що виявлялась у звуженні суспільних функцій української мови, і проти спланованого режимом втручання у її внутрішньомовний розвиток, за збереження її лексичного багатства й самобутности. |
| Мова суспільство. Постколоніальний вимір Лариса МАСЕНКО Як прекрасна... Це основна, наддіалектна форма існування мови, що є засобом порозуміння всіх представників народу без розрізнення віку, статі, соціального,... |
Творча робота у номінації Народ, держава, мова це поняття нероздільні. Без мови немає народу, а без народу не існує мови. Наша рідна українська мова то мова... |
| Урок розвитку зв’язного мовлення №1 Творчий переказ тексту «Відпочинок на морі» Державний Гімн України. Мова — жива скарбниця історії народу. Мова і мовлення. Збагачення мови новими словами. Утворення нових слів.... |
Розкрийте поняття літературної мови та літературної норми. Визначте... Українська мова – слов’янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує |
| RETRO 2010 02 — 06. 07. Crimea, Ukraine Народна мова – на противагу літературній, жива мова народних мас, відома в усному вживанні, як розмовна мова чи як мова фольклорних... |
Гнатюка, «рідно пахне» у своїй хаті ? Що,на думку Івана Гнатюка, «рідно пахне» у своїй хаті ? (1 б.) а)хліб б) рушник в) дим |
| Valentyna Sawchuk (nee Riznychenko), b. 1925 іn Sahaidak, a small... Різниченко, і я народилася на Полтавщині, на малій станції Сагайдак. Про Сагайдак згадує Підгайний в своїй книжці “Чорні діла Кремля,... |
“ Сучасне українське діловодство” Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу. Вона створена зусиллями багатьох поколінь. “ В мові наша стара... |
| В. Л. Красюк Ділова українська мова У посібнику подано основні теоретичні відомості з ділового українського мовлення, висвітлено питання правопису та загальні мовні... |
План: Предмет і завдання курсу "Ділова українська мова". Українська... Функціональні стилі мовлення. Художній і розмовний стилі, жанри, мета і сфера спілкування, мовні засоби |