«НАРОД МІЙ Є! НАРОД МІЙ ЗАВЖДИ БУДЕ! НІХТО НЕ ПЕРЕСИЛИТЬ МІЙ НАРОД!» Методичні рекомендації
|
|
Скачати 0.68 Mb.
|
|
Український журналіст і прозаїк Олекса Мусієнко Українське слово. — Т. 3. — К., 1994 *** Чесний і чистий, він нагадує велику рибу, яка радісно вискочила з води, вхопила свіжого повітря, сп'яніла від кисню свободи, затріпотіла на березі довіри і затихла... «Здається, я став писати гірше, ніж рік тому. Зледачіли мозок і серце», — це його останні рядки в щоденнику, записані 20 вересня 1963 року. А 14 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Що ж знесилювало його дух, його непокірну думку, яка з такою надією «вхопилася» за проголошені на XXII з'їзді партії принципи демократизації суспільства? Василь Симоненко повірив у торжество правди, свободи і демократії, вільно вдихнув так необхідного митцеві озону, та доля була немилосердною... «Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердолобі натішили нас своїм ідіотським жахом: аби чого не сталося. Фактично нам заборонили виступити на Шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться досі. Обивателі від революції», — писав він 6 липня 1963 року. На Україні починався сумнозвісний період «загвинчування гайок» у літературі, в культурі за допомогою безвідмовного інструменту під назвою «націоналізм». Як було захистити слово правди, болю, страждання і надії на свій народ від цього безжального присуду? Не було і нема до сьогодні законодавства, яке б гарантувало юридично реальні права свободи творчості, свободи думки. Інакше б слово правди не витлумачувалося б то як наклеп, то як злісна вигадка, то як паплюження соціалістичної системи, наших ідеалів. Ай, ай, ай весело! Всі ми під пресом. Так воно треба задля прогресу. Ця облога політичною недовірою та ідеологічною пересторогою особливо зміцніла за кілька місяців до смерті Василя Симоненка. Та він творить — з'являється «Казка про Дурила», написана, як він сам визнає в щоденнику, «одним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше. Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому її почитати». «Нікому почитати». Гірко, болісно за поета. Було кому почитати — народ знав уже і любив чесного поета, та не було кому її опублікувати. Лише через 24 роки, 12 грудня 1987-го, газета «Молода гвардія» здійснить публікацію «Казки про Дурила». Чи не до отих безбатченків — безтурботних, цинічних і наївних, щирих у своїй сліпоті і гнучкошиїх у пристосуванстві деяких земляків своїх — звертався поет із пересторогою: легко загубити дорогу до рідного краю, але як важко буде згодом відшукати свою вітчизну, утвердитися у правоті своїй, у свободі вираження — думок, надій, переживань. Заслухався Дурило речитативом старшин Раю, розвісив вуха, роззявив рота — і повірив у їхню мудрість, всеможність, абсолютну правоту: Ми пронесем, ми підведем і підем, ми дійдемо, ми сягнемо висот! Та не давала спокою наївному Дурилі думка, чому в них ноги в крові, чому та річка, через яку пролягла дорога до щастя, із крові і людських сліз, і чия ж кров у тій неглибокій річці? — Чия? А відомо чия — тих людей, Що підло не визнали наших ідей... Ми їх, значить, трішечки, зовсім помалу Кого задавили, кого зарубали. Старшини Раю у «Казці про Дурила» натхненно співають про мудрість витвореного ними Раю з подачі ідола — засновника Раю. «А це що за ідол?» — питається у старшин допитливий і спостережливий Дурило. — Це той, хто закон наймудріший знайшов: навчив нас хапати, навчив убивати, навчив людям в вічі оману пускати, навчив нас, як жити годиться на світі, — читай заповіта його на граніті. Не треба докладати якихось особливих зусиль для розшифрування образу ідола — цього зловісного символу, майже архетипа. 19 вересня 1962 року Василь Симоненко записує: «Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбетського ринку. Уздрівши пам'ятник деспота, він запитав мене: — Тату, хто це? — Сталін. Одну мить він дивився на нього і ніби між іншим запитує: — А чого він туди виліз? Справді, Сталін не зійшов на п'єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз — через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало... Тепер, — читаємо далі, — він згинув би од люті, коли б дізнався, якою знахідкою для збирачів металолому стали нездарні, лубкові пам'ятники йому». «Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествляння стають посмертною ганьбою. Це взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться дорослі діти. Не розуміють цього тільки убогі душею і мозком». Минуло чверть століття — і ми повертаємо собі, суспільству ці чесні судження про державну злочинність Сталіна. Але тоді, зразу ж по смерті Василя Симоненка, ці та інші відверті думки поета розцінювалися як політична крамола. Звісно, його «Окрайці думок» не опублікували, зате ідеологічні противники цим скористалися і почали сурмити на весь світ про те, що Василь Симоненко був ледь не ворогом Радянської влади і ленінських ідей. Та й зараз ми подумаємо, чи ж маємо моральне право друкувати щоденникові записи поета, епіграфом до яких він поставив невідомий афоризм простака Вільсона: «Читати без дозволу чужі щоденники — Еверест підлості». Там, за кордоном, не питали дозволу, морально-етичні «кордони» легко долалися задля накопичення ідеологічного «капіталу». Василь Симоненко був скромною людиною, чесним трудівником літератури, оцінював свій талант невисоко, усвідомлюючи, що час наклав і на його думки, на його характер образного самовираження печать перестрахування. Ця недовіра до слова, яке готове було вибухнути гнівом, розпачем, болісною правдою, саркастичною інвективою, в'їдливою іронією, мимоволі всотувалася в думки і настрої митців, витворюючи і в них самих «домашніх», внутрішніх цензорів, які іноді так пильно стерегли власне слово, що воно не наважувалося переступити поріг редакцій і видавництв. А люди того чесного слова чекали. Бо знали, що від Василя Симоненка його можна і треба чекати. Я пам'ятаю, після виходу другої, вже посмертної, збірки поета — «Земне тяжіння» (в 1964-му), яку передавали, мов жарини в повоєнні безсірникові роки, з щирих рук у довірливі руки, ночами студентки переписували його вірші, вивчали напам'ять і декламували в тісному колі. Згадаймо його до сліз вражаючу «Думу про щастя», в якій поет оповідає про важку долю колгоспної доярки і звертається до своїх колег-літераторів: Де фотографи? Де поети? Нуте, хлопці, сюди скоріш! Можна знімок утнуть І до газети — жахливо веселий вірш. Застрибають веселі цифри У грунтовно важких статтях, Та не встане З словесних вихрів Многотрудне її життя. А доля його вірша «Злодій»? Земляк Василя Симоненка київський інженер Григорій Міняйло звернувся до редакції «Літературної України» з проханням опублікувати цей крик болю поета за упосліджену долю і обкрадені надії людини на землі, творця хліба. «...Після публікацій поеми О.Твардовського в журналі «Новый мир», Є.Євтушенка в журналі «Знамя» і інших, не друкованих у період застою творів відомих поетів, було б несправедливо не надрукувати вірш В.Симоненка «Злодій». Несправедливо замовчувати не лише творчість цього поета, який був і є народною совістю в українській літературі, але також і його трагічну долю. Не судилося В. Симоненку розкритися вповні, та й літературне оточення в Черкасах не сприяло творчому окриленню, навпаки, частіше гнітило поета недовірою, скепсисом, вимотувало дріб'язковими чварами, важкою газетярською «поденщиною». «Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети...» — писав він у щоденнику. «Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми кволими думками угноюємо грунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко. Жду його, як віруючий пришестя Христового. Вірю, що мені пощастить почути радісну осанну на честь його приходу. Хай тільки не зневажає він нас, маленьких чорноробів поезії. Він виросте з нас». У тому ж вересні 1962 року Василь Симоненко пошкодує, що не може прислужитися літературі більше й тому, що не бачить усіх відтінків, не чує всіх звуків. Його почуття загострюються, слух стає ще чутливішим до звуків життя, не вистачає образів, щоб відтворити і передати драматичну гаму багатобарвного світу. Відчувається, що поет визріває і готується виходити на нову — вищу орбіту образного осягнення людини і дійсності. Йому вже тісно в скутих формах традиційної поетики, він розриває класичний розмір і інколи вже виривається на простір парадоксального зміщення стилів, міфологічних образів і сучасних реалій («Хуліганська Іліада, або Посоромлення Гомера»), Василь Симоненко багато роздумує над беззаперечними донедавна істинами — постулатами, усвідомлює, що догматична закутість у лати ідейної непогрішимості до добра не приведе. У 1962 році він записує: «Ніяке вчення не сміє монополізувати духовне життя людства. До нестями ненавиджу казенну, патентовану, відгодовану мудрість. Якими б цитатами бездари не підпирали свою розумову стелю, вона однак занизька для нормальної людини. Як простір немислимий без руху, так поезія немислима без думки. Що то за простір, коли в ньому не можна рухатися? Яка то поезія, коли вона не мислить? Поезія — це прекрасна мудрість». Василь Симоненко з великою, гідною народного поета надією і довірою, реально і усвідомлено сприймав неминучу і так необхідну перебудову суспільного мислення і буття. Та ця перебудова загрузла в болоті парадного застою. Він був образом свого часу. А час потребував не виховної, дидактичної літератури, а перетворюючої, діяльної, такої, яка б переробляла свідомість, творила нові, ціннісні орієнтації. Тому він з таким гнівом і сарказмом звертається до тих своїх земляків, які люблять свій народ тоді без міри, «коли у міру вигідно любить», які закохані в ідею за добру платню. Ні, Василь Симоненко не з когорти призабутих. Він із тих, хто оцінений і знаний нами не в усій повноті драматичного усвідомлення своєї складної епохи і своєї трагічної долі. Тому світло його чесного життя і правдивого поетичного слова повинно увиразнювати сучасні історичні злами, конфліктні ситуації і прискорювати своєю емоційною енергією часу перебудовний крок. Доктор філологічних наук, професор, академік НАН України, директор Інституту літератури Микола Григорович Жулинський Із книги «Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)». – К.: Дніпро, 1990. — С. 397—401) З ІНТЕРВ’Ю МИКОЛИ СНІЖКА Микола Сніжко — друг і колега поета Василя Симоненка. Разом вони працювали в газеті "Молодь Черкащини" з 1961-го по 1963 рік. — Коля, ну хай проходять! — каже дружина господаря Наталія Михайлівна. Запрошує до кімнати, де на столі лежать кілька альбомів, книжок, стоїть старий глиняний посуд. На стіні — триптих на поезію Симоненка "Берези, в снігу занімілі" та ще кілька зимових пейзажів. — Не знаю, що питатимете, тому спочатку скажу сам. Комуністи говорять, що це був їхній чоловік. Комуніст. Атеїст. Націонал-патріоти, до них і я належу, вважають, що Симоненко — їхній. Він, як і Тарас Григорович Шевченко, для всіх. Я з ним працював в одному кабінеті. Василь був не просто комуніст, — робить паузу, піднімає вказівний палець. — Комуніст-утопіст! Вірив, що можуть бути рівність, труд, свобода. "Де зараз ви, кати мого народу?" — то він до кого звертається? —До комуністів-катів. Вони перетворилися з комуністів — на катів. Симоненка переслідували через творчість? —Аби ще трошки пожив, то переслідували б, — киває Наталія Михайлівна. — Я такого не знаю, — заперечує Микола Семенович. Симоненко вірші на роботі писав? —Бувало. Але в основному — вдома. У нього була квартира на Шевченка, 345, на п'ятому поверсі. Двокімнатна. В одній кімнаті мати жила — із сином Олесем, а в другій — вони з Люсею. У своїй книжці ви дали перелік прізвиськ усіх тодішніх журналістів та інших колег. Василя Андрійовича тільки Симоном кликали? — Та-а-а! — протягує Микола Семенович. — Він і сам себе називав Васисуалій, Василіск. Коли жінці листи підписував. Для хохми. — Дехто хоче зробити з Симоненка ангела. Дехто хоче зробити навпаки, шо він алкоголік був і все таке. А він був звичайний чоловік. Такий, як ми всі. Тоді й ніхто не підозрював, що він такий великий чоловік! Ніхто не підозрював, шо він так прославиться! Он той, наприклад, альбом з його фотографіями, - показує на стилаж, -То наш тодішній фотограф Ігор Осадчий навмання його фотографував. Кадри просто добирав. Він і не думав, що ці кадри йому пригодяться! Симоненко був нормальний рядовий хлопець! І випити любив, і пожартувати, і повчити когось. Я от Наталі Михайлівній колись казав, шо боюся ляпнути при ньому якусь дурницю. Інколи й боявся з ним говорить. Бо він такий ерудований, грамотний, начитаний. був! А я боявся, що скажу щось таке, а він мене присоромить, чи сміяться буде. А він умів інтелігентно провчить. Було, що ми давали відповіді читачам і я інколи писав замість Василя. Давав йому на підпис. Одного разу дав, щоб він підписав. Він взяв, прочитав, закурив свою «Пріму». А вікно було відчинене, то він прочинив двері і каже: «Коля, оце я зараз стою на протязі. Тут протяг. А писати «на протязі року» не можна. Треба: «протягом року». Кажуть, щоденник Василя Симоненка вкрали на похороні. — Коли Василь помер, почали його архіви розбирать. А потім вони випливли в Канаді. І щоденник маленький. Нічого там крамольного немає. Але ж надрукований за кордоном. А тоді такий факт — це вже нехорошо. Як ставитеся до того, що зараз робиться в Україні? — Аби Симоненко взнав, до чого ми докотилися, що прийшли пани, капіталісти, бандити, то перевернувся б у могилі.
Н.В.Бугайчук, методист лабораторії виховної роботи ЧОІПОПП «НАРОД МІЙ Є! НАРОД МІЙ ЗАВЖДИ БУДЕ! НІХТО НЕ ПЕРЕСИЛИТЬ МІЙ НАРОД!» Урок - дебати. 8,9 клас Мета:
Обладнання: портрет Василя Симоненка, виставка творів В.Симоненка, Декларація Організації Об'єднаних Націй «Про права людини». ХІД УРОКУ Вчитель.«Чесний і чистий, він нагадує велику рибу, яка радісно вискочила з води, вхопила свіжого повітря, сп'яніла від кисню свободи, затріпотіла на березі довіри і затихла...», - так писав про Василя Симоненка Жулинський Микола Григорович, доктор філологічних наук, професор, академік НАН України, сучасник поета. Тези вступного слова вчителя: Василь Симоненко з великою, гідною народного поета надією і довірою, реально і усвідомлено сприймав неминучу і так необхідну перебудову суспільного мислення і буття. Та ця перебудова загрузла в болоті парадного застою. Він був образом свого часу. А час потребував не виховної, дидактичної літератури, а перетворюючої, діяльної, такої, яка б переробляла свідомість, творила нові, ціннісні орієнтації. Тому він з таким гнівом і сарказмом звертається до тих своїх земляків, які люблять свій народ тоді без міри, «коли у міру вигідно любить», які закохані в ідею за добру платню. Треба було перетворювати людину — вона не могла далі залишатися безмовною, пригніченою, безправною — такою, яку знеособлювала страхом репресій сталінська епоха. Саме на злеті усвідомлення нової історично важливої громадянської місії поезії і обірвалося життя Василя Симоненка. Ні, Василь Симоненко не з когорти призабутих. Він із тих, хто оцінений і знаний нами не в усій повноті драматичного усвідомлення своєї складної епохи і своєї трагічної долі. Тому світло його чесного життя і правдивого поетичного слова повинно увиразнювати сучасні історичні злами, конфліктні ситуації і прискорювати своєю емоційною енергією часу перебудовний крок. «Здається, я став писати гірше, ніж рік тому. Зледачіли мозок і серце», — це його останні рядки в щоденнику, записані 20 вересня 1963 року. А 14 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Що знесилювало його дух, його непокірну думку, яка з такою надією «вхопилася» за проголошені на XXII з'їзді партії принципи демократизації суспільства? Василь Симоненко повірив у торжество правди, свободи і демократії, вільно вдихнув так необхідного митцеві озону, та доля була немилосердною... Пам’ять народу формує його історію. Національна пам’ять повинна мати у суспільстві носія національної ідентичності. Носія свідомого, розумного, творчого, сповненого гідності. Осмислення минулого має мобілізувати українську націю на створення квітучої, заможної Української держави. Що я можу зроботи в наш буремний час для свободи моєї країни? Який мій внесок у незалежність України? Питання які турбують кожну порядну і чесну молоду людину в Україні. Сьогодні на уроці я пропоную провести Дебати про свободу. |
Схожі:
| Методичні рекомендації до проведення Першого уроку у старшій школі... ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ |
Хрестовий похід Молитви (1) "Мій подарунок до Ісуса, щоб рятувати душі" Мій дорогий Ісусе Ти, хто любить нас так сильно, дозволь мені у мій скромний спосіб допомогти врятувати Твої дорогоцінні душі. Помилуй... |
| Павла Табакова «Мій світ» Весна. Кохання. Париж… На концерті Павла Табакова у підтримку щойно виданого альбому «Мій світ» пануватиме вишуканий настрій. Це... |
Проекту Народні звичаї – це ті прикмети, за якими розпізнається народ не тільки в сучасному, а й у його історичному минулому. Це те, що об`єднає... |
| Любі друзі! Хоч маленькі Ми вже добре знаєм, Що зовемся українці... Ми з вами всі — український народ, який складається з родин великих і малих, дружних і працьовитих. Родина — це не тільки родичі... |
Олександр Довженко в своєму «Щоденнику» записав: «Мені важко од свідомості,... «Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилося... |
| В тебе, друже, не все гаразд Ведучий «Найбільше і найдорожче добро кожного народу – це його мова». Так писав Панас Мирний і так в дійсності воно є. Бо народ без... |
067-9603101 (Галина Гузьо). К витки на концерти Павла Табакова «Мій... Перед стартом туру «Мій світ» Павло Табаков представив ексклюзивне відео з репетиції (+ ВІДЕО) |
| Свято «Мій перший найкращий зошит» Мета Обладнання: оформлення виставки «Мій перший найкращий зошит», малюнки, телеграма, костюми «Король Зошит», «Фея», «Листоноша», «Міс... |
Проект з профорієнтації учнів "Світ професій мій вибір, мій успіх" Дітей, їх особисту гідність та їх потреби треба так само планувати, як і старших, і, тільки поводячись з ними лагідно, щиро, розумно,... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua