«НАРОД МІЙ Є! НАРОД МІЙ ЗАВЖДИ БУДЕ! НІХТО НЕ ПЕРЕСИЛИТЬ МІЙ НАРОД!» Методичні рекомендації
|
|
Скачати 0.68 Mb.
|
|
ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ І НАУКИ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ  «НАРОД МІЙ Є! НАРОД МІЙ ЗАВЖДИ БУДЕ! НІХТО НЕ ПЕРЕСИЛИТЬ МІЙ НАРОД!» Методичні рекомендації до проведення Першого уроку для учнів основної школи (5-9 класи) у 2014-2015 навчальному році Черкаси 2014 ББК 74.268.3(4 Укр) М 74 Рекомендовано до друку Вченою радою ЧОІПОПП. Протокол № 2 від 28 травня 2014 року Авторський колектив у складі Скринник О.М., учителя української мови та літератури Черкаської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №19 Черкаської міської ради; Федорків М.В., керівника літературно-краєзнавчого гуртка Черкаської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 33 ім. В. Симоненка Черкаської міської ради; Шкунди Т.А., заступника директора з виховної роботи Черкаської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 33 ім. В. Симоненка Черкаської міської ради під загальним керівництвом Бугайчук Н.В., методиста лабораторії виховної роботи Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників Черкаської обласної ради Рецензенти: Назаренко Г.А., кандидат педагогічних наук, проректор з наукової роботи Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників Черкаської обласної ради; Кудін В.С., завідувач лабораторії виховної роботи Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників Черкаської обласної ради М74 «Народ мій є! народ мій завжди буде! ніхто не пересилить мій народ!»: методичні рекомендації до проведення Першого уроку для учнів основної школи (5-9 класи) у 2014 – 2015 навчальному році /Авторський колектив за загальним керівництвом Н.В.Бугайчук – Черкаси: Видавництво обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, 2014. – 64 с. У збірнику вміщено методичні рекомендації та розробки уроків на допомогу педагогічним працівникам навчальних закладів для проведення свята Першого дзвоника та Першого уроку і подальшої роботи у напрямку формування духовно багатої і всебічно розвиненої особистості. Розроблені рекомендації адресовані керівникам навчальних закладів, їх заступникам, класним керівникам, учителям – предметникам, усім, хто зацікавлений у духовному розвитку підростаючого покоління. ©ЧОІПОПП, 2014.  ЗМІСТ
Н.В.Бугайчук, методист лабораторії виховної роботи ЧОІПОПП ВСТУП 1 вересня - свято першого дзвоника - день знань - це, мабуть, єдине свято, яке одночасно є і загальним для всіх, і особистим для кожного ... Це самий довгоочікуваний день для тих, хто вперше переступить шкільний поріг і тих хто вже давно вчиться. І ті й інші вступають в абсолютно нове життя. Тому цей день, найбільш хвилюючий і незабутній, проводиться традиційно у формі урочистої, емоційно насисеної загальношкільної лінійки. Заздалегідь спланована організаторська робота, спільно вироблена позиція щодо об’єднання усіх складових частин цього інтегрованого свята – запорука його ефективності, успішності, гармонійного багатогранного впливу на духовно-емоційний стан усіх учасників урочистостей. Перший день перебування в школі першокласників – значна подія. Діти, які вперше переступають поріг школи, чекають зустрічі з першою вчителькою, бажають, щоб їх помітили та почули, хочуть бути активними учасниками свята. Необхідно так організувати роботу, щоб першокласники відчули свою значимість і те, що в школі на них чекає багато несподіваних відкриттів, захоплюючих зустрічей, цікавих вражень. Схвильованими й невпевненими завітають на свято першокласники, а вже наприкінці свята вони стануть справжніми школярами й повноправними членами учнівської родини. Для всіх учнів цей день наповнений різноманітними святковими подіями. Першого вересня звучать привітання для вчителів, учнів та їхніх батьків, це день квітів і посмішок, це свято школи і громади. Це своєрідний старт нового навчального року, нового освітнього процесу. Кожна школа, район, місто має свої традиції проведення свята, своє бачення і підходи, а головне – надзвичайно творчих учнів, здатних виходити за узвичаєні рамки, мислити, уявляти, фантазувати, створювати нове, індивідуальне, унікальне, оригінальне й неповторне. Перший шкільний день – це і є перша шкільна колективна творча справа – фактичний камертон року. І щоразу в цьому святі поєднуються традиційне, нове і цікаве. Успіх свята забезпечується також майстерним поєднанням слова, музики, танцю, художньо-декоративного оформлення, гри. Ретельно і комплексно продумана програма свята має бути змістовною, цікавою, динамічною, з використанням регіонального досвіду, особливостей та можливостей, традиційних і сучасних форм проведення шкільних урочистостей, із відзначенням важливих подій у житті країни, краю, школи. Цей рік особливий тим, що вся українська спільнота готується до відзначення 70 - річчя Великої Перемоги. Тому на святі необхідно звернути увагу учнів, вчителів та батьків на той факт, що з кожним черговим святкуванням Дня Перемоги все яскравіше виражається ставлення молоді до цієї великої дати. Зв’язок поколінь, виховання у молоді почуття вдячності і відповідальності за майбутнє та шанобливого ставлення до ветеранів, все це спрямовано на формування у вихованців почуття патріотизму. Життя і становище нації значною мірою залежить від патріотизму її представників, що формується з раннього дитинства шляхом засвоєння національних вартостей. У ході проведення Дня знань доцільно пригадати імена видатних людей села, району, міста, області, які доклали багато зусиль для мирного, щасливого життя, розвитку Черкащини й України та запросити почесних гостей до вітального слова. У ході підготовки до проведення урочистих заходів необхідно передбачити:
Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників пропонує Урок знань у 2014/2015 навчальному році присвятити національному, патріотичному вихованню, становленню незалежності України та 80-річчю від дня народження Василя Симоненка, розглянувши теми: « Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину»; «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не пересилить мій народ!». Під час проведення Першого уроку необхідно наголосити, що Україна - це найбільша країна Європи з різноманітними ландшафтами, виключно красивими місцями, цікавими звичаями місцевого населення, строкатою історією, Україна – унікальна скарбниця духовності і культури, щедра земля якої багата на літературні, мистецькі, наукові таланти. На Першому уроці пропонуємо висвітлити життя і творчість видатного сина українського народу Василя Симоненка. Його поезія, за словами Олеся Гончара, вийшла із самих глибин народного життя. З мудрості народу, з горя його і його звитяжної боротьби виспівана вона. Звідси цей дух непоборний, яким вона пройнята, звідси та розпашіла пристрасть, яка буяє в ній... Земле рідна! Мозок мій світліє І душа ніжнішою стає, Як твої сподіванки і мрії У життя вливаються моє. Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду. Хто тебе любов’ю обікраде, Хто твої турботи обмине, Хай того земне тяжіння зрадить І з прокляттям безвість проковтне! Перший урок нового навчального року має стати поштовхом до подальшої роботи з вивчення минулого та сьогодення України, викликати бажання дізнатися більше про життя славетних земляків. Перший урок можна провести у формі традиційного, дебатів, засідання за круглим столом, диспуту, відкритого мікрофону, відео подорожі. Особливу увагу доцільно звернути на те, що любов до Батьківщини - чи не найвищий акорд у всій поезії Василя Симоненка. Це підтвердила і перша збірка віршів «Тиша і грім», яка побачила світ 1962 року. Вона стала живильним явищем у тодішньому суспільному житті України, новим художнім поглядом на дійсність, розуміння сутності людини, гармонії її буття. «Тиша і грім» - єдина книга, що вийшла друком за життя поета. Вже після смерті його ім'я швидко оповилося підлими вигадками й злісними намовами. І тільки завдяки неймовірним зусиллям друзів читач все-таки дістав змогу одержати Симоненкові «Земне тяжіння» (1964), збірку новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), книжки «Избранная лирика» (1968), «Лебеді материнства» (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжки для дітей. За ініціативи Спілки письменників України та Національної спілки письменників України було створено Всеукраїнську премію ім. Василя Симоненка. Депутати Черкаської обласної ради підтримали пропозицію щодо встановлення єдиної щорічної премії ім. Василя Симоненка. Премія (у розмірі 15 тис. грн) буде присуджуватися у двох номінаціях: для молодих та для авторитетних авторів за кращий художній твір. Найкращими матеріалами на уроці слугуватимуть спогади сучасників митця, листи, автобіографічні та художньо-біографічні есе, літературознавчі розвідки, аудіо-декламації творів. Варто запропонувати учням об’єднатися у малі групи «біографів», «літературознавців», «краєзнавців», «дослідників», які презентуватимуть факти життя та творчості письменника, зіставлятимуть мотиви та тематику поетичних творів митця, ознайомлюватимуть із історією пам’ятника Василя Симоненка на Черкащині. Доречно також оформити книжкову виставку творів В.Симоненка. Зміст уроку для учнів основної школи рекомендуємо спрямувати на формування патріотичних почуттів, національної самосвідомості, правової й політичної культури, усвідомлення взаємозв’язку власної долі з долею Батьківщини, шанобливого ставлення до батьків, учителів, громади, символіки держави та свого краю. Форму проведення першого уроку вчитель визначає разом із учнями, дотримуючись принципу відповідності віковим особливостям та оптимального добору форм, методів, засобів та прийомів роботи. Цікавими для проведення будуть такі нестандартні форми: літературна вітальня, година спілкування, зустріч, полемічна бесіда, рольова гра, вікторина, жива газета, свято-презентація, усний журнал, турнір знавців, колаж, виставка творчих робіт, конкурс-інсценізація, інтелектуальна гра та інші. Особливу увагу треба приділити проблемам усебічного розвитку культури міжетнічного спілкування, рішучого подолання проявів націонал-нігілізму та націонал-шовінізму, усунення причин, що їх породжують. Необхідно звернути увагу учнів, що свідомий громадянин України є насамперед морально стійкою людиною, яка веде здоровий спосіб життя, є працьовитою, милосердною людиною, без шкідливих звичок тощо. З метою підвищення емоційного сприйняття у процесі проведення Першого уроку рекомендується використовувати музичні твори, відеоролики, мультимедійні презентації, фрагменти документальних фільмів, які висвітлюють сторінки життя і творчості В.Симоненка, минуле та сьогодення України, Черкащини, рідного міста, селища, села. ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
НА ДОПОМОГУ ВЧИТЕЛЮ. СПОГАДИ СУЧАСНИКІВ 1956 рік. Після знаменитого XX з'їзду КПРС, на якому тодішній більшовицький генсек Микита Хрущов вжахнув світ убивчо-викривальною доповіддю про нечувані злодіяння сталінської бандократії, здавалося б, на нашій вистражданій землі ніколи не повториться розгнуздана вакханалія багатомільйонного людомору. Та недарма в народі кажуть: із крокодилових яєць орли не вилітають. Як засвідчило життя, ніколи тоталітаризму не набути людського обличчя. Не минуло й десяти літ після останнього цунамі сталінських репресій зими 1953 року, як над Україною знову замаячила лиховісна примара політичного терору. На той час на історичну арену ступило бунтівливе покоління шістдесятників, яке й стало об'єктом звірячої ненависті принишклих після критики культу особи сталіністів. Ще одебілений од необмеженої влади Хрущов лишався на всіх найвищих партійних і державних щаблях, а вчорашні сталінські круки зграями потайки зліталися під чорне крило Леоніда Брежнєва і затято гострили сокири для реваншистського терору. Першими мали злетіти голови розумників із «гнилої» інтелігенції, яка за природою своєю була непримиренним ворогом будь-якої тиранії. А найпершими серед перших повинні були розкришитися під обухом нового людомору черепи вільнодумних письменників. І коли розпочалася повзуча реставрація сталінщини, саме народні речники відкрили своїми лобами брами концтаборів і таємних кадебістських психушок. В Україні скорбний мартиролог брежнєвського терору судилося започаткувати не комусь іншому, як двадцятивосьмилітньому талановитому поетові, сурмачеві знедоленого покоління дітей війни Василеві Симоненку. Народився Василь Андрійович на другий день Різдвяних свят (8 січня) 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками, воно брело за ними скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезвинніші жертви війни. Після закінчення 1952 року середньої школи Василь вступив на факультет журналістики Київського університету. Одержавши через п'ять років диплом «літописця сучасності», працював у редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Проте змістом і сенсом його життя була поезія і тільки поезія. Про становлення поетів, як правило, пишуть: вірші складав ще на шкільній лаві, друкуватися почав у студентські літа. Цей стереотип абсолютно не підходить для Василя Симоненка. По-юначому щиро повіривши після XX з'їзду КПРС в торжество правди, свободи й демократії, він на повні груди вдихнув озон хрущовської «відлиги» і не ввійшов, а вітром-вітровінням увірвався в затхлу царину тодішнього красного письменства. Вже перші його поезії, що бурхонули на шпальти періодики, засвідчили: в українській літературі з'явився самобутній і зрілий Майстер. Такий творчий старт легко міг запаморочити молодого поета, збити його на соцреалістичні манівці. Як це, до речі, сталося з багатьма його ровесниками-віршописцями. Малообдаровані від природи, але жадібні до грошей і слави, вони наввипередки пробивалися у «вірні підручні партії», аби прицмулитися до номенклатурного корита, нахапати літературних премій, одержати депутатські мандати, всістися в редакторські крісла, стати бодай тимчасовими власниками державних автомашин і дач, безкоштовних закордонних вояжів. Симоненка нітрохи не манила вся ця мішура. Не з службового обов'язку, а за велінням серця Василеві боліли рани рідного народу, його злиденність, безправ'я, загроза національного виродження. Саме оприлюдненню цих пекучих проблем він і посвятив своє талановите перо, що, звичайно ж, не могло подобатися партноменклатурі. А ще більше не подобалася їй поетова непідкупність, його загострена соціальна чутливість, причетність до суспільно-політичного руху, породженого розвінчанням злочинів сталінізму неконформістським племенем шістдесятників. Як відомо, напровесні 1960 року в Києві з волі пробудженого хрущовською «відлигою» юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені на горе партократам з'явилася ініціативна й динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об'єднати духовні й фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз'їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження. Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрації сталінщини на рідній землі. Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні й сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів, Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали. Звичайно, керована «вірними ленінцями» Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними. Проте цей вчинок Василя Симоненка слід вважати високим громадянським подвигом і водночас власноручним смертним вироком. Бо відтоді талановитий майстер слова опинився, за компартійною термінологією, «в сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів». Щоправда, ще задовго до політичного краху великого «кукурузника» Хрущова Симоненко чітко і недвозначно усвідомив, що за обнадійливими «відлигами» не завжди настають жадані весни. Більше того, йому дедалі чіткіше вчувалося лиховісне потріскування грядущих суспільних морозів. Хіба ж не про повзучу реанімацію сталінізму свідчив бандитський розгін із застосуванням пожежних машин і водометів мирної сходки київської молоді біля пам'ятника Тарасу Шевченку в соту річницю прибуття з Петербурга домовини з прахом Кобзаря для перепоховання в українській землі? А що означало спішне видобуття сусловцями з ідеологічних прискринків пронафталіненого жупела українського буржуазного націоналізму? Чи як можна було розцінити свавілля цензури, яка в кожному правдивому слові поета чи газетяра вбачала «наклеп на прекрасну радянську дійсність» або «паплюження соціалістичних ідеалів»?.. Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни»… Скільки в цих рядках гіркоти й доконечного смутку! Щоправда, на той час Василь уже точно знав, що йому лишилося три чисниці до смерті. Знав давно, але, будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це — усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаться верховодити на білому світі й будуть безкарно чинити свої чорні справи. Смерть двадцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток. Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам... Не тільки в пору князювання «товариша» Щербицького в Україні, а навіть у роки горбачовської «перебудови» на цю тему було накладено якнайсуворіше табу. А суть ретельно охоронюваного секрету полягає в тому, що Василя Симоненка по-звірячому «обробили», а точніше — прибили охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах. Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред'явив редакційне посвідчення. Якби на місці Симоненка опинився будь-хто із черкащан, конфлікт на цьому, напевно б, і вичерпався. Але охоронці порядку, побачивши перед собою відомого поета, раптом ніби показилися. Замість того, щоб допомогти йому залагодити перепалку з буфетницею і побажати щасливої путі-дороги, як це належало б нормальним людям, вони безцеремонне скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції. І була ця наруга вчинена над автором популярної в Україні книжки «Тиша і грім» зовсім не випадково. У цивілізованих суспільствах завжди вважалося неписаним законом: тільки поетам Бог дарував право бути речниками рідного народу. У протруєній класовою ненавистю більшовицькій імперії, де всі загальнолюдські поняття поставлені з ніг на голову, право говорити від імені трудящих нахабно узурпували партійні вожді. Аби позбутися будь-якої конкуренції в боротьбі за вплив на маси, вони мобілізували всі ресурси пропагандистського, адміністративного та карального апаратів для дискредитації, обпльовування, а то й фізичного винищення справжніх народних речників. Недаремно ж в устах сталіністів слово «поет» було символом не просто «гнилого інтелігента», а політичного відступника, примаскованого контрика, потенційного ворога народу. В останній фазі правління Хрущова перелицьовані сталіністи, послуговуючись досвідом політичних судових процесів 30-х років, винуватцем усіх бід в країні виставили творчу інтелігенцію. І найперше місце серед вигаданих відьом за більшовицькою традицією було зарезервоване письменникам. Тому виховані на постулатах неосталіністської політграмоти черкаські стражі порядку, здибавшись із відомим українським поетом, ідейно й морально були підготовлені до того, як із ним вчинити. Уже ніколи й нікому точно не встановити, яка «душевна» розмова відбулася в них із Симоненком, але факт залишається фактом: тієї лиховісної ночі Василь невідомо чому опинився в камері затриманих лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. Коли наступного ранку в редакції газети, де працював Симоненко, стало відомо про сумну пригоду Василя, в Смілу негайно виїхали його колеги-журналісти Петро Жук, Віктор Онойко і поет Микола Негода. Скорбний репортаж про ту поїздку опублікувала 27 лютого 1992 року «Літературна Україна». Ось уривок із нього: «Коли Василь (визволений з ув'язнення друзями. — О. М.) сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки: — Ось подивіться... Ми жахнулися: всі руки були в синцях. — А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку. — За що? — вихопилося в нас. — Я, бачте, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав і ще... Вони затятими виявилися. Як же: потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла... — Василь вилаявся і потім додав: — У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати в двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З'явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап'ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев'яний лежак і прив'язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині...» Щось обірвалось усередині... Оте Василеве зізнання друзям «по гарячих слідах» і є ключем до розуміння його передчасної смерті. Саме в задрипаному лінійному відділенні міліції міста Сміли слід шукати витоки Симоненкової трагедії. Так, його не вбили в каталажці мордовороти в синіх мундирах, зате садистськими побоями прирекли на повільне й мученицьке вмирання. Відтоді Василь уже не жив нормальним життям, а нудив світом. Бо ні на хвилину його не полишали нестерпні болі в попереку, притамувати які медицина виявилася безсилою. І хоч що б там базікали компартійні адвокати брежнєвщини, смерть поета Симоненка аж ніяк не була випадковою. Як засвідчили подальші суспільні події, подібним способом, запозиченим у гестапо, були «знешкоджені» журналіст Євген Шинкарук, художниця Алла Горська, композитор Володимир Івасюк... Передчасна смерть позбавила Василя невідворотної неминучості пройти через голгофу мордовських тюрем і потаємних психушок, як це випало багатьом його ровесникам-шістдесятникам. А в тому, що репресії чатували на Василя, немає анінайменшого сумніву. Бо ще за життя поета сусловська цензура поставила нездоланні рогатки кожному його творові на шляху до читача. А після панахиди, коли ще й земля не запала на Василевій могилі, з чийогось сатанинського благословення ім'я Симоненка стало швидко обростати струповинням осоружних вигадок, підлих інсинуацій, злісних наклепів. Сліпому було видно: поет Симоненко навіть мертвий був страшний і ненависний денаціоналізованій брежнєвській партократії. З неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося «пробивати» у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові «Земне тяжіння» (1964), збірку новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), «Избранная лирика» (1968), «Лебеді материнства» (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжечки для дітей. Відійшов Василь Симоненко за межу життя 14 грудня 1963 року. |
Схожі:
|
Методичні рекомендації до проведення Першого уроку у старшій школі... ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ |
Хрестовий похід Молитви (1) "Мій подарунок до Ісуса, щоб рятувати душі" Мій дорогий Ісусе Ти, хто любить нас так сильно, дозволь мені у мій скромний спосіб допомогти врятувати Твої дорогоцінні душі. Помилуй... |
|
Павла Табакова «Мій світ» Весна. Кохання. Париж… На концерті Павла Табакова у підтримку щойно виданого альбому «Мій світ» пануватиме вишуканий настрій. Це... |
Проекту Народні звичаї – це ті прикмети, за якими розпізнається народ не тільки в сучасному, а й у його історичному минулому. Це те, що об`єднає... |
|
Любі друзі! Хоч маленькі Ми вже добре знаєм, Що зовемся українці... Ми з вами всі — український народ, який складається з родин великих і малих, дружних і працьовитих. Родина — це не тільки родичі... |
Олександр Довженко в своєму «Щоденнику» записав: «Мені важко од свідомості,... «Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилося... |
|
В тебе, друже, не все гаразд Ведучий «Найбільше і найдорожче добро кожного народу – це його мова». Так писав Панас Мирний і так в дійсності воно є. Бо народ без... |
067-9603101 (Галина Гузьо). К витки на концерти Павла Табакова «Мій... Перед стартом туру «Мій світ» Павло Табаков представив ексклюзивне відео з репетиції (+ ВІДЕО) |
|
Свято «Мій перший найкращий зошит» Мета Обладнання: оформлення виставки «Мій перший найкращий зошит», малюнки, телеграма, костюми «Король Зошит», «Фея», «Листоноша», «Міс... |
Проект з профорієнтації учнів "Світ професій мій вибір, мій успіх" Дітей, їх особисту гідність та їх потреби треба так само планувати, як і старших, і, тільки поводячись з ними лагідно, щиро, розумно,... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua