|
|
Скачати 122.21 Kb.
|
|
Олександр Довженко в своєму «Щоденнику» записав: «Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» - це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо». І сама назва твору «Україна в огні» готує читача зустрітися з трагедією народу, печаллю, сумом і смертю. Не можна спокійно читати Довженків опис: «Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес… Горіло все… Усе гинуло…» І таких жахливих картин пожеж у кіноповісті багато, за їх допомогою автор хоче показати страждання своєї країни, муку її синів і дочок, трагедію держави. «Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилося по недобитих вокзалах», - читаємо у кіноповісті і бачимо сплюндровану землю, безутішних матерів та вдів, відчуваємо їхнє горе. «Україна в огні» не сподобалась Сталіну, бо в ній - розповідь про війну, яка болем озивалася в серці кожного, бо не співав О. Довженко слави «батькові народів», бо гіркими сльозами плакав над долею українського народу. Жіночі образи твору символізують долю України, розтерзаної фашистами. А доля родини Лавріна Запорожця - це доля всього українського народу, мужнього, нескореного і героїчного, адже навіть ворог високо цінує мужність цього народу. О. Довженко, як безпосередній свідок і учасник фронтового життя, усвідомлюючи руйнівну суть війни і маючи геніальну здатність оцінювати реальну дійсність у нерозривній єдності минулого з майбутнім, засуджує війну і уславлює народ-переможець, схиляється перед його мужністю і героїзмом. Кожним рядком кіноповісті він показує безглуздість війни та її жахливі наслідки. Читаючи твір, переосмислюєш мудрі слова митця: «Багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва і рани людські». Як палко треба любити Україну, яким чесним та мужнiм бути, щоб написати “Україну в огнi”! У своєму “Щоденнику” за 26 листопада 1943 року Довженко зробив такий запис: “Менi важко од свiдомостi, що “Україна в огнi” - це правда. Прикрита i замкнена моя правда про народ i його лихо”. Через те, що весь твiр з першого до останнього рядка пронизаний правдою, його замовчували так довго. Тiльки 1966 року уперше кiноповiсть було надруковано, але й пiсля такої довгої мовчанки у нiй було багато цензурних купюр. Жаль, що за життя автор не побачив свого твору. Ця кiноповiсть у творчiй бiографiї Олександра Довженка посiдає особливе мiсце, це один з найкращих його творiв. “Україна в огнi” - твiр про трагедiю українського народу. Сьогоднi цiлком аргументовано дослiдники стверджують, що сталiнський режим був жорстоким, антинародним. Злочинне нехтування життями людей призвело до численних трагедiй, непоправних втрат, катастроф, смертей у ходi вiйни. Для Олександра Довженка завжди найбiльшу цiннiсть у життi мала людина. Усiєю своєю творчiстю вiн принципово обстоював твердження, що людина - особистiсть. Людина - не гвинтик. Вона неповторна. До такої думки автор пiдводить читача через використання загостреної полемiчностi: Христина Хуторна i прокурор Лиманчук, Лаврiн Запорожець та Заброда, автор полемiзує з фон Краузе. Слiд зауважити, що О. Довженко ставить у полярнi позицiї полемiзуючих. У Олександра Петровича є одна любов i молитва - це рiдна Україна, тому центральним образом твору є саме вона, тому болить авторовi, коли рiдний край став руїною, тому ненависть його невгасима до тих, хто топче кованим чоботом рiдну землю, поплюжить її, обливає кров’ю. Найстрашнiше - це бачити дiтей-калiк, згвалтованих дiвчат, скупi старечi батькiвськi сльози над могилою сина. Все це - Україна в огнi. Це - найтрагiчнiшi сторiнки Великої Вiтчизняної вiйни. Без перебiльшення можна сказати, що всi твори мистецтва про вiйну славили Сталiна, а ось знайшовся смiливець Довженко, що знехтував цим. Розплата була надто жорстокою, бо цей твiр про вiйну мiг бути удостоєний свiтовим мистецтвом високої нагороди, як, скажiмо, “Земля”, але про нього мовчали довго, понад двадцять рокiв. Для Довженка суттєвою була тiльки правда i бiльш нiчого, крiм правди. Для нього Україна - це українцi. Тому в центрi твору - трагiчна доля Лаврiна Запорожця, простого селянина-хлiбороба, що уособлює собою долю всього українського народу. Найтрагiчнiшою сторiнкою iсторiї України є доля жiнки на вiйнi. Тут Тетяна Запорожець - берегиня роду. З особливою привабливiстю змальовано образ Олесi, а образ Христi - особливий. Саме вiн, на думку автора, є найтрагiчнiшим, бо це - сама Україна, яку кинуто пiд ноги виродкам-фашистам. Доля жiнки в окупацiї, жiнки-полонянки. Його героїнi не стають на шлях активної боротьби, але людську гiднiсть не втрачають у тiй страшнiй веремiї, початку вiйни. Устами Лаврiна Запорожця Довженко закликав, “якщо й судити людей, то по закону народного лиха”. А це значить, що слiд бути гуманiстом, ненавидiти будь-яке насильство. Олександр Петрович вiрить у те, що хай дорогою цiною, але бiда навчить, мусить навчити шанобливого ставлення до людини. Кiноповiсть “Україна в огнi” була одним з перших творiв, в якому на тлi смертельного двобою з фашизмом принципово ставились проблеми гуманiзацiї суспiльства й особистостi, заперечення вiйни, вперше заперечувалися постулати сталiнiзму. I коли сьогоднi говорять про те, що треба встановити пам’ятник Сталiну в Севастополi, то в пригодi стають для молодого поколiння такi творi, як “Україна в огнi” Довженка - хай уважно вчитуються у цi безсмертнi рядки. Сподобався твір? Збережи в закладках - » Україна в огні - неприхована правда про війну. Це не складно, зате не втратиш! Читать полностью: http://tvori.com.ua/ukrana-v-ogni-neprixovana-pravda-pro-vijnu/#ixzz1kIxytWdy «Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Війна стала життям людства. І тема війни, отже, на довгі роки буде основною темою мистецтва… Україна мусить родити «найсильніші твори про народ у війні…» - читаємо у Довженковому «Щоденнику», що став своє рідним документом доби, свідченням потворної природи тоталітаризму. І такий шедевр Олександр Довженко створив. Створив, вистраждав, виплекав. Усе пережите і передумане за перші роки війни оформилось у кіноповість «Україна і огні». Ємка, точна назва… Територія України невідворотно опинялась під важким чоботом німця. «Найстрашнішим під час відступу був плач жінок… Плакала Україна. Вона плакала гірко, гірко ридала, свою долю гірко проклинала». У кіноповісті Довженко ставить питання: чому ж так сталося? І сам намагається відповісти, розібратися. Бо сам уже давно зрозумів, що перемога будь-якою ціною буде здобута. І що чекає тоді його землю, її людей? Тяжким ударом виявилась для Довженка непідготовленість Радянського Союзу до війни. «Не було у нас культури життя - нема культури війни. Тому страждаємо багато і по-дурному». Довженко «Україні в огні» викрив сталінсько-беріївську систему, викрив її потворність і людиноненависництво, той тиск, яким вона душила все нормальне, живе, людяне. Митець розуміє відірваність влади від народу, убивчу байдужість. І тому розуміє, що Україна розривається навпіл сталінською і гітлерівською звірячими системами. І страждає його народ! Його батьки… Яким мірилом виміряти ту трагедію, котру пережила Україна?! У кіноповісті він заступається за свій народ, що несе втрати на війні. Кому ж, як не йому, було це зробити - синові України, який мріяв понад усе жити і творити в рідній стороні, повернутися до неї бодай після смерті. Він створює «сценарій про народ… про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів». Він писав «Україну в огні» з огненним болем у серці і палким стражданням за Україну, і тому такою болючою для Довженка стала заборона кіноповісті Сталіним. «Моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну і він її заборонив для друку і постановки… Тяжко на душі і тоскно… Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» - це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика». Ось так про те «дантове пекло», в яком опинився український народ, писав Довженко, отак страждав, отак вболівав за Матір - Вдовицю, що, здається, писав не чорнилом, а кров’ю й сльозами. «Стою на колінах. Цілую землю, по якій проходили наші солдати з боями, в якій полягли в множестві мільйонів, рятуючи себе й стару Європу». Сподобався твір? Збережи в закладках - » Кіноповість О. Довженка «Україна в огні»: доля народу крізь призму авторського бачення й оцінки. Це не складно, зате не втратиш! Читать полностью: http://tvori.com.ua/kinopovist-o-dovzhenka-una-v-ogni-dolya-narodu-kriz-prizmu-avtorskogo-bachennya-j-ocinki/#ixzz1kIyQLI9n З літами Олександр Довженко все частіше згадував рідну хату, благословенний край свого дитинства. Згадуючи зачаровану річку Десну, сінокіс, діда, батька, матір, письменник «сміявся і плакав». На схилі свого вкороченого сталінізмом життя до нього все частіше приходили спогади. Вони мучили його й без того змучену душу, відвідували у неспокійних, тривожних снах. В одному з листів до матері й сестри Довженко сповіщав: «Пишу одну повість про діда, батька, матір і про все, одне слово, наше союзницьке життя, ще коли я був маленьким». Проте задум написати поему в прозі, в якій оспівати рідний край, його працьовитих, добрих людей, був здійснений письменником лише в 1955 р. Як і більшість творів Довженка, «Зачарована Десна» написана не лише для читання, але й для екранізації, а тому немає чіткого сюжету і послідовності розповіді. Основну сюжетну лінію створюють оповіді-спогади автора, овіяні романтикою сільського життя, любов’ю до пташиного щебету в саду, до плескоту весняної повені, до ніжно-журливого кумкання жаб у болоті, до дівочих співів, колядок, щедрівок, обжинок, до «гупання яблук у саду», до сільської музики - високого й чистого дзвону коси,- все це викликало радість і втіху, яку Довженко трепетно й ніжно згадує як незабутнє, що живе в його доброму й поетичному серці. Всі події кіноповісті проходять через призму оцінки їх малим Сашком Довженком, що надає оповіді щирості, непідробного ліризму й задушевності, тонкого гумору. Описуючи своє дитинство, яке минало на лоні живописної природи, митець з любов’ю згадує свою с родину - схожого на Бога Саваофа діда, що ніколи не розлучався з Псалтирем, лайливу прабабу, яка проклинала всіх, хто потрапляв їй на очі, напрочуд доброго батька, який любив розповідати синові про Десну, про трави, про таємничі озера; тиху, люблячу матір, яка кохалась у рослинах і саджала їх у своєму невеличкому городі, «щоб проізростали», добрих знайомих і просто хороших людей, які, як і його батько, рятували селян від смерті, від повені, від лиха. Ліричні поетичні описи - дивний сон хлопчика - чергуються зі сценами, написаними в стилі українського народного гумору. Такою є картина великодньої повені, коли вся загреблянська парафія сиділа на стріхах з неосвяченими пасками, а рев худоби по кошарах, крики людей «рятуйте!» ніскільки не бентежили отця Кирила, що з дяком і старостою роз’їжджав на човні і святив паски чистою деснянською водою. Згадуючи минуле своєї родини, свого народу, Довженко не раз підкреслював, що в його житті було і багато «неладу, плачу, темряви й жалю». Автор звернувся до спогадів свого дитинства не тому, що уболівав за старовиною, минулим. «Я не приверженець старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому,- писав Довженко у повісті.- Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм». Привертають увагу й роздуми письменника про людей праці, про покликання митця і витоки його патріотизму. Закоханий у рідний край, у працелюбний і красивий душею український народ, Довженко вважає обов’язком письменника показати світові, що життя саме по собі прекрасне. Тому він з таким замилуванням виводить у повісті світлий і неповторний образ зачарованої Десни, цієї «незайманої дівиці», згадуючи про яку письменник «добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим». До річки свого дитинства Довженко звертається з неприхованою любов’ю: «Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, пив у незабутні роки твою м’яку, веселу сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі…» Благословляючи Десну - «далеку красу мого дитинства» - за щедрі дарунки, письменник показав, що людина, «яку посаду не займала б, стає безбарвною, сліпою, якщо вона в історії свого народу, в житті своїх предків нічого не бачить дорогого, близького, рідного». Про що б не говорив письменник, усе йому дороге і близьке. Про основу естетики Довженка і зміст його кіноповісті образно сказав М. Рильський у статті «Олександр Довженко»: «Його «Зачарована Десна» - це задушевна лірична сповідь, по вінця напоєна любов’ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорбним минулим, з її великим і радісним майбутнім». «Зачарована Десна» - це гімн красі, природі, рідному краю, поетична картина трудового життя народу. Олександр Довженко! Письменник і кінорежисер, маляр і політик, великий патріот свого народу і син свого часу. Кого не хвилюють його кінофільми «Арсенал» і «Земля», «Аероград» і «Щорс», «Повість полум’яних літ» і «Мічурін», «Зачарована Десна» і «Поема про море». Всесвітнє значення його таланту незаперечне, бо ще 1958 року на спеціальному конкурсі в Брюселі серед дванадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів названо було й неозвучену ще тоді «Землю» українського режисера. З того часу талановитий митець гордо крокує нашою планетою. «Кіно мусить стати високим мистецтвом», - писав він на початку своєї режисерської біографії і сходив на вершини, як і належало генію. Сам він народився на Чернігівщині, на славній придеснянській землі. В сім’ї Довженків, де зростало 14 дітей, від хвороби та пошестей часто хтось помирав. У живих залишилося лише двоє. Сашко немовби увібрав у себе весь талант своїх братів і сестер, щоб прославити свій український рід:
Це рядки з улюбленої народної пісні Довженка «Брати мої…», яку співали його батько і мати. Хто був героєм його творів? І хіба героєм? Це мудрі воїни, трудівники й мислителі. Справжні «аристократи духу». В пеклі Великої Вітчизняної війни з фашистами Довженко-воїн пише полум’яні статті і нариси, творить оповідання і фільми. Вже в перші дні віроломного нападу тільки стаття «До зброї» майже одночасно друкується в 14 виданнях. Вісімнадцять разів дванадцятьма мовами публікується «Ніч перед боєм» тільки одного 1942 року. Вогненне слово митця кличе на захист Вітчизни. Кіноповість «Україна в огні» була написана 1943 року в розпалі війни, але вперше була надрукована за 23 роки, вже після смерті автора. Саму кіноповість не сприйняв Сталін, і на неї лягло тавро «ворожості» з подальшими найсуворішими наслідками. Олександр Довженко всією своєю творчістю принципово обстоював погляд на людину як на неповторну особистість. Навіть у добу беззастережного панування класових інтересів митець орієнтувався на загальнолюдські закони буття. Звідси і глибоко гуманістична концепція кіноповістей періоду війни, і визначальний для його творів конфлікт між людиною-особистістю та людиною-гвинтиком. Ця кіноповість - це філософський погляд на людину в умовах війни, кіноповість-трагедія. Потім була «Повість полум’яних літ». Це був сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться «широкими масами», що зазнали найтяжчих втрат на війні, проте вони не мали ані орденів, ані чинів. А «Поема про море»! Твір про народження нового моря і його невтомних будівників. Є в нім і смуток за тими, хто не повернувся з війни, і гіркота за виродків типу Валерія Ролика, і гордість за людей із високими моральними принципами. А сам Олександр Петрович «любив садити квіти, дерева, які б давали плоди, радість людям. Любив мислити не тільки вдень, а й вночі. Любив у житті м’які кольори - оранжевий, бузковий, блакитний. Усі, крім чорного. Він любив усе живе і ненавидів смерть. Його чарували весни, птиці… Любив трави і тварин. Вони розмовляли у Довженка людською мовою». Так писав про Довженка Андрій Малишко. Автору «Землі» було важко у житті, але він ніколи не пасував перед труднощами. Горів сам і запалював інших. У нас виростає нове покоління, виховане на вічному вогні полум’яної душі. Він міцно любив життя, землю свою, що простяглася від Десни до Карпат. Немає в живих Олександра Довженка: він відійшов за горизонт вічності. З нами залишилось його слово - Слово любові до України. Сподобався твір? Збережи в закладках - » Образ рідного краю в кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна». Це не складно, зате не втратиш! Читать полностью: http://tvori.com.ua/obraz-ridnogo-krayu-v-kinopovisti-o-dovzhenka-zacharovana-desna/#ixzz1kIznib72 Йду заквітчаним рідним краєм, де буйний травень справляє своє свято. Одягнувши ніжно-смарагдове вбрання, весело шепочуть з вітром рідні тополі. Он калина пишається своєю дивною вродою. А над річкою витьохкують невгамовні солов’ї. Це моя Україна - рідна, священна земля моїх дідів і прадідів. Тут народжується й виростає багато поколінь, які ніколи не можуть забути сліпучої сині українського неба й золотих розливів пшеничних ланів. Рідний край починається для кожного з нас з батьківського порога, де людина завжди згадує своє дитинство. Ці спогади тривожать душу, ранять серце, не дають змоги заснути довгими зимовими ночами. Прийшли пі спогади й до Олександра Довженка - корифея українського національного кіномистецтва. Це спогади про чарівних у своїй простоті людей праці, про мальовничу українську природу. Все не письменник зобразив у кіноповісті «Зачарована Десна». Олександр Довженко з болем у серці згадує про нелегку долю земляків та їхніх дітей, ЗЛИДНІ й нещастя, які постійно супроводжували їх протягом життя. Але разом з тим автор показує, як з покоління в покоління передавались у сім’ях трударів любов та повага до прані, розуміння прекрасного, народні поняття добра й зла. О. Довженко ще раз переконливо доводить, що дитинство - найщасливіша й найвирішальніша пора в житті кожного. Очима малого Сашка автор простежив і передав красу річки Десни, яка колихала його на своїх легких хвилях, уславив велич людського розуму, праці на рідній землі. Зворушливо й щиро змалював О. Довженко образ простих людей: матір, яка найбільше любила саджати в городі, рослини «лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин,..» Батька - прекрасного у своїй доброті, щирості й любові до прані, людини, з якої «можна було б писати лицарів, богів». Автор твору дуже шанобливо ставився до нього, як це було заведено з давніх-давен на Україні. А ЯКИЙ з нього хлібороб, а який косар! Здається, що він міг би всю землю обкосити. Згадує О. Довженко й свого діда, який найбільше любив сонце, навіть не обминув сварливу прабабку Катерину, яка проклинала все, що потрапляло їй на очі. На все життя письменник зберіг у своєму серці образ ріки свого дитинства, яку він називає зачарованою. Тому так часто на схилі літ згадував: «А на Десні краса! Люди, висип, кручі, ліс - все блищить і сяє на сонці», Цим утверджував взаємозв’язок людини та природи. Спостережливий, наділений почуттям прекрасного, Сашко з літа в літо бачив, якими барвами витравала природа. Бо пізнавати світ він почав не з книжки, а з самого життя. Любив пташиний щебет у саду, плескіт весняної води біля берега, спостерігав, як трудяться бджоли, співчував коням, яким доводилося тяжко працювати. Не лінувався сам, перші мозолі на дитячих руках з’явилися ше тоді, коли «малим У тютюні, мов у лісі». Він бачив, що всі з ранку до вечора працювали, Навіть собака Пірат «носив з городу огірки в зубах і складав у саду в одну купку». Тож і хлопець не відставав: носив дрова до куреня, розводив вогонь, чистив картоплю, гріб сіно. Маленький Сашко дитячим чутливим серцем розумів, шо батькам жилося нелегко, та не міг пояснити чому. А ставши дорослим, з сумом згадував: «Було в минулому житті моїх батьків багато неладу, плачу, темряви й жалю… Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму…» Батько цінував людей за працьовитість і чесність. І син перейняв це від нього. Ніжності навчився у матері, а мудрості Щ доброти - від діда Семена. А завдяки чарівній Десні та рідним людям О. Довженко впродовж усього життя «не втрачав шастя бачити… зорі навіть у буденних ка люжах на життєвих шляхах». «Зачарована Десна» - це гімн праці людини, яка своїми мозолястими рукам вирощує хліб і створює всі земні блага. І коли в останні роки життя, переслідуваний і гнаний за любов до України, О. Довженко згадував своє дитинство, то перед очима поставали незабутні картини: зачарована Десна, квітучі луки, а найбільше - прості чесні люди, які допомогли йому піднестись на ту висоту, яка прославила його на весь світ. Читать полностью: http://tvori.com.ua/shhaslivij-ya-shho-narodivsya-na-tvoyemu-berezi-zacharovana-desna/#ixzz1kIzz1GwG |
|
О. Довженко. «Україна в огні» твір про трагедію українського народу Обладнання: портрет О. Довженка, виставка книг, епіграф, ілюстрації, кіноповість «Україна в огні» |
Олександр Довженко. «Зачарована Десна». «Україна в огні» Який фільм О. Довженка було названо найкращим на кінофестивалі Всесвітньої виставки в Брюсселі (1958 р.)? |
|
Тема: Правда, обпалена війною (Аналіз кіноповісті "Україна в огні") Мета: ознайомити студентів зі змістом кіноповісті, проаналізувати твір; закріпити вивчене про кіноповість, характеротворення, поетику;... |
«Підставка для декоративних рослин» Автор проекту Дуже радів, коли мені повідомили, що в районі я став переможцем. Правда перемога принесла безліч проблем. Для участі в обласному... |
|
Ми схиляємо голову перед їх іменами, вшановуючи їх вічну пам'ять Та я тут шукаю лідерів. Мені сказали, що бути лідером – дуже цікаво і весело. Це правда? |
О. Довженко. «Україна в огні» І варіант Виберіть правильну відповідь «Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка», сказав |
|
Та не однаково мені, Як Україну злії люди, Присплять, лукаві, і в огні, Її, окраденую, збудять… Мета: Ввести студентів у світ одного з найсильніших Довженкових творів, з’ясувати трагічну долю кіноповісті і її автора. Проектуючи... |
Довженко О. П. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник Мета: поглибити розуміння ліцеїстами змісту самостійно прочитаної кіноповісті; дати характеристику образам – персонажам; проаналізувати... |
|
Олександр Петрович Довженко (10 вересня 1894 25 листопада 1956) український... Олександр Петрович Довженко (10 вересня 1894 — 25 листопада 1956) — український письменник, режисер, кінодраматург |
«Україна моя батьківщина» Україні, шанобливе ставлення до нетлінних духовних скарбниць народу, повагу до національних символів, традицій, оберегів; виховувати... |