|
|
Скачати 1.35 Mb.
|
Досвід з нашої дванадцятилітньої закордонної акції показує, що наші переконування політичних кіл Заходу про нереальність і недоцільність ставити на російський народ не дали, як бачимо, поважніших наслідків. Крім певної кількости політиків, які розуміють і заступають наше становище, керівні й відповідальні політичні чинники в більшості послідовно тримаються погляду, що російську імперію треба залишити ненарушеною, “здемократи-зувавши” її самим усуненням комунізму. Треба враховувати, що така тенденція буде генеральною лінією західнього бльоку теж у час війни. Розвиток воєнних подій навряд чи змінить такі проросійські погляди. Навіть тоді, коли не буде жодних проявів протирежимних акцій москалів, речники цієї тактики не схочуть зректися своїх поглядів. Зрештою, така тактика розрахована не тільки на активну протирежимну боротьбу російського народу. На думку її речників, уже саме демобілізування запалу російського народу у війні проти Заходу та моральне підкошення успішности больше-вицької воєнної пропаганди дадуть поважну користь. А під .тим оглядом важко ствердити, наскільки дана політика має фактичний вплив і наслідки на другому боці фронту. Тому політична лінія війни, підготовка в довоєнний період і виразно застосована на початку війни, буде, правдоподібно, втримана і в дальшому розвитку війни. Про це подбають ті чинники, які мають вирішальний вплив на визначення політичної лінії. Причиняться до того чимало теж і російські еміграційні сили, які, не зважаючи на свої внутрішні розходження, на відтинку зовнішньо-політичному діють одно-згідно, намагаючись вплинути на Захід, щоб він виступав тільки проти комунізму, не нарушуючи цілком російської імперії. Під час війни згадані сили різними засобами будуть намагатися викликати враження, що тільки така політична лінія єдиноправильна, що тільки вона дає великі користі воєнним зусиллям Заходу. Знаємо з досвіду другої світової війни (Власовщина) та з сучасного російського підроблювання “протибольшевицької революційної дії” НТС (НТС — “Национально Трудовой Союз”, біломосковська еміграційна організація, якої історія виникнення сягає ще 1918-их років. Після падіння уряду Керенського, за кордони московської імперії вийшла велика кількість, понад 1,200.000, противників большевицького режиму, яка розсіялася великими поселеннями по різних країнах Европи. У 1925 р. біло-москалі в Юґославії створили “Русский Союз Национальной Молодежи” — РСНМ, який у 1931 р. змінив свою назву на “Национальний Союз Нового Поколений” — НСНП. Тому, що в цій організації скоро загніздилася червона аґентура, серед московської еміграції у Франції виникла проти неї опозиція, що було причиною поновної зміни назви на “Национально Трудовой Союз Нового Поколения” — НТСНП. Новоназвана організація щільно співпрацювала з гітлерівським ґестапом; у 1941 р. осідок Союзу перенесено з Юґославії до Німеччини, ще раз змінивши назву на “Национально Трудовой Союз Российских Солидаристов” — НТСПС. Після програної Німеччини, НТС переніс свій осідок до Франкфурту над Майном, де появляється його офіціоз “Посев”. НТС пов'язаний з різними розвідками, американською та ін., також не вільний від московсько-большевицької аґентури. В 1950-ті роки він переживав чимало афер, пов'язаних із агентурою в його рядах. НТС уважає себе протибольшевицькою організацією і через це користується фінансовою допомогою різних західніх кіл. Докладніше про НТС писав Степан Михайлович п. н. “Союзники КПСС”, “Шлях Перемоги”, Мюнхен, рік вид. V, чч. 10/211 до 13/214, у березні 1958 р), що москалі і в таких справах виявляються досконалими фальшівниками і сьогодні мають в американців не менші успіхи, ніж колись у Гітлера. Треба враховувати і те, що большевики будуть підсувати такі спрепаровані факти і відомості, які даватимуть поживу й арґументи московській акції на захист імперії. Ці відомості змірятимуть до того, щоб втримати відповідну, проросійську, лінію воєнної політики Заходу. Большевикам оплатиться малим коштом викликати у ворожому таборі дезорієнтацію у засадничій справі. На внутрішньому фронті головною небезпекою для большевиків є національно-визвольна революція поневолених народів, а не російські антикомуністичні настрої. За воєнної ситуації совєтський режим застосує до москалів тактику невтралізування їх протирежимних настроїв з допомогою різних обіцянок та пом'ягшення комуністичної системи. Тож, якщо йде про задоволення російських імперіялістичних настроїв і бажань, то большевики мають у цьому безконкуренційну першість, усякі загравання їх противників на тій струні тільки скріплять їхні позиції. Для Москви найважливіше те, щоб убити клина між національно-визвольні сили поневолених народів і воєнні дії західнього бльоку. Бо з'єднання визвольних сил поневолених народів і воєнних сил вільних західніх держав у політичному й оперативному відношенні, припечатало б загладу большевизму і розгром російської імперії. Чим пояснюється ця, з нашого погляду, безглузда політична концепція західнього бльоку? її спричинює багато різнородних факторів, але в нашому розгляді другорядні й тимчасові причини можна поминути, бо вони з часом можуть бути усунені. До них можна, напр., зарахувати недостатню поінформованість відповідальних західніх політиків про протибольшевицькі сили і настрої, їх неправильне розуміння проблем і можливостей поневолених Москвою народів, або тенденційні російські й проросійські впливи в урядових кабінетах західніх держав. Такі фактори можуть мати, на протязі певного часу, навіть велике значення, але дійсність і розвиток подій, а теж акція національних протимосковських сил, паралізують і обмежують їхній вплив. Нас цікавлять насамперед такі фактори, які мають коріння в самих основах політики і стратегії західніх держав, а через те діють глибоко й довготривало. І до цих факторів слід зарахувати наступні засади західньої політики: 1. Старатися, щоб у війні з СССР мати проти себе якнайменше противників, щоб сили ворога були послаблені зокрема під оглядом воєнної моралі; 2. приєднати на свій бік якнайбільше сил, по змозі воєнних союзників, або хоч здобути в них прихильну невтральність. Це стосується зокрема сил по тамтому боці фронту; 3. скласти якнайзагальнішу, універсальну плятформу спільного протибольшевицького фронту, базуючись тільки на тому, що є спільне всім тим елементам, яких можна до нього залучити. Натомість відкидати усе те (для поневолених Москвою народів найосновніше), що може бути причиною незгоди чи спорів поміж учасниками цього фронту. У зв'язку з цими засадами оцінка діючих, чи потенціяльних противників большевизму в політиці західніх держав набирає вирішного значення. Тому для розуміння основних первнів західньої, точніше — американської, концепції протибольшевицького фронту, треба з'ясувати питання; як Захід оцінює протибольшевицькі національно-визвольні рухи і російські протикомуністичні сили. Для нас не може бути міродатним твердження, що Захід не знає проблем поневолених народів. Таке незнання справді зустрічаємо, в публічній опінії Заходу, але політичні та військові спеціялісти, що основніше студіюють ці справи і мають вирішальний вплив на устійнення політичної лінії, напевно мають досить правильний погляд на силу і значення визвольних рухів поневолених народів. У кожному разі вони мають досить призбираних і простудійованих матеріялів, які дають основу для належної оцінки цього протибольшевицького потенціялу. Отже, в тих колах не повинно бути недоцінювання визвольних рухів поневолених Москвою народів та виявленої послідовности в їх неґуванні. Але слабою сторінкою революційного потенціялу поневолених народів, на думку Заходу, є периферійність цього потенціялу у відношенні до цілого СССР, себто — погляд, що революційні сили поневолених Москвою народів охоплюють тільки свої національні території й на них зосереджують свою визвольну боротьбу, але не мають ґрунту на корінних російських теренах, у центрі большевицької сили. Під цим оглядом західні політики приділяють більше уваги російському протибольше-вицькому потенціялові. Вони приписують велике значення всякому російському протикомуністичному чинникові, навіть при мінімальній його силі й активності, їм особливо залежить на тому, щоб мати союзника всюди, а насамперед в осередку ворожого табору. І якщо є будь-які вигляди на те, що може постати російський протикомуністичний революційний фронт, то щоб до цього довести, Захід намагається зробити все можливе, навіть ціною неросійських поневолених народів. На відношення західньої політики до національно-визвольних рухів поневолених Москвою народів впливає, мабуть, і політична детермінація цих рухів. Беручи до уваги, що визвольні рухи пройняті непохитним рішенням боротися з большевизмом і кожним російським імперіялізмом за всяких умов, Захід розраховує на них як на сталий, незмінний фактор у загальному протибольшевицькому фронті і не боїться, що своєю політикою може втратити в них союзника. Але такий розрахунок Заходу цілком неетичний. Становище Заходу і його оцінка революційно-визвольних сил поневолених народів напевно мусіли б бути інакшими, якщо б ці сили могли вибирати між протибольшевицькою боротьбою та іншим шляхом до осягнення .своєї мети. Тоді для політики західніх держав, зокрема для воєнної, було б важливим питанням, як утримати, або зактивізувати національно-визвольні рухи у протибольшевицькому фронті. За сучасного міжнародного укладу та рішучої настанови національно-визвольних рухів за всяких умов боротися з комунізмом, це питання, як відкрита політична проблема, не існує. Коли поневолені народи ведуть свою визвольну боротьбу самостійно в найтруднішій ситуації, без підтримки Заходу, то тим більше можна рахувати на активність їх протибольшевицького фронту у сприятливіших обставинах — під час війни. Не турбуючись вищенаведеним питанням, політика і стратегія західнього бльоку займається питанням іншим, а саме: як втягнути у свої пляни і використати для своїх цілей національно-визвольні рухи поневолених Москвою народів. Звідти і причини намагань підпорядкувати національно-визвольні рухи політиці і стратегії Заходу в поборюванні комунізму. Визвольні рухи мали б, поперше, прийняти політичну плятформу одностайного протибольшевицького фронту, яку устійнює західній бльок, та пристосувати до неї власну концепцію і політику. Подруге, їхня стратегія боротьби і революційної дії мала б керуватися такою генеральною настановою: служити здійснюванню стратегічних і тактичних плянів бльоку західніх великодержав у всіх фазах їхньої розгри з большевицьким бльоком, — розгри політичної, а далі, якщо до цього прийде, теж розгри мілітарної. Власні рації національно-визвольних рухів, доцільність і успішність їхньої протибольшевицької боротьби мають для західніх держав далеко менше значення ніж самі користі, які кожночасно має їхня політика і стратегія з дії визвольних рухів. Загальну протибольшевицьку боротьбу вони утотожнюють із своєю політикою. Поскільки залучення російських антикомуністичних сил до протибольшевицької боротьби є одним із головних елементів західньої концепції єдиного фронту, то й визвольні рухи поневолених народів мали б служити інтересам згаданої концепції Вони мали б, як уже сказано, пристосувати свою концепцію і політику до плятформи спільного з москалями фронту, отже, в нашому випадку, відмовитися від самостійности України або хоч відкласти це питання аж до часу повалення комунізму. Революційно-визвольні сили поневолених народів у СССР мали б вести свої дії і боротьбу в рамках т зв. всеросійського чи “всесоюзного” фронту під домінуючим керівництвом москалів. У цей спосіб мали б, мовляв, бути невтралізовані протилежності між національними самостійницькими силами та російськими антикомуністичними але імперіялістичними елементами. Викликане від такого всеросійського могутнього руху враження мало б мовляв, притягати москалів з протирежим-ними настроями та активізувати їх до боротьби. Впродовж десятки років спостерігаємо безнастанні намагання американців провести свій плян у життя. Вони від нього не відступають, не зважаючи на його безуспішність на відтинку самостійницьких сил поневолених народів. Це показує, як глибоко закорінена згадана концепція в політичних колах США. З другого боку, український визвольний рух, ОУН та співзвучні з нею національні сили, на спілку з національно-визвольними рухами інших поневолених Москвою народів, теж доказали непохитність у своїх принципових основах, отже нема підстав для ілюзій західньої політики, що ще може вдатися приєднати національно-визвольні сили до спільного фронту російських імперія-лістів. Але концепція Заходу одного протибольшевицького фронту з засади пристосована тільки до участи в ньому москалів і вона ні трохи не узалежнюється від становища визвольних сил поневолених народів. Одночасно можна ствердити, що ця концепція вийшла зі стадії експерименту та устійнилася як генеральна лінія західнього бльоку на цьому відтинку. Ось такі наші ствердження. Одночасно мусимо з'ясувати теж і висновки з них, що їх роблять пляновики політики і стратегії західнього бльоку: 1. Усіх активних чи потенціяльних противників комунізму на підбольшевицьких теренах не можна звести до однієї спільної плятформи, в одні рамки протибольшевицької боротьби; 2. російські антикомуністичні елементи можуть стати, активним фактором у пляні протибольшевицьких, зокрема воєнних, дій західнього бльоку тільки тоді, коли Захід дасть для цього відповідні стимули своєю програмою, політикою та тактикою боротьби. Тому західній бльок, розраховуючи на російський антикомуністичний рух, мусить його вирощувати та живити; 3. національно-визвольні рухи поневолених народів становлять самобутній політичний і силовий фактор. Вони мають доволі власної життєвої снаги, щоб існувати і діяти незалежно; 4. хоч національно-визвольні сили не даються включити у західній плян одного фронту спільно з москалями, але їхня самостійна боротьба творить окремий фронт, який зв'язує і нищить сили спільного ворога й може завдати йому смертельний удар. Тому існування і дія тих сил є корисні, принаймні доти, доки йде світове змагання з большевизмом; 5. для Заходу немає небезпеки, що національно-визвольні рухи припинять свою протибольшевицьку дію в наслідок відсутности зовнішньої підтримки; 6. можливість зміцнити ці рухи і їхню боротьбу лишається для західніх держав відкритою і це питання вони можуть розв'язати кожночасно, відповідно до тактичної доцільности, зокрема у випадку війни з СССР. Це залежатиме від того, наскільки скріплення такого незалежного фронту з власною метою і дією буде, на їх думку, потрібне. Оце і є заключний висновок, який, як виглядає, нормує ставлення західнього бльоку, зокрема США, до національно-визвольних самостійницьких змагань поневолених народів. На цьому місці не розглядаємо доцільности політики і стратегії західнього бльоку у відношенні до підсовєтських справ. Нам іде про з'ясування самого фактичного стану, його причин, а теж про питання, наскільки він має познаки тривкости та які є вигляди на його зміну. Підсумовуючи цей розгляд, приходимо до висновку, що головна концепція західнього бльоку розраховує і ставить на російську карту, а національно-визвольні рухи трактує як побічний чинник. Вона ж устійнена і на час війни. Наші аргументи про недоцільність цієї концепції та її шкідливі наслідки для протибольшевицької боротьби не мають впливу на наставлення західнього бльоку, не зважаючи на їх об'єктивну слушність. Детермінація національно-визвольних рухів щодо незмінности їхньої протибольшевицької боротьби не дозволяє західнім державам висунути альтернативу: ставити на поневолені народи або на москалів. Примат протибольшевицького фронту та вимоги самостійної визвольної боротьби перед питанням взаємовідношення з Заходом не дає змоги тактично маневрувати, щоб добитися зміни в його наставленні. Відповідаючи на головне питання, що принесла б війна поневоленим у СССР народам, — треба прийняти як першу можливість таку: національно-визвольні змагання мусять проходити самостійно, без підтримки західнього бльоку. А з цього висновок, що в такій ситуації сама війна не принесла б Україні та іншим поневоленим Москвою народам самостійности. Підтримка західніх держав для національно-визвольних рухів у цьому випадку обмежувалася б тільки технічним підсилюванням самої протибольшевицької боротьби, але без чинної прихильности до політичного змісту національно-самостійницьких змагань. |
|
ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНО ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКПАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПРОТИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ТЕМА: ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНО – ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКПАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПРОТИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ |
Тема ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ XVII ст |
|
Тема ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ XVII ст |
Урок Тема: Початок Української революції Центральна рада представницький громадський орган, революційний український парламент, який ставив за мету побудову на демократичних... |
|
Програма з історії України для загальноосвітніх навчальних закладів Розділ ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ XVII ст |
Урок-дослідження Тема: Т. Г. Шевченко. Поема "Кавказ" тема національно-визвольної... Тема: Т. Г. Шевченко. Поема "Кавказ" – тема національно-визвольної боротьби. Т. Шевченко і Яків де Бальмен. Лірична композиція поеми.... |
|
Тема: Початок революції. Утворення Центральної Ради Мета: Показати ситуацію, яка склалась в березні-травні 1917 року, утворення Центральної Ради, розвиток української революції; формувати... |
Завдання ІІІ етапу Всеукраїнської олімпіади юних істориків / 8 клас, 2008 рік Активний учасник Національно-визвольної війни. Брав участь в облозі Замостя, Зборівській битві, а також у походах на Молдавію. Під... |
|
Лекція Національно-культурне відродження в Україні та його занепад (1917-1939 рр.) Національна революція в Україні призвела до колосального злету національного самоусвідомлення народу, духовного піднесення її інтелігенції,... |
Узагальнюючий урок за темою «Національно-визвольна війна українського... ... |