|
|
Скачати 1.35 Mb.
|
8. СПІЛЬНИЙ ФРОНТ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ РЕВОЛЮЦІЙ Вже була мова про те, що всі народи, які борються за своє національне визволення проти імперіялістичної Москви, є для себе взаємно природними союзниками і їхні змагання творять спільний фронт. Кладучи наголос на означення “природні союзники”, маємо на увазі те, що підставою союзництва між визвольними змаганнями цих народів є подібність їхнього положення, співзвучність цілей їхньої самостійницької політики і боротьби та об'єктивна користь для всіх цих народів з протибольшевицької боротьби кожного народу зокрема. Природне союзництво, засноване на таких підставах, не є засадничо узалежнене від існування політичних і організаційно-оперативних пов'язань між діючими визвольними силами окремих народів. Воно може бути оформлене і скріплене політичним і стратегічним бльокуванням, але й без того, та навіть при наявності повалених політичних протилежностей з інших мотивів, воно не втрачає своєї сили і значення. Наприклад, українсько-польські взаємовідносини: вперте настоювання поляків на неоправданих претенсіях до західньоукраїських земель унеможливлює будь-яке українсько-польське порозуміння і співдію. Проте ж в обидвох народах та в їхніх визвольних силах живе позитивне зацікавлення протимосковськими і протикомуністичними процесами другого народу і симпатії до його національно-самостійницьких змагань. Усі поневолені Москвою народи мають одного й того самого ворога. В цьому відношенні між ними немає таких розходжень, які існують з московськими протикомуністичними течіями і силами. Для коленого народу, який попав під большевицький гніт, смертельним ворогом є однаково московський загарбницький імперіялізм, у всіх своїх виявах, як і комунізм — його актуально найсильніша і найгрізніша форма. Національно-самостійницькі змагання кожного поневоленого Москвою народу мають не тільки протико-муністичний зміст, але вони по суті направлені проти російського імперіялізму, проти його істоти і сили, його експансії та проти його домінантного становища в міжнародньому політичному житті. Таке внутрішнє наставлення протибольшевицьких змагань кожного поневоленого народу і таке їхнє значення на міжнародньому форумі є наслідком цілого розвитку останнього десятиріччя. Різні відхилення від цієї основної лінії, які подекуди проявляються в політиці окремих угруповань чи репрезентативних центрів різних еміграцій, не мають поважнішого значення, вони звичайно зумовлені опортуністичними мотивами. Залишки давніших русофільських орієнтацій та зроджене ними неоднакове трактування комунізму і російської експансивности — втратили всякий, вплив і ґрунт у національно-самостійницьких рухах поневолених народів. Тепер уже для всіх комунізм і московський імперіялізм — це один ворог. Теж у позитивних визвольних цілях усіх поневолених народів є засаднича однозгідність. Вона полягає в тому, що кожний нарід прагне не тільки для себе волі, але одночасно бажає визволення інших народів від большевизму. В цьому грають ролю не тільки ідеалістичні мотиви, але передусім холодні політичні рації. Через величезний зріст сили й хижацтва імперіялістичної Росії, кожному народові було б багато важче здобути і забезпечити свою незалежність від неї, нілі у спільному фронті з іншими народами. Чим більше народів веде одночасно боротьбу, чим більше Москва має аналогічних фронтів, тим легшою є боротьба і тим певнішою перемога кожного народу зокрема. А кожне успішне завершення самостій-ницьких змагань зменшує засяг і силу московського імперіялізму та збільшує оборонні сили перед його новими експансіями. З тих, отже, причин, що поневолення большевицькою Москвою є найстрашнішим лихом, а визволення і забезпечення від неї є найважливішою, одночасно і дуже важкою справою, однаково для кожного народу, кожний народ мусить бажати успіху проти-большевицьким змаганням усіх інших народів, не виключаючи і таких, з якими має ворожнечу чи спори. Спільна доля, однакове положення, боротьба проти того самого спільного ворога, співзвучність позитивних цілей визвольної боротьби та взаємна користь — це фактори природного союзництва усіх поневолених Москвою народів у їхній протибольшевицькій, визвольній війні. Його скріпляє ще однаковий шлях до визволення, яким мусять іти всі ці народи. Це шлях революційної боротьби власними силами кожного народу та з'єднання революційно-визвольних змагань усіх народів в одностайний протибольшевицький фронт. Може виринути питання, чи нема суперечности між концепцією спільного визвольного фронту та ставкою на власні сили кожного народу. На це питання даємо заперечуючу відповідь на підставі наступних моментів: Концепція спільного визвольного фронту відрізняється засад-ничо від узалежнювання визвольних змагань від чужосторонніх держав, які знаходяться в іншому положенні, мають інші цілі й інтереси у відношенні до Росії; основою спільного фронту є однакове становище, боротьба проти спільного ворога та однозгідність мети кожного народу; спільний фронт не вимагає від жодного народу зречення чи обмеження мети його визвольних змагань. Навпаки, він дає визнання і підтримку визвольній меті кожного народу всіма іншими народами, які борються у спільному фронті; спільний визвольний фронт не спиняє й не обмежує власної ініціятиви й децизії кожної нації у її протибольшевицькій боротьбі і всякій дії. Плянування, організування й ведення революційної боротьби кожного народу належить до його власних визвольних сил. Взаємна допомога і координація дій втримується у таких формах і межах, як це доцільно і вигідно кожному національно-визвольному рухові зокрема; спільний фронт боротьби не вимагає від жодного народу витра-чування його революційних сил для таких дій, на таких фронтах і в такому часі, що не відповідають доцільності його власної боротьби, які не приносять їй користи. Натомість спільний фронт збільшує можливості, значення й успішність боротьби всіх національних визвольних сил; через з'єднання протибольшевицьких, визвольних змагань поневолених народів в одному фронті не тільки зсумовуються революційні потенціяли всіх цих народів і наслідки їх боротьби, але так само розтягаються фронти для большевицької Москви, яка мусить на всіх цих фронтах вести одночасно імперіялістичну боротьбу та розділяти на них свої сили. В такому укладі кожний народ може рахувати на те, що він не стоїть осамітнений у боротьбі і має проти себе не всю силу російського імперіялізму, тільки якусь її частину, яка стоїть у певній пропорції до його величини і сили. Таким чином спільний фронт скріплює концепцію визволення власними силами і власною боротьбою та робить її сприйнятливішою й реальнішою теж для малих народів. Спільний фронт національно-визвольної, протибольшевицької боротьби уярмлених Москвою народів проявляється у політичній та стратегічній площинах. Останні політичні вияви спільного фронту є такі: Міжнаціональні організації національно-визвольних рухів, в першій мірі Антибольшевицький Бльок Народів; узгіднені політичні плятформи, загальнішого чи конкретнішого змісту, як підстава спільних політичних дій і виступів; організування спільних протибольшевицьких акцій, з участю різних національних сил і груп, для боротьби з большевицькими діями і потягненнями на різних ділянках та в різних країнах; організування спільних зовнішньо-політичних акцій і виступів для протидії большевицьким впливам та для маніфестування солідарної постави всіх поневолених Москвою народів; розбуджування, втримування і поширювання в коленому народі зацікавлення визвольними змаганнями інших, союзних народів і засвідчування симпатій для них відповідним реагуванням у власній політичній дії; зв'язки і співпраця між поодинокими національними визвольними організаціями і рухами для взаємної підтримки і допомоги; порозуміння між національно-визвольними організаціями і центрами сусідніх зі собою народів для уреґулювання різних проблем обостороннього зацікавлення так, щоб уможливити і затіснити співпрацю цих народів у протибольшевицькій боротьбі. Так само у стратегії революційно-визвольної боротьби кожний народ мусить узгляднювати вимоги спільного протибольшевиць-кого фронту. До такого висновку приводять міркування над історією московських імперіялістичних загарбань і над можливостями визволення. Тут вкажемо на найважливіші моменти. Московські загарбання чужих країн відбувалися ступнево. Москва поневолювала одну країну по одній, а не всі нараз, при чому звичайно використовувала внутрішню слабість, чи трудне зовнішнє положення атакованого народу. Тепер є такий стан, що большевицька Росія значно перевищає кожний з поневолених народів не тільки збірними силами, якими вона диспонує завдяки панівному імперіяльному становищу, але так само автохтонним силовим потенціялом московського народу. З другого ж боку, цей московський потенціял значно менший від суми силових потенціялів усіх уярмлених Москвою народів, які прагнуть національної незалежности. Цей фактичний стан вказує виразно, які висновки треба зробити для успішности стратегії протибольшевицької визвольної боротьби так, як Москва робить свої висновки для втримання імперії і свого панування. Засадою московської імперіяльної політики і стратегії є роз'єднувати поневолені народи, ізолювати національно-визвольні змагання кожного народу, розправлятися з кожним народом зокрема, не допускаючи до створення одностайного фронту всіх уярмлених нею народів. Крім того, Москва завжди створювала внутрішні конфлікти і фронти в понево-леному народі, щоб тим. легше зламати його. Під цим оглядом большевицька система т. зв. клясової боротьби показалася найрафінованішою. Большевики бояться визнати сам факт, що існують національно-визвольні змагання уярмлених ними народів і намагаються підтягнути їх під фальшиві поняття внутрішньої, клясової боротьби, або аґентурних дій чужосторонніх сил. Головним мотивом цієї большевицької тактики є переконання, що вже самі відомості про національно-визвольну боротьбу якогось народу можуть розбуджувати і скріплювати подібні прагнення серед інших уярмлених народів та створювати одностайний фронт цих рухів. Положення уярмлених Москвою народів, зокрема відношення силових потенціялів — з одного боку — та тактика большевицького імперіялістичного поневолення — з другого — доказують, що одностайність протибольшевицької, національно-визвольної боротьби всіх поневолених народів мусить бути головною засадою її стратегії. Стратегія одностайної визвольної боротьби унеможливить Москві розправлятися з кожним національним визвольним рухом окремо й за чергою, і примусить її розділяти свої сили на всі фронти одночасно. Через це тиск і сила московського імперіялізму, що діє на відтинку кожного поневоленого народу, мусять бути, в наслідок роздріблення, відповідно зменшені. Таким чином революційно-визвольні фронти окремих народів створюють собі взаємно відтяження, поскільки вони діють рівночасно й одностайно. Отже боротьба кожного народу зокрема за своє визволення з московсько-большевицької неволі стає облегшеною і має кращі вигляди на успіх, коли вона ведеться рівночасно з аналогічними змаганнями других народів і в стратегічному відношенні творить з ними одностайну дію. Подруге, революційно-визвольна боротьба одного народу мобілізує інші народи до такої ж боротьби силою прикладу. Це є другий спосіб автоматичної взаємодопомоги між визвольними рухами різних народів. Далі стоїть питання: як практично забезпечити одностайність і рівночасність революційно-визвольної боротьби усіх поневолених народів, що є основним у стратегії спільного визвольного фронту? Перед устійненням нашої відповіді на це питання, буде доцільним найперше усвідомити собі реальні межі, яких у цьому відношенні не можна перейти. При поверховному трактуванні цієї справи виглядає, що крім загальних політичних і стратегічних засад спільного фронту, можна її розв'язувати теж на площині організаційного спаювання так, щоб плянування, організування, керування і ведення революційно-визвольної боротьби різних народів було централізоване в міжнаціональній організації визвольних рухів. Такі думки проявлялися подекуди теж щодо АБИ, добачаючи в ньому не тільки інструмент для координації і спільної політичної акції різних національних визвольних організацій, але й своєрідну їхню надбудову з надрядними керівними функціями і компетенціями. Така політична, організаційна й оперативна централізація повинна б, на перший погляд, найуспішніше забезпечувати одностайність визвольної боротьби усіх поневолених народів та творити відповідну противагу до московського імперіяльного централізму. Але в дійсності це не вело б до наміченої мети. На це складаються такі головні причини: Поперше, така концепція є незгідна з самобутністю національно-визвольних рухів окремих народів у засадничому і практично-дійовому відношенні. Подруге, вона не відповідає умовинам революційної боротьби. Організація, плянування й оперативне керівництво в революційній боротьбі мусять бути стисло законспіровані. Через це конечно застосувати далекойдучу децентралізацію навіть у рамках одного національно-революційного руху. А вже централізація на міжна-родньому рівені була б цілком неможливою. Якщо б намагатися застосовувати її насилу, то це привело б до повного спаралізування і занику боротьби. Під цим оглядом ведення революційної боротьби засадничо відрізняється від ведення державних воєн, у яких воєнні коаліції можуть мати одно централізоване керівництво. Централізоване керівництво різнонаціональних революційних рухів могло б бути реалізованим на взір воєнних коаліцій тільки в такому випадку, коли б ці рухи були інспіровані і кермовані з одного центру з-поза країн боротьби, як це діється з комуністичними революційними діями в некомуністичних країнах, які є живлені і кермовані большевицькою централею. А це не відповідає ні фактичному станові, ні внутрішній природі протибольшевицьких національно-визвольних рухів, ні умовинам їхньої дії. Третій момент, що промовляє проти організаційно-оперативної централізації — це небезпека, що вона спричинить зменшення, замість збільшення напруги боротьби окремих народів, учасників союзу. Такі прояви не є рідкістю в тісніших міжнаціональних об'єднаннях з комбативними цілями. Окремі союзники часто намагаються скинути з себе більші зобов'язання й обтяження, рахуючи на те, що їх виконують інші партнери. Під цим оглядом ми маємо теж досить прикрий досвід з АБН, у якому майже ціле фінансове обтяження та переважна частина всієї діяльности спадає на українські плечі. В такому укладі централізоване бльокування не активізує до справжньої дії тих усіх сил, які рахуються учасниками, і дійовий ефект не стоїть у належній пропорції до зовнішнього оформлення. Цих браків не можна відносити на карб байдужости, чи меншої вартости окремих національних рухів, тільки їх причина лежить передусім у самій системі централізації міжнаціональної організації. У закордонній діяльності, що має переважно політично-пропаґандивний характер, можна ще погодитися з цими недомаганнями й нерівномірною активністю союзників. Але перенесення такої системи співдії на властиву революційну боротьбу було б надто невластивим і недоцільним. Ще є один важливий політичний момент, який не дозволяє особливо нам, українцям, змагати до надто централізованих форм дії спільного фронту. З уваги на становище і величину українського потенціялу та на активність української революційної сили, Україні автоматично припадає передова роля у протибольше-вицькому визвольному бльоці народів. Коли з цим поєднуються намагання закріпити таке становище ще й тривкими формами, то з цього мусять зроджуватися у наших партнерів поважні підозріння і побоювання, що ми прагнемо геґемонії у спільних змаганнях, а потім домінантного становища України в новому укладі держав на місці СССР. Впарі з цим поширюється переконання, що спільний фронт поневолених народів — це першою мірою українська справа, в якій українці найбільше заанґажовані, найбільше з неї користають і тому повинні нести головний тягар її утримування. Таке наставлення приводить до охолодження союзницьких взаємин та до байдужости в праці і в спільній боротьбі. Ці пізнання і досвід приводять до висновку, що діяння спільного визвольного фронту мусить полягати передусім на самостійній боротьбі всіх народів в одному напрямі та на їхніх власнопідметних заходах про одностайність спільних змагань. Сталі організовані форми міжнаціональної співпраці мають сповняти в тому допоміжну ролю, бути інструментом спільних акцій та політичної координації, а не рушієм чи централізованим керівництвом національно-визвольних рухів. Прагнення кожного народу вести свої визвольні змагання в рамках одностайного визвольного фронту, враз з іншими народами, мусять випливати з правильного розуміння користей для власної справи. Для цього не треба жодних альтруїстичних мотивів, вистачає холодний національний еґоїзм. Спільний фронт дає визвольній боротьбі кожного причасного народу поважні шанси на успішне ведення і завершення її перемогою. Користати ж з цього може тільки той нарід, що активною боротьбою бере участь у спільному фронті. Це власне найсуттєвіше, що єдиним вальорним способом участи в спільному визвольному фронті є власна боротьба кожного народу, а не сама формально-організаційна приналежність. |
|
ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНО ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКПАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПРОТИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ТЕМА: ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНО – ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКПАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПРОТИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ |
Тема ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ XVII ст |
|
Тема ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ XVII ст |
Урок Тема: Початок Української революції Центральна рада представницький громадський орган, революційний український парламент, який ставив за мету побудову на демократичних... |
|
Програма з історії України для загальноосвітніх навчальних закладів Розділ ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ XVII ст |
Урок-дослідження Тема: Т. Г. Шевченко. Поема "Кавказ" тема національно-визвольної... Тема: Т. Г. Шевченко. Поема "Кавказ" – тема національно-визвольної боротьби. Т. Шевченко і Яків де Бальмен. Лірична композиція поеми.... |
|
Тема: Початок революції. Утворення Центральної Ради Мета: Показати ситуацію, яка склалась в березні-травні 1917 року, утворення Центральної Ради, розвиток української революції; формувати... |
Завдання ІІІ етапу Всеукраїнської олімпіади юних істориків / 8 клас, 2008 рік Активний учасник Національно-визвольної війни. Брав участь в облозі Замостя, Зборівській битві, а також у походах на Молдавію. Під... |
|
Лекція Національно-культурне відродження в Україні та його занепад (1917-1939 рр.) Національна революція в Україні призвела до колосального злету національного самоусвідомлення народу, духовного піднесення її інтелігенції,... |
Узагальнюючий урок за темою «Національно-визвольна війна українського... ... |