|
|
Скачати 377.81 Kb.
|
| Лекція 6. Національно-культурне відродження в Україні та його занепад (1917-1939 рр.). План лекції. 1. Українське національне відродження періоду національно-визвольних змагань. 2. Радянська українізація та культурна революція. Освіта та наука. 3. Художня культура українського Розстріляного Відродження. А. Література. Б. Мистецтво (живопис, скульптура, архітектура; музика; театр, кіно). В.Релігія. 4. Польська деукраїнізація Західної України. 1. Українське національне відродження періоду національно-визвольних змагань. Національна революція в Україні призвела до колосального злету національного самоусвідомлення народу, духовного піднесення її інтелігенції, посіяла надії на краще майбутнє, відновлення української державності, розквіт української культури. Українські уряди, які виникли в цей час (УНР, Гетьманської Держави, УНР-Директорії), послідовно провадять політику українізації, яка полягала у підтримці української мови, розвитку української середньої та вищої освіти, книгодрукування, наукових закладів, музейних установ, бібліотек, мистецьких об’єднань тощо. Але малий строк діяльності цих урядів та брак коштів не дали відновити загублені традиції та створити міцну основу для культурного розвитку нації. За 4 місяці своєї влади (28 листопада 1917 - 29 квітня 1918), в умовах жорстокої політичної та військової боротьби Центральна Рада спромоглася лише створити українське Міністерство освіти (міністр В.Прокопович), яке склало плани українізації школи, нові навчальні плани для них, проекти створення українського університету в Кам’янець-Подільському, народних університетів у Києві, Харкові та Одесі, Педагогічної Академії та Академії Мистецтв в Києві. Деякі з цих проектів почали втілюватися в життя. Створено перші українські гімназії (восени 1917 р. - 53), відкрито українські видавництва, видано майже 700 назв українських книжок, виходило 63 українських періодичних видань Українізація державних установ та школи зустріла відчайдушну протидію старого чиновництва, викладачів гімназій та вузів, деяких батьків, обіжники міністерства викликали саркастичні відповіді провінційних установ. Це також затримало реалізацію планів уряду та міністерства. Але саме в цей час було закладено підвалини подальших успіхів у галузі культури Гетьманського уряду, а також, зрештою, основні засади радянської українізації. За 7,5 місяця гетьманської влади (29 квітня – 14 грудня), власне, була далі продовжена культурницька політика Центральної Ради. Восени 1918 р. в Україні вже було 150 українських гімназій, у жовтні відкрито українські університети d Києві та Кам’янець-Подільському, покладено початок створенню Державного українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Української національної бібліотеки, Українського театру драми та опери, Державної капели під керівництвом О.Кошиця, Українського Державного Симфонічного Ансамблю під керівництвом композитора та диригента О.Горілого (Горелова). Українська Академія Наук. Було проголошено створення Української Академії Наук. Її попередницею було НТШ у Львові (1973-1893). Урочисте відкриття Академії відбулося 24 листопада 1918. На посаду президента Академії гетьман П.Скоропадський запросив М.Грушевського, але той з політичних міркувань відмовився. Тоді наказом гетьмана президентом був призначений В.Вернадський, який в цей час перебував в Україні, рятуючись від більшовицької революції, і дав згоду очолити першу в Україні наукову академічну установу. Створено 3 відділу Академії: фізико-математичний, соціально-економічний та історико-філологічний. Уряд призначив президію Академії та перших академіків (по три на кожне відділення: М.Василенко, А.Кримський, О.Левицький, Д.Багалій, М.Петров, С.Єфремов, М.Туган-Барановський, М.Сумцов та ін.), інших академіків мала обирати сама Академія. 2. Радянська українізація та культурна революція. Освіта та наука. Перемога радянської влади в Україні призвела до того, що всі досягнення в галузі українізації були визнані контрреволюційними, націоналістичними та ворожими народу. В 1919 та на початку 1920 р. бували випадки, коли вживання української мови та вишиваної сорочки могли стати вагомими аргументами для звинувачення в петлюрівщині, і людину могли просто розстріляти. Але масове поширення повстанського руху в Україні примусили більшовиків переглянути свою національну політику в Україні, й не тільки в Україні. В 1923 р. було ухвалено рішення про коренізацію в національних республіках, в Україні вона легально отримала назву українізації. Радянська українізація повторювала курс національних урядів, хоча під новими, марксистськими прапорами, і повинна була створити ілюзію національного характеру радянської влади в Україні. Насправді, імперська Москва не збиралася впроваджувати цей курс “всерйоз та надовго”. В той же час націонал-комуністи в Україні наївно повірили в довгочасність цієї політики і ретельно взялися запроваджувати її в життя. Радянська українізація пройшла три етапи: 1)1923-1925 = початок; 2)1925-1928 = піднесення, 3)1928-1933= згортання (“постишевщина”). Її послідовно здійснювали наркоми освіти УСРР Г.Гринько (1920-1925), О.Шумський (1925-1927), М.Скрипник (1927-1933). Українізація, запроваджена українськими національними урядами, а згодом радянська українізація, спричинила національний ренесанс, який охопив усі галузі української культури. Але вже 1933 року Сталін розпочав тотальний наступ на українську культуру, який супроводжувався винищенням української інтелігенції. Досягнення українізації були зведені майже нанівець. З подачі українського літератора Ю.Лавріненка період цей увійшов в історію, як період “Розстріляного Відродження”. Разом з тим, треба відзначити, що за радянської влади були зроблені певні досягнення в галузі освіти та науки. Була ліквідована неписьменність, запроваджена обов’язкова загальна, а згодом середня освіта, безкоштовне навчання, до навчання залучені діти незаможного населення. Але масовість навчання супроводжувалася зниженням його якості, негативною була тотальна ідеологізація усього культурного життя, в тому числі освіти. Радянська влада продовжила роботу гетьманату по створенню ВУАН, і радянська історична література починала її історію лише з лютого 1919 р. Значний внесок у розвиток науки зробили українські академіки. Природничі науки: Володимир Вернадський (1863-1945) – засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології. З 1909 академік Російської АН, проф. Московського у-ту. В 1918 очолив Комісію для вироблення законопроекту про заснування Української Академії Наук в Києві і став її першим президентом. В 1921 р. повертається з України в Росію, в 1922-1939 рр. директор Радієвого Ін-ту в Ленінграді, в 1923-1926 рр. читав лекції в Празі та Сорбонні (Париж), член багатьох академій. Олександр Палладін (1885-1972), біохімик, засновник української біохімічної школи, академік ВУАН (1929), президент ВУАН (1946-1962). Володимир Кістяківський (1865-1952), фізико-хімик, в 1903-34 професор Ленінградського політеху, в 1918 працював в Києві, обраний академік ВУАН, праці з електрохімії, колоїдній хімії, теорії розчинів, корозії металів. Лев Писаржевський (1874-1938), хімік, електронна хімія, електронна теорія каталізу, академік ВУАН з 1925. Сергій Реформатський (1860-1934), хімік-органік, професор Київського ун-ту, підручник “Початковий курс органічної хімії”. Володимир Яворський (1876-1942), хімік-органік, створив київську наукову школу органіків, академік ВУАН з 1934 р. Микола Крилов (1879-1955), математик, математична фізика, нелінійна механіка, академік ВУАН з 1922 р. Дмитро Синцов (1867-1946), математик, академік ВУАН з 1939 р. Євген Патон (1870-1953), електрозварювання та мостобудування, академік ВУАН з 1929 р. Володимир Липський (1863-1937), ботанік, вивчав рослини Середньої Азії, Кавказу, України, народився на Волині, в 1894-1917 праця в Санкт-Петербурзі, Києві, Одесі, з 1928 р. директор Одеського Ботанічного саду, президент ВУАН в 1922-1928 рр. Олександр Фомін (1871-1935), ботанік, праці з систематики рослин, флористиці Кавказу, Сибіру, Далекого Сходу, України, академік ВУАН з 1921 р. Микола Кащенко (1855-1935), біолог, ембріологія, гістологія, акліматизація рослин, академік ВУАН з 1918 р. Володимир Гамалія (1859-1949), мікробіолог та епідеміолог, довів вірусну природу чуми великої рогатої худоби, проблеми імунітету, з 1940 р. почесний член АН СРСР. Данило Заболотний (1866-1929), мікробіолог та епідеміолог, в 1929 організував Ін-т мікробіології, президент ВУАН (1928-1929). Олександр Богомолець (1881-1946), патофізіолог. В 1931 р. створив Ін-т експериментальної біології та патології, Ін-т клінічної фізіології. В 1906 р. закінчив Новоросійський ун-т, де працював під керівництвом Підвисоцького, Тарасевича, Вороніна. До 1911 р. асистент, приват-доцент кафедри загальної патології Новоросійського ун-ту, академік ВУАН з 1929 р., в 1930-1946 рр. її президент. Володимир Філатов (1875-1956), офтальмолог, з 1921 р. професор Одеського медіну, директор Українського експериментального Ін-ту очних хвороб та тканинної терапії з 1936 р., академік .ВУАН з 1939 р. Микола Стражеско (1876, Одеса - 1952), терапевт, кардіологія, діагностика, внутрішні органи, академік ВУАН з 1934 р. Авксентій Корчак-Чепурківський (1857-1947), гігієніст та епідеміолог, академік ВУАН з 1921 р. Соціально-економічні науки: Кость Воблий (1876-1947), економ-географ, автор першого підручника “Економічна географія України” (1919), в 1942-1947 рр. директор Інституту економіки, віце-президент ВУАН (1928-30). Михайло Птуха (1884-1961), економіст, статистик, демограф, академік ВУАН з 1920 р. Історико-філологічні науки: Дмитро Багалій (1857-1932), історик, автор “Історії Слобідської України”, ”Нарису історії української історіографії”, ”Український мандрівний філософ Сковорода”, член комітету по створенню ВУАН, академік ВУАН з 1918 р., перший голова історико-філологічної секції. Агатангел Кримський (1871-1942), філолог, сходознавець, автор творів “Історія Персії та її писемності”, ”Хафіз та його пісні”, ”Персидський театр”, “Історія Туреччини та її писемності”, один з організаторів ВУАН, її беззмінний вчений секретар. Микола Василенко (1877-1935), правник, праці з історії України та історії права, член ТУП, співробітничав в журналах “Киевская старина”, “Записки о-ва Нестора-Летописца”, обраний приват-доцент Київського ун-ту, але позбавлений права викладати, член колегії Генерального Суду (1918), міністр освіти за гетьмана, створював ВУАН, українські університети, академік ВУАН з 1918 р., голова соціально-економічного відділу, в 1924 р. на процесі “Центра Дії” засуджений на 10 років, але амністований, усунений з ВУАН у 1929 р. Михайло Слабченко (1882-1952), історик, народився під Одесою, закінчив Новоросійський ун-т, проходив стажування у Парижі, автор 4-томної “Організації господарства України від Хмельниччини до світової війни”, проф. Одеського ІНО, академік ВУАН з 1929 р., арештований у справі СВУ. Олександр Оглоблін (1899-1992), історик, історіограф та археограф, автор понад 1000 наукових праць, під час нацистської окупації протягом місяця був бургомістром Києва, після війни в еміграції у США. В.Юринець, філософ, народився в Галичині, навчався у Львівському ун-ті, Відні, Парижі, Берліні. У Парижі здобув звання доктора філософії. В 1925 р. очолив Ін-т філософії, викладав філософію у вузах Харкова. Відомий працями з історії філософії, гегельянства, фрейдизму. Микола Сумцов (1854-1922), фольклорист, етнограф, літературознавець, академік ВУАН з 1918 р. Володимир Гнатюк (1871-1926), фольклорист, етнограф, академік ВУАН з 1924 р. Андрій Лобода (1871-1931), фольклорист, етнограф, літературознавець, академік ВУАН з 1922 р., очолював Етнографічну комісію ВУАН. 3. Художня культура українського Розстріляного Відродження. А. Література. Два центри розвитку української літератури – Київ та Харків. До 1932 р. існували умови до розвитку в Україні (як і загалом в СРСР) різних літературних напрямків. Літературні течії: Символізм. Теоретичні засади – світ непізнаванний і відображати його можна лише приблизно, символічно. Основоположники символізму у Франції в 70-х рр. ХІХ ст. Поль Верлен, С.Малларме, в Росії виразниками символізму були В.Брюсов, К.Бальмонт, О.Блок, А.Бєлий, Д.Мережковський, Ф.Сологуб. В Україні – О.Олесь, М.Вороний, Г.Чупринка, М.Філянський, О.Кобилянська, Д.Загул, Я.Савченко, М.Терещенко, П.Тичина, В.Ярошенко, які організували групу “Музагет” (1919). Футуризм. Формалістичний напрямок зображення дійсності (від лат. Futurum-майбутнє), протилежний реалізму, пошуки нової форми, спроби синтезувати поезію, музику, скульптуру, культ техніки зображення і боротьба з провінціалізмом. Склався напередодні і в роки 1 світової війни. Теоретик Ф.Марінетті (Італія). В Росії представниками футуризму були брати Бурлюки, В.Маяковський, І.Сєвєрянин, В.Хлєбніков. В Україні – М.Семенко, Г.Шкурупій, М.Ірчан, М.Терещенеко, М.Бажан, Ю.Яновський. Вони створили групу “Аспандут” – Асоціація панфутуристів. Неокласики. Теоретичні засади – стилізація форм античного мистецтва, італійського відродження, класицизму, культ “чистого мистецтва”. Представники: М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара, О.Бурггардт (Юрій Клен). Пролетарські письменники. Організація – Гарт (1923-25, лідер – Блакитний-Еллан), згодом - ВАПЛІТЕ (Вільна Академія пролетарської літератури, 1925-28, лідер Микола Хвильовий, справжнє прізвище - Фітільов, 1893-1933). Завдання: створення нової української літератури небагатьма кваліфікованими письменниками, проти масових пролетарських організацій, засвоєння досвіду західноєвропейської культури (Геть від Москви! Орієнтація на психологічну Європу!). Члени ВАПЛІТЕ – М.Яловий, А.Любченко, М.Куліш, М.Бажан, І.Дніпровський, О.Досвітній, Г.Епік, М.Йогансен, І.Сенченко, О.Копиленко, П.Панч, Ю.Смолич, П.Тичина, Ю.Яновський. Керівники ВАПЛІТЕ були ініціаторами літературної дискусії 1926-1928 рр., яка відіграла важливу роль в осмисленні радянської дійсності, завдань української радянської літератури та мала політичне значення. Вона спричинилася до розгрому українського письменницького корпусу і згортання “радянської українізації”. В 1926 р. вся діяльність ВАПЛІТЕ піддана суворій партійній критиці. Хвильовий, Яловий, Досвітній виключені з ВАПЛІТЕ. Розкритиковано роман Хвильового “Вальдшнепи”, частина журналу “Вапліте” з продовженням роману конфіскована в типографії. В 1928 р. організація самоліквідована. Плуг (1922-1932). Союз селянських письменників: С.Пилипенко, А.Головко, П.Панч. До початку 30-х рр. багато письменницьких організацій існувало і в Росії: ВАПП (Всеросійська асоціація пролетарських письменників), Спілка селянських письменників, ЛЕФ, Молода гвардія. В 1932 р. постанова ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-художніх організацій - об’єднання усіх письменників в єдину Спілку радянських письменників. В травні 1932 р. вперше на сторінках “Літературної газети” пролунав термін “соцреалізм”. (Голова спілки письменників І.Гронський писав: “Маси вимагають від письменника художньої щирості, правдивості, революційного соціалістичного реалізму”). У жовтні 1932 р. в будинку М.Горького відбулася зустріч Сталіна з письменниками, де він назвав їх “інженерами людських душ”. Термін соцреалізм став основним і мав означати: народність, партійність, соціалістичний гуманізм. Література діаспори. Багато українських письменників після поразки національної революції опинилися за кордоном. У Франції працював Володимир Винниченко. В Чехословаччині – Олександр Олесь (Кандиба). Тут склалася ціла “празька школа” молодих українських літераторів, до якої входили Олег Ольжич (Кандиба), Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська, Улас Самчук, Юрій Клен (Освальд Бурггардт), Леонід Мосендз, Юрій Липа. За плечима багатьох з них лишився історичний досвід військової та державної поразки та гіркота емігрантських поневірянь. Але не безпомічний плач за нездійсненною державністю, над гетьманськими чи УНРівськими руїнами, над жалюгідно-жебрацьким становищем емігранта без надії на переможне повернення на Батьківщину, перспектива якого між двома світовими війнами була дійсно ірреальною, а оптимістична віра у кінцеву перемогу, безвідносно до її реалізації – ось що було притаманно творчості цієї групи українських письменників та поетів, якій Д.Донцов дав влучне визначення “трагічних оптимістів”. Головним стрижнем, що об’єднував їх світогляд і мистецтво, була українська державність. |
|
Особливості естетичнихконцепцій постмодерної доби Національно-культурне відродження в Україні та українська естетична думка XIX ст |
Національно-культурні процеси в Україні вписуються до цієї триетапної схеми У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах... |
|
Узагальнюючий урок за темою «Національно-визвольна війна українського... ... |
Тести. Перша світова війна Залік №1 по темах: Передумови виникнення Першої світової війни. Війна та її наслідки. Повоєнне облаштування світу. Версальсько-Вашингтонська... |
|
ТЕМА: ВИДАВНИЧА ТА РЕДАКТОСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ НА ЗЕМЛЯХ НАДНІРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ ДО 50-Х РР. ХІХ СТ Харків як джерело національно-культурного відродження Надніпрянської україни. Становлення та розвиток Харківського університету 1805... |
Тести до теми „Українська революція (лютий 1917 р. – грудень 1917 р)” Завдання до теми „Україна у боротьбі за збереження державної незалежності” (1918 – 1919рр.) |
|
Тести до теми „Українська революція (лютий 1917 р. – грудень 1917 р)” Завдання до теми „Україна у боротьбі за збереження державної незалежності” (1918 – 1919рр.) |
Програма з історії України для загальноосвітніх навчальних закладів Розділ. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ, КУЛЬТУРНЕ ТА ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ В ХVІ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ СТ |
|
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС З НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ДЛЯ СТУДЕНТІВ... Новітня історія України (1939 – до сьогодення ) – навчальна дисципліна, що вивчається упродовж VІІІ семестру в обсязі 126 годин |
ПЛАН КОНСПЕК Т Друга світова війна почалася 17 вересня 1939 р., коли радянські війська перейшли польсько-радянський кордон. У відповідності з радянсько-німецьким... |