|
|
Скачати 255.81 Kb.
|
|
Учень І: А мене вразив образ ученого-етолога Юрія, вимальований автором не менш детально й повно, ніж образ Анни. Читачі зустрічаються з Юрієм у другому розділі книги, який називається «Чоловіча половина». Про вченого довідуємося із коротких, скупих повідомлень: молодий, стрункий; досвідчений альпініст; мандрівник – відвідав не один куточок світу, збираючи матеріал про вовків. «Мав витривале худорляве тіло спортсмена з рельєфними м’язами й незвичні бурштинового кольору іронічні очі». Він погоджується на проведення складного експерименту: відмовившись від цивілізованого життя, провести з молодими вовками в ролі їх вожака якомога більше часу, вивчаючи поведінку цих хижих тварин у природних умовах. Так Юрій опиняється в лісі під Добромилем, де залишилися без батьків троє вовченят – зовсім малих, беззахисних, так схожих на цуценят. Від ученого вимагалося жити разом з вовками, без вогню, без інших благ цивілізації, таких важливих для людини. Експериментатор збирався стати для вовків своїм - людинововком. Дуже цікаво спостерігати, як почали своє співжиття людина й троє вовків. Вражає уяву читачів те, що ставиться Юрій до своїх піддослідних із почуттям жалю та любові. Своїх вихованців учений годував молочними сумішами та напіввідвареним м’ясом, яке спочатку пережовував своїми зубами. Коли заслаб один із них, дослідник вигрівав хвору тварину своїм тілом. Усім вовченятам Юрій підібрав імена, що повністю відповідали характерам тварин: Кум, Дункан, Гай. Наукові спостереження спочатку над вовченятами, а потім над уже дорослими вовками приводили до дивних і несподіваних висновків. Запам’ятовується й те, як терпляче витримував Юрій тісні контакти з хижаками: їхні дитячі ще ігри, наскоки, покусування, вияви непокори, прояви агресії чи ревнощів. Дункан одного разу таки вкусив Юрія за плече, дуже сильно вкусив, довелося викликати допомогу. А зашивати рану потрібно було без наркозу, щоб піддослідні не змогли почути стороннього запаху. Молодий етолог умів спостерігати й миттєво реагував на найменші нюанси поведінки вовків. Він вивчав їх, але й вовки теж багато чого навчили Юрія. Він узяв собі за правило користуватися «вовчою гімнастикою»: потягував спочатку одну ногу, потім другу, повільно, не торкаючись землі, як це робив Кум. За півтора року перебування серед тварин тіло Юрія зробилося сухим, жилавим та витривалим. Він багато ходив пішки (до 30 кілометрів за день), харчувався простими продуктами: сирою городиною, місцевими фруктами, ягодами, грибами, горіхами, зеленню. «За увесь цей час, за усі місяці, я жодного разу не захворів. Організм увімкнув потужну систему самозахисту…, адаптувався, скинув зайве, зміцнів м’язами. Я почувався як ніколи міцним і сповненим сил. Ноги зробилися прудкими, на животі знову проступили м’язи-кубики, якими пишався в армії. Мене навіть застуда не брала…». Юрій вів записи спостережень, знімав на кіноплівку, працював із комп’ютером. Те, що він напрацьовував, мало лягти в основу майбутньої дисертації. А зібрав він досить незвичний матеріал: вовки вміють спілкуватися між собою за допомогою звуків, виписування малюнків хвостом, вухами, порухами брів; вовки володіють телепатією - уміють передавати інформацію на відстані, вони розуміють одне одного, подивившись у вічі; сіроманці можуть обходитися без їжі протягом тривалого часу, а коли пощастить на полюванні, вовк може з’їсти до 15 кілограмів м’яса; вовки їдять не лише м’ясо, вони не гребують рептиліями, комахами, ягодами, рибою, грибами і навіть молодою травою. Та найбільше мені сподобались ті місця у творі, де описується, як вовки рятували вченого від холоду, зігріваючи своїм тілом, як зализували рану на плечі, опікували його – ватажка – під час бігу лісом, як часто поверталися до нього, бачачи, що Юрій стомився. «Сірі спини були мені як рука друга, на яку спираєшся, заплющивши очі, із впевненістю, що не зірвешся і не оступишся. Хоч над водоспадом, хоч над урвищем…» Та найбільше вразило те, як поводили себе вовки тоді, коли людина, з якою вони немало витерпіли, потребувала допомоги найбільше. (Це коли Юрій потрапив у яму й зламав собі ногу). Адже саме з цього й починається роман: вовк чатує на людину - прагне обрати того, хто зможе допомогти. Такий інтригуючий початок примушує читача «прикипіти» до розповіді надовго – аж поки не буде прочитана остання сторінка книги. Учитель: Так, це мене теж схвилювало й заінтригувало. Вовк чекав на сильну й мужню людину, яка не злякається й зрозуміє, що потрібна допомога. Старі, немічні й боягузи йому були не потрібні… А ще я, прочитавши роман, довідалась, як треба вночі спати, щоб повністю відпочити – варто робити це, як вовки: часто перевертатися й змінювати положення тіла. Учениця ІІ: Сьогодні ми говоримо про роман «Тамдевін». Ось він. Лежить переді мною. Назва трохи дивна, написана одним словом. Чому такий незвичний заголовок? Відповідь я знайшла в романі. «…На звороті третьої картини я написала по-українськи «Тамдевін». Хотіла закреслити. Світлана побачила й запитала:
На картині вічні мури замку Гербуртів потопали чи то в тумані, чи то в хмарах. Сюрреалістичні краплі вологи збиралися у фігури людей чи звірів, бентежило щось нечітке, невизначене, утримуючи погляд. Із дикої краси замку Гербуртів проступала незбагненна хижацька сила. Приваблювала й відштовхувала, заспокоювала й лякала, нагадувала про забуті знання, про силу інтуїції, яка не обманює і якій варто довіряти. Це було місце, де був він. Можливо й зараз». Ось таке пояснення назви роману «Тамдевін». Там, де залишилась друга половинка жіночого серця, що жагуче прагне злитися в одне ціле. Інь і янь. Жіноче й чоловіче начало. Сподобалась мені й своєрідна побудова твору. Оригінальний вступ, що знайомить нас із незвичним явищем. Перший розділ, в якому розповідь ведеться від імені жінки-художниці, переносить читача спочатку до Санкт-Петербурга, а потім – у віддалене село, майже на кордоні з Польщею. Епізоди, мов кадри кінострічки, змінюють один одного… Ось Львів, де мешкають батьки героїні, а ось уже село, де живе подруга ще зі студентських років Марійка. Усе швидше розмотується клубок сюжету, епізоди стають більш динамічними, з’являються містичні моменти . Читач зацікавлений напрочуд тонким переплетінням подій: замок Гербуртів, героїня заблукала, щасливий вихід з лісу, дорога до Марійчиного будинку, добромильські бувальщини, а ось і зустріч із людино вовком (цей розділ роману найбільш сповнений містики). Мені дуже сподобався другий розділ, де розповідь ведеться від імені чоловіка. Із захопленням читала про етапи змужніння трьох вовченят із вожаком-людиною. Здається, що другий розділ випадає із загальної канви роману. Але то тільки на перший погляд. Під кінець усе зійшлося докупи, як коліщатка годинника. Зустріч головних героїв роману була запрограмована заздалегідь якоюсь вищою силою. Розділ «Він та вона» все пояснює, ставить на свої місця. Післямова до роману здивувала мене найбільше. У ній автор пише: «…Я б ніколи його [роман] не написала, якби одного разу, випадково, не купила стару хату в цій місцині. Тут природа нашіптувала свої оповідки, починала розповідати безліч історій. Передчуття однієї з них міцно зачепило мене, перетворившись через кілька місяців у книжку». Після написання твору, автор взялася упорядковувати придбану хату. На старому обійсті, у стайні, письменниця знайшла старі, струхлі від часу, вовчі шкури із таким самим забарвленням, як і у персонажів написаного нею роману: Кум мав плямисту камуфляжну шкуру, Дункан – типовий сірий вовк, Гай – мусив навіть спочатку називатися Рудим. І саме в такому порядку опинилися в руках автора три вовчі шкури. Не дві, не чотири. Вигук письменниці : «Як таке може бути? Як таке може бути???» злився воєдино з моїм вигуком. Мимоволі починаєш розуміти, що все у світі взаємозв’язане, що «у минуле не можна стріляти з пістолета, бо майбутнє…». Обов’язково прочитайте роман Галини Вдовиченко «Тамдевін». Твір читається легко, швидко. Ніщо не може зрівнятися з насолодою, яку отримуєш, під час читання цієї книги. Учень: Я теж із цікавістю читав твір Галини Вдовиченко. Другий розділ перечитував двічі. До цього часу знав лише, що вовк – це хижий звір, «санітар» лісу, що він кровожерливий, може нападати на людину. Тож захоплено читав, вбираючи нову для себе інформацію. Кожен вовк змальований як особистість, рельєфно виписано їх характери. Кум був найактивнішим, хитрим та розумним, забирав собі кращі шматки їжі, завжди опинявся в найтеплішому місці. Дункан був названий так, бо запрошував побавитись із ним, стаючи на кінчики лап, не торкаючись п’ятами землі, дріботів нечутною ходою, як балерина. А Гай виявився найслабшим, робив усе, озираючись на братів. Сподобалось, що дослідник-етолог описує поведінку вовків детально, з цікавими дрібницями, вовки навчають людину виживати в дикій природі. Виявляється, що ці хижі тварини вміють посміхатися, на їхніх мордах легко читаються майже 10 емоцій: нудьга, страх, злість, спокій, радість, невдоволення, покірність, паніка… Вовки - найінтелектуальніші серед хижаків. Я теж, як читач, захопився цим експериментом. Мені сподобалися Кум, Дункан, Гай. Було весело читати про їхні витівки, про те, як танцювали всі в чотирьох, як вчилися завивати, як наїлися дивних лисичок, як змагалися з вправності… Я був у захваті, читаючи ті місця роману, де говориться, як протистояти холоду, як увімкнути внутрішнє тепло організму. Автор роману виконала поставлене завдання: зацікавила читача, змусила його приміряти на себе викладені в романі факти й гіпотези, навчила сприймати хижаків як невід’ємну частину природи, яку не можна знищувати. Трішки підняла завісу над таємничим образом Вовка. Роман примушує думати, розмірковувати, зіставляти деталі, відшукувати варіанти відповіді на останнє запитання вченого-етолога: «Чому Дункан так впевнено повів мене в пастку, і чому після цього я більше його не бачив?» Прочитайте роман письменниці Галини Вдовиченко «Тамдевін», і ви не пошкодуєте за витраченим на це часом. Я навіть заздрю тим, хто роман іще не встиг прочитати, - у них все попереду! Учитель: А я, читаючи роман Галини Вдовиченко, насолоджувалась чистою, яскравою українською мовою, якою написаний твір, - мовою зрозумілою, образною, поетичною. Речення автор будує коротко, влучно. Ясно, без значних нагромаджень однорідних та відокремлених членів. Порівняння, як яскраві намистинки, розсипані по всьому тексту твору: рідне місто, «ніби дитяча кімната у помешканні батьків»; час «зсувається, як піщаний ґрунт»; очі «червоні й випуклі, ніби в окуня»; будинок «виглядав чужинцем, як порцеляновий супник на простому дощатому столі з дерев’яними ложками»; повітря «прозоре й смачне, ніби джерельна вода»; осінь «достигла, ніби пізнє яблуко»; машина «поскакала, мов кізочка»; молочна піна «почне рости у відрі, немов тісто у діжці». «У довгому волоссі придорожніх верб уже блимали сріблясто-жовті нитки», «світло вистрибнуло з-за спини на дорогу», «стара яблуня з покрученими суглобами гілок», «телефон опритомнів» – такі уособлення запам’ятовуються надовго, западають у душу. Певну «родзинку» в мову твору вносять діалектні слова, які легко пояснюються контекстом: бімбер – домашній самогон; мизилька – остання дитина в сім’ї; бамбетель – крісло; креденс – шафа для посуду; блят – верхня частина печі; смаколики – солодощі, смачна їжа; пляцки – деруни. З інтересом читала текст, викладений місцевою говіркою. Ось як розмовляє стара Каська: «Бодьо так сі впив, що ледве врятували, пхали лижку до писка, бо його страшні корчі злапали, ледве’ му щелепи розчепили, що робить з хлопами та клята горівка, а Соньчиній корові щось зробилося, другий день ніц не їст, чекають на ранок ветеринара…» Коли вчитатися – усе зрозуміло, але така мова звучить незвично для нашого вухо, що й робить її, власне, виразнішою. Учитель: А зараз виконаємо завдання, щоб перевірити, чи вдумливо ви читали текст роману «Тамдевін». ЯКОМУ ПЕРСОНАЖУ З ТВОРУ НАЛЕЖАТЬ СЛОВА:
Учитель: А зараз ми пригадаємо, що таке фразеологізми, прислів’я та приказки. Назвемо фразеологізми, прислів’я та приказки, в яких звучать слова «вовк», «вовчий». ВІДПОВІДІ УЧНІВ:
Учитель: Як бачимо, наші предки у фразеологізмах, прислів’ях та приказках підкреслили хижу натуру вовка, підступність, ворожість. Давайте ж подивимося на фотографії та копії малюнків, на яких зображено вовків (Додаток № 4). Спробуємо дібрати підписи до них, але вже з урахуванням сьогоднішньої розмови про роман Галини Вдовиченко «Тамдевін». |
|
Уроку позакласного читання в 2 класі на тему «Образ лисички в народній... ... |
РАЙОННОЇ У МІСТІ РАДИ Конспект уроку з позакласного читання сучасної української літератури у 5 класі на тему |
|
Урок позакласного читання Мета: вчити учнів аналізувати художній твір, давати характеристику персонажам, порівнювати різні твори |
Урок позакласного читання в 11 класі Мета: розкрити красу високого почуття через зразки світової поезії про кохання |
|
Урок позакласного читання з елементами інтерактивного навчання ... |
Конспект уроку позакласного читання в 2 класі на тему: «Людина починається з добра» Мета : поглибити знання учнів про загальнолюдські моральні якості, учити аналізувати та оцінювати поведінку дійових осіб, визначати... |
|
Тернопільська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №4 До Сяючої Вершини по Кам’янистій Стежині Урок позакласного читання за збіркою В. Сухомлинського «Казки школи під голубим небом» у 8 класі |
Українське читання. 3 клас Мета. Учити дітей самостійно добирати тексти для позакласного читання на задану тему, розвивати усне мовлення, удосконалювати техніку... |
|
Урок позакласного читання в 5 класі Не одежа красить людину, а добрі... Підготувала: вчитель української мови та літератури ІІ категорії Сатанівського НВК І-ІІІ ст. Монастирищенського району Назарець Аліса... |
Урок української мови у 7 класі на тему: ТВІР ОПИС ЗОВНІШНОСТІ ЛЮДИНИ ЗА КАРТИНОЮ Обладнання: збірки поезій С. Корсуна та мистецькі полотна; роздатковий матеріал; аудіозапис пісні «Мамо рідненька» |