ТЕМА. ЛІТЕРАТУРНО-ДОСЛІДНИЦЬКИЙ ПРОЕКТ «ФОЛЬКЛОРНО-МІФОЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА ОБРАЗНОСТІ У ТВОРЧОСТІ М.КОЦЮБИНСЬКОГО (НА МАТЕРІАЛІ ПОВІСТІ «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ»)
Мета: відстежити архаїчну систему поглядів гуцульського народу, фольклорно-міфологічний аспект у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»; розвивати навички пошуково-дослідницької, творчої роботи, вміння працювати в групах, індивідуально, орієнтуватися в інформаційному просторі, критично мислити, представляти результати своєї роботи у вигляді презентацій, буклетів, узагальнювати, робити висновки; виховувати почуття відповідальності, шанобливе ставлення до багатовікових традицій рідного народу, естетичний смак.
Обладнання: мультимедійна дошка, презентації, буклети, відеофільм, елементи костюмів, побуту.
Любов і краса – це ті діаманти, які він відшліфував
із непоказних камінчиків та заховував
у вічний скарб нашої національної культури.
Володимир Гнатюк
ЗМІСТ УРОКУ
МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Вступне слово вчителя.
Повість М.Коцюбинського "Тіні забутих предків" має зміст, що не піддається однозначному тлумаченню. Про що цей твір?
Про нестихаюче ворогування Палійчуків і Гутенюків та палке кохання представників цих старовинних гуцульських родів – Івана й Марічки. Про тіні забутих предків і їхній вплив на життя людське. Про утвердження духовного начала в людині. Про добро і зло. Про народження, любов і смерть (пригадаймо народну думку: тричі людина буває дивною … народжуючись, люблячи і помираючи), про підтримку людини із землі і космосу, а отже, про життя.
Так, це - поема про життя… Про життя у всіх його вимірах…
Сьогодні ми презентуємо літературно-дослідницький проект «Фольклорно-міфологічні джерела образності М.Коцюбинського (на матеріалі повісті «Тіні забутих предків»)
-
ПРЕЗЕНТАЦІЯ ЛІТЕРАТУРНО-ДОСЛІДНИЦЬКОГО ПРОЕКТУ
Виступи представників пошукових груп
Група «Фольклористи».
Презентують буклет «Фольклорне тло повісті "Тіні забутих предків"», знайомлять із звичаями, обрядами, побутом гуцулів, демонструють зразки одягу, предмети побуту, про які згадує у творі М. Коцюбинський.
Група «Міфологи».
Представляють презентацію «Міфологічнй світ повісті М.Коцюбинського «Тіні забутих предків», акцентують увагу на характерних для гуцульської демонології міфологічних істот — арідника, щезника, чугайстра, нявок та ін.
Група «Мистецтвознавці».
Презентують ілюстрації художників до повісті «Тіні забутих предків», вказують на особливості відтворення сюжету, героїв, духу твору у картинах.
Група «Кінознавці».
Досліджують процес та особливості втілення повісті «Тіні забутих предків» в однойменній кінострічці С. Параджанова, демонструють уривки з нього.
ІІІ. ПІДВЕДЕННЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ
Усна рефлексія.
Я дізнався… Я змінив свої переконання щодо…
Я навчився… У моїй роботі складно було…
Я зрозумів… На наступному уроці…
Оцінювання.
Робота учнів оцінюється згідно з розробленими критеріями.
ІV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
ДОДАТКИ
Додаток 1
У повісті «Тіні забутих предків» автор зібрав надзвичайно цінний матеріал про життя й світогляд жителів Карпат, які ніби зрослися з природою, яка наповнювала їх потужною енергію. Своєрідна гра фарб, світла і тіней у навколишньому світі впливали на формування й естетичні почування жителів Гуцульщини, що знайшло своє відображення в їхній артистичній творчості (танки, пісні, різьблення, вишивки), а також у мові гуцулів, лемків, бойків — найвідоміших етнічних груп горян. Класичним прикладом реакції людей на середовище, що їх оточує, є характер гуцулів.
Саме тому гуцули й захопили М. Коцюбинського.
Цікаве походження назви «гуцул», хоча остаточно ще не з’ясоване. Деякі вчені пов’язують його з молдавським «гоц», «гуц», (розбійник) і, отже, з масовим повстанським рухом народних месників-опришків у XVII—ХУШ ст. На думку інших, слово це походить від «кочул» — пастух, ще інших — від давньоруського племені уличів.
Історико-етнографічна територія Гуцульщини за сучасним адміністративним поділом охоплює південні частини Надвірнянського, Косівського та Верховинський район Івано-Франківської області, південну частину Вижницького району, Путинський район Чернівецької та Рахівський район Закарпатської областей.
Споконвіку гуцули займалися скотарством, лісовим промислом, сплавом лісу по гірських річках. Через природно-географічні особливості Карпат землеробство було розвинене слабо. Гуцули відомі художніми промислами, обробкою металу, гончарними виробами, килимарством.
Краса цього краю, майстерність і талант його народу відбилися й у формах традиційного українського костюма. Одяг населення Карпат вирізняють в окремий комплекс, адже костюм гуцулів, зберігаючи багато архаїчних рис, відзначається особливою своєрідністю.
Ось як про це говориться у повісті:
«Туго росла дитина [Іван], а все ж підростала, і нестямились навіть, як довелося шить ісе і штани» [штани були віковою ознакою у хлопців —14 років, коли без них виходити на люди не можна було].
«Гачі на ньому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить».
Ледве помітний в лісовій землі, збирав квіти і косичив ними свою кресаню [бриль], а утомившись, лягав десь під сіном».
«Всі вони [гуцули] були богомільні, любили ходити до церкви і особливо на храм.
Витягалося найкраще лудіння [одяг], нові крашениці, писані кептарі, череси і табівки, багато набивані цвяхом, дротяні запаски, черлені хустки шовкові і навіть пишна та білосніжна гугля, яку мати обережно несла на ціпку через плече».
«Іван зловив її коло річки, шарпнув за пазуху і роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчина з криком кинулась їх захищати».
«Мені неня купила нову запаску... і постоли... і мережані капчурі...»
«Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в запліт- ках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись».
«Його Палагна була з багацького роду... вона любила пишне лудіння [одяг], і немало десь піде грошей на шовкові хустки та дорогі згарди...»
«Бряжчало намисто у молодиць на грудях...»
Чоловіки-гуцули носили тунікоподібну сорочку навипуск, підперізуючи її чересом — широким шкіряним поясом з металевими прикрасами і орнаментальним тисненням; гачі — штани з білого сукна, крашениці — з кольорового сукна, покре ниці — штани з білого полотна. Найвідоміший елемент костюма гуцулів — кептар (овчинна безрукавка) і сердак (прямоспинний короткий піджак із домашнього сукна темного кольору, з бічними клинками або без них). Плечовий та верхній одяг у гуцулів густо оздоблювався вишивкою, аплікаціями. З головних уборів були поширені хутряні шапки-ушанки, влітку одягали брилі-кресані, оздоблені півнячим пір’ям або квітами, зібраними в лісі. Найпоширенішим взуттям були постоли, що вдягались на онучі або панчохи з домотканого сукна. Молодь носила й чоботи. Невід’ємними елементами костюма чоловіків були шкіряна, прикрашена тисненням та мідними бляшками, торбинка, яку вішали через плече (тобівка), порохівниця (перехресниця) і топірець.
Чоловіки, як і жінки, любили прикрашати себе намистом з плодів, між яких були вплетені мідні ґудзики; браслетами, мідними ланцюжками — ретязями. Ретязі з хрестиками одягались і на шию, ними скріплювали поли сердака, коли його накидали на плечі, на них підвішували до пояса люльку. Носили чоловіки і персні з пірамідальними виступами.
Опис елементів костюма часто трапляється у повісті. Автор називає той чи той елемент, щоб показати або підкреслити вік героїв та їх соціальний стан. Так, Палагна — жінка Івана, любила пишний одяг, бо була із заможного роду, і носила шовкові хустки та дорогі прикраси (згарди) не тільки в свята, а й у будень.
Святковим жіночим одягом була гугля — плащоподібна накидка з вовняної тканини. Коцюбинський підкреслює, що і вона — певний символ заможності, тому її доставали із скрині не для того, щоб одягнути, а пронести обережно на ціпку, як це робила Іванова мати, йдучи до церкви. Адже рід їх був не дуже заможний.
Основним елементом гуцульського жіночого костюма були: сорочка, смугасті запаски, кептар та сердак, які не відрізнялися від чоловічих. Жінки носили ще й хутряні сердаки й короткі кожушки. За взуття для всіх жінок правили постоли, які у свята одягали з панчохами (капчурами), а для дівчат — ще й чоботи. Жінки носили ногавиці — доколінниці.
Усвідомлення єдності з природою породжувало прагнення жити багатим духовним життям. Природа й кохання допомагали розкрити й розвинути найкращі сторони людської душі, яка не тільки може чути мелодію гір, лісів, струмків і водограїв, а й здатна творити свою музику. Ось чому все життя гуцула, частіше неспокійне, супроводжує коломийка — один з найпоширеніших уснопоетичних жанрів на Гуцульщині.
Коломийки — це художні словесні мініатюри, малий жанр української народної пісні. У своїй сукупності численні її зразки складають, за влучним висловом І. Франка, величезну панораму народного життя з безліччю живих картин, у яких відобразилися справжній естетичний смак і тонка спостережливість, багата творча фантазія обдарованого народу.
Коломийки відзначаються незвичайною гнучкістю, багатством змісту й широким діапазоном реалістичного відтворення дійсності. Коломийки яскраво свідчать про поетичну обдарованість, духовну красу, людяність, «здорову, чисту, а так рухливу і невтомну, творчу душу нашого народу»,— писав Іван Франко у «Рецензії на II том коломийок від В. Гнатюка».
З гордістю оцінив свою коломийкову творчість і сам народ — творець і носій цієї сили-силенної поетичних перлин:
Ой стану я при Дунаї і так си думаю,
Нема кращих співаночок, як у нашім краю.
Руська наша коломийка, хоч вона дрібонька,
Вона мила, а все щира, мені солоденька.
В українській народній творчості коломийка посідає провідне місце серед жанрових форм короткої пісні.
Первісно коломийка була танковою піснею, але згодом переросла це призначення і стала улюбленим видом суспільної, побутової та ліричної пісеньки — оперативної й поетично-яскравої. Завдяки своїй легкій ритмо-мелодійній формі та малому обсягові вона проникала всюди, в усі ділянки особистого й громадського життя. В ній зафіксоване все життя гуцула — від колиски аж до могили.
Найпоетичнішими є коломийки, в яких висловлені внутрішні почуття людини. Цикл коломийок про кохання являє собою зворушливу поему, сповнену глибоким ліризмом.
(Ілюстрування уривків з повісті допоможе ще раз переконатися в поетичній обдарованості, духовній красі, людяності, в здоровій, чистій душі нашого народу.)
«Тіні забутих предків» М. Коцюбинський закінчує описом оригінального похоронного обряду, в основу якого лягли і друковані матеріали, і власні спостереження, про які ми дізнаємося з листа до Аплаксіної від 19 липня 1911 р. Коцюбинський писав про своє перебування на похороні в селі Головах: «У селі попав на оригінальний обряд. Вночі вмерла десь стара жінка — і ось з далеких хат зійшлися люди. На лавці під стіною лежить покійниця, горять перед нею свічки, а в хаті поставлені лавки, як в театрі, і на них сидить маса людей. Тут же, у покійниці в сінях зібралась повеселитись молодь. І яких тільки ігр не було. Сміх роздавався безперервно, жарти, поцілунки, крик, а покійниця скорботно стулила уста, і мигтять похоронним блиском свічки. І так всю ніч. Такий сильний контраст, що я й в наступну ніч не міг заснути під враженням сцени». У «Гуцульщині» В. Шухевича читаємо: «Помолившись і привітавшись, збираються люди у хоромах, то перед хатою на посіжінє — на привитє коло Божого тіла, парубки розпочинають грушку, яка має на цілі відвернути увагу домашніх від мерця та розігнати тугу, окрім того, має грушка ще ту ціль, аби якнайбільше людей задержати у хаті, особливо вночі, аби “хатнім не було лячно й скучно” ».
Цей похоронний звичай має певний філософський зміст, показує тріумф життя над смертю, є виявом світогляду народу. Гуцул не хоче довго замислюватись над смертю людини, оплакувати померлого.
Заключна сцена повісті змальована в дусі народної творчості. Оптимістично закінчується сумна розповідь про головного героя твору, яким письменник зумів воскресити образ «забутого предка», показати місце міфології в житті селянина. «Тіні забутих предків» є своєрідною поетичною мозаїкою, прекрасною картиною Гуцульщини, на тлі якої постає чудовий образ Івана, що в шуканні світлого, радісного — гине».
Додаток 2
Про косматого лісового карпатського велета Чугайстра (Діда, Гая, Ночника) наукових публікацій майже немає, якщо не рахувати двох-трьох записів фольклористів, що побачили світ у різних «Етнографічних збірниках» та в «Гуцульщині» В.Шухевича. Звідси Чугайстер перекочував до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» і набув немалої популярності серед українців. Правда, письменники й поети впродовж XX століття так «познущалися» над цим, оповитим таємницями, персонажем, що нині майже неможливо уявити собі, ким справді є Чугайстер. Хтось ототожнює його з Лісовиком, хтось вважає Лісовим Паном, який танцює і співає, а хтось з Арідником...
Почнемо з образу Чугайстра. За гуцульськими переказами, Чугайстрин - білошерстий або чорний велет, може мати від двох до семи метрів зросту, або ж "такий високий, як смерека і схожий на ведмедя", однак не завмирає і не впадає у зимову сплячку, не боїться холоду, має довгу бороду, сині очі, спить, звившись у клубок десь у хащах, або в сухому листі чи хмизі. Походження назви "Чугайстер" сучасні дослідники пов'язують з "чугою" або "чуганею" - верхнім одягом лемків і гуцулів, який тчуть так, що він має вигляд великої косматої шкури і довгою вовною. Село Космач на Гуцульщині могло походити саме від цієї назви.
Як бачимо, образ Чугайстра цілком збігається з легендарними міфами про «снігову людину», яка зустрічається у високогірних та лісових регіонах Землі. У Гімалаях його називають - "єті", на Північному Кавказі — "алмасти", в Сибірі - "мічений", в Індії - "ракшасі", в Греції - "фавн". У 1921 році про існування "косматого велета" світу повідомив Говард-Бері, відомий альпініст, який очолював експедицію на Еверест. За його даними розміри стопи істоти начебто становили 37 сантиметрів у довжину й 16 сантиметрів у ширину (приблизно такі ж «сліди» видовбані на Писаному та інших каменях у Карпатах), зріст - приблизно 220 сантиметрів.
За оповідями, Чугайстер як і "єті" надзвичайно швидкий, може випередити кобилу, причому на двух ногах. Не дивно, що деякі етнографи пов'язували його з покровителем вітрів Стрибогом, про що говорить й сам корінь "стр". В народній демонології Чугайстер — охоронець людини далеко від дому - у лісі, на полонині. Він — захисник пастухів і лісорубів. Чатує на Лісових Дів (бісиць, опириць, нявок, блудниць), які відволікають горян,заманюють їх у свої нетрі і гублять. Коли яку вгледить, то вхопить, розірве надвоє і з'їсть.
Лісоруби, коли варили їжу, то обов'язково залишали трохи й Чугайстрові кулеша чи баноша на сволоці. Вірили, що він зуміє звідти здійняти, бо високий. Коли ж увечері, повернувшись до колиби, їжі не заставали, то раділи, можна було спокійно спати: приходив Чугайстер, отже, в тому місці мавок уже не було.Пас Чугайстер на полонині й кози біднякам — разом зі своїми. Влада над тваринами в нього була така велика, що вони виконували для нього найдрібніші справи: навіть по воду Чугайстер посилав лиса або вовка. Проте, Чугайстер стояв нижчим за Арідника. Арідник - витоковий образ, який символізував першопричину усього темного.
На Бойківщині дещо призабулося ім'я Чугайстра. Тут його називають просто - Дідо. Саме Дідо в одній із карпатських оповідок рятує хлопця від повітрулі й виводить його із лісових нетрів: „Пішов хлопець по гриби і єго ніч застала. Ну і він рішив розложити ватру і до ранку переночувати. Тут дето коло дванадцятої години появився вітер, і перед його очима прокотився клубок. Подивився назад і побачив іззаду себе Діда. Дід спитав у нього щось незрозуміле і побіг далі за тим клубком. Через кілька хвилин вертається Дід. Хлопець замітив, що то була повітруля у Діда в руках. І Дід її надів на рожен, над ватрою спік, з'їв і попросив тютюну. Хлопець єму дав закурити. Дід єго почав розпитувати, що і як він попав у той ліс. Говорить: «Тобі ще пощастило, що я тебе побачив, а то б ти до ранку не дожив. Була б тебе повітруля заманила в ліси. А тепер збирайся, я тебе виведу на дорогу». Він за тим Дідом пішов і очутився недалеко від хати.Про косматого лісового карпатського велета Чугайстра (Діда, Гая, Ночника) наукових публікацій майже немає, якщо не рахувати двох-трьох записів фольклористів, що побачили світ у різних «Етнографічних збірниках» та в «Гуцульщині» В.Шухевича. Звідси Чугайстер перекочував до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» і набув немалої популярності серед українців. Правда, письменники й поети впродовж XX століття так «познущалися» над цим, оповитим таємницями, персонажем, що нині майже неможливо уявити собі, ким справді є Чугайстер. Хтось ототожнює його з Лісовиком, хтось вважає Лісовим Паном, який танцює і співає, а хтось з Арідником...
Почнемо з образу Чугайстра. За гуцульськими переказами, Чугайстрин - білошерстий або чорний велет, може мати від двох до семи метрів зросту, або ж "такий високий, як смерека і схожий на ведмедя", однак не завмирає і не впадає у зимову сплячку, не боїться холоду, має довгу бороду, сині очі, спить, звившись у клубок десь у хащах, або в сухому листі чи хмизі. Походження назви "Чугайстер" сучасні дослідники пов'язують з "чугою" або "чуганею" - верхнім одягом лемків і гуцулів, який тчуть так, що він має вигляд великої косматої шкури і довгою вовною. Село Космач на Гуцульщині могло походити саме від цієї назви.
Як бачимо, образ Чугайстра цілком збігається з легендарними мітами про «снігову людину», яка зустрічається у високогірних та лісових регіонах Землі. У Гімалаях його називають - "єті", на Північному Кавказі — "алмасти", в Сибірі - "мічений", в Індії - "ракшасі", в Греції - "фавн". У 1921 році про існування "косматого велета" світу повідомив Говард-Бері, відомий альпініст, який очолював експедицію на Еверест. За його даними розміри стопи істоти начебто становили 37 сантиметрів у довжину й 16 сантиметрів у ширину (приблизно такі ж «сліди» видовбані на Писаному та інших каменях у Карпатах), зріст - приблизно 220 сантиметрів.
За оповідями, Чугайстер як і "єті" надзвичайно швидкий, може випередити кобилу, причому на двух ногах. Не дивно, що деякі етнографи пов'язували його з покровителем вітрів Стрибогом, про що говорить й сам корінь "стр". В народній демонології Чугайстер — охоронець людини далеко від дому - у лісі, на полонині. Він — захисник пастухів і лісорубів. Чатує на Лісових Дів (бісиць, опириць, нявок, блудниць), які відволікають горян,заманюють їх у свої нетрі і гублять. Коли яку вгледить, то вхопить, розірве надвоє і з'їсть.
Лісоруби, коли варили їжу, то обов'язково залишали трохи й Чугайстрові кулеша чи баноша на сволоці. Вірили, що він зуміє звідти здійняти, бо високий. Коли ж увечері, повернувшись до колиби, їжі не заставали, то раділи, можна було спокійно спати: приходив Чугайстер, отже, в тому місці мавок уже не було.Пас Чугайстер на полонині й кози біднякам — разом зі своїми. Влада над тваринами в нього була така велика, що вони виконували для нього найдрібніші справи: навіть по воду Чугайстер посилав лиса або вовка. Проте, Чугайстер стояв нижчим за Арідника. Арідник - витоковий образ, який символізував першопричину усього темного.
На Бойківщині дещо призабулося ім'я Чугайстра. Тут його називають просто - Дідо. Саме Дідо в одній із карпатських оповідок рятує хлопця від повітрулі й виводить його із лісових нетрів: „Пішов хлопець по гриби і єго ніч застала. Ну і він рішив розложити ватру і до ранку переночувати. Тут дето коло дванадцятої години появився вітер, і перед його очима прокотився клубок. Подивився назад і побачив іззаду себе Діда. Дід спитав у нього щось незрозуміле і побіг далі за тим клубком. Через кілька хвилин вертається Дід. Хлопець замітив, що то була повітруля у Діда в руках. І Дід її надів на рожен, над ватрою спік, з'їв і попросив тютюну. Хлопець єму дав закурити. Дід єго почав розпитувати, що і як він попав у той ліс. Говорить: «Тобі ще пощастило, що я тебе побачив, а то б ти до ранку не дожив. Була б тебе повітруля заманила в ліси. А тепер збирайся, я тебе виведу на дорогу».Він за тим Дідом пішов і очутився недалеко від хати Про косматого лісового карпатського велета Чугайстра (Діда, Гая, Ночника) наукових публікацій майже немає, якщо не рахувати двох-трьох записів фольклористів, що побачили світ у різних «Етнографічних збірниках» та в «Гуцульщині» В.Шухевича. Звідси Чугайстер перекочував до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» і набув немалої популярності серед українців. Правда, письменники й поети впродовж XX століття так «познущалися» над цим, оповитим таємницями, персонажем, що нині майже неможливо уявити собі, ким справді є Чугайстер. Хтось ототожнює його з Лісовиком, хтось вважає Лісовим Паном, який танцює і співає, а хтось з Арідником...
Почнемо з образу Чугайстра. За гуцульськими переказами, Чугайстрин - білошерстий або чорний велет, може мати від двох до семи метрів зросту, або ж "такий високий, як смерека і схожий на ведмедя", однак не завмирає і не впадає у зимову сплячку, не боїться холоду, має довгу бороду, сині очі, спить, звившись у клубок десь у хащах, або в сухому листі чи хмизі. Походження назви "Чугайстер" сучасні дослідники пов'язують з "чугою" або "чуганею" - верхнім одягом лемків і гуцулів, який тчуть так, що він має вигляд великої косматої шкури і довгою вовною. Село Космач на Гуцульщині могло походити саме від цієї назви.
Як бачимо, образ Чугайстра цілком збігається з легендарними мітами про «снігову людину», яка зустрічається у високогірних та лісових регіонах Землі. У Гімалаях його називають - "єті", на Північному Кавказі — "алмасти", в Сибірі - "мічений", в Індії - "ракшасі", в Греції - "фавн". У 1921 році про існування "косматого велета" світу повідомив Говард-Бері, відомий альпініст, який очолював експедицію на Еверест. За його даними розміри стопи істоти начебто становили 37 сантиметрів у довжину й 16 сантиметрів у ширину (приблизно такі ж «сліди» видовбані на Писаному та інших каменях у Карпатах), зріст - приблизно 220 сантиметрів.
За оповідями, Чугайстер як і "єті" надзвичайно швидкий, може випередити кобилу, причому на двух ногах. Не дивно, що деякі етнографи пов'язували його з покровителем вітрів Стрибогом, про що говорить й сам корінь "стр". В народній демонології Чугайстер — охоронець людини далеко від дому - у лісі, на полонині. Він — захисник пастухів і лісорубів. Чатує на Лісових Дів (бісиць, опириць, нявок, блудниць), які відволікають горян,заманюють їх у свої нетрі і гублять. Коли яку вгледить, то вхопить, розірве надвоє і з'їсть.
Лісоруби, коли варили їжу, то обов'язково залишали трохи й Чугайстрові кулеша чи баноша на сволоці. Вірили, що він зуміє звідти здійняти, бо високий. Коли ж увечері, повернувшись до колиби, їжі не заставали, то раділи, можна було спокійно спати: приходив Чугайстер, отже, в тому місці мавок уже не було.Пас Чугайстер на полонині й кози біднякам — разом зі своїми. Влада над тваринами в нього була така велика, що вони виконували для нього найдрібніші справи: навіть по воду Чугайстер посилав лиса або вовка. Проте, Чугайстер стояв нижчим за Арідника. Арідник - витоковий образ, який символізував першопричину усього темного.
На Бойківщині дещо призабулося ім'я Чугайстра. Тут його називають просто - Дідо. Саме Дідо в одній із карпатських оповідок рятує хлопця від повітрулі й виводить його із лісових нетрів: „Пішов хлопець по гриби і єго ніч застала. Ну і він рішив розложити ватру і до ранку переночувати. Тут дето коло дванадцятої години появився вітер, і перед його очима прокотився клубок. Подивився назад і побачив іззаду себе Діда. Дід спитав у нього щось незрозуміле і побіг далі за тим клубком. Через кілька хвилин вертається Дід. Хлопець замітив, що то була повітруля у Діда в руках. І Дід її надів на рожен, над ватрою спік, з'їв і попросив тютюну. Хлопець єму дав закурити. Дід єго почав розпитувати, що і як він попав у той ліс. Говорить: «Тобі ще пощастило, що я тебе побачив, а то б ти до ранку не дожив. Була б тебе повітруля заманила в ліси. А тепер збирайся, я тебе виведу на дорогу».Він за тим Дідом пішов і очутився недалеко від хати
Перелесник — різновид злого духа, що падаючою зіркою відвідує людей, прибираючи вигляду близьких, рідних, коханих. Перелесника («летавиця», «летавицю») можна було «дістати» з великої туги та жалю за покійною коханою людиною (подекуди вважалося, що перелесник — це дух небіжчика, за яким жалкують).
Утілившись в образ померлої людини, перелесник нібито вступав у подружнє життя і з живими людьми. Діти, що народжувалися від перелесника, начеб мали мішкуватоподібний вигляд, погано розвивалися і були ненаситні в їжі.
На відміну від «Антипка» (чорта), якого, як вважалося, можна відігнати, викуривши свяченим зіллям, перелесника вигнати з хати, в якій він поселився, важко. Щоб позбутися його, рекомендувалося, за народними повір’ями, користуватися освяченими «рутою», «тойою», «маруною». У ряді районів сюжети про перелесника змішувалися із сюжетами про змія та про упиря. Згідно з цими повір’ями, перелесник висушував людину, з якою мав стосунки, висмоктуючи з неї кров. Він міг завдати й іншої шкоди (спалити хату, задушити людину тощо). Цей образ української демонології є уособленням небезпечних атмосферних та космічних явищ (блискавки, метеоритів та ін.). Образ перелесника зустрічається як фантастичний персонаж художньої літератури.
Нявка - жіночий дух рослинності, пов'язаний зі світом Нави, тобто померлих (пор. навка, нявка). Ім'я Мавки утворено від «навь» (Навка), що значить «втілення смерті». Вони не мають тіла, не відзеркалюються у воді, не мають тіні та спини, тому видно всі нутрощі. Разом з тим слово "мавка" співзвучне з готським mawi - "дівчина". Враховуючи значний вплив готів на побут і культуру східних слов'ян за часів їхнього перебування в складі Готського королівства (середина ІІІ ст. - до 375 р. н. е.), готська версія походження цього слова видається цілком вірогідною.
В Карпатах вірять, що це душа померлої дівчини; мавки є польові, лісові, гірські; вони близькі до русалок. Головна різниця полягає в тому, де який вид перебуває. Але мавка відрізняється від русалки польової тим, що у неї ззаду у плечах все відкрито й видно всю утробу, також і в хлопців-мавок. Мавки дуже веселі, живуть громадами, танцюють надзвичайно довго й шалено; мають гарний тоненький голосочок, дуже швидкі, невпинно бігають по горах та лісах; бояться лісовика, а в Карпатах — гуцульські мавки — бояться чугайстера. Мавка, як і русалка, може жити з людьми деякий час; вони люблять красу, волю, спів, понад усе люблять природу. Дерева лісові вважають за сестер і братів... Вони прагнуть кохання, любові, краси.
|