|
|
Скачати 0.69 Mb.
|
МОДЕРНІ5ЗМ (від фр. moderne — сучасний) — термін, що виник на початку ХХ ст. і визначав новітні на той час течії в літературі та мистецтві, які протиставляли себе традиції і шукали нових засобів художнього відтворення дійсності. Мо- дернізм не мав єдиних філософсько-естетичних засад і був представлений рядом відносно само- стійних течій і угрупувань: експресіонізм, футу- ризм, кубізм, акмеїзм, імажинізм, сюрреалізм та ін. Однак, попри ідейно-художні та стильові відмінності кожної з цих течій, усім їм властива певна світоглядна і соціокультурна спільність: відчуття дисгармонії світу, протест проти анти- гуманних суспільних відносин і несвободи мит- ця, неприйняття існуючого мистецтва. Характерним для них є звернення до філософських концепцій, у центрі яких були проблеми інди- відуальної свідомості,— до раціонального во- люнтаризму Шопенгауера і Ніцше, інтуїтивізму Бергсона, психоаналізу Фрейда, міфофілософії Юнга та ін. В художніх творах письменників- модерністів світ постає переважно жорстоким і абсурдним, а людина — одинокою і прирече- ною (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст, В. Вульф та ін.). У пошуках шляхів осмислення дійсності вони намагаються відродити міф як першоосно- ву людського мислення Модерністські течії були досить широко представлені в російській і українській літера- турах. Прихильники їх виступали проти «нату- ралізму» реалістичної літератури, обстоювали гасло «чистого мистецтва». В Україні на початку ХХ ст. сформувалися дві модерністські групи — у Львові і Києві. Осередком львівської групи було видавництво «Молода муза». До неї вхо- дили П. Карманський, В. Пачовський, Б. Леп- кий, С. Твердохліб та ін. Свої твори вони публі- кували в журналі «Світ» (1906–1907). У Києвіписьменники- модерністи А. Товкачевський, М. Сріблянський, М. Євшан та інші групували- ся навколо журналу «Українська хата» (1910– 1914). Деякі модерністські новації використо- вували в своїй творчості письменники-реалісти (М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефа- ник та ін.). Модернізм взагалі й український зо- крема — явище складне, суперечливе і ще недо- статньо вивчене. Хронологічні межі модернізму чітко не визначені. Одні пов’язують його з літе- ратурою всього XX ст., інші — відносять лише до першої половини цього століття, називаючи пізніші модифікації постмодернізмом. НЕОРОМАНТИ5ЗМ (від гр. neos — новий і ро- мантизм) — умовна назва естетичних тенденцій в європейській літературі кінця XIX — початку XX ст. Їх сенс полягав у відродженні певних рис естетики романтизму, що знайшло втілення в культі героїки, уславленні мужності, утвердженні нового героя — мужньої людини, життя якої пов’язане з ризиком і незвичайними при- годами. Найвиразніше виявився неоромантизм в Англії, у творчості Р. Кіплінга, Р. Стівенсона, А. Конан-Дойла, Г. Честертона, Е. Войнич. У Ро- сії впливом неоромантизму позначена творчість Л. Андрєєва, Д. Мережковського, М. Горького та ін. В українській літературі прихильником неоромантизму була Леся Українка, яка вважа- ла, що реалістичне «фотографування» дійсності не відповідає завданням літератури, покликаної боротися за оновлення життя. Ліричний герой її поезії — безкомпромісний борець за світле май- бутнє, готовий долати будь-які перешкоди на шляху до обраної мети. НЕОКЛАСИЦИ5ЗМ (від гр. neos — новий і класицизм) — назва порівняно вузькой течії в європейській літературі XIX—XX ст., яка орієнтувалася на естетику класицизму. У різ- них країнах неокласицизм мав свої національні особливості. Найвідомішою у Франції була гру- па поетів «Парнас», що утворилася після виходу в світ збірки «Сучасний Парнас» (1866). До групи входили Ш. Леконт де Ліль, Т. Готьє, К. Мендес, П. Верлен, С. Малларме та ін. Програмовими для них були «Античні вірші» (1852) Ш. Лекон- та де Ліля. В Росії прихильниками неокласициз- му в середині XIX ст. стали представники так званої «легкої поезії» А. Майков, Н. Щербина, пізніше — символісти І. Анненський, В. Брю- сов, К. Бальмонт, Вяч. Іванов. Від класицизму вони сприйняли захоплення античністю, вико- ристання міфологічних тем і образів, а також відсторонення від сучасності, яке знайшло вияв у декларуванні теорії «чистого мистецтва». Поезії неокласицизму властивий культ художньої форми — пластичність образів, вишуканість мови, відточеність ритмів. СИМВОЛІ5ЗМ (від фр. symbolisme, гр. symbolon — знак, символ) — напрям у європейській літературі кінця ХIХ — початку ХХ ст. Осно- ви естетики символізму закладені в 70-х роках XIX ст. французькими поетами П. Верленом, А. Рембо, С. Малларме та ін. Теоретичним під- ґрунтям були філософські концепції А. Шопен- гауера, Є. Гартмана, Ф. Ніцше та інших філо- софів. Символісти намагалися проникнути за допомогою символів у світ «речей у собі», що перебувають за межами чуттєвого сприйняття. Символ вони визнавали за художнє знаряддя, дієвіше від образу. Саме він, на їхню думку, дозволяє подолати повсякденність і дістатися над- часової ідеальної Краси. Розглядаючи мистецтво як інтуїтивне пізнання світу через розкриття аналогій, символісти вважали, що у змісті твору має бути таємний підтекст, а в образу — ряд зна- чень. Виходячи з твердження А. Шопенгауера про те, що музика є мистецтво трансценденталь- не, найбільш наближене до світу таємного, вони надавали великого значення милозвучності по- езії. Попри ідеалістичну сутність естетичних позицій, творчість визначних письменників- символістів утверджувала загальнолюдські ідеї добра, краси і свободи, виховувала повагу до од- вічних культурних і християнських цінностей. Символізм в Росії мав свою специфіку і пред- ставлений численною групою талановитих пись- менників, таких, як О. Блок, В. Брюсов, Ан- дрій Бєлий, К. Бальмонт, І. Анненський, В’яч. Іванов, Д. Мережковський та ін. Представни- ками символізму в Україні були Г. Чупринка, О. Неприцький-Грановський, М. Жук, О. Рома- нова, Олена Журлива та ін. ІМПРЕСІОНІ5ЗМ (від фр. impression — вра- ження) — напрям в образотворчому мистецтві, літературі та музиці кінця ХIХ — початку ХХ ст. Сформувався у французькому живопи- сі 70-х рр. ХIХ ст. Назва походить від картини К. Моне «Імпресія. Схід сонця» (1873). Пред- ставники напряму не заперечували об’єктивну реальність світу, але вважали, що вона може бути відтворена митцем у багатьох аспектах. Новим було їх прагнення не тільки зафіксу- вати миттєве враження від життєвого явища, а й наголосити на його мінливості, текучості, швидкоплинності. У літературі імпресіонізм виявився в посиленому психологізмі, відтво- ренні миттєвих вражень і зміни настроїв, у під- кресленій увазі до кольорів та звуків. Поетику імпресіонізму використовували Г. Мопассан, А. Чехов, Б. Пруст, М. Коцюбинський та ін. ЕКСПРЕСІОНІ5ЗМ (від фр. expression — ви- раження) — напрям у європейському мистецтві та літературі 10–20-х років ХХ ст., одна з течій авангардизму. Теоретична основа — філософія інтуїтивізму А. Бергсона, згідно з якою мета мистецтва — не відображення дійсності, а «ви- раження» неповторного авторського бачення її. Для письменників-експресіоністів є характер- ним лірико-суб’єктивне осмислення дійсності. Експресіонізм виник у Німеччині й Австрії, де мав вплив на образотворче мистецтво, музику, театр і літературу. У російській і українській літературах він не склався в окрему течію, хоча прояви його відчутні у творчості А. Чехова, Л. Андрєєва, М. Хвильового, В. Винниченка, М. Куліша та ін. Сучасне літературознавство до- лає однозначне негативне ставлення до худож- ньої практики представників цієї течії. НЕОРЕАЛІ5ЗМ (від гр. neos — новий і realis — речовий) — течія в кіномистецтві й літературі, що виникла в Італії після Другої світової війни. Її представляли письменники, кінорежисери і сце- наристи Дж. де Сантіс, Л. Вісконті, К. Лідзані та ін. Їх своєрідним маніфестом став фільм Р. Россе- ліні «Рим — відкрите місто» (1945). Характерні особливості неореалізму — пафос суворої правди, достовірність зображення, повага до простої людини, використання простонародної мови, на- ближення художнього кіно до документального. В літературі представниками неореалізму були__ А. Моравіа, В. Пратоліні, К. Леві, Е. де Філіппо та ін. Їхнім творам притаманні документалізм, відчутне ліричне «я» письменника, який є свід- ком або учасником описуваного, прийоми кіне- матографічності. ФУТУРИ5ЗМ (від лат. futurum — майбут- нє) — одна з течій в літературі початку ХХ ст. Основоположником був італійський письменник Марінетті, який 1909 р. опублікував «Перший маніфест футуризму», де закликав звільнитися від літератури минулого і створити «динамічну літературу майбутнього», що буде оспівувати замість людини техніку і машини. У своїх піз- ніших маніфестах він визначив принципи по- етики футуризму: руйнування норм морфології і синтаксису, звуконаслідування, використання образів-символів тощо. Футуризм культивував анархізм, зневагу до існуючих норм моралі, его- центризм. Згодом його послідовники з’явилися в багатьох країнах Європи. В Росії футуризм був представлений групою поетів і художників, які об’єдналися навколо альманаху «Садок судей» (1910). До групи входили В. Хлєбников, В. Ка- менський, брати Бурлюки, пізніше до них при- єднався В. Маяковський. У маніфесті «Поще- чина общественному вкусу» (1913) футуристи закликали «додушити» буржуазну культуру, «скинути з пароплава сучасності» Пушкіна, Толстого, Достоєвського, творити нову мову й нову літературу. Великого значення вони на- давали словотвору, що позначилося на мові їх- ніх творів. Російський футуризм мав кілька напрямів — кубофутуризм, егофутуризм та ін. Після Жовтневої революції провідною стала гру- па Маяковського ЛЕФ (пізніше — РЕФ), яка по- ступово змінювала свої естетичні позиції і після смерті поета припинила своє існування. Футуризм в українській літературі пов’язаний з діяльністю М. Семенка, який протягом 1914–1919 рр. видав 11 футуристичних збірок. Автор дотримувався основних принципів есте- тики футуризму: відмова від традицій, егоцен- тризм, формалістичне експериментаторство, словотвір тощо. Особливістю українського футуризму було підкреслене протиставлення ур- баністичної культури «сільській» позії. З іні- ціативи Семенка виникли групи «Фламінго» (1919), «Аспанфут» (1922–1924), «Комункульт» (1924), «Нова генерація» (1927–1931). До футу- ристів в Україні деякий час належали Г. Шкур- пій, О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Бажан, Ю. Яновський та ін. СЮРРЕАЛІ5ЗМ (від фр. surrealisme — над- реалізм) — напрям у мистецтві та літературі, що виник у 20-х рр. ХХ ст. у Франції. Сюрреалізм ґрунтується на філософії інтуїтивізму, східних містико-релігійних ученнях та на фрейдизмі. Естетичні засади напряму викладено в «Мані- фестах сюрреалізму» А. Бретона. Сюрреалісти закликали звільнити людське «Я» від «пут» ма- теріалізму, логіки, моралі, традиційної естети- ки, які вони вважали породженням буржуазної цивілізації. На їхню думку, митцю слід спира- тися на досвід несвідомого вираження духу — сни, галюцинації, марення, аби проникнути по той бік людської свідомості, осягнути безкінеч- не й вічне. До групи сюрреалістів входили пись- менники Ф. Супо, Р. Дено, Т. Тцара, художни- ки Г. Арп, Ж. Мірно та ін. Певний час до неї примикали Л. Арагон, П. Елюар, П. Пікассо, С. Далі. Як напрям сюрреалізм припинив своє існування, хоч окремі художники продовжують працювати в сюрреалістичній манері. Прийоми сюрреалізму (зображення надреального, містичні мотиви, елементи фантастики) використову- ються в «театрі абсурду ЕКЗИСТЕНЦІАЛІ5ЗМ (від лат. existentia — існування) — одна з течій у філософії та естетиці ХХ ст. Основні ідеї викладено в кни- гах К. Ясперса «Психологія світоглядів» (1919) та М. Хайдеґґера «Буття і час» (1927). Свої- ми попередниками екзистенціалісти вважали С. К’єркегора та Ф. Ніцше. Як течія екзистен- ціалізм сформувався після Другої світової ві- йни у Франції. Його представники Г. Марсель, Ж. П. Сартр, С. де Бевуар, А. Камю та ін.— ви- ступали водночас як філософи і письменники. Філософсько- естетичні погляди кожного з них мали свої відмінності, але спільним було розу- міння абсурдності буття, визнання незахище- ності людини у ворожому їй світі, прагнення збагнути причини трагічної невлаштованості життя. У центрі їхньої уваги — одинока люди- на, що переживає тривогу, страх, муки совісті і бачить вихід для себе у внутрішній свободі. Провідні жанри творчості — філософський ро- ман, «театр ідей». Характерні риси — поєднан- ня життєвої конкретики з міфом і притчевою алегоричністю, посилений інтерес до підсвідо- мого в людині. Екзистенціалізм мав прихильників у німецькій літературі (Е. Носсак, А. Деблін), англійській (А. Мердок, В. Голлдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) та ін. В укра- їнській літературі вплинув на письменників 20-х років — В. Підмогильного, І. Багряного, Т. Осьмачку та ін. ПОСТМОДЕРНІ5ЗМ (від лат. post — після і фр. moderne — сучасний, новітній) — напрям у сучасній філософії, мистецтві, літературі та естетиці, що виник на ґрунті модернізму. Єди- ної теорії генезису та сутності модернізму не- має. Термін поширився наприкінці 60 х років XX ст. на позначення певного менталітету, особливостей світосприймання і світобачення людини постіндустріального періоду. Філософські основи постмодернізму вперше висвітлені у праці французького філософа Ж. Ф. Ліота- ра «Постмодерністська доля». Основний сенс концепції Ліотара — відчуття вичерпності іс- торії, естетики, мистецтва. Сучасний світ, на його думку,— це варіювання та співіснування всіх — і найдавніших, і новітніх — форм бут- тя. Постмодернізм як напрям у сучасному літе- ратурознавстві спирається на теорію і практику структуралізму. Його прихильники оперують такими нетрадиційними поняттями, як «світ як хаос», «світ як текст», «інтертекстуальність», «криза авторитетів», «авторська маска», «по- двійний код», «пастиш» (твір як самопародія) та ін. Література, за їхніми уявленнями, є не ві- дображенням дійсності, а переказом міфів, що існують у віртуальній реальності. Головне в ній не істина, а слово, котре як елемент тексту яв- ляє собою нову реальність. Твір постає сув’яззю міфів, архетипів, цитувань, алюзій. «Ми живе- мо в епоху,— твердить С. Аверинцев,— коли всі слова вже сказані». Для наукової естетики позаісторичне тлумачення літературних явищ, заперечення зв’язків літератури з конкретною історичною дійсністю є неприйнятним. Проте вона використовує окремі підходи і прийоми вивчення літератури, запропоновані теоретика- ми постмодернізму, зокрема структурування твору, інтертекстуальні зв’язки, елементи мі- фопоетики тощо. У сучасній художній практиці поняття постмодернізм поширюється на різноманітні аван- гардистські течії. |
|
Урок вивчення нового матеріалу) 5 клас Тема уроку: Образ Лиса Микити... Мета: охарактеризувати образ Лиса Микити; набути умінь і навичок аналізувати художній образ |
Образ Значення Цитатна характеристика Матір Образ, розкритий у розвитку, акцентований на моменті остаточного зламу й ролі в ньому дегенерата |
|
Образ Чiпки. У центрi роману образ Чiпки селянинабунтаря, невтомного... |
Тема уроку. Андрій Малишко. Відомий український поет і його пісні,... Розвивати навички виразного читання ліричного твору, його аналізу, висловлення своєї думки щодо прочитаного |
|
Если вам предложат оценить материальное благополучие того или иного... Качественным медицинским обслуживанием, автомобилями последних марок и отдыхом на фешенебельных курортах. Логично использовать тот... |
«РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ ОБРАЗУ МОРЯ У ТВОРАХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ ЯК ЗАСІБ... Ся малодосліджений образ моря у творчості українських письменників-мариністів. З'ясовується семантика символу, осмислюється образ... |
|
І. Калинець. Цікавий епізод із його життя. «Писанки». Образ найдорожчої людини мами Тема: І. Калинець. Цікавий епізод із його життя. «Писанки». Образ найдорожчої людини – мами |
Уроку позакласного читання в 2 класі на тему «Образ лисички в народній... ... |
|
Образ Гренуя та його літературні прототипи Обладнання: портрет П. Зюскінда; відеодиск із фільмом «Парфумер» реж. Т. Тиквер |
Урок реквієм Тема. Улас Самчук. Роман – хроніка «Марія». Побудова роману. Образ Марії у творі |