46. Імпресіонізм як літ.явище кін.19-поч.20 ст.
Імпресіонізм — з'явився спершу у французькому малярстві у II половині XIX століття. Його назва пішла від картини К. Моне 1873 року "Імпресія. Схід сонця". Основоположниками імпресіонізму в художній літературі вважають братів Едмона і Жуля Ґонкурів. Розвитку імпресіонізму в українській літературі сприяла, за словами Ю. Кузнецова, "сама українська ментальність, зокрема, притаманні їй індивідуалізм та ліричність". Він з'явився у поезії г прозі наприкінці XIX століття і мав лірико-романтичне забарвлення, що єднало його з неоромантизмом та символізмом. найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела
З імпресіонізму починається тісна взаємодія літератури і живопису, особливо активне використання літературою художніх засобів, притаманних живопису. Імпресіонізм покликаний через певну картину, частіше пейзаж передати тонкі нюанси настрою. Емоційно забарвленим стає все: фонетика, інтонація, використані у зображенні кольори і звуки. Художня мова імпресіонізму спирається на метафоричний епітет і загалом надає перевагу численним означенням. Імпресіонізм зосереджений на зображенні тонких почуттів і емоційних станів, тому він користується посилено детальним описом.
Імпресіонізм вважав завданням витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, миттєвих відчуттів та переживань. імпресіонізм відмовлявся від типізації, від узагальнення найпоширеніших, найхарактерніших рис як навколишньої реальності, так і духовного світу героя. Проголошувалось випадкове. У творах імпресіоністів часто відтворюються такі психічні стани, як тривога, туга, нудьга, самотність, журба, смуток, відчай, зойк, рідше радість. Це основні дійові особи імпресіоністичної лірики.
Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської.
Найвиразніше можна простежити засвоєння здобутків імпресіонізму у творчості Михайла Коцюбинського. У його прозі, написаній в імпресіоністичному ключі, зникають залишки хронологічного викладу, розлогі описи замінюються записом вражень героя, ці враження пливуть за випадковими асоціаціями. Дія із зовнішнього світу переноситься у внутрішній. Події передаються крізь призму свідомості персонажа („Цвіт яблуні”, „На камені”).
47. Гумор і сатира у творчості Леся Мартовича
Основною темою творів Л.Мартовича є нужденне життя трудового українського селянства Галичини в умовах його соціального й національного поневолення, викриття антинародного політичного устрою Австро-Угорщини, панівних верств та їх прислужників. Зробити з селян „народ” – силу свідому, соціально активну, здатну перебудувати світ на нових началах – мета, якій присвятив своє життя і творчість Л.Мартович. Всіма доступними способами він допомагав селянам позбутися таких негативних рис, як інертність, егоїзм, індивідуалізм, пасивність. В оповіданнях Л.Мартовича відтворено поступове усвідомлення селянами свого підневільного становища, намагання протистояти несправедливості й кривді, боротися за свої права, визволитися з соціального ярма ("Лумера","Винайдений рукопис про руський край"). Великою мірою завдяки Л.Мартовичу українська література в основній своїй масі відходить від змалювання селянина як безголосого страдника, від ідилічного зображення чеснот мужика. Концепція людини в ці роки включає в себе розуміння складної взаємодії світла і тіней. Поступово утверджується підхід до змалювання життя в усіх його складнощах і суперечностях. Почався рух проти "ідолопоклоніння" перед народом.
З самого початку літературної діяльності Л.Мартович рівнявся на І.Франка і М.Павлика. У них він бачив зразок письменника – суспільного діяча, трибуна, який активно втручається в життя, порушуючи у своїх творах важливі актуальні проблеми. Таким трибуном, діючим в ім’я інтересів народу, мусить бути письменник-сатирик, бо сатира спроможна дати широко правдиву і цільну картину різних галузей життєдіяльності суспільства. Своєю суттю і призначенням вона покликана показувати боротьбу суперечностей у гранично загостреній формі. Своє завдання Л.Мартович бачив у загостренні уваги сучасників на таких тріщинах дійсності, які заважають людям жити, гальмують рух суспільства до поступу. Засобами сатири веде письменник боротьбу за народне пробудження, утвердження людської гідності в усіх сферах життя, насамперед в соціальній та політичній. Сцени з життя галицьких селян Л.Мартович подає, як правило, в добродушних гумористичних тонах, іронізуючи над психологією та побутом відсталої частини селянства. Представників панівних верств: різних урядовців, крамарів, попів, усіх тих, хто нажився на горі трудового люду – нещадно картає, вдаючись до їдкої іронії, сарказму.
Образи ранніх творів нечитальника, Кабановича ("Лумера"), Івана Рила, паннусів, поппусів, муссікусів ("Винайдений рукопис про руський край) – це не довільні псевдоніми і алегорії, а створені з глибоким знанням дійсності, художньою винахідливістю і блискучою дотепністю побутові образи політичних порядків. За цими образами стоять конкретні явища політичного життя тої епохи – повне політичне безправство, щохвилинна небезпека бути запідозреним в "неблагодійності" і опинитися трагічною особою в комічній ситуації, випробувати на собі ті чи інші адміністративні репресії (податки, штрафи, дармова праця, фізичні розправи при голосуванні, арешти тощо), нарешті, постійно тремтіти в чеканні тих чи інших "несподіванок" – довільних урядових розпоряджень і дій.
Л.Мартович володів багатим арсеналом засобів: використання промовистих прізвищ, що вказували на домінантну рису характеристики персонажа (Кабанович, Деришкірський, Книш, Рило, Тупі Голови та ін.); піднесено-величавого тону для нісенітниці; серйозність для буденщини; цілком спокійний, урівноважений тон - для ренегатства, невігластва, "політичного циганства", завжди досягаючи комічного ефекту чи сатиричного викриття, засудження зображеного.
49. Укр.поезія кін.19-поч.20 ст. Традиції і новаторство.
Особливості модерну в укр.поезії виявилися у запереченні реалізму, ствердженні суб’єктивізму поетичної творчості, переході зі сфери розуміння у сферу відчуттів, постійному шуканні нових форм, мовному експерименті, розмаїтті літературно-мистецьких течій, угруповань, співіснуванні полярно протилежних течій (напр., футуристи і неокласики).
Формування модернізму на західноукраїнських землях пов’язане з виданням у 1905 р. журналу «Світ», а також з утворенням у 1907 р. групи «Молода Муза» (М. Яцків, П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий, С. Чарнецький та ін.).
Укр.поезію цього періоду характеризує розмаїття жанрово-стильових тенденцій, розроблення системи віршових форм, широта тематичних меж. В українській поезії найбільш потужно виявили себе символісти, неокласики, футуристи, експресіоністи.
Творчість Олександра Олеся була тим талановитим містком, що поєднував укр. поетичну традицію з новаторськими пошуками молодих модерністів поч.20 ст. Глибина внутрішніх переживань, «злитість» з народнопісенною традицією, талановите інтерпретування світових образів — це ті риси поезії Олександра Олеся, що надавали їй витонченого естетизму, за який йому часто дорікали критики як за відрив від реального життя. Логічним є використання поетом тих жанрів, які допомагали осмислити «мить життя». Це пейзажні вірші-замальовки, вірші-медитації.
У поезії Лесі Українки найвиразніше виявилися всі нові риси поетичної доби.
Майстерність розробляння Лесею Українкою нових тем виводить її поезію на європейський рівень, особливо завдяки оригінальному осмисленню нац.теми в своєрідній інтерпретації світових образів та сюжетів. Новаторським є нерозривне поєднання інтимного з громадським у поезіях «Contra spem spero», «Товаришці на спомин», «Порвалася нескінченна розмова». Саме у її віршах повнокровно звучать феміністичні мотиви, виявляються риси елегійного імпресіонізму: «Талого снігу платочки сивенькі», «Романс», «Імпровізація», «Осінь» та ін.
Поєднання елементів лірики і драми у поезії Лесі Українки привело до виникнення особливого жанрового різновиду в укр.літературі — драматичної поеми («Одержима», «Блакитна троянда», «Кассандра» та ін.). Поступовий мистецький пошук досконалих художніх форм сприяв оновленню поетесою вже відомих жанрових форм: сонета, рондо, вірша-імпровізації, білого (неримованого) вірша, діалогічної форми вірша.
Леся Українка змогла вивести укр.поезію з обмеженості «хатніх тем» до загальнолюдських обріїв.
48. Поетика новели В. Стефаника «Басараби», «Камінний хрест».
Новела «Басараби» — метафоризована історія роду Стефаників.
Порівняно з попередньою наративною традицією, творчість Василя Стефаника являє наступний, які сно новий рівень. Нові художніцілі, які ставили перед собою ранні українськімодерністи, приму сили митців шука ти й відкрив а ти цілком нові художні засоби. Вираження руху, дії, динаміки, експресії стають першочерговим з а в д а н н я м, що в и к л и к а ло відповідні зміни й на рівні нарації, які ми спробували роз гляну ти на прикладі новели Василя Стефаника "Басараби".
«Камінний хрест» — новела українського письменника Василя Стефаника, написана 1899 року.Оповідання присвячене прощанню емігрантів з рідним краєм. Стефаник розкриває гнітючі переживання емігранта в момент його розриву з рідним селом і тим клаптиком землі, у обробіток якого він уклав усі свої сили і все своє життя. У 1968 році режисером Леонідом Осикою за мотивами новели створено однойменний фільм «Камінний хрест»«Камінний Хрест» — єдиний твір Стефаника, присвячений темі еміграції. В основу новели покладено реальний факт: Штефан Дідух (у творі Іван), односелець Стефаника, емігруючи до Канади, ставить на своїй нивці кам'яний хрест (який і донині стоїть у Русові). У трагедії героя твору по краплі зібрано горе тисяч емігрантів, долею яких переймався письменник.Новела «Камінний хрест» є великим за психологічним проникненням і душевною силою твором української літератури, одним з перших, присвячених стражданням і тяготам українців-емігрантів. Твір мав значний вплив на українських літераторів і громадськість початку ХХ століття.
50. М. Вороний як митець
Дух новаторства, непокори, підхоплення нових художніх віянь, наближення української літератури до сприйняття й визнання її Європою — це все Микола Вороний. Поетичне світобачення, тонке розуміння прекрасного, заглиблення в загальнолюдські проблеми і звеличення вічних життєвих цінностей — ось ті чинники, що зробили митця славетним, принесли йому любов розумного інтелігентного читача. Поет шукає нові теми й шляхи їх реалізації, піднімає в поетичних творах важливі морально-етичні та соціальні проблеми. Своїм художнім словом закликає кожного підносити духовність, не бути байдужими, «млявими та недужими» у вирішенні актуальних проблем. Митець переконаний у тому, що мотиви лірики, пов'язані з духовністю, «тягар життя скидають і душу раєм надихають», бо така творчість відчувається серцем. Для митця у всі часи головною була проблема свободи творчості. Тільки ті поетичні рядки, які викликані власними багатими емоціями, хвилюють читача. Вірші, написані на замовлення, — це поетова ганьба. Захоплення Модернізмом аж ніяк не завадило Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, його традицій, пошаною до його лицарів.Микола Вороний — постать в українській культурі неординарна. Щоб переконатись у цьому, досить згадати, що він був поетом, перекладачем, критиком, істориком літератури, публіцистом, актором, режисером, редактором, дослідником національного театру, світової та вітчизняної драматургії, громадським діячем. Своєю творчістю він обстоював думку про необхідність модернізації української літератури, орієнтації її на Європу.
51.Аналіз повісті О.Кобилянської “Людина”
Ольга Кобилянська брала активну участь у феміністичному русі та була однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині». Вона гостро підняла питання щодо становища жінки в тогочасному суспільсті, виступала за рівноправність жінок та чоловіків.
У її повісті“Людина” головна героїня - Олена Ляуфлер підтримує такі ідеї та активно бореться за свої права. Олена - особистiсть сильна, горда, цiлеспрямована. У неї тонке розумiння мистецтва, різнобічні інтереси. Її не влаштовує буденне жiноче щастя, i вона прагне стати поряд з чоловiками у суспiльному житті. Це протистояння було надзвичайно важким, бо проти Олени були упереджені погляди та ніхто в сім’ї , окрім сестри Ірини, не підтримував її.
Олена завжди шукала у чоловіках – розуміння, що підтримувало б її бажання до самовдосконалення, та самодостатність. Стефан Лiєвич був саме таким, але обставини не дали їм змоги побратись.
Щоб врятувати родину вiд важких бiдувань, дiвчина повинна була вийти замiж за лiсника – Фельса, якого не любила. Вона жертвує своїми поглядами та планами, через це її душу розривають почуття, якi вона ховає за гiркою іронією. Їй залишалося лише бути сильною.
На мою думку, цим твором Ольга Кобилянська показала як важко йти своїм шляхом, коли всі проти тебе.
52. Неоромантизм як літерат.явище кін.19-поч.20 ст.
Неоромантизм— стильова течія модернізму, яка виникла в укр.літературі на поч.XX ст. Леся Українка називала його новоромантизмом. На її думку, у лiтературi того перiоду найсильнiше неоромантизм розвинувся у прозi Ольги Кобилянської. Назагал, на її глибоке переконання, зародження українського неоромантизму було логiчною, зумовленою культурними процесами у Європi та свiтi необхiднiстю становлення нової української лiтератури.
Визначальні риси неоромантизму:
- неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна;
- герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;
- головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний;
- зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;
- неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;
- відмова від типізації, натомість застосування символізму.
Неоромантизм в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями «Людина», «Царівна». Неоромантизм яскраво виявився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, поезії Олександра Олеся і творчості М.Вороного.
53. Поетика Л.України-драматурга.
Драматургія Лесі Українки — феноменальне явище в українській літературі: вона вражає новизною тем, гостротою соціально-психологічних конфліктів, філософськими узагальненнями і поетичною красою. Пристрасне заперечення всього ворожого, реакційного, закостенілого в житті, утвердження гуманістичних ідеалів ведеться в її творах з позицій неоромантизму, який намагався розширити права особистості, визволити її від тиску юрби. Творчість поетеси — якісно новий етап у розвитку української драматургії. За своїми ідейно-художніми якостями, рівнем мистецької досконалості вона є одним із найвагоміших здобутків всесвітньої драматургії.
У своїх драматичних творах Леся Українка часто зверталася до сюжетів і так званих «вічних образів», узятих із Біблії і Євангелія, з історії та літератури інших народів. Прекрасно обізнана з історією й культурою народів Європи й Азії, письменниця зверталася до переломних етапів історичного розвитку, відшукувала такі події, які були б співзвучними українській сучасності, що дозволило розширити тематичні обрії нашої драматургії, порушувати злободенні соціально-політичні й морально-етичні проблеми, які хвилювали українське громадянство.
З іменем Лесі Українки пов'язаний і розквіт драматичної поеми в нашій літературі. Цей жанр приваблював письменницю можливістю порушувати гострі суспільно-політичні та морально-етичні проблеми у формі словесних поєдинків між носіями альтернативних поглядів, прихильниками радикальних чи консервативних ідей.
Першим драматичним твором Лесі Українки була п'єса «Блакитна троянда», написана прозою 1896 року. Пізніше поетеса створює драматичні поеми, які на початку XX століття посіли провідне місце в її творчості. До кращих драматичних поем і соціально-філософських драм Лесі Українки належать: «Одержима» (1901), «Осіння казка» (1905), «В катакомбах» (1905), «Кассандра» (1907), «У пущі» (1897—1909), «Адвокат Мартіан» (1911), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913). Три останні становлять її «діамантовий вінець», за влучним висловом М. Рильського.
54.Аналіз оповідання В.Винниченка “Федько-Халамидник”
В оповіданні Володимира Винниченка «Федько-халамидник», автор розповів про двох хлопчиків — Федька і Толю.
Про Федька ми дізнаємось з перших же рядків розповіді: розбишака, від якого немає спокою всій околиці. Герой твору постає неабияким бешкетником: то навмисне руйнує піскові хатки захоплених грою в будівництво друзів, то відбирає у них паперового змія, виливає передбачливо зібрану дощову воду. Скарг на Федька не злічити. Серед товаришів хлопець був лідером. Федька друзі не боялися, а дуже любили. Усі хлопці дорожили дружбою з ним. Вони знали, що він був добрий, часом тільки дражнився, завжди щось цікаве вигадував. Також його цінували за вірність у дружбі, бо вмів берегти таємниці. Федько не брехав, навіть коли йому загрожувало покарання від батька та ніколи не видавав товаришів.
Та найбільше позитивні риси хлопчика виявляються у порівнянні з Толею. На відміну від Федька, він був слухняною дитиною та завжди охайним та чепурним. Толя час від часу сам напрошується у Федькове товариство. Тихий Толя настільки переповнюється заздрощами до Федькового авторитету лідера, що шукає способу принизити ватажка підлітків і скинути його з трону.
Найбільше схвилювала розповідь про перехід Федьком весняної ріки. Коли хлопцеві вдалося подолати небезпечний шлях аж у два боки, Толик відчув себе прикро враженим і вирішив зробити те саме.
Коли Толик на крижині розгубився і почав плакати, Федько кинувся його рятувати. Опинившись через це у крижаній воді, Федько ледь живий вибрався на берег та дістав стусанів від матері. Проте і тут не забув захистити Толю, який за звичкою, склав усю вину за свій зухвалий вчинок на Федька. Федько заявив, що сам пхнув Толика на крижину, і тим допомагає паничеві уникнути гніву батьків. Федько помирає, бо його вдома не рятували від переохолодження, а сильно били за непослух.
А розбещений егоїст без тіні сумніву у власних діях обмовив свого рятівника, потім спостерігає з вікна його похорон, бо цікаво було подивитися, як будуть ховати Федька-халамидника. Пташина, згідно з закладом залишається у Толика, що не може його не радувати.
Читаючи оповідання, відчуваєш, як автор любить людей, вболіває за них, переживає разом з ними їхню нелегку долю, співчуває. Цей твір про добро і зло, про порядність, чесність, про те якою має бути людина.
|