|
|
Скачати 0.93 Mb.
|
| 15. Поетика новели М. Коцюбинського “Intermezzo” В «Intermezzo» Коцюбинський досягає вершин імпресіоністичного письма. Написана новела ніби в монологічній манері, проте це не внутрішній монолог, це ряд картин, створених словом, що передають враження героя від навколишнього та водночас його внутрішні переживання. Замість традиційного подієвого сюжету (сюжету вчинків і дій героїв) письменник вдається до сюжету внутрішнього, який становлять зіткнення різних переживань. Символічні образи й ускладнена метафорика надають твору жанрових ознак у прозі. На перший погляд, новела «Intermezzo» становить майже суцільний пейзаж – опис природи вії багатоманітних виявах. Насправді ж образи квітів, рослин, птахів, тварин – це лише символи тих внутрішніх явищ і процесів, що відбуваються в душі героя. У цьому творі Коцюбинський визначає «дійових осіб» Тут дійові особи – засіб художньої умовності Він застосовується письменником для того, щоб дати читачеві ключ до розуміння цієї складної образної мови природи, носіями якої виступають «дійові особи» – «ниви у червні», «сонце», «зозуля», «жайворонки», та символічного змісту інших образів. Якщо є дійові особи, то має бути й сцена. Сцена – це душа ліричного героя з її болями та радощами, з утомою та надією, вірою в перемогу світлих ідеалів. Через внутрішній етичний конфлікт між громадським обов'язком і втомою, хвилинною зневірою, через емоції, переживання вимальовуються ширші проблеми — соціального та психологічного характеру [2, 37]. Контрастно протистоять одна одній дві групи образів: «моя утома», «людське горе», «три білих вівчарки», «залізна рука города» й «ниви у червні», «зозуля», «жайворонки», «сонце». Конфлікт образів створює ту багатозначність символів, які дають уявлення про складні душевні процеси ліричного героя. Засіб контрасту відіграє також важливу ідейно-композиційну роль (місто та природа, краса природи й нелюдські умови життя селян). І думки, і сприйняття героєм природи злито в єдиний нерозривний потік його переживань та усвідомлення себе у світі та суспільстві. Твір розпочинається посвятою: «Присвячую Кононівським полям» та переліком незвичайних дійових осіб: Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города. Людське горе. Однак «Intermezzo» залишається не драматичним, а епічним твором. За жанром «Intermezzo» – лірико-психологічна поема в прозі, написана в імпресіоністичній манері. 16. Розвиток і багатство прозових жанрів укр..літератури кін.19-поч.20 ст. Найбільш відповідними жанрами для втілення нового матеріалу у літературі кін.19-поч.20 ст. стали інтелектуальна, ідеологічна чи психологічна драма (Леся Українка) та психологічна повість і новела (М. Коцюбинський, Марко Черемшина, В. Стефаник, Лесь Мартович, О. Кобилянська та ін.). Найвищого свого розвитку у цей час досягає укр.проза, явивши так звану «нову школу» письма. Українська проза цього періоду поступово відкидає описовість, акцентуючи на індивідуальному світі окремої особистості. Письменники цього періоду повністю виконали мистецьке завдання, яке постало перед українською прозою ще з початку ХІХ ст., заповнивши прогалини у жанровій системі новими формами. Українські прозаїки активно послуговуються зразками як фабульної прози (оповідання, повість, роман), так і безфабульної, т. зв. фрагментарної (ескіз, етюд, образок, поезії у прозі, акварель, мініатюра). Роман втрачає позицію першості у жанровій системі, поступаючись зразкам малої прози, серед яких найбільшої популярності набуває новела. «Новела — найбільш універсальний і свобідний рід літератури, найвідповідніший нашому нервовому часу…» (І. Франко). Новела у цей період надзвичайно урізноманітнюється, причому авторські жанрові визначення вказують на близькість літературного твору до музичних (ноктюрн, імпровізація, фантазія, арабеска) чи живописних (етюд, ескіз, шкіц, фрагмент, образок, бризки пензля, малюнок, картина, акварель) жанрів. Під пером талановитих новелістів Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянеької, Гната Хоткевича, Дніпрової Чайки кожен з таких підзаголовків ніс важливе ідейно-емоційне навантаження. Взагалі проза початку XX ст. багата авторськими визначеннями жанру. Крім уже названих, трапляються й такі, як «фотографія з натури», «психологічна студія», «психограма», «мініатюра», «новелетка», «настрій», «враження». Цей жанр приваблював багатьох українських прозаїків. Так, у ХІХ — на початку ХХ ст. більше 170 письменників зверталися до нього. У новелістиці цього часу можна виділити кілька течій: покутська група (М. Черемшина, Г. Хоткевич), «симфонічна» словесність (М. Коцюбинський, С. Васильченко), «жіноча» проза (Христя Алчевська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Ольга Кобилянська, Леся Українка). 17. Драматургія ЛУ Перші драматичні твори з’явилися в останні роки XIX століття, а під кі-іііщь життя вони стали домінуючими в літературно-творчій діяльності автора: усього за 18 років письменниця написала понад 20 таких творів. Саме в оригінальних драмах, драматичних поемах і діалогах найповніше проявився її могутній мистецький геній, її гострий філософського складу розум, її неосяжна широта баченні світу. Великим скарбом для режисера, який працює над постановкою драм Лесі Українки, є її насичена епітетами та метафорами мова. Годі говорити, що цією зброєю наша поетеса володіла бездоганно; це вона довела всією своєю творчістю. У Лесі Українки були й інші допоміжні засоби, якими вона користувалася в своїх драматичних поемах - це барви і музика. Розв’язуючи найактуальніші питання української дійсності на сюжетах, запозичених з життя різних народів, Леся Українка залишалася поетесою національною в найвищому розумінні цього слова. У образах героїв відбилося її розуміння життя, її погляд на світ, її боротьба за соціальне й національне визволення рідного їй українського народу. Герої Лесі Українки стали свідченням духовної і політичної зрілості української нації, а використання класичних образів світового мистецтва дозволило письменниці порушувати не тільки буденні проблеми тогочасної дійсності, а й роздумувати над філософськими питаннями. У своїх драматичних творах письменниця порушувала широкий спектр проблем, намагаючись дати їм власну інтерпретацію. Нашу увагу привернуло насамперед те, що було для неї важливим у зовнішньому й внутрішньому світі героя, а що – другорядним, адже з’ясування цього дає змогу по-новому прочитати художні твори Лесі Українки з погляду культурної ситуації її епохи. Розглядаючи основне коло проблем, на яких зосереджувалася увага Лесі Українки, важко не помітити її чітко задекларовану позицію, що так різко виламується з тодішнього середовища. Пояснити це можна хіба тим, що будучи напрочуд ерудованою й зорієнтованою в тогочасній філософсько-мистецькій ситуації Західної Європи. Драматургія Лесі Українки – феноменальне явище в українській літературі: вона вражає новизною тем, гостротою соціально-психологічних конфліктів, філософськими узагальненнями, поетичною красою, високою культурою вірша. Пристрасне заперечення всього ворожого, реакційного, закостенілого в житті, утвердження гуманістичних ідеалів ведеться в її творах з позицій неоромантизму, який намагався розширити права особистості, визволити її від тиску юрби. Найвизначніші драми Лесі Українки: «Блакитна троянда», «Одержима», «Кассандра», «У катакомбах», «Руфін і Прісцилла», «Бояриня», «Камінний господар», «Лісова пісня». 18. Поетика новели Кобилянської "Юда" У роки першої світової війни письменниця створила глибоко реалістичні твори про страждання народу. У новелі "Юда" порушена воєнна тема, сам твір є антивоєнним, а його художній рівень не поступається європейському стандартові. У новелі "Юда" центральним героєм показаний старий верховинець. Під його опікою хвора жінка і молода невістка, яка ось-ось має народити, а всі думки крутяться навколо сина, який десь воює. Повертаючись з торговиці, газда несподівано зустрічається з російськими солдатами. Офіцер, застосовуючи катування, допитує старого, де знаходиться австрійське військо. Не витримавши мук, верховинець веде москалів на те місце, де вранці бачив жовнірів, і стає свідком кровопролиття. Старого батька не тішать гроші, його мучить сумління, і він повертається, щоб поховати вбитих. Який жах! Серед мертвих його син. Батько проклинає себе, а в цей час насувається нове лихо. Австрійський жандарм-вахмайстер застає його коло свіжовикопаної могили, дізнається правду і заарештовує. Селянин молить відпустити його глянути на могилу востаннє і покінчує життя самогубством. Жандарм, стривожившись довгою відсутністю старого, приходить на прокляте місце і бачить картину, в якій і любов батька до власного сина (його свіжу яму прикрив кожухом), і жах становища зрадника: "Тут найшов дві могили. На одній з них, що стояла під охороною шляхетної смереки, лежав баранячий кожух і шапка, і в одній перистій кишені великий кусень камінної солі, а побіч російські гроші. Сам чоловік був мертвий. Довгий барвний вовняний пояс і галузка шляхетної смереки зіслужили йому останню службу". Так О. Кобилянська, виходячи з інтересів трудящих мас, гостро засуджує війну, показує її протиприродну, ан-тилюдську сутність. 19. І.Франко про українську літературу кін 19-20 ст. 43.Іван Франко про літературний процес кін 19-поч. 20 ст. В історії української літератури цей період вагомий важливими досягненнями у формуванні нової типу української людини. Процес цей звичайно був не однорідний, бо мав різні можливості на східних і західних землях. Поява нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе „національно свідомими українцями”, войовничо вимагали для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості. Ці нові українці були переважно студентами. Особисті контакти між собою вони зав’язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди , котрі згодом штовхали їх до активної позиції. Першою організацією молодих свідомих українців було започатковане в 1891 році „братство тарасівців”, до складу якого входили І.Липа, Б.Грінченко, М.Міхновський. Вони опублікували „Декларацію віри молодих українців”, у якому проголошувався намір стати істинно українською інтелігенцією, закликалось українських письменників наслідувати у своїх творах європейські зразки, замість російських. Українська література другої половини 19 ст. починає відігравати провідну роль в національному суспільному житті освічених верств. Причиною цьому різнорідність тематики і проблематики, відображення побуту різних суспільних прошарків народу. Після етнографічного реалізму „Народних оповідань”, критичного реалізму Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, О.Кониського, О.Пчілки – на сцену виступає плеяда молодих і видатних письменників: Леся Українка, М.Коцюбинський, О.Кобилянська, В.Стефаник, М.Черемшина, М.Мартович. Пошуки стилю стало елементом самоусвідомлення у рамках модерністичної літератури. Модернізм не міг встановити якогось конкретного стилю. Якби він його і встановив, то він його відразу би і заперечив, щоб бути модерним. Тому в той час ознакою певної мистецької праці була структура, яка могла стосуватись лише цієї праці. Умовою стилю була відсутність стилю. Кожен художник вважався самодостатнім. «Модернізм» виглядав як реакція проти народницьких ідеологічних догм і відповідно традиційних народницьких стилів. Поступово передові письменники переходили на засади модернізму, який був повним запереченням реалізму. Старі засоби мистецького зображення не задовольняли письменників. Перший з гаслами модернізму виступив М.Вороний. Франкові, Лесі Українці, Панасу Мирному, Нечую-Левицькому, Старицькому, Маковею, Яновській. Був надісланий лист-заклик Коцюбинського і Чернявського. В ньму письменники різко заперечуючи обмеження сфери творчості виключно сільським побутом, вимагали ширшого кола обсервації, правдивого відображення всього багатства життя різних верств суспільства. Вказували на необхідність звернення до тем філософських, психологічних, історичних та ін. Чернявський відзначав, що „старе в нашій літературі з кожним роком все більше старіє, треба усе те поновляти, коли не хочемо тягтись у хвості інших народів”. 20.Василь Стефаник – новеліст Новела для літератури здається простим і доступним жанром , та все ж майстрів не так багато. Серед ни х найпомітніша постать – В. Стефаник. Новели Стефаника – вражаючі, б о здається , що це не художній вимисел , а сприймається як репортаж із місця події. Він писав реалістичні твори, а тому вони були страшними у своїй реальності. Не можна назвати жодного письменника .щоб писав настільки лаконічно,як Стефаник. Особливість письменника визначається в якихось значущих і важливих подіях його диинства чи юності. В.Стефаник згадує про той бурхливий момент із своєї юності ,коли він відчув приниження власної гідності через насмішки паничів над його мовою. І хто зна чи мали б ми такого талановитого письменника ,якби не оте пережите почуття образи і приниження. Стефаник пише про голодних дітей.які чекають свого тата,просячи шматок хліба («Новина»), а батько з відчаю вирішує втопити дітей,бо йому не сила дивитись в їхні очі.Надзвичайно важка новела.яка заставляє нас задуматись над минулим нашого народу. В.Стефаник трагік у сприйнятті людського життя ,стиль його творів гранично напружений, рельєфний.Ці характеристики не оминули новелу «Камінний хрест» .яку сам автор назвав своєю «сердечною роботою» У новелах автор завжди намагається дати якнайреалітстичніший опис подій.почутті героїв.Мова уривчаста наближає стиль новел до експресіонізму. 21. Аналіз драми «Кассандра» ЛУ У 1907 році Леся Українка завершила роботу над драматичною поемою “Кассандра”, розпочату кількома роками раніше. Постать міфічної пророчиці Кассандри неодноразово привертала увагу письменників, а філософська незглибимість “Кассандри” завжди привертала увагу дослідників. Взявши за основу міф про загибель Трої, Леся Українка ставить у центр твору освітлення трагедії крізь екзистенцію античної пророчиці Кассандри. Таке завдання вимагало мінімалізації зовнішньої дії, натомість основна увага зосереджується на внутрішніх переживаннях героїні. Трагедія Кассандри відтворюється через конфлікти з собою, оточенням. Кассандра виступає рагічною особистістю в однойменній драмі. Наростання трагедії проходить поетапно. Вісім самостійних частин, на які поділена п’єса, – це поступове, невідворотне зростання катастрофи Трої, через яку оприявнюється трагедія Кассандри. Така текстова фрагментарність у творенні загальної картини – одна з домінант поетики імпресіонізму: Фрагментарність твору можна, здається, пояснити ще однією причиною: широка відомість міфу не потребує деталізації на зовнішньому, подієвому рівні, до того ж авторка прагне відтворити не стільки міф про загибель Трої, скільки психологію Кассандри в трагічний період історії її країни. Формально фабула твору ніби задумана для того, аби проілюструвати шлях усамітнення головної героїнію Весь твір побудований на характерному для поетики Лесі Українки прийомі контрастностіб яка послужила для увипуклення її ідей, для яркости і сили вислову. Виразна контрастність у “Кассандрі” значною мірою виявляється і в структурі твору. Перші три частини – це діалоги, спрямовані на розкриття протиставлення позицій Кассандри та Гелени, Поліксени, Андромахи. Ці три сцени поступово розкривають драматизм постаті пророчиці і носять ніби експозиційний характер. Кожна сцена – це новий штрих до змалювання характеру Кассандри, а заодно і викінчений малюнок кожної з жіночих постатей, що зустрічаються з пророчицею. В центрі уваги – тема пророцтва та проблеми, пов’язані з нею. В наступних двох частинах ця тема переплітається з темою кохання; діалог спочатку переходить у тріо-, а далі у, так би мовити, квадролог, що знову повертається до діалогічної форми в наступній сцені, словесному двобої між Кассандрою та Геленом. Останні дві частини тісно зв’язані з міфом про поневолення Трої і оприявнюють правдивість Кассандриних пророцтв. Саме образ Кассандри стає тим зв’язним елементом, що об’єднує окремі сцени у цілісну картину. Решта персонажів стають ніби засобами, за допомогою яких розкривається її характер. Все ж, крім пророчиці, маємо у творі й ряд дійових осіб, що виступають довершено змальованими образами, незважаючи на їх нечасту присутність. 22. В.Винниченко – письменник і політичний діяч 41. Життєвий шлях В. Винниченка Володимир Кирилович Винниченко народився 18 липня 1880 р. на хуторі Веселий Кут в селянській родині. З семи років навчався в початковій школі. Пізніше вступає на юридичний факультет Київського університету. Ще на першому курсі за участь у діяльності Революційної української партії (РУП) та в політичній пропаганді Винниченка заарештовують і кидають до тюрми. Згодом Винниченко виїжджає до Галичини, де пише численні політичні брошури і як кур'єр переправляє літературу в Східну Україну. Революція 1905 в Росії підштовхнула Винниченка до нелегального повернення в Україну. Пізніше Винниченко знову втікає за кордон. У його житті настає тривалий період еміграції. Він проживає в різних країнах – Австрії, Франції, Швейцарії та Італії, не припиняючи своєї політичної діяльності. Після Лютневої революції Винниченко виходить з підпілля і приїздить до Києва. На таємному засіданні керівництва українських політичних партій було створено Директорію на чолі з Винниченком, яка внаслідок повстання прийшла до влади. 1920 Винниченко назавжди залишив Україну. 1933 він пише відкритого листа до політбюро ЦК КП(б)У, в якому звинувачує Сталіна у терорі проти українського народу. З ІІ пол. 30их років Винниченко поринає в літературну роботу. Творчість Винниченка розпадається на два періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси, оповідання), написаних до наступу реакції після революції 1905. До другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року. Основні твори: збірка оповідань «Краса і сила», романи «Заповітбатьків», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Слово за тобою, Сталіне!», перший український науково-фантастичний утопічний роман «Сонячна машина», драми «Великий Молох», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Брехня», «Між двох сил», «Гріх». 23.Поезія Олександра Олеся. Поетика. Злилиті воєдино громадські й творчі інтереси Олександра Олеся, були нероздільними завжди. Уже його перша збірка «З журбою радість обнялась» виявила ліричний талант автора. Сердечністю і теплотою віє від кожного вірша збірки. Недарма Максим Рильський писав, що в особі О. Олеся інтелігенція вітала надійну творчу силу, визнавши його як щирого і безпосереднього лірика. Поезії О. Олеся викликають захоплення в читачів і сьогодні, бо вони сповнені журби й радості, туги й болю. Сумним реквіємом по загиблих героях звучить «Жалібна пісня», де автор сподівається на помсту катам, обіцяє зробити все заради кращого майбутнього свого народу: І волею край свій, як сонцем, заллєм. Щоб міг він і другим зоріти. Ні репресії, ні масові страти, ні заслання не могли вбити бажання жаданої свободи, бо кожний готовий був віддати за це власне життя. О. Олесь запевняє: На терезах життя і смерті ми, І хтось один із них переваже... Коли життя, — гриміть, громи! За волю кожний з нас поляже! Скільки болю і нещасть випало на долю письменника, але були в його житті і радісні зустрічі, й щасливі хвилини. Інакше не зміг би так піднесено співати гімн життю в поезії «Сміються, плачуть солов'ї». Поет любив свою країну, хотів творити для її блага, але змушений був жити на чужині. Не знайшовши сили і сміливості повернутися з Будапешта в Україну, він дуже швидко почав проклинати себе за це. Невимовна туга за батьківщиною, почуття смутку і каяття, розпачу і журби знайшли своє відображення в поезії «Коли б я знав, що розлучусь з тобою». Він пише про люті муки, сміх і глум, які чекали його на чужині. Коли б він раніше знав, що в нього і руки будуть скуті, і пісні замкнені в мури, О. Олесь хоч попрощався б з рідним краєм і зник: Ні! не пішов би я з ганьбою Шукать ганьби на чужині... На хрест?! Однаково мені! З розпукою і стражданням просив поет принести йому хоча б крихту рідної землі. Не маючи змоги мати навіть такої крихти, О. Олесь залишався вірним своєму народові, він завжди відчував свою причетність до України, до українського народу, зберіг любов до отчого краю. Поезії О. Олеся будуть жити вічно, бо в них весна і кохання, смуток і страждання, надії і сподівання. Це як пісня солов'я, що всіх чарує і захоплює. 24. Аналіз новели М. Коцюбинського «В дорозі» Серед творів 1907 року особливе місце належить новелі «В дорозі». Теми інтелігенції, народу в революції з особливою силою захоплюють Коцюбинського. Інтелігент, людина, що опинилася в світі, де руйнується взаємозв'язок часів, людина пристрасна, віддана боротьбі, але якій ніщо людське не чуже,— такому герою присвячує письменник свої твори. Типовим оповіданням є «В дорозі». Революціонер Кирило прибуває на явку, де має одержати листа з черговим завданням. Та лист довго не надходить і це вимушене інтермецо раптом збуджує в його душі почуття, що дрімали, припорошені революційними буднями. Двадцять три роки його життя, «подвоєні в тінях на худому обличчі, у зморшці на чолі», немов зреклись своїх прав, зсушили молодість — він знав лише вічне «мусиш», а «краса природи, принадність жінки, чари музики і слова — все се котилось, як хвилі в далекому морі, чужі й невидимі». А тепер, на дозвіллі, всі «звички й потреби молодого життя» вступили раптом у свої права. Душевну кризу героя письменник заховує у пейзаж. Це, власне, не пейзаж, а сама оголена душа Кирила, життя якої відтворено в образах природи Така нова манера письменника: природа перестала бути німим об'єктом замилування, а «заговорила» від імені людини, що її сприймає. Коцюбинський замінює опис життя його показом у конкретних формах вияву. Твір побудований за принципом контрасту: вірність революційним ідеалам — і зрадництво, на конфлікті двох світоглядів — революційного і міщанського. Як завжди, письменник іде шляхом найбільшого опору: позитивний герой, професійний революціонер Кирило сам ледве не потрапляє в багно реакції. Письменник відтворює в оповіданні саме цю атмосферу. Виходячи із специфічних законів психології, законів інерції, письменник пояснює перші хибні кроки героя: Кирило вже не питав про лист, а одержавши його,— не читаючи, поклав у кишеню. Герой віддається радощам життя, і автор, прагнучи підкреслити спокусу звичайного щастя, створює багатобарвні пейзажі, добирає оригінальні тропи. Письменник навіть настрій спокою, безжурності й відпочинку, що оволодів Кирилом, вважає зрадою. Головним суддею він робить самого Кирила, його совість, уособлену в неназваному, уявному персонажі, який перший кинув йому слово «зрадник». У дію вступають нові персонажі: «товариш Іван» і «товариш Марія». Вірний життєвій правді, Коцюбинський умотивовує небажання Кирила відвідати колишніх друзів по боротьбі страхом почути від них докір. Але недавні революціонери перетворились на справжнісіньких міщан, байдужих до всього, крім власного спокою та благополуччя. Талант Коцюбинського-сатирика виявляється в характері розкриття образів ренегатів, змальованих із справжнім пафосом нещадного реалізму. Іван «між одною й другою ложкою борщу подавав звістки про страту на смерть», Марія цікавилась деталями, «але все це вмить витісняла турбота, що перепікся пиріг». Читання декадентської літератури, «де кохання гнило як рана, а «я» розцвіталось пишним отруйним цвітом», «служба, телята, символізм і капуста», праця на грядці, де «виднілись тільки їх круглі зади... як емблема спокою»,— ці реалії міщанського животіння викликають у Кирила почуття огиди й протесту. Тепер він знає, що мусить робити. Революціонер знову в строю. Задум автора знаходить адекватне вираження у назві новели. Герой пройшов шлях боротьби і самозречення, і на цій важкій дорозі трапилися манівці, що могли б привести на зовсім іншу путь. Але Кирило не схибив. Досвід боротьби, щирість і критичне ставлення до себе, чесність і спостережливість допомогли йому знову вийти на вірний шлях. 25.Іван Франко про українських письменників кін 19-поч. 20 ст. Борис Грінченко, Олена Пчілка, Леся Українка Осип Макове та інші письменники підготували грунт на якому пізніше виросла тепер найновіша генерація, яка прагне цілком новим модерним способом зобразити своєрідність життя українського народу.Як найвизначніших представників тут слід назвати Ольгу Кобилянську, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Антона Крушельницького, Михайла Яцкова ти Марка Черемшину.Стефаник і Мартович обидва селянські сини з Покуття, були шкільними товаришами і вже тоді брали участь у праці над поширенням народної освіти, що полягала в організації читалень, народих збоів тощо.Маркови, адвокат за фахом дебютував на літературному полі в 1880 р. сатиричною гуморесткою Нечитальник. Мартович надзвичайно пильний споглядач життя галицького народу, при чому він обдарований неабияким гумористичним талантом. Як ніхто інший він уміє підмітити в житті нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді.Його стиль наскрізь оригінальний і легкий та далекий від будь-якого шаблону. Василь Стефаник, лікар за фахом, дебютував аж в 1898р. кількома короткими новелами, в яких він виявив себе вже зрілим, цілком оригінальним талантом. Стефаник-це митець з Божої ласки. Він досконало володіє формою і має подиву гідний смак у доборі своїх творчих засобів. Він уміє айпростішими засобами справити якнайбільше враження. Він немає гумористичної жилки як Мартович, зате всі його твори насичені глибоким, зворушливим ліризмом, який зачіпає найглибші струни людського серця і першими ж реченнями переносить читача с своєрідний ніжний настрій. Критикуючи поезію Остапа Луцького Франко говорить:»Колорит у книжечці сірий, починаючи від передмови у якій сам поет називає свої вірші сірими записками;а в тих сірих записках пішло все сіре:сірі строфи, сіре слово, сіра туга, сірі скиби і сірий лан.Багато дзвоніння в віршах;і «сум важкий невпинно дзвоном дзвонить», і «вітри дзвонять на вічну пам'ять», і «смуток вниз голівку клонить-і клонить». 27. Новела «Новина» "Новина". Новела починається повiдомленням про вражаючий i страшний факт: "У селi сталася новина, що Гриць Летючий утопив у рiцi свою дiвчинку. Вiн хотiв утопити i старшу, але випросилася". В основу новели покладено конкретну подiю, яка трапилася на Покуттi наприкiнцi голодного 1898 року в селi Трiйцi. "У Трiйцi вмерла жiнка одного чоловiка i лишила двоє дiтей. Не було кому ïх чесати i обперати. Одного вечора взяв чоловiк маленьку дитину на руки, а май (трохи) бiльшу за руку й повiв до Прута топити. Маленьку кинув у воду, а старша взялася просити. "Но то йди собi сама додому й газдуй, а я йду до суду замельдуватися. Заки я вернусь з кримiналу, то ти давно вже у ...мамках будеш". Та й розiйшовся тато з донькою", - з гiркотою писав про цей трагiчний факт Стефаник Кобилянськiй 14 жовтня 1898 року. Образ Гриця Летючого сам по собi трагiчний. Цiлу зиму Гриць, не маючи палива, спав з дiтьми на холоднiй печi, страшенно голодував. Його дiти були такi худенькi, що дивно було "як тi дрiбонькi кiсточки держалися вкупi". Коли вони просили ïсти, доведений до вiдчаю Гриць роздратовано вигукував: "то ïжте мене, а що я дам вам ïсти?" У цих гiрких словах виливається нарiкання Гриця на тяжку селянську долю. Голоднi дiти не зважають на щоденнi батьковi прокльони, до яких вони вже звикли. I коли батько дав ïм шматок хлiба, то "вони, як щенята коло голоï кiстки, коло того хлiба заходилися". Тяжко жити Грицевi самому, а ще тяжче йому, батьковi, дивитися на страждання виснажених голодом дiтей-сирiт, в яких, здавалося, були живими лише очi, налитi вагою горя, а решта тiла уже зовсiм висохла вiд голоду. "Здавалося, що тi очi важили би так, як олово, а решта тiла, якби не очi, то полетiла б з вiтром, як пiр'я". "Мерцi" - нараз подумав про них Гриць, i його пройняло жахом, кинуло в пiт. I з цiєï хвилини Гриць задумується, чи не краще було б дiтям вмерти, анiж так страждати. Але смерть не приходила. Батько впадає у вiдчай. Любов до дiтей i бажання швидше, за одним разом, покiнчити з крайнiм бiдуванням та з усiма муками, як важкий камiнь, давить груди. Нестерпнi страждання й усвiдомлення безвихiдностi становища примушують Гриця пiдняти руку на рiдних дiтей i приректи себе на страту: "Скажу панам, що не було нiякоï ради: анi ïсти що, анi в хатi затопити, анi вiпрати, анi голову змити, анi нiц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницю!" Гриць Летючий - спролетаризований галицький селянин - не пiднявся ще до усвiдомлення необхiдностi активного протесту проти жахливоï капiталiстичноï дiйсностi. Затурканий, скований ланцюгами, вiн виявив слабкодухiсть. Йому здавалося, що кращий вихiд - смерть. Це зовсiм не означає, що Стефаник виступає проповiдником песимiз му. Навпаки, вiн закликає до енергiйних дiй, до боротьби селянства з капiталiстами. Письменник засуджує капiталiстичний лад, що прирiкає селянство на злиднi та голодну смерть. Розкриваючи психологiю своïх героïв, зображуючи ïхнi почуття i переживання, Стефаник найчастiше вдається до контрастних зiставлень i порiвнянь. У новелi "Новина" нарочитiй зовнiшнiй грубостi Гриця, яка знаходить вияв у його лайливих словах, протиставляється його душевна доброта, батькiвська любов до дiтей. Глибоко правдивi твори Стефаника звучать як обвинувальний вирок усьому капiталiстичному ладовi. У своïх новелах письменник вiдкрив прагнення трудящих Галичини до соцiального й нацiонального визволення, ïхню любов до свого рiдного украïнського народу. 26. Ліро-епічні твори ЛУ Хоч новаторство Лесі Українки виявилось яскраво у ліриці, проте вона вдавалася й до таких поетичних жанрів, де перепліталися ліричне та епічне вираження теми. Тяжіння до ліро-епосу вже засвідчувалося циклізацією віршів. Ліро-епічний характер мають і її легенди, зокрема створені на враженнях від перебування в Єгипті («Сфінкс»), та при інтерпретації біблійних («Саул») і рицарських («Королівна») мотивів. Епічна розповідь домінує в поезії «Дим», що є своєрідним репортажем про подорож італійською землею. Тут спочатку протиставляються згадки про рідні волинські пейзажі з їхнім димком вечірнього багаття краєвидам чужої землі, затьмареним смердючим димом з паровозної труби. Друга антитеза: раніше бачені світлі приморські міста і закурена чорним димом Генуя, тобто теж картина неприваблива. Леся Українка впродовж усієї творчості виступала і в жанрі ліро-епічної поеми. Впадає в око, що вже в ранніх творах цього жанру вона намагалася порушувати вічні, загальнолюдські проблеми. Так, у поемі «Самсон» (1888) біблійний сюжет про довірливість і зраду значно переосмислений. Поетеса підкреслює патріотичну відданість рідній землі Самсона, що мститься ворогові за неволю свого народу, і Даліли, яка видала його своїм одноплемінникам. Події національно-визвольної боротьби шотландців на межі XIII — XIV століть проти англійських загарбників лягли в основу поеми «Роберт Брюс, король шотландський» (1893). Хоч шотландське лицарство схилило свої корогви перед завойовниками, проте Роберт Брюс залишився вірним рідній землі, очолив народний рух проти загарбників. Саме ідея народу як творця історії, володаря свого добра проймає поему, визначає її пафос. Заклики до боротьби за свободу вітчизни, за її честь зберігають свою актуальність і сьогодні. Поема «Давня казка» (1893) — ще одне свідчення постійного інтересу Лесі Українки до теми місця поета в суспільному житті. Хоч дію перенесено, як це й властиво казці, в якусь невизначену країну, не окреслено її час, проте конфлікт між лицарем, а згодом графом Бертольдом і незалежним поетом не просто вказує на феодальне середньовіччя, а дає змогу зробити ширші узагальнення. Йдеться про соціальні суперечності, які завжди розділяли владну верхівку і трудівників, про намагання володарів будь-якими засобами зміцнити своє панування. 28. Творчий шлях М. Коцюбинського 35. М. Коцюбинський як творча індивідуальність М. Коцюбинський одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Сучасник письменника, критик С. Єфремов так сказав про нього: «Людина культурна, до найменших подробиць, європеєць з голови до п'ят … був справжнім аристократом Духа без жодного силування з свого боку…». Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1885). Друкуватися Коцюбинський почав у 1890 р. — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання «Харитя», «Ялинка», «П'ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат». Твори привернули увагу літературної громадськості. На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію «Братство тарасівців», з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв'язок. Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів «Для загального добра» (1895), «Пе-коптьор» (1896), «Посол від чорного царя» (1897), «Відьма» (1898), «В путах шайтана» (1899), «Дорогою ціною» (1901), «На камені» (1902), «У грішний світ», «Під мінаретами» (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдавсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість «Для загального добра» була надрукована в перекладі російською мовою у журналі «Жизнь» Важливим моментом світоглядно-письменницької еволюції Коцюбинського було оповідання «Лялечка» (1901). У «Лялечці» Коцюбинський постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського. Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — «На крилах пісні» (1895) і «Дорогою ціною» (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність. Новела «Цвіт яблуні» була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним. Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901 р. стає соціально-психологічна новела. У 1906 — 1912 рр. крім другої частини «Fata morgana» М. Коцюбинський створює новели «Сміх», «Він іде» (1906), «Невідомий», «Intermezzo», «В дорозі» (1907), «Persona grata», «Як ми їздили до Криниці» (1908), «Дебют» (1909), «Сон», «Лист» (1911), «Подарунок на іменини», «Коні не винні», образки-етюди «Хвала життю!», «На острові» (1912), а також повість «Тіні забутих предків» (1911). Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Горьким, взимку 1911 — 1912 рр. навіть жив у нього і написав там «Коні не винні» та «Подарунок на іменини». Художні нариси «Хвала життю!» й «На острові», написані влітку 1912 р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис «Хвала життю!». Лейтмотивом нарису «На острові» також є ідея безперервності, вічності людського буття. Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не одному поколінню українських письменників. 29. Лісова пісня – вершина Лесиної драматургії Лісова пісня Лесі Українки – це твір, який належить до перлин не лише української, але й світової літератури. Він немов вінець, який сплела письменниця для неймовірно красивої, проте такої занедбаної самими українцями міфології. Це пісня нашим предкам і їхнім уявленням про світ. Леся, котра, наслухавшись байок старого дідуся з Волині, будучи малою дитиною, нажавши полюбила всіх цих магічних і загадкових істот, які ховаються від людського ока під покровом лісу, вони вабили та хвилювали Лесю-дитину, і всі ці хвилювання втілились у, без сумніву, найкращу з її поем. Не з античних сюжетів, а на «місцевому» матеріалі зродилася геніальна драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня». Це поетичний і трагічний твір про красу чистого кохання, про високу мрію людини, про її одвічний потяг до прекрасного, до людяного. Прекрасне в природі, як і в людській душі, ніколи не вмирає. В основі головного конфлікту «Лісової пісні» лежить вічна суперечність між високим покликанням людини й тією буденщиною, яка часто руйнує поезію людської душі. Драма переповнена образами, створеними народною уявою і реальними особами. Твір Лесі Українки — глибоко національна драма, в якій образи українського фольклору піднесені до високого філософсько-етичного узагальнення. Водночас, це — один з найпоетичніших творів вітчизняної літератури. Міфічні персонажі — Мавка, Перелесник, Лісовик, русалки, лісові істоти — відкрили широке поле фантазії для вирішення дійства в казково-феєричному ключі. Втіленням піднесено-прекрасного в драмі є образ Мавки, за народною міфологією юної лісової красуні-русалки. Леся Українка наділяє цей образ особливим соціально-філософським змістом. Мавка — це безсмертна, як сама природа, прекрасна мрія народу про щастя, про вільне творче життя. Велич Мавки-мрії — в її дійсності, в нерозривному зв’язку з людьми. Аналіз «Лісової пісні» показує, що Леся Українка дуже добре орієнтувалася у величезній кількості українських народних творів і виявила майстерність у відтворенні міфологічних постатей. Драматургія Лесі Українки є багатоплановою та поліфонічною. Тому яскравим прикладом виступає її шедевр «Лісова пісня», в якому поєдналися фольклорні елементи та міфологічне мислення. Унікальність структури цього твору надає багатий матеріал для його інтерпретацій. А синтетичність мислення, яка характерна міфу, дає можливість видам мистецтва шукати різноманітні трансформації використання цієї драми. До цього твору зверталися багато діячів мистецтва, які також використовували синтетичні жанри, а саме: опера, балет, кінематограф. Але всі митці додають міфологічному аспекту «Лісової пісні» сучасний сенс, бо міф — вічно живе джерело, необхідна умова й первісний матеріал для всякого мистецтва. 30.Аналіз ліричного твору Олександра Олеся. Олександр Олесь — один з найталановитіших співців кохання, пристрасті, радості від земної любові закоханої людини. Його вірш "Чари ночі" став однією з найулюбленіших у народі пісень "Сміються, плачуть солов'ї". "Життя — єдина мить, Для смерті ж —вічність ціла". Справді, наше життя пролітає як одна мить. За щоденними турботами ми не встигаємо рахувати не те що дні, а цілі місяці. Треба робити все, щоб не прожити життя марно, щоб залишити по собі гарну пам'ять нащадкам Весна — час, коли природа пробуджується від зимового сну. Люди, зачаровані красою оновленої природи, прагнуть співати, любити і жити, вливши "свій струмінь життя у шумляче море".) Поглянь, уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок воркоче. Відбились зорі у воді, Летять до хмар тумани... Тут ллються пахощі густі, Там гнуться верби п'яні. .(У поезії використано прийом обрамлення. Це ілюструється такою строфою, вміщеною на початку і в кінці поезії): Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди: "Цілуй, цілуй, цілуй її, — Знов молодість не буде!" На наш погляд, поет підкреслює, що навіть природа хоче допомогти закоханим. Солов'ї попереджують, що молодість у людини буває лише раз, так само, як і раз буває справжнє кохання, тому треба ловити кожну мить, насолоджуватися хвилина ми щастя з коханою. Про сенс життя, про журбу й радість, про мінливість днів розмірковує О. Олесь у поезії «Айстри», яка була написана в 1905 році. Це твір глибоко ліричний, хвилюючий та філософський. Не випадково музику до поезії написав М. Лисенко, а за змістом та мелодійністю вірш нагадує «Журбу» Л. Глібова. У поезії «Айстри» зображено сподівання квітів на сонячні дні, на вічну весну: І марили айстри в розкішнім півсні Протрави шовкові, про сонячні дні.-І в мріях ввижалась їм казка ясна, Де квіти не в’януть, де вічна весна… Квіти тягнуться до світла, до життя, але сподівання їх марні, як марними були надії людей на покращення життя після революційних переворотів. І вгледіли айстри, що жити дарма,— Схилились і вмерли… І тут як на сміх Засяяло сонце над трупами їх!… Отже, останні рядки носять оптимістичний характер. Автор підкреслює безперервність життя. Хоч у світі якийсь час і панує смерть, темрява, безнадія, але все мине, сонце засяє над Землею. Отже, поезія Олександра Олеся — це історія поневірянь, мук, трагедій і водночас надій, перемог і злетів. Яскравим прикладом жмутку полярно протилежних почуттів, незбагненних пристрастей є чудова поезія «Айстри». 31. Літературні угрупування в укр..літературі кін. 19-поч. 20 ст. |
|
Полонізми – це слова, їх сполучення або ідіоми, які потрапили в лексику... ПОЛОНІЗМИ ТА СЛОВА ПОЛЬСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ У ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ ПОЧ. ХХ ст. (на матеріалі творчості М. ЯЦКІВА – представника літературної... |
Київ. Поділ. «Воздвиженка» Мета проекту: Відкрити а також показати, нові імена сучасної української художньої школи різних напрямків |
|
ПЛАН РОБОТИ МИКОЛАЇВСЬКОГО ОЦНТ та КОР НА 2013 РІК м. Миколаїв, 2012 ... |
УРОКУ Просвітництво як літературна епоха. Розмаїття виявів літературного життя: виникнення (сентименталізму) та розвиток (класицизм, реалізм)... |
|
Календарно тематичне планування з зарубіжної літератури для 8 класу Художня література як мистецтво слова, її місце серед інших видів мистецтва. Місце національних літератур у всесвітньому літературному... |
Підручник з предмету "ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ" Декларації про держ суверенітет Укр 18. 12. 1990 Земельний кодекс УРСР, де земля, її надра, повітряний простір, ресурси, що знаход... |
|
Особливості використання засобів нових інформаційних технологій у... Жук Ю. О. Особливості використання засобів нових інформаційних технологій у навчально-виховному процесі професійно-технічного закладу... |
2-4 класи загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням молдовською... В процесі вивчення «Читання» реалізується розвиток комунікативного, естетико-морального, літературного, інтелектуального розвитку... |
|
ЖЕНО ЗАТ ВЕР Д ЖЕНО УКР (далі – Технічні умови) відповідають визначенням, що надані у «Правилах реєстрації і користуванні доменними іменами в домені.... |
1. Періодизація давньогрецької літ-ри Класичний період (7-4ст д н е.) З'являється лірика, драма, вникають перші прозові жанри: історіографія, ораторське мистецтво, філософські... |