1.Розвиток літ.жанрів на поч. 20 ст. Нові імена в укр.літературному процесі.
Література кінця XIX — початку XX ст.— найвищий етап художнього розвитку нової укр.літератури. Він характеризується дальшим розвитком і водночас оновленням художніх засобів і прийомів дослідження людини (психологізм, натуралізм, посилення суб'єктивного авторського начала), активним стильовим пошуком, урізноманітненням художніх напрямів і течій, їх складною взаємодією і співіснуванням (реалізм, імпресіонізм, неоромантизм, символізм, модернізм).
У цей час на ниві укр.літератури виступали представники кількох поколінь. Продовжували писати Іван Франко, Михайло Старицький, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Іван Карпенко-Карий і поруч з ними на сцену виступає плеяда молодих і видатних письменників: Леся Українка, М.Коцюбинський, О.Кобилянська, В.Стефаник, М.Черемшина, М.Мартович.
У літературу приходить нова творча генерація, що започатковує нову літературну школу. Виховані на кращих зразках вітчизняної літератури, збагачені европейским художнім досвідом, письменники кінця XIX — початку XX ст. найбільшу увагу приділяють філософському осмисленню становища людини в суспільстві, взаємозв'язку особи і суспільства, одиниці й маси. Посилена увага до внутрішнього світу людини, її духовності зумовила такі визначальні риси, як філософічність, інтелектуалізм, ліризм оповіді. Найбільш відповідними жанрами для втілення нового матеріалу стали інтелектуальна, ідеологічна чи психологічна драма і драматична поема (Леся Українка) та психологічна повість і новела (М. Коцюбинський, Марко Черемшина, В. Стефаник, Лесь Мартович, О. Кобилянська та ін.). Найвищого свого розвитку досягає українська проза, явивши так звану «нову школу» письма.
Письменники ведуть активні пошуки оновлення прози, зближуючи літературу з музикою, живописом, графікою. Захоплення письменників художніми прийомами інших мистецтв позначилося й на жанровому збагаченні прози. Новела як найпопулярніший у цей період епічний вид надзвичайно урізноманітнюється, причому авторські жанрові визначення вказують на близькість літературного твору до музичних (ноктюрн, імпровізація, фантазія, арабеска) чи живописних (етюд, ескіз, шкіц, фрагмент, об-разок, бризки пензля, малюнок, картина, акварель) жанрів. Під пером талановитих новелістів Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Гната Хоткевича кожен з таких підзаголовків ніс важливе ідейно-емоційне навантаження. Взагалі проза початку XX ст. багата авторськими визначеннями жанру. Крім уже названих, трапляються й такі, як «фотографія з натури», «психологічна студія», «психограма», «мініатюра», «новелетка», «настрій», «враження».
2. Світові образи і сюжети в творчості ЛУ
Леся Українка черпала зі скарбниці античної міфології та Книги книг — Біблії, надаючи їм коли узагальненого світового звучання, а коли й виразно національного.
Багата на зазначені поетичні образи і мотиви поетична спадщина Лесі Українки. Вражає поезія із циклу «Осінні співи» «Ніобея», у якій поетеса розкриває страждання матері, що втратила всіх своїх дітей. Монолог Ніобеї (за грецьким міфом, горда своїми численними дітьми, вона посміялася з Латони, яка мала лише двох, за що і була покарана Артемідою та Аполлоном, які вбили всіх дітей Ніобеї) — це потік болю, але не каяття. Згадуючи кожну дитинку, ридає закам'яніла страдниця, прагнучи забуття і смерті, а не вічних мук у вигляді кам'яної статуї: «Мертва ж бо я і тепер, а тільки живі мої сльози...» Не менше насичений стражданнями жінки вірш «Дочка Ієфая», написаний під впливом біблійного переказу про одного із ізраїльських суддів, який за перемогу в бою над ворогом дав слово принести в жертву свою єдину дочку і виконав свою обіцянку. Хоч і покірна волі батька, проситься дівчина востаннє поглянути на сонце, гори, зустрітися з подругами, заспівати прощальну пісню про прекрасне життя:
Поетеса переймається стражданнями кожного свого ліричного героя, розуміє їх, бо й сама приречена була все життя на муки.
Мабуть, найбільше біблійних та античних образів і сюжетів є в драматичному доробку Лесі Українки. Згадати хоча б такі твори, як «Одержима», «Вавілонський полон», «На руїнах», «В катакомбах», «Іфігенія в Тавриді», «Оргія», «Кассандра» тощо. Особливо хочеться зупинитися на двох із них. У драматичній поемі «Одержима» письменниця по-новому осмислює образ Христа. Вона пише про нього як про чоловіка, в якого можна закохатися і віддати життя, але не за вчення, а за саму людину. Міріам дорікає всім тим, хто дозволив розіп'ята Ісуса, не врятував його, в безсиллі кидає вона в натовп прокльони, знаючи, що за це її заб'ють камінням, і гине з іменем коханого на устах:
Надзвичайно цікавим і оригінальним філософським художнім твором, у якому показані трагічні події з історії Троянської війни, є драматична поема «Кассандра», у якій Леся Українка переосмислює роль пророка в суспільстві. Згідно з міфом, Кассандра була проклята богами: її пророцтвам, які завжди здійснювались, ніхто не вірив. Хоч і чує вслід лише прокльони за пророкований жах, але не може Кассандра приховувати правду. І зовсім по-іншому робить Гелен, віщуючи людям те, що вони хочуть почути: «Що правда? Що неправда? Ту брехню, що справдиться, всі правдою зовуть». Леся Українка подала глибоку психологічну характеристику своєї героїні. Драматична поема «Кассандра» стала одним із найкращих філософських творів письменниці, високо оцінених критикою.
Отже, Леся Українка широко використовувала біблійні сюжети та античну міфологію у власній творчості, часто докорінно переосмислюючи певні образи. Такі твори, як «Оргія», «Одержима», «Кассандра» є перлинами української літератури.
3. 42. Аналіз новели кобилянської "битва"
У деяких своїх творах Кобилянська подає чудові картини буковинської природи,яка проходить через душі героїв, стає співучасником їхніх радощів і смутку. Одним з таких творів є новела «Битва» (1895), в якій письменниця виступає проти грабіжницького ставлення до своєї землі тих, хто продає її, нищить, живе заради грошей, і тих, хто спокійно спостерігає за цим.
У новелі "Битва" природа у центрі твору. Тут письменниця ставить проблему захисту рідної природи, відтворюючи картини варварського знищення буковинського лісу жадібними промисловцями. Вперше в українській літературі головним персонажем стає природа, "зелена Буковина". На початку новели авторка подає надзвичайно привабливі описи буковинської природи, вони викликають замилування, захоплення в читача. Гармонія природи порушується прибуттям локомотива, який привіз людей, що будуть рубати віковічні смереки. Ніби вирок звучать слова одного з прибулих, котрий визначає дерева, щоб найбільше "зрубати". Після цього в природі ніби наростає протест, бо з невеликого дощу постає, нарешті, буря, грім, блискавки, котрі розколюють найстаріші смереки. Відчуття трагедії, яка насувається, О.Кобилянська підкреслює змалюванням картини дощу, який падає "голосно і хлипаючи".
Те, що потім відбувається в лісі письменниця називає битвою і змальовує її ніби через сприйняття самих дерев, які повинні бути зрубані. Тих, хто прийде до лісу з сокирами, вони сприймають, як ворогів, а вся природа немов оживає, стає до бою за своє існування. Так, зелений мох усипається під ногами нападникв, і вони, сковзаючи по ньому, падають. З-під коріння дерев виповзають гадюки і кусають "героїв", непрохіною стіною стають на шляху убивць кущі дикої рожи, до них приєднуються молоді ялинки не дають проходу павуки зі своїм павутинням, спокій який порушено, на шляху стають піраміди мурашників. Але все даремно, бо людина-потвора виявляється сильнішою. Зрубані дерева лежать, як побиті люди. Авторка називає їх "трупами", і все ж вони продовжують боротися, бо коли їх скочували з гір униз, вони відбирая.
Донесенню задуму письменниці до читача сприяє жанрово-композиційна структура твору. Новела складається з дванадцяти фрагментів, кожний з яких несе самостійне образне навантаження, водночас розділи органічно поєднані емоційною тональністю. Тому й відносила Леся Українка «Битву» до «симфонічного» жанру, де змальовані картини постійно супроводжуються ліричними відступами. Персоніфіковані пейзажні описи і душевні переживання автора зливаються в новелі «в одну нероздільну гармонію».
4. Новаторство драматургії В. Винниченка
Драми Володимира Винниченка відіграли важливу роль у культурному відродженні українського народу. Їхня тематика була цілком традиційною - дослідження людської особистості, морально-психологічне випробовування внутрішніх сил людини у боротьбі за утвердження свого «я». Але інтерпретація цих тем і морально-етичні проблеми, що поставали з творів Винниченка були новаторством в українській літературі початку 20 ст.
Винниченкові п’єси руйнували канони сценічного дійства, які плекав етнографічний, романтично-сентиментальний і водевільно-розважальний український театр. Герої цих п’єс прагнули незалежності від будь-кого і будь-чого: юрби, моралі, приписів, умовностей. Вони прагнули бути «чесними з собою». Але, як зазначав сам Винниченко, ніхто з його героїв не був по-справжньому «чесним з собою», оскільки вони лише прагнули цього.
Зоряним часом Володимира Винниченка були 1910-1912 роки. У цей час він пише свої п’єси «Базар», «Брехня», «Співочі товариства», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Дочка жандарма», «Натусь», «Молода кров», згодом були написані «Мохноноге», «Мементо», «Гріх», «Кол-Нідре», «Над», «Великий секрет», «Пророк».
Мабуть найбільшим успіхом користувалася п«єса «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», опублікована вперше у 1911 році. Але перша світова війна ускладнила її появу на сцені. Вперше вона була поставлена у 1917 році.
Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом.
Драми Володимира Винниченка - це стихія, бунт, виклик самому життю. Сміливістю тематики (свідомість та інстинкти, мораль і статеві проблеми, честь і зрада) драматург часто, на думку критики, виходив за межі дозволеного. Керуючись своїм відомим принципом “чесності з собою”,Винниченко піднімає завісу, проникає у найпотаємніші схови психології і проводить експерименти на людській душі.
Всього Винниченко написав 23 п’єси, прагнув “художньо освоювати гострі соціально-політичні й моральні проблеми свого часу”Він прагнув завжди бути самим собою, нікого не наслідувати, виражати своїх почуття “особистими фарбами і формою”. І саме це, мабуть, дало змогу уявити світові нову форму мистецької діяльності.
5. Творчість Марка Черемшини
Видатний український письменник-демократ і культурно-громадський діяч Марко Черемшина увійшов в історію української літератури як талановитий майстер слова, співець знедоленої Гуцульщини. Його самобутня творчість всебічно відбиває тяжке життя українського трудового люду колишньої Буковини й Галичини в умовах царювання Австро-Угорщини і панської Польщі. Глибокий і всесторонній знавець селянського життя і побуту Марко Черемшина показав у своїх творах колоритну панораму життя гуцульського села впродовж понад чверті століття. Марко Черемшина здійснив творчий подвиг, написав головну книгу свого життя, у якій з великою художньою силою показано три етапи повільного вмирання гуцульського села: в «Карбах» воно задихається в лабетах злиднів, безземелля, марновірства, темноти, соціального гніту, в циклі «Село за війни» — воно «вигибає» під пострілами обох воюючих армій, у «Верховині» його прибирають до рук нові пани і орендарі, ласі до чужого шматка, руйнуючи його матеріально і морально.
В старших класах гімназії Марко Черемшина розпочав свою літературну діяльність. Влітку 1895 р. він написав драму «Несамовиті» і надіслав її на конкурс, оголошений львівським журналом «Зоря». У драмі показано життя сільської молоді, яка боролася з соціальною несправедливістю, темрявою і забобонністю селян.
Марко Черемшина — один з найбільш «фольклорних» українських письменників. Усна народна поезія — відчутний складник його оригінальної літературної творчості. Вона присутня і в виборі сюжетів, і в композиції, і в змалюванні образів, і в мовностилістичних засобах кожного твору, і в інтонації розповіді. Народні пісні, голосіння, казки, оповідання, прислів'я і приказки, народне образне слово, вплетені в авторський текст, сприймаються як невіддільна його частина. У «Автобіографії» Марко Черемшина зазначав: «Етнографічних матеріалів я не збирав, бо сам був тим матеріалом, пересякнувши наскрізь народними піснями та казками із самого малку. Я виріс серед співанок, та казок, та сопілок, вдихав їх в себе і віддихав ними». Отже, художнє світобачення і світосприймання письменника було глибоко народним, йшло від народних джерел. Трагізм народного життя у конкретно-історичних обставинах того часу, узагальнений в усній літературі народу, знайшов своє відображення у трагічних образах і життєвих колізіях оповідань, малих фейлетонів, новел, образків і ескізів Марка Черемшини. Це не декоративне оздоблення, не зовнішнє запозичення фольклорного матеріалу, а органічне злиття з ним. Літературно-фольклорний симбіоз — характерна риса самобутнього таланту Марка Черемшини.
Марко Черемшина був свідомий свого громадянського покликання і письменницького обов'язку. Якщо перші написані ним твори були на теми «з великоміського життя», про «ледові квіти» і «заморожені фіалки», то дуже скоро він зрозумів своє покликання, раз і назавжди визначив напрям своєї творчості, присвятивши її життю того середовища, в якому народився, серед якого жив і яке найкраще знав. Як і В. Стефаник, він став «поетом мужицької розпуки», не шукав на селі ні етнографічної екзотики, ні поетичної ідилії, а сприймав його таким, яким воно було,— темним, забобонним, убогим, знедоленим, прибитим віками безпросвітньої нужди і зневаги, що не бачило ніякого виходу із своєї приреченості. Основа творчості Марка Черемшини глибоко соціальна. На самому початку своєї літературної діяльності молодий письменник висловив своє ставлення до села і його соціальних контрастів.
6. Аналіз поетичного циклу Лесі Українки «Сім струн».
На початку 1893 р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки – “На крилах пісень”, яка, за оцінкою Франка, становить без сумнівунайважливіший поетичний здобуток української оригінальної літератури за1892 рік.
Збірку відкриває цикл патріотичної лірики “Сім струн”, з якого постаєобраз “бездольної матері” України. “Сім струн” – входження у світ музики, перебування в ньому поетичного слова, опанування жанрів, близьких до музичних, пошук особливих смислів і своєрідних мелодій. А музичні терміни в циклі, що вимагають нашого найточнішого тлумачення, – яскраве свідчення полімистецького мислення його авторки.
Щира любов до Батьківщини є лейтмотивом поетичного натхнення поетки взагалі й трьох перших віршів патріотично-музичного циклу зокрема. Три струни негучної кобзи зроджують три різні, але рівнонапрямлені співи. Це врочистий гімн «DО», весела пісня «RЕ» і ніжно-мужня колискова «МІ». Перша пісня «від серця» адресується бездольній матері-Україні. Вислів національно-патріотичного вболівання тут — у колі образного світу інтелігентної душі та народної пісенності. Започаткований у другій і продовжений у наступних строфах мотив шукання «схованої долі незнаної» взагалі є загальним місцем української поезії та фольклору. На цей раз пошуки долі виходять за межі фольклорного поля, хоча характер тропів («синєє море», «чисте поле») адресує читача до його епічних жанрів.
«RЕ» притаманне драматичне розгортання конфлікту між прагненнями ліричного героя — а це постать мужня, вольова — та суспільними обставинами й особистими настроями. Наснажений, емоціями героя його монолог-долання несприятливих умов («грізних, чорних хмар» «негодоньки» доби реакції, «пригодоньки»-хвороби) позначений цілком природним для авторки злиттям народнопоетичної образності з її власноюр.
Інтонаційне багатство виявляє й колискова «МІ» — одна з кращих в українській ліриці. У колисковій, руйнуючи канон камерного жанру, поруч із присиплянням, роздумом над синовим майбуттям, по-бойовому звучить мотив долеборства. «МІ» — вияв поглиблення її світогляду, вміння творити витончену мелодійність вірша. Ця незвичайно- «звичайна колискова пісня під пером Лесі Українки стає маніфестацією громадянського настрою кращої частини сучасного письменниці жіноцтва»59. Чотири заключних поезії циклу позначені переходом від літературно-фольклорної співдії до культивування вишуканих форм вірша (сонет, рондо, септима). Нечисленні народнопісенні аплікації виконують тут функцію, не значнішу за тло внутрішньої дії («гай, зелен розмай» у «SOL») чи стилістичних-вкраплень (в «LА»).
7. Поетичні збірки Лесі Українки. Загальна характеристика.
Леся Українка писала вірші впродовж всього свого життя. Перший свій вірш вона написала, маючи всього дев’ять років, останній – у 40 років.
Поетична спадщина Лесі Українки вміщена у збірках "На крилах пісень" (1893), "Думи і мрії" (1902), "Відгуки" (1913).
Перша поетична збірка Лесі Українки "На крилах пісень" вийшла у Львові на початку 1893 року. Збірка складалася із шести поетичних циклів, біля тридцяти віршів поза циклами, поем "Самсон", "Місячна легенда", "Русалка". У творах молодого автора переважають громадянські мотиви, мужні інтонації , життєво стверджуючий настрій. Першим акордом було патріотичне звернення до рідного краю - "До тебе, Україно, наша бездольная мати, струна моя перша озветься". Так починався цикл "Сім струн", якій відкривав книжку. Безкомпромісне - "Або погибель або перемога" - стало наскрізним мотивом циклу "Сльози-перли". Як кредо молодої поетеси прозвучав вірш "Contra spem spero". Та особливе місце у збірці зайняла поезія "Досвітні огні". Вдалій знахідці - образові досвітніх огнів, які засвідчують люди робочі, судилося стати не лише символічним у творчості Лесі Українки а й, певною мірою, символом доби - таке художнє узагальнення соціально-історичних явищ містив він у собі. До збірки ввійшла також пейзажна та інтимна лірика - цикли "Подорож до моря", "Кримські спогади", "Зоряне небо". Світ природи в уяві поетеси - це країна сонця і золистої блакиті. Перша поетична збірка Лесі Українки "На крилах пісень" засвідчувала прихід в українку літературу нової сили, потенціальні можливості якої були незаперечними. Вона збагачувала національну поезію новими мотивами, образами, урізноманітнювала ритмічну і строфічну будову вірша. Слідом за Франком її автор застосовує в українській поезії принцип циклування, який розширював межі й можливості ліричних жанрів.
1899 року у Львові виходить друга збірка поезій Лесі Українки - "Думи і мрії". Це було етапне явище української поезії кінця ХІХ – початку ХХ століття.Нова поетична збірка Лесі Українки відзначалася чіткою, викінченою композицією, ідейно-тематичною цілеспрямованістю. Її відкривала поема "Давня казка", і цей зачин звучав як голос поета-громадянина, з позиції якого виступив автор. Він утверджував силу поетичного слова-діла, високе призначення митця як виразника інтересів народу. Наступна поема - "Роберт Брюс, король шотланський" - це хвилююча розповідь про доблесного ватажка шотланського народу в боротьбі проти англійських завойовників. За поемами йшли три поетичні цикли: "Мелодії", "Невільничі пісні", "Відгуки", які далі розвивали тему покликання поета, Вона особливо гостро і безпосередньо знайшла втілення у віршах із красномовними заголовками - "Поет під час облоги" та "Слово, чому ти не тверда криця". Другою важливою прикметою нової збірки було утвердження героїчного, що характеризувало авторську концепцію нової людини, сформованої на межі двох століть. Зміст і форма художнього вираження героїчно відповідали духові часу, його вимогам і потребам.
Третій поетичний цикл, уміщений в збірці "Думи і мрії", - "Відгуки". Він являє собою справді своєрідні відгуки на різні життєві події і явища. Деякі з них - це вірші-послання до друзів: "До товариша", "Весна зимова", присвячені Михайлу Кривинюку, "…Порвалася нескінчена розмова…" - Сергієві Мержинському. В цьому циклі привертає увагу широке використання автором мотивів і образів світової літератури, їх оригінальна інтерпретація.
Цілковиту роль мав Франко, коли в статті "З останніх десятиліть ХІХ віку" писав: "Говорячи про українських поетів сеї доби, може, на перше місце поставити Лесю Українку. Се талант сильний, наскрізь мужній, хоч не позбавлений жіночої грації й ніжності".
8. Повісті М. Коцюбинського. Тематика і проблематика
Однією з провідних тем української літератури є тема землі. І це не випадково. Одним із кращих творів про землю є повість М.Коцюбинського «Fata morgana», в якій наскрізним є образ землі. Навколо нього, як навколо осі, обертаються всі події і людські долі, радощі і трагедії. Кульмінація твору — картина, коли над людьми заполум’янів прапор із священними словами «Земля і воля». Бо без землі воля для селянина — не воля, бо проблема землі, взаємозв’язку між землею і людиною і взаємозалежності між ними як тоді, так і сьогодні і завжди чи не одна з найгостріших, у якому б аспекті її не брати, з якого боку до неї не підходити — економічного, морального чи екологічного.
Маланка молиться на землю, як на ікону. В ній не тільки порятунок від злиднів, а передусім велике людське щастя. Вона мріє про землю, прагне землі, земля їй сниться. Це не жадоба збагачення, а найчистіша, найсвятіша селянська любов до землі. Мрія працювати на землі — це єдине, що тримає Маланку на цьому світі.
У «Тінях забутих предків» виявився погляд автора на нерозривний зв’язок історії народу, його психології, його ментальності з його буттям. Невідворотний плин історії всього людства вбачається у картині життя одного з численних народів світу — гуцулів.
Проблема життя і смерті, мабуть, найголовніша у творі, бо до неї так чи інакше звертається кожна людина. Так і герої повісті «Тіні забутих предків» по-різному судять про це. Здається, життя тут нічого не варте, бо надто легко може обірватися чи у боротьбі з суворою природою гір, чи у безглуздій бійці двох ворогуючих родів, чи ще де. Звідси й гірке міркування під час похорону Івана Палійчука: «Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт…»
У повісті подано багато картин побуту, і всі вони освячені працею. З малих літ Іван, як і кожен хлопчик його віку, «мав обов’язки — його посилали пасти корів». Потім робота ускладнювалася, і ось уже ми бачимо злагоджену роботу вівчарів, серед яких і Іван, на полонині. Благословенна їхня праця і їхня майстерність. Твір насичений такими описами. Це й не дивно, адже сенс життя цих людей — у праці. Жити, працювати, любити — така формула щастя.
Герої повісті «Тіні забутих предків» по-різному розуміють кохання. Для одних, як для Палагни та Юри,— це пристрасть, це виклик моралі, бо головне в житті, за словами Палагни,— «набутись» на цьому світі, порадіти. Для інших, як для Івана та Марічки,— це світле чисте почуття, овіяне поезією, омріяне серед свіжості зелених царинок і лісів. Не випадково природа наділила їх талантом відчувати красу світу, вмінням жити у гармонії з усім живим.
Проблеми, розглянуті автором у повісті, філософського плану: справжня краса, сенс життя і ставлення до смерті, людська мораль, гармонія людини і природи, проблеми соціального буття народу. Саме це коло питань окреслює проблематику повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» і визначає її мистецьку етичну цінність.
9.Новела «Сини»
Сам Стефаник стверджував, що «Сини» написані для наших жовнірів, які повернулись з визвольної боротьби. Але є ще одна тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість. У кількох новелах Стефаника змальовано ті родинні драми, які породила війна. Майстерно змальовано в його творах трагічні людські долі. А Максим, герой новели «Сини», дійсно лишився сам, і не він один...
Страшну трагедію батька, який втратив своїх синів, майстерно розкриває автор у своєму творі. Перед читачем постає жива картина розпачу селянина, який від горя, мов божевільний, звертався до жайворонка.
Свого героя, його оточення, природу Стефаник малює лаконічно, добираючи найпотрібніші деталі. Змальовуючи образ Максима на початку новели «Сини», письменник подає його портрет, але, крім портретної характеристики, розкривається настрій. Герой постає перед читачем як живий — з сивим волоссям, змученим обличчям, з нервовими рухами. Портрет, поданий письменником у розвитку, дозволяє уявити не тільки зовнішність героя, а і його внутрішній стан.
Портретна характеристика доповнюється ще кількома деталями в кінці новели, коли читач вже пройнявся душевними муками самотнього батька: «До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю».
Неперевершений психолог, Стефаник геніально змалював горе селянина. Особливість композиції полягає в тому, що твір являє собою майже суцільний монолог старого Максима, який виплескує свій біль, жаль і розпач всьому світові. Після короткої експозиції, у якій відбувається знайомство з героєм, старий Максим галасує під час оранки на полі через загибель синів. Але вражаючими є не його думки вголос, а стан напруги, тривоги, збентеження, злості й зворушливості.
Внутрішній монолог веде читача від осиротілої хати, куди герой не поспішає повертатися з поля, до спогадів про дружину і синів. Потім перебивається побічними міркуваннями і реакціями на зовнішні подразники (поранені ноги, спів жайворонка). Переплетення цих думок, їх швидка зміна роблять картину вражаючою і художньо переконливою.
Кульмінацією твору у новелі «Сини» є звернення до Бога. У хвилини напруги герой сумнівається у всемогутності Бога-отця, бо немає такої міри, щоб зміряти горе батька, що втратив синів. Його (горе) ні з чим не порівняєш, хіба з муками Святої Марії: «А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох».
10. Проблема традицій і новаторства в укр..л-рі кін.19 – поч..20 ст.
|