Уроку

4.Музична розминка.

А ще козаки дуже люблять співати. Давайте пригадаємо козацькі пісні.

5. Слово вчителя – історія Вільного Козацтва.

Так склалося, що саме Черкащина є осередком українського козацтва, яке в усі часи, в усі епохи піднімало український люд на боротьбу за волю, за незалежність. В 2007 році виповнилося 90 років від дня створення Українського Вільного Козацтва, яке від початку свого існування, а саме з квітня 1917 року, виступило, як організація територіальної самооборони українського населення, як форма державної влади, як національна державотворча народна організація.

Тому сьогодні я хочу ознайомити вас ще з однією сторінкою історії українського козацтва. Мова піде про 1917 рій, який був надзвичайно складним для України. Революція, затяжна війна та розруха не сприяли становленню державності та національному відродженню. І тут маємо приклад того, як найсвідоміші українці бралися за творення основ державного устрою.

Якщо історія народу – це історія збройної боротьби за його свободу, то перервану українську історію було відновлено саме в Гусаковому. І саме від Гусаківської сотні Вільного козацтва почалась Українська революція. На Звенигородщині, в селі Гусакове, 23 квітня 1917 року був започаткований Всеукраїнський рух – Вільне козацтво.Ініціатором його створення був місцевий селянин Никодим Смоктій. На сходці, що відбулася 23 квітня 1917 року, він запропонував організувати таке формування для самооборони і охорони порядку. Його підтримали односельці та жителі сусідніх сіл, оскільки Гусакове було волосним центром. Поваливши погруддя Миколи ІІ перед волосною управою, козаки, озброївшись хто чим зміг, під орудою курінного отамана Смоктія роззброїли в Звенигородці поліцію і встановили там українську владу.По тому вирушили селами повіту, влаштовуючи там мітинги та записуючи в козаки.Чимало жителів Неморожі влилися до формувань Вільного Козацтва.

Сотня Вільного козацтва швидко зросла до 240 осіб. Невдовзі з сіл волості було створено курінь. У Гусаковому забив гарячий пульс української історії. Виникали козацькі курені й в інших волостях Звенигородського повіту. Зокрема в Тарасівці, Козацькому, Лисянці. Наприкінці квітня 1917 року у Звенигородці відбувся вже повітовий з'їзд Вільного Козацтва. Кошовим Звенигородського коша було обрано Семена Гризла, котрий походив з селянської родини Катеринополя. На козацькому з'їзді у Звенигородці було прийнято такі постанови:

• 
  Вільне козацтво організовано для оборони вольностей українського народу та охорони ладу.
  
• 
  Вільне козацтво є територіальною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші 18 років.
  
• 
  Не можна приймати до організації людей, ворожих українській справі, а також тих, хто мав кримінальні злочини.
  
• 
  Всіма справами організації завідують ради козацької старшини.
  
• 
  Командна старшина є виборною.
  

Підрозділи Вільного Козацтва створювалися за принципом козацького війська часів Хмельниччини. Основним підрозділом була сотня, чисельністю від 55 до 700 чоловік. Сотні об'єднувалися у курінь, курені – в полк, а полки цілої округи становили кіш. Старшина була виборною. Сотенна старшина складалася з сотника, писаря, скарбника, хорунжого, бібліотекаря. Мала сотня свій прапор, канцелярію,бібліотеку.

Зі Звенигородщини дух козацтва поширився й на інші повіти й губернії України. Вже наприкінці 1917 року в лавах Вільного Козацтва нараховувалося понад 60 тисяч чоловік. Розпочалася підготовка першого Всеукраїнського з'їзду Вільного Козацтва. З'їзд проходив 3 жовтня 1917 року в Чигирині. Прибуло 200 делегатів від Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини,Херсонщини і Кубані. Відкрити з'їзд було доручено кошовому отаману Звенигородщини С.Гризлу. На почесного отамана всього Вільного Козацтва обрано командира 1-го Українського корпусу, царського генерала П.Скоропадського. Місцем розміщення управи було визнано Білу Церкву. З'їзд звернувся до всіх громадян, закликаючи зберігати спокій, охороняти волю та права українського народу, закладати кінні та піші загони у селах, волостях, повітах, губерніях. Вважалося, що Вільне Козацтво врятує Україну від анархії та безладдя. Генеральний секретаріат затвердив статут Вільного Козацтва.

14 лютого 1918 року після висловлення недовіри С.Гризлу, козаки Звенигородського коша обирають нового отамана – Юрія Тютюнника. Завдяки наполегливій роботі Тютюнника з особовим складом, Звенигородський кіш став одним із кращих серед вільнокозацьких формувань.

У травні-червні 1918 року козаки готувалися до боїв з німецькими військами.

Читаючи мемуари Юрка Тютюнника про повстання на Звенигородщині, розумієш, що німців лише тоді почали бити, як вони взялися захищати російські “каратєльниє отряди”.
Юрко Тютюнник зафіксував такий вислів звенигородського козака: “Кацапські кадети поховалися, а німці їх обороняють”. Більшовики зі своїм “рускім духом” забралися геть... Але минуло не так багато часу, як у розграбовані селянами маєтки потяглися московські, польські та інші поміщики. Почалися селянські протести проти їхнього повернення, бо хлібороби не хотіли добровільно повертати вже поділену панську землю, реманент, худобу, ще й платити контрибуцію за понівечений маєток. Для наведення порядку слідом за поміщиками в їхні колишні села приходили загони, які в народі назвали каральними, бо керували ними російськомовні офіцери, переважно москалі, та й склад їхній – і дії! – були типово московськими. Тож повстали люди конкретно проти них, проти “кадетів”, “руських”, яких на Звенигородщині називали частіше кацапами. Повстання, дійсно, було всенародним. Вільні козаки нікому із земляків не дали відсидітися – багнетом під бік, рушницю в руки і у бій.
Повстання заіскрилося в чумацькому селі Орли, що під Лисянкою. Другим повстало село Ганжалівка, що за дві вести від Орлів. Більшість “кадетів” перебили, а решта втекла до Звенигородки. “Бій під Лисянкою був сірником, кинутим у порох, – писав Юрко Тютюнник. – Блискавкою облетіла вістка цілий повіт, що вийшов наказ бити “росіян-кадетів”. На другий день німці вирушили втихомирювати Лисянку. Та дійшли тільки до Хлипнівського лісу. Кругом вже палало повстання.
Тим часом залишки “карателів”, що заховалися у Звенигородці, зробили випад на Озірну, що за дві версти від повітового центру. Та озіряни розбили москалів і, переслідуючи їх, увірвалися до Звенигородки. Тут вже слово мусили сказати німці. Під їхнім вогнем селяни на якийсь час відступили.
“ – Німці боронять кадетів! – ось клич, що пригнав під Звенигородку селян повіту”.
Звідусіль сунули на повітове місто хмари хліборобів. “У селян був страшенний підйом. Під Звенигородкою зібралося близько п'ятнадцяти тисяч озброєного люду; при потребі можна було викликати ще два рази постільки, – писав Юрко Тютюнник, – була артилерія. Кожне село являло собою озброєний табір”.
Один із боїв проти німецького загону стався неподалік Гусакового, в Паламарчиному Яру. Тут зробила на них засідку Гусаківська сотня Вільного козацтва. Керував боєм Грицько Іванченко, гусаківський сотник. А з другого боку вдарив вільхівський отаман, георгіївський кавалер Софрон Кравченко. Брав участь у цьому бою і український скульптор Калень Терещенко. Він мав у руках лише дерев'яний спис. Був у лаві, що йшла житами з Попівки.Чимало буйних вільнокозацьких голів з Тарасівки, Неморожі,Княжі полягло в тому бою.

Побили німців у той день у Паламарчиному Яру (у вибалку Строканка), “за п’ять хвилин”. 32 німці зупинили свою ходу на нашій землі. Загинуло й кілька вільних козаків.
Тож німецький курінь до Звенигородки не дійшов. А мав він допомогти німецькій залозі, що завзято боронилася від тисяч повстанців, які “перли і перли” (вислів Ю. Тютюнника) на це повітове місто. Довідавшись, що допомоги вже не варто сподіватися, залога Звенигородки капітулювала. “Непереможний” німецький солдат викинув білий прапор.

Про описані події пропоную переглянути уривок з фільму Р.Коваля „Вільне Козацтво”
(демонстрація фільму)
Ще декілька років боронилися від насильства роздріблені селянсько-козацькі загони.Селяни не бажали повернення старого царського ладу,проте в силу своєї відсталості не знали, яким ладом слід його замінити.Після 1919 року того козацтва, яке було закладено Н.Смоктієм вже не було. Чимало вільнокозаків влилося в підрозділи Червоної армії, значна частина увійшла до складу армії Української Народної Республіки.

Підсумовуючи діяльність Вільного Козацтва Звенигородщини, треба сказати,що воно відіграло значну роль як в історії нашого краю, так і в історії України.Однак через відсутність належного верховного керівництва, виваженої кадрової політики, а головне – через недооцінку його тогочасними українськими урядовцями і політиками, Вільне Козацтво використало далеко не всі свої можливості, патріотичний і бойовий потенціал й загинуло,лише взявшись виконувати вготовану йому місію.
6. Відомі постаті. Михайло Іванченко.
Першим,хто взявся за глибоку розвідку виникнення й діяльності Вільного Козацтва, є житель села Гусакове, син сотника Вільного Козацтва Григорія Іванченка, письменник, художник, краєзнавець Михайло Іванченко. В 2006 році вийшла його книга „Дума про вільних козаків”- це роман-хроніка створений на основі записів автора розповідей вільних козаків та досліджень документів Матеріали проілюстровано фотографіями.

Михайло Іванченко
Тяжким був життєвий шлях М.Іванченка.За радянської влади пензлем заробляв шматок хліба. Мав такий родовід, що на роботу не брали. У 1933-му батько подався на заробітки до Краматорська. Від голоду вмерла менша сестра,написав батькові листа: ”Приїжджайте, бо нікого не застанете”.Оля так і лежала непохованою — мати нездужали, а він боявся. Поховав батько. Батько ще п’ять років пожив, а в 1938-му його арештували. Востаннє бачив його, як полуторка повезла на Умань, де розстріляли як „врага народу”.

Після школи вступив до сільгосптехнікуму в Тальному. Навчання для дітей ворогів народу було платним. Михайло ходив на цукрозавод розгружати вагони, заробляв три рублі за зміну. В їдальні велика миска вінегрету коштувала 30 копійок. Пальто від старості протерлося, світилося наскрізь. Коли заходив до аудиторії, ішов боком, щоб дівчата не бачили. На фронт 17-річного Іванченка не взяли.

Вивезли до Німеччини. Фарбував танки в містечку Фарель, що на березі Північного моря. „З товаришем Володею надумали тікати — на ходу стрибнути у військовий ешелон. Гайнули в поле, сховалися під вербою. Як уперіщив дощ, побігли до поїзда в розмоклих черевиках. Не встигли. Попадали на землю й плачемо, бо назад вернутися — розстріляють. Стрибнули на наступний поїзд. У Клопенбурзі начальник станції, такий дебелий німець, зняв нас. Відправив нас на глиняний кар’єр у місто Шаррей. Там на нарах побачив український журнал ”Дозвілля”. Редактор Спиридон Довгаль — бувший батьків побратим. Надіслав йому пару віршів, надрукували.”- згадує М.Іванченко.

Іванченка звільнили англійці генерала Монтгомері та польський корпус Андерса. А вже наступного дня прийшли совіти, забрали мене в армію. Служив в одній частині з Олесем Гончаром біля озера Балатон.

За кілька місяців до демобілізації Михайла Іванченка заарештували - остарбайтерка привезла новий журнал ”Дозвілля”. Парторг побачив вірш і стукнув, куди слід. Дали Іванченку 10 років лагерів на північному Уралі. Там рік вважався за два. Голодував. Коли ”доходив”, положили в лікарню. Як очуняв, змусили виносити трупи померлих. Кожному покійнику сокирою розрубували груди. „Виносимо, а вахтер у білому полушубку розгортає простиню і перевіряє розруб у грудях. Потім бере молоток із довгою ручкою і б’є ним мерця у висок. Так сильно боялися, щоб ніхто не втік.” Додому повернувся 1954-го. За неблагонадійність 12 разів звільняли з роботи. Надрукував десяток книжок. Найбільша — роман ”Дума про вільних козаків”.Нині Михайло Іванченко – член Спілки письменників.
7. Нащадки козацького роду.
Щороку 14 жовтня відбуваються урочисті заходи до Дня українського козацтва. Козацькі організації України відіграють важливу роль у житті держави. Розвиток козацького руху підтримує Президент України Віктор Ющенко. Так, на засіданні Ради українського козацтва у Каневі Президент України Віктор Ющенко закликав широко залучати козацтво до процесів національного примирення, завершення формування реєстру козацьких святинь українського народу та прийняття Верховною Радою України Закону «Про українське козацтво».

Назва Вільного Козацтва зафіксована в Україні державними нормативно-правовими актами як Всеукраїнський козацький рух. Представниками цього руху є нащадки козацьких родів, окремі громадяни, які вважають себе козаками, та козацькі громадські організації, які відстоюють національну козацьку ідею, сприяють захисту політичних, економічних, культурних та історичних досягнень Українського народу, беруть участь у забезпеченні духовного розвитку, фізичного здоров'я та високої моральності українського суспільства, використовуючи набутки багатьох поколінь своїх попередників.

В Україні діє Всеукраїнська дитяча громадська організація „Козаченьки”.

У Звенигородському районі у Козацькій загальноосвітній школі діє Козацька республіка “Молода Січ”. Молодіжні козацькі коші діють у селах Стецівці, Юрківці. На території Черкаської області зареєстровано 22 козацьких формування, з яких 14

(473 особи) – з охорони громадського порядку. При Звенигородському краєзнавчому музеї діє науково-пошукова експедиція “Спадщина”. Виконується ряд заходів щодо упорядкування пам’ятних місць, пов’язаних з історією козацтва.

На гербі Звенигородського району зліва щит тримає козак,озброєний шаблею і мушкетом,взятий із сучасного герба міста Черкас – центру області. Ця геральдична фігура козака уособлює роль краю у визвольних змаганнях українського народу, в історії становлення козацтва України,роль краю у визвольній війні під проводом Б.Хмельницького, гайдамацького рухуХVІІІ ст. та відродження Вільного Козацтва України в новітній історії.
8. Заповіді козаків.
Ми з вами роду козацького діти,тому повинні знати і виконувати заповіді козаків.
ЗАПОВІДІ КОЗАКІВ

1. 
   ЧЕСТЬ І ДОБРЕ ІМ’Я ДЛЯ КОЗАКА ДОРОЖЧІ ЗА ЖИТТЯ.
   2. ПО ТОБІ СУДЯТЬ ПРО ВСЕ КОЗАЦТВО І НАРОД ТВІЙ.
   3. КОЗАКИ ВСІ РІВНІ У ПРАВАХ. ПАМ’ЯТАЙ: «НЕМАЄ НІ КНЯЗЯ, НІ РАБА, АЛЕ ВСІ РАБИ БОЖІЇ!»
   4. БУДЬ ПРАЦЬОВИТИЙ, НЕ ЛЕДАРЮЙ.
   5. СЛУЖИ ВІРНО СВОЄМУ НАРОДУ, А НЕ КЕРМАНИЧАМ.
   6. ДОТРИМУЙ СЛОВА. СЛОВО КОЗАКА БАГАТО ВАЖИТЬ.
   7. ПОВАЖАЙ СТАРШИХ, ШАНУЙ СТАРІСТЬ.
   8. ТРИМАЙСЯ ВІРИ ПРЕДКІВ, ЖИВИ ЗА ЗВИЧАЯМИ СВОГО НАРОДУ.
   9. ЗАГИНЬ, А ТОВАРИША ВИРУЧАЙ 10. БЕРЕЖИ СВОЮ СІМ’Ю. СЛУЖИ ЇЙ ПРИКЛАДОМ.
   

9. Козацька присяга.

Ми землі і сонця вірні діти,
І навчатись прагнемо щомить,
Разом з Україною мужніти,
Совістю і серцем їй служить.
Клятву вірності народу,
За любов і за свободу,
Будуть наші козаченьки
Через все життя нести.
Присягаємо!
Ми за Україну!
(звучить мелодія „Козацького маршу”)

Козацька присяга
Я, перед лицем своїх друзів, перед рідною землею та пам’яттю звитяг козацтва, урочисто присягаю, що вивчатиму історію і традиції українського народу, буду готувати себе розумово, фізично і морально, щоб чесно і віддано служити українському народу в ім’я становлення незалежності та процвітання України. Клянусь!

10. Підсумкове слово вчителя.

Бажаю кожному з вас стати борцем за нашу Батьківщину, щасливу і суверенну Україну, стати шанувальником рідного слова, бажаю любові до всіх народів світу. Пам’ятаймо слова В.Сосюри про те, що «не можна любити народів других, якщо ти не любиш Вкраїни!». Будьте гідними козацької слави! Пам’ятайте, що ви є нащадками славних українських козаків. Любіть Україну, шануйте її народ. Хай кожен з вас своїми добрими справами і вчинками доведе, що козацькому роду нема переводу!
(Звучить пісня Н.Яремчука „Гей ви, козаченьки”)

ДОДАТОК

Герб Звенигородського району





Никодим Смоктій та Семен Гризло

85-річний Михайло Іванченко з села Гусакове

Звенигородського району Черкащини

два роки тому набрав із десяток балів

у всеукраїнському конкурсі ”Великі українці”.



Останнє фото Юрка Тютюнника