Глава 2. Підстави майнової відповідальності за заподіяння моральної (немайнової) шкоди.
Наявності душевним чи фізичних страждань ще не достатньо, щоб у суб’єкта виникло право на відшкодування моральної шкоди. Цивільно-правова відповідальність в українському праві ґрунтується на понятті делікту як єдиної підстави такої відповідальності. Необхідною умовою для відшкодування моральної (немайнової) шкоди з боку завдавача, тобто притягнення його до відповідальності, є наявність у його діях складу цивільного делікту. Елементами цивільно-правового делікту прийнято вважати, крім деліктоздатності самого завдавача, ще й наявність шкоди (у даному випадку немайнової), протиправність поведінки завдавача, причинний зв’язок між протиправною поведінкою на заподіяною шкодою, а також вину завдавача, крім випадків, коли вина не є умовою відповідальності. Усі ці обставини (наявність шкоди, протиправність поведінки, причинний зв’язок і вина) прийнято вважати підставами майнової відповідальності заподіювача моральної (немайнової) шкоди або умовами її відшкодування.
Оскільки питання моральної (немайнової) шкоди як умови її компенсації детально розглядалося у розділі 1 цієї роботи, то варто зупинитися на решті підстав цивільно-правової відповідальності за моральну шкоду.
§ 1. Протиправність діяння при завданні моральної (немайнової) шкоди
Питання щодо протиправності дій завдавача при спричиненні моральної (немайнової) шкоди залишається остаточно не визначеним як для теорії, так і для практики.
Протиправність при позадоговірному заподіянні шкоди у вітчизняному праві (глава 40 ЦК України) традиційно визначається як будь-яке порушення чужого суб'єктивного права та ґрунтується на принципі генерального делікту. Принцип останнього означає, що кожний факт заподіяння визнається протиправним, якщо інше не встановлено законом. В силу загальної заборони заподіювати шкоду будь-якими діями та способом протиправність безпосередньо пов'язується саме з негативним результатом – наявністю шкоди. При чому такий взаємозв'язок існує незалежно від виду правовідносин, з яких виникає шкода: є вони суто цивільними чи трудовими, екологічними або будь-якими іншими.
Таким чином, майже будь-яке заподіяння шкоди тягне обов'язок її компенсації. Саме тому цивільне законодавство, на відміну від кримінального чи адміністративного, не передбачає переліку окремих дій, що визнаються протиправними. За загальним правилом в таких випадках достатньо лише генеральної, універсальної для кожного випадку ст. 440 ЦК України .
Здавалося б, логіко-систематичне тлумачення норми про відшкодування моральної шкоди (ст. 4401), яка теж знаходиться у главі 40 ЦК України, дозволяє застосувати вказані правила системи генерального делікту і до неї.
Однак, Пленум Верховного Суду України в постанові № 4 від 31 березня 1995 р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди” роз'яснив, що спори стосовно компенсації такої шкоди розглядаються судами лише у випадках, коли це передбачено спеціальним законодавством. Як вбачається, Пленум не розглядає ст. 4401 як універсальну (загальну) норму і тлумачить її обмежено.
Без сумніву, подібна позиція не може вважатися переконливою. Виходячи із логіко-систематичного тлумачення ст. 4401 ЦК України і враховуючи ступінь її обов’язковості, можна дійти висновку, що ця норма є загальною та імперативною. Отже, вона застосовується в усіх випадках незалежно від галузевої належності порушених правовідносин. Порушеними можуть бути цивільно-правові, трудові, адміністративно-правові та інші відносини, внаслідок порушення яких потерпілому була завдана моральна шкода. В усіх цих випадках моральна шкода повинна компенсуватися за ст. 4401 ЦК України. Щодо спеціальних норм, то вони повинні мати виключно відсилочний характер або заповнювати прогалини загальної норми – ст. 4401 ЦК України стосовно особливостей встановлення наявності шкоди та інших юридичних наслідків порушення особистих і майнових відносин абсолютного характеру. Наведені висновки є логічним наслідком незаперечного факту, що відносини з приводу компенсації моральної шкоди є цивільно-правовим, не договірними відносинами, що виникають з порушення абсолютних прав. Саме тому зазначені відносини не можуть регулюватися адміністративним, трудовим, фінансовим та іншими галузями права, крім цивільного права37.
Виходячи з викладеного, автори посібника “Зобов'язальне право: теорія та практика” вважають необґрунтованою позицію Пленуму Верховного Суду України щодо визначення ст. 4401 ЦК України як спеціальної норми38.
Викладена позиція зводить нанівець систему генерального делікту й створює зовсім інші основи деліктного права в частині компенсації моральної шкоди. Тим самим в Україні запроваджується не характерний для вітчизняного права принцип сингулярного делікту.
Згідно з даним принципом законодавство повинно містити вичерпний перелік складів правопорушень, що визначають протиправність діяння. За такої системи потерпілий повинен підвести свою вимогу під чітко визначений законодавством склад правопорушення, оскільки в іншому випадку вимога залишиться без правового захисту.
Дещо інші погляди на питання протиправності при заподіянні моральної шкоди простежуються в окремих судових рішеннях та узагальненнях практики. Суди дедалі частіше виносять рішення про компенсацію зазначеної шкоди навіть і у тих випадках, коли право на це спеціально не передбачено законодавством. Зокрема, усталеною і такою, що не викликає сумнівів, є практика з компенсації моральної шкоди особам, яким заподіяно тілесні ушкодження внаслідок ДТП.
Більш цікавим та поки ще не характерним для вітчизняної практики можна вважати судове рішення, винесене в Полтавській області. У новорічну ніч за обставин дорожньо-транспортної події загинула дівчина. Її батьки пред'явили позов про компенсацію моральної шкоди в розмірі 20.000 грн., обґрунтовуючи свої вимоги тим, що смерть дочки є непоправною втратою, і кожна новорічна ніч до кінця їх життя буде для них поминальною. З цими доводами погодився суд як першої, так і касаційної інстанцій39.
Дана справа є показовою не тільки через обґрунтування позовних вимог та розмір стягненої суми, а, головним чином, тим, що моральна шкода була компенсована батькам загиблої, незважаючи на відсутність будь-якого спеціального законодавства.
Стягнення названої шкоди у випадках, не передбачених нормативними актами, встановлюється і в узагальненнях судової практики. Деякі обласні суди у останніх розглядають ст. 4401 такою, що надає можливість особі вимагати компенсацію моральної шкоди в разі порушення будь-якого виду правовідносин й незалежно від існування спеціального закону. Подібна позиція висловлена й судовою колегією у цивільних справах Верховного Суду України та відстоюється у науковій літературі40.
Наведене вище дозволяє зробити висновок про відсутність єдиної позиції вчених, законодавця і судової практики з питань щодо визначення протиправних дій при заподіянні моральної шкоди.
Ситуація, на нашу думку має пояснення. Справа в тому, що українське право рецепіювало раніше не відомий, не характерний для вітчизняного законодавства інститут іноземного права, який базується на принципово інших засадах. Така рецепція супроводжується перенесенням нетрадиційного порядку його застосування, що й породжує певні труднощі. Не слід забувати, що кожний окремий інститут у зарубіжних правових системах – це лише елемент сформованого роками, збалансованого механізму. В нормах про компенсацію немайнової шкоди такий механізм якраз і не спрацьовує в наших умовах41.
Так, англо-американському деліктному праву, де питання компенсації моральної шкоди вирішено найбільш радикально, загальне поняття цивільного правопорушення невідоме. Деліктне право США та Великобританії засноване на принципі сингулярного делікту, тобто лише за наявності вже сформульованого делікту – прецеденту потерпілий може претендувати на компенсацію моральних витрат.
Наприклад, для випадків спричинення названої шкоди в сфері “privacy” (поняття, що охоплює приватне життя) такими є: порушення усамітненості чи права на самотність, вторгнення в приватні справи позивача, публічне розголошення фактів, що можуть бути надбанням лише позивача чи вузького кола осіб, привласнення ім'я позивача та використання його зовнішності з метою отримання прибутку, розголошення неправдивих відомостей.
Принцип сингулярного делікту в системі англо-американського загального права успішно функціонує, оскільки при цьому суд є більш самостійним від приписів закону і, на наш погляд, адекватніше підходить до розгляду конкретної справи. Не можна забувати, що суд у наведеній правовій системі є правотворчим органом, а це дозволяє йому відгукуватися на потреби практики і створювати новий, не відомий вид делікту, якщо того потребують порушені інтереси потерпілого.
В Україні, де історично сприйнята романо-германська правова система, принцип сингулярного делікту функціонувати не може. Враховуючи різноманітність існуючих суспільних відносин, закон не здатний перелічити абсолютно всі випадки, які надавали б потерпілому право на компенсацію моральної шкоди. Слід погодитися з висловленою думкою, що таке право не може залежати від того, яким саме правопорушенням вона завдана і чи зазначені якісь конкретні обставини в тому чи іншому нормативному документі42.
Однак, на наш погляд, більш правильним буде запровадження в Україні системи змішаного делікту, який поєднував би елементи як генерального, так і сингулярного.
Елементи сингулярного делікту будуть проявлятися в існуванні норми Цивільного кодексу, яка передбачала б певний перелік діянь, що, з загальноправових міркувань, беззаперечно тягнуть виникнення моральної шкоди. До таких дій, наприклад, можна віднести: порушення немайнових прав, незаконне засудження, незаконне притягнення до кримінальної відповідальності, поширенням відомостей, що не відповідають дійсності, ушкодження здоров’я тощо. Фактично в даних випадках наявність згаданої шкоди буде презюмуватися (наприклад порушення особистих немайнових прав).
Стосовно будь-яких інших дій законодавство повинно містити універсальну норму, яка надавала б принципову можливість компенсації моральної шкоди і в інших випадках. В ній необхідно відобразити критерії такого порушеного немайнового інтересу потерпілого, який би свідчив про обов'язковість стягнення компенсації щодо кожного конкретного випадку.
Так, законодавчою спробою її формулювання можна вважати ст. 237 КЗпП України, яка є спеціальною нормою і поширюється лише на трудові правовідносини.
Чинне законодавство передбачає випадки, коли заподіяння шкоди (в тому числі моральної) вважається правомірним. Відповідно до вимог ст. 440 ЦК України шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом. Заподіяння шкоди вважається правомірним у таких випадках:
1. Здійснення прав і виконання обов'язку. Це найпоширеніший спосіб заподіяння шкоди правомірними діями.
2. Згода потерпілого на заподіяння йому шкоди. Така згода має юридичне значення за умови, що вона є добровільною та її здійснення не порушує інтереси інших осіб. Пошкодження, на відвернення якого дана згода, є у вільному розпорядженні потерпілого. Проте не має юридичного значення згода потерпілого на ушкодження здоров'я, заподіяння смерті, така дія завжди буде протиправною.
3. Виключається протиправність заподіяння шкоди дією, яка вчинена у стані необхідної оборони. Відповідно до ст. 444 ЦК У країни така шкода не підлягає відшкодуванню. Необхідна оборона згідно зі ст. 15 Кримінального кодексу України є правом кожного громадянина на самозахист та захист осіб від будь-яких посягань з боку правопорушника. Шкода, заподіяна посягаючому, не підлягає відшкодуванню, оскільки вона є наслідком правомірних дій. У юридичній науці і судовій практиці докладно розроблено критерії правомірності дій, вчинених у стані необхідної оборони.
У проекті ЦК України закріплена судова практика, згідно з якою, якщо при захисті від протиправного посягання той, хто обороняється, заподіяв шкоду третім особам, вона відшкодовується тим, хто вчинив напад (ч. 2 ст. 1246 проекту). У разі перевищення меж необхідної оборони шкода, заподіяна посягаючому, підлягає відшкодуванню.
4. Правомірними вважаються дії, якими завдано шкоди у стані крайньої необхідності. Умовами правомірності заподіяння шкоди є: неможливість за певних обставин усунути небезпеку, що загрожує правам та інтересам третьої особи, іншими засобами.
На відміну від необхідної оборони, де шкода завдається посягаючому,
при крайній необхідності шкода завдається особі, поведінка якої є правомірною. При крайній необхідності захист блага, якому загрожувала небезпека, здійснюється за рахунок порушення інтересів (заподіяння шкоди) особи, яка ніякого відношення до небезпеки, що виникла, не має. Враховуючи ситуацію, ЦК України в ст. 445 покладає на заподіювача шкоди, поведінка якого є правомірною, обов'язок відшкодування шкоди. Одночасно у ст. 1248 проекту ЦК України передбачено, що у цьому разі той, хто завдав шкоду, має право регресу (зворотної вимоги) до третьої особи, в інтересах якої він діяв.
Якщо заподіювач діяв не в своїх інтересах, а в інтересах третіх осіб, то ст. 445 надає право суду покласти обов'язок відшкодування на третю особу чи звільнити від відшкодування шкоди повністю або частково як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.
Необхідно зазначити, цю правомірна поведінка заподіювача шкоди виключає можливість ставити питання про відповідальність. Стаття 445 ЦК України передбачає один із тих випадків, коли правомірно заподіяна шкода підлягає відшкодуванню (слід підкреслити, що назва даної статті не відповідає її змістові).
Проект ЦК України на відміну від чинного передбачає ще один варіант заподіяння шкоди правомірною дією. У зв'язку з цим у проекті сформульовано таку норму: “В разі прийняття закону, цю припиняє право власності, завдані власникові внаслідок прийняття такого закону збитки підлягають відшкодуванню у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності державою за рахунок загальнодержавної скарбниці, Автономною Республікою Крим за рахунок її скарбниці, територіальною громадою за рахунок її скарбниці”. Ця норма покликана захистити інтереси власника шляхом відшкодування заподіяної шкоди (збитків).
На нашу думку, викладені вище загальні правила щодо шкоди, заподіяної правомірними діями, та порядку її компенсації повинні застосовуватися і до відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
§ 2. Причинний зв’язок
Як відомо, причинний зв'язок – це філософська категорія. Використовуючи ті чи інші філософські положення наука цивільного права не створює якісно нового поняття цього зв’язку, а лише встановлює його особливості щодо деліктних зобов’язань. Причинний зв'язок у цивільно-правовому розумінні, а зокрема щодо заподіяння моральної шкоди, означає, що шкоди породжується протиправним діянням завдавача. Причинний зв’язок виражає зв’язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода – наслідком. Заподіювач має нести відповідальність лише за ту шкоду, яка є необхідним наслідком його поведінки. Визначаючи склад цивільного правопорушення, стаття 4401 ЦК України вимогу наявності причинного зв’язку виражає шляхом вказівки на особу, яка порушила законні права потерпілого, тим самим заподіявши йому моральної (немайнової) шкоди. Встановлення причинного зв’язку між протиправною поведінкою і шкодою дає можливість визначити суб’єкта відповідальності та її межі, тобто особа несе відповідальність лише за ту шкоду, яка викликана її поведінкою43. В окремих складах цивільного правопорушення, що передбачені спеціальними нормами, причинний зв'язок має свої особливості. Він має не одну, а дві і більше ланок. Так, при відповідальності за ст. 447 ЦК У країни в причинний зв'язок як елемент складу правопорушення входить причинний зв'язок між поведінкою неповнолітнього і шкодою, між діями неповнолітнього і поведінкою осіб, які несуть відповідальність. При ушкодженні здоров’я необхідним є причинний зв'язок між протиправною поведінкою і ушкодженням здоров'я, між ушкодженням здоров'я і заподіянням моральної шкоди.
У доктрині цивільного права проблема причинного зв’язку не так широко досліджена як, скажімо, у теорії кримінального права, яка приділяє цьому питанню набагато більше уваги. Тому, на нашу думку, було б доцільно використати окремі положення концепції причинно-наслідкового зв’язку, розробленої вченними-криміналістами при дослідженні цивільно-правових деліктів, в тому числі щодо заподіяння моральної шкоди.
Але вирішення цього питання ускладнюється тим, що у ланцюгу взаємопов'язаних явищ може бути дуже багато обставин, тому досить важко встановити, які саме з них є юридично значимими причинами наслідку. Враховуючи важливість цих питань, наукою розроблено різні концепції щодо проблеми причинного зв'язку. Зокрема, до основних таких концепцій можна віднести три теорії: 1) “Conditio cine gua non”; 2) адекватності причини; 3) необхідного спричинення.
“Conditio cine gua non” у перекладі з латинської означає “умова, без якої немає”. Суть цієї теорії полягає в тому, що той чи інший фактор, без якого не було б наслідку, є необхідною умовою настання моральної шкоди і тому – підставою для висновку про наявність причинного зв'язку. Звідси до зазначених факторів можуть бути віднесені і необхідні причини, і випадкові, і навіть умови, за яких відбувається протиправне діяння. Ця теорія приваблює відносно простою схемою вирішення проблеми причинного зв'язку і має чимало прибічників серед науковців України і зарубіжних вчених. Але суттєвим її недоліком є те, що вона надто розширює коло юридичне значимих факторів, які зумовлюють настання шкоди. Спроби вчених звузити коло цих факторів за допомогою допоміжних критеріїв (ступінь або безпосередність спричинення тощо) не можна визвати вдалими через недостатню чіткість цих критеріїв.
Теорія “адекватності причини” визнає такими, що мають правове значення, тільки “типові” причини, наприклад, ушкодження здоров’я.
Ця концепція також неприйнятна, оскільки питання про “типовість” або “нетиповість” причин, по суті, віднесено на розсуд суб'єкта застосування норми, що не виключає можливості судового свавілля у вирішенні цих важливих питань.
Оскільки причинний зв'язок – це об'єктивна категорія, цю проблему треба вирішувати не суб'єктивно, а на підставі вивчення і врахування об'єктивних закономірностей. Такий методологічний підхід властивий теорії необхідного спричинення. Квінтесенцією цієї теорії є те, що вона надає значення елемента цивільно-правового делікту, лише такому причинному зв'язку між явищами, коли наслідок стає необхідним, об'єктивно закономірним, а не випадковим результатом діяння.
Для необхідного причинного зв'язку як умови цивільно-правової відповідальності за моральну шкоду з точки зору теорії необхідного спричинення характерно:
1) діяння передує наслідку за часом;
2) діянню внутрішньо властива неминучість або реальна можливість настання моральної шкоди;
3) у конкретних умовах місця, часу та обстановки ця реальна можливість перетворюється в дійсність – діяння спричиняє шкоду;
4) наслідок породжується саме цим діянням як результат його закономірного, необхідного розвитку, а не діями інших осіб або інших зовнішніх сил.
Необхідний причинний зв'язок між діянням і шкодою може бути безпосереднім або включати проміжні ланки. У цьому розумінні можливі різні варіанти, а саме: 1) діяння закономірно і безпосередньо породжує шкоду; 2) діяння закономірно породжує друге явище, яке, в свою чергу, закономірно зумовлює настання моральної шкоди; 3) діяння одного суб'єкта закономірно породжує діяння іншого суб'єкта, яке, в свою чергу, закономірно спричиняє шкоду; 4) одночасні діяння двох або більше суб'єктів закономірно заподіюють шкоду.
Для випадкового причинного зв'язку характерно, що наслідки не породжуються закономірним розвитком діяння особи у конкретній обстановці. Вони настають через випадковий збіг обставин. При цьому в закономірний перебіг діяння втручається друга закономірність – дія третьої особи або іншої зовнішньої сили. У результаті перехрещення цих закономірностей настає наслідок (моральна шкода), не властивий жодній із них окремо взятій.
Встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою дає можливість визначити суб'єкта відповідальності та її межі, тобто особа несе відповідальність лише за ту шкоду, яка викликана її поведінкою.
§ 3. Вина завдавача моральної (немайнової) шкоди
Однією з умов цивільно-правової відповідальності за заподіяну моральну (немайнову) шкоду є вина завдавача. Відповідно до ст. 4401 ЦК України особа, яка заподіяла моральну шкоду, зобов’язана її відшкодувати, якщо не доведе, то немайнова шкода заподіяна не з її вини.
Вина відповідно до функції, яку вона виконує у структурі делікту, в цивілістичній літературі визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та ті можливих наслідків. Категорія “психічне ставлення”, що використовується в понятті вини, виражає оцінку (або можливість оцінки) поведінки, передбачення (або можливість) передбачення з боку завдавача настання шкідливих наслідків44.
Залежно від співвідношення психічних елементів, що утворюють зміст вини, визначаються наступні її форми – умисел і необережність. Для першої форми вини – умислу – характерним є усвідомлення особою суспільної небезпеки своєї поведінки, передбачення негативних її наслідків, бажання такої поведінки або небажання, але свідоме їх допущення. Цивільне законодавство не поділяє умисел на види, оскільки немає такої потреби.
Для другої форми вини – необережності – характерно, що особа, яка вчиняє правопорушення, передбачала можливість настання негативних наслідків своєї поведінки, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості таких наслідків, хоч повинна була або могла їх передбачити. На відміну від кримінального законодавства, цивільне розрізняє просту і грубу необережності, що має значення при визначенні розміру відшкодування (ст. 454 ЦК). Для розмежування простої і грубої необережності можна використати відоме положення римського права “нерозуміння того, що всі розуміють”. При грубій необережності особа порушує елементарні правила поведінки, а тому ступінь шкідливих наслідків досить великий. При простій необережності, навпаки, протиправність полягає у порушенні складних правил, у зв'язку з чим ступінь передбачення наслідків досить малий.
Однак слід зазначити, що для відшкодування моральної (немайнової) шкоди форма вини завдавача шкоди не має правового значення, оскільки не впливає ні на обсяг завданої шкоди, ні на розмір її компенсації. Разом з тим обґрунтованою є думка, що у деліктних зобов’язаннях, зокрема, щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди цивільно-правове значення має ступінь вини завдавача. Про ступінь вини завдавача шкоди йдеться у випадках, коли моральна шкода виникла також у результанті винної (умисної або необережної) поведінки потерпілого або така поведінка сприяла збільшенню обсягу моральної шкоди. У таких випадках на підставі спеціальних норм чинного законодавства суд може відмовити у відшкодуванні моральної шкоди або відповідно зменшити розмір компенсації, про що йтиметься нижче.
На відміну від кримінального права, де існує презумпція (припущення) невинності, в цивільному законодавстві передбачено протилежне правило: Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, коли доведе, що шкоду заподіяно не з його вини” (ст. 440 ЦК). Вважаємо, що це загальне правило у повній мірі поширюється на деліктні зобов’язання у випадках заподіяння моральної (немайнової) шкоди. Припущення вини завдавача шкоди належить до презумпцій, що можуть бути спростовані, тобто довівши свою невинність, заподіювач тим самим спростовує презумпцію, доводить її хибність. Якщо в процесі дослідження всіх матеріалів справи не вдалося спростувати цю презумпцію, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.
Однак, законодавством можуть бути встановлені випадки кори відповідальність завдавача шкоди настає незалежно від його вини.
Так, зокрема, відповідно до ст. 443 ЦК України, ст. 1 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними Діями органів дізнання, попереднього слідства. прокуратури і суду” завдана моральна шкода відшкодовується незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.
Досить спірним є питання, а чи можна покласти відповідальність на організації і громадян, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою для оточення, коли моральна шкода була заподіяна джерелом підвищеної небезпеки і була відсутня вина заподіювача шкоди. Адже згідно із ст. 450 ЦК України обов’язок по відшкодуванню заподіяної шкоди виникає незалежно від вини заподіювача шкоди, тобто і за випадково заподіяну шкоду.
Чинне законодавство України, на наш погляд, допускає можливість компенсації моральної шкоди володільцем джерела підвищеної небезпеки незалежно від вини, але лише у випадках коли така шкода виникла у зв’язку з ушкодженням здоров’я потерпілого. Тим більше, що саме така думка знайшла своє відображення у проекті ЦК України, у ч. 2 ст. 1245 якого йдеться, що моральна шкода компенсується незалежно від вини завдавача, якщо: 1) шкоду завдано життю і здоров’ю фізичної особи джерелом підвищеної небезпеки; 2) шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу взяття під варту або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт; 3) в інших випадках, передбачених законом.
Водночас ст. 450 ЦК України не розкриває суті підвищеної небезпеки, джерела підвищеної небезпеки. У зв’язку з цим найбільшого визнання у науці і судово-арбітражній практиці набули теорії діяльності (М.М. Агарков, Б.С. Антимонов) та об'єктів або предметів матеріального світу (О.О. Красавчиков, М.С. Малеїн), які розкривають зміст цього поняття.
Різниця між названими теоріями полягає в тому, що згідно з теорією діяльності джерело підвищеної небезпеки – це діяльність, пов'язана з використанням певних предметів. За теорією предметів або об'єктів матеріального світу джерело підвищеної небезпеки – предмети, що пов'язані з діяльністю з приводу їх використання. Ці відмінності, на наш погляд, непринципові. Схожість цих теорій полягає у тому, що джерело підвищеної небезпеки характеризується непідконтрольністю з боку осіб, які управляють відповідною діяльністю або користуються певними предметами, внаслідок чого повністю не виключається можливість заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди.
Усвідомлення зазначених теорій наводить на думку, що буде ближче до істини, якщо об'єднати положення цих теорій у єдину систему знань про суть джерела підвищеної небезпеки та використати ознаки джерела підвищеної небезпеки, які містяться в них, для його визначення. Саме таку спробу зробив Пленум Верховного Суду України в постанові “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” від 27 березня 1992 р., у якій роз’яснив, що джерелом підвищеної небезпеки слід визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену вірогідність заподіяння шкоди через неможливість повного контролю за нею людиною, а також діяльність по використанню, транспортуванню, збереженню предметів, речовин та інших об'єктів виробничого, господарського або іншого призначення, які мають такі самі властивості.
Разом з тим, ст. 450 ЦК України передбачає приблизний перелік організацій і громадян, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою: транспортні організації, промислові підприємства, будови, власники автомобілів тощо. У зв'язку з цим судово-арбітражна практика визнала джерелами підвищеної небезпеки: здійснення вантажно-розвантажувальних робіт, мотоцикли, вибухові, отруйні, займисті речовини,
Очевидно, такий перелік буде продовжено з появою нових видів техніки, речовин і енергії. Разом з тим така позиція наводить на думку про необхідність законодавчого закріплення в ЦК України не переліку, а лише ознак джерела підвищеної небезпеки, а саме:
1) непідконтрольність відповідної діяльності безперервному і всеосяжному контролю з боку людини;
2) високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди цією діяльністю.
Відшкодування за ст. 450 ЦК України проводиться, коли шкода безпосередньо заподіяна джерелом підвищеної небезпеки. Якщо шкода заподіяна хоч і під час експлуатації джерела підвищеної небезпеки, але не ним, відшкодування за заподіяну шкоду за ст. 450 ЦК України виключається. Так, судова практика виходить з того, що залізниця не відшкодовує шкоду, заподіяну машиністу або пасажирові під час руху потяга твердим предметом, який кинутий збоку.45
Безвинна відповідальність за моральну шкоду шкоди, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, має свої межі – обставин, які виключають застосування ст. 450 ЦК України. До таких обставин належать непереборна сила та умисел потерпілого.
Що стосується суб’єктів відповідальності, то важливим є положення, відповідно до якого не є володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка експлуатує джерело підвищеної небезпеки внаслідок трудових відносин з володільцем цього джерела, зокрема шофер, машиніст, оператор та ін. Так, в ухвалі судової колегії з цивільних справ Верховного Суду України зазначено: “Посилання відповідача на те, що державна автомобільна інспекція не визнала вини шофера у нещасному випадку, не може служити підставою для звільнення автоколони від обов'язку відшкодувати шкоду, заподіяну позивачеві, оскільки організація несе відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки і у випадку відсутності вини шофера у заподіянні шкоди”46.
|