Проблеми формування мотивації самостійної діяльності школярів за сучасних умов як одна з важливих умов розвитку творчої особистості


Скачати 464.65 Kb.
Назва Проблеми формування мотивації самостійної діяльності школярів за сучасних умов як одна з важливих умов розвитку творчої особистості
Сторінка 1/3
Дата 10.12.2013
Розмір 464.65 Kb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Інформатика > Документи
  1   2   3
Проблеми формування мотивації самостійної діяльності школярів за сучасних умов як одна з важливих умов розвитку творчої особистості

Шановні колеги!

         Актуальність  теми нашої педради обумовлена сучасними тенденціями в освіті.

„Притаманний сучасній цивілізації динамізм, зростання соціальної ролі особистості, гуманізація і демократизація суспільства, інтелектуалізація праці, швидка зміна техніки і технологій в усьому світі ― все це потребує створення таких умов, за яких народ України став би нацією, що постійно навчається,” ― саме так сформульовані стратегічні задачі державної національної програми „Освіта” (Україна XXI століття).

Школа — це серцевина суспільства. Усе, що відбувається в суспільстві, на все це має реагувати школа. Сучасна школа має бути готовою до забезпечення потреб держави в самостійно мислячих особистостях, здатних діяти, розв’язувати гострі проблеми, досягати життєвого успіху.

Сьогодні від системи освіти чекають випускника ― особистість, яка повинна оволодіти:

  • самостійністю у виборі і прийнятті рішень;

  • умінням виконувати й відповідати за свої рішення;

  • готовністю нести відповідальність за себе і за своїх близьких;

  • готовністю діяти в нестандартних ситуаціях;

  • прийомами вчитися самостійно і сприймати природно зміни і постійну перепідготовку;

  • ключовими компетентностями і компетентностями з різних галузей знань;

  • толерантністю, тобто розумінням того, що, крім власної думки, яку треба вміти відстоювати, аргументувати і захищати, є інші, які також мають право на існування. Життя в соціумі ― це постійний пошук розумних компромісів;

  • умінням ідентифікувати одночасно себе як члена того чи іншого етносу, носієм національної культури і просто громадянином світу.

Зрозуміло, що зростати за роки шкільного життя особистість з такими якостями ― завдання досить складне, але іншого шляху немає, якщо ми хочемо гідно жити в сьогоднішньому і завтрашньому суспільстві.

Розвиток особистості ― це розвиток системи „людина ― світ”. Щоб освіта стала якісною, необхідно, щоб навчальний процес школяра наповнився системою заходів взаємодії з суспільством, з предметним світом, взаємодії людини у світі, де школяр здійснює активну діяльність, у процесі якої він стає самим собою.

Тому перебудова народної освіти орієнтує діяльність школи на формування творчої особистості, розвиток пізнавальної самостійності і активності учнів у навчальному процесі, формування в них творчого мислення, виховання інтересу до навчання, мотивація учіння.

Поняття «освіта» сьогодні не є синонімом поняття «навчання». Воно набагато ширше. Освіта — це і навчання, і виховання, і розвиток, і соціалізація особистості школяра.

У документах ЮНЕСКО коротко сформульовані задачі загальної освіти в ХХІ столітті: навчати вчитися (вчитися пізнавати); створювати (практична спрямованість); жити (здоровий образ життя); жити разом (культура людських відносин).

Тому проблема набуття особистістю життєвих навичок і необхідних компетенцій є однією з найважливіших проблем, які постали перед людством. На даному етапі надзвичайно важлива компетентнісна складова якості освіти. Мова йде про необхідність проектування компетентнісно спрямованої освіти.

На думку багатьох науковців, дослідників цієї проблеми, освіта є системоутворювальним чинником щодо організації розвитку життєвої компетентності.

У контексті компетентнісно спрямованої освіти необхідно вносити зміни у функції навчального процесу у школі:

  • творче засвоєння певної суми базових знань має залишатися важливою складовою навчально-виховного процесу;

  • разом із засвоєнням базових знань постає завдання навчити учня самостійно оволодівати новими знаннями та інформацією, навчити навчатися, виробити потребу в навчанні впродовж життя;

  • навчати особистість використовувати здобуті знання у своїй практичній діяльності — навчальній, професійній, громадсько-політичній, у побуті тощо;

  • у навчально-виховному процесі утверджувати діяльнісний підхід, перетворювати навчальну діяльність на органічне засвоєння знань як методологію, базу, основу діяльності людини в різних сферах життя.

Найважливішою особливістю нових програм для загальноосвітніх навчальних закладів є те, що вони укладені на основі Державного стандарту базової та повної середньої освіти. У них враховано сьогоднішні державні вимоги до змісту і рівня навчальних досягнень учнів. Зміст базових дисциплін спроектовано на очікувані результати навчання, що дає можливість учителю більш цілеспрямовано і стратегічно зорієнтовано організувати навчальний процес, проконтролювати його. Програми 11-річної школи мають удосконалену структуру — розмежовано зміст навчальної діяльності та вимоги до загальноосвітньої підготовки учнів. 

Нові програми для 11-річної школи з базових предметів (5–11-ті класи) передбачають максимальну мінімізацію знань учнів, що відкриває можливості значної активізації пізнавальної діяльності школярів та усуває їх перевантаження. Особливістю побудованих програм для загальноосвітніх навчальних закладів є поєднання особистісно зорієнтованого, діяльнісного та компетентнісного підходів до навчання. Це виключає шаблонний підхід у навчанні й вимагає від учителя значної індивідуалізації, психологізації навчально-виховного процесу, умінь розбудувати його з урахуванням даних постійної діагностики рівня розвитку та навчальних досягнень учнів, мотивування їхньої навчальної діяльності, забезпечення високого рівня самостійності.

Пропоновані програми дають можливість учителю самостійно варіювати матеріал, творчо підходити до організації навчання учнів, широко впроваджувати у навчально-виховний процес різні моделі активного навчання.

В організації сучасного навчально-виховного процесу велику роль відіграє мотивація учіння школярів. Мотивація учіння — одна з найскладніших педагогічних проблем сьогодення. Мотивація — це процеси, що визначають рух до поставленої мети, це фактори, які впливають на активність чи пасивність поведінки. 

Мотиваційними процесами, стверджують психологи, можна і потрібно управляти: створювати умови для розвитку внутрішніх мотивів, стимулювати школярів. 

Надзвичайно важливо розвивати мотиви досягнення мети, намагання краще вчитися, тому обов’язковою є організація такого навчально-виховного процесу, де ставиться мета, яку треба досягти. Тобто на кожному уроці під час вивчення теми чи розв’язання проблеми має бути націленість на результат, який дозволяє учням переживати успіх у діяльності. 

Правильно, якщо вчитель не буде обмежуватися контролем результату, а навчатиме операційному контролю, в основі якого самооцінка, зіставлення зі зразком, взаємоперевірка, опора на план, схему, таблицю, самостійний вибір різного рівня складності завдань, складання індивідуальних планів, засвоєння теми (предмета) тощо.

Для підвищення мотивації навчальної діяльності важливим є домінування якісної змістової оцінки, коли аналізуються досягнення школяра чи помилки. Важливо не забувати, що коментар оцінки, навчальних досягнень — обов’язковий стимул до навчання. Але можливо це лише тоді, коли надається обґрунтований, доброзичливий аналіз успіхів, невдач, труднощів.

Компетентнісно спрямований навчально-виховний процес має бути максимально зорієнтований на формування самодостатньої особистості.

Для цього в минулому треба залишити авторитарну педагогіку.

Час об’єктивно потребує зміни ролі та місця вчителя в навчальному процесі. Учень має бути дієвою особою, а вчитель — його партнером у навчанні й розвитку. Навчально-виховний процес повинен базуватися на психолого-педагогічному проектуванні розвитку кожного учня.

Концепція 11-річної середньої загальноосвітньої школи, Національна доктрина розвитку освіти України вказують на необхідність формування в підростаючого покоління сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самоосвітнього наукового пізнання, самоосвіти та самореалізації.

Виведення особистості на шлях самоосвіти, формування життєвої компетентності є досить складною проблемою.

Ми виділяємо самоосвітню компетенцію як одну з важливих складових життєвої компетентності. Саме в рамках життєвої компетентності, як цілісного утворення, надзвичайно важливо орієнтувати школярів на розвиток уміння постійно самонавчатися, самостійно здобувати нові знання, самостійно формувати нові вміння та навички і вчитися впродовж життя.

слід осмислити і прийняти новий постулат педагогіки, що важливим є не те, як організовує вчитель діяльність, а те, як організовують її самі учні. Тому основний вектор педагогічної уваги має бути спрямований на перехід учнів до нової діяльності, яка постійно ускладнюється і набуває самостійного характеру. Кожен учитель має створити відповідні умови для самостійної організації навчальної діяльності, допомогти учням увійти в новий режим роботи, підтримувати й розвивати їх бажання вчитися.

Тому актуальним стає формування самоосвітньої компетентності учнів у процесі навчальної діяльності. Самоосвітня компетентність формується з таких складових.

1. Навчально – організаційні уміння (працювати за алгоритмом, самостійно складати алгоритм, гігієна праці, самоконтроль, самооцінювання, уміння працювати в колективі).

2. Навчально – інформаційні уміння (робота з підручником, володіння різними способами читання, складання плану, рецензій, конспекту, уміння користуватися бібліотекою, проводити спостереження, експеримент).

3. Навчально – комунікативні уміння (володіння діалогічною мовою, уміння керувати увагою, володіння прийомами запам’ятовування інформації).

4. Навчально-інтелектуальні уміння (аналіз, синтез, означення понять, порівняння, класифікація, систематизація, узагальнення, абстрагування, уміння відповідати на запитання, виконувати творчі завдання).
Виокремлюють чотири рівні самоосвітньої компетентності учнів:

  • підготовчий (уміння здійснювати первинну обробку навчальної інформації за вказівкою вчителя);

  • перший (уміння вибирати відомі способи дій);

  • другий (уміння здійснювати окремі самоосвітні операції);

  • третій (володіння умінням творчо – пошукової діяльності).


су­часний випускник має бути здат­ний до саморозвитку та неперер­вної самоосвіти.

Результатом самоосвітньої діяльності особистості є її само­розвиток та самовиховання, які сприяють самореалізації особис­тості як спеціаліста, громадянина.

Тому важливо усвідомити що таке «самоосвіта», її основні риси. В педагогічній літературі зустрі­чається декілька означень понят­тя «самоосвіти».

В.Оніщук, В.Бондаревський розглядають самоосвіту як вид самостійної роботи учнів, одну з форм пізнавальної діяльності.

Психологи визначають самоос­віту як свідомий рух людини від того, ким вона себе усвідомлює, до того, ким вона прагне бути.

Б.Райський вважає, що само­освіта — це цілеспрямоване си­стематичне оволодіння знаннями та вміннями з власної ініціативи, засобом самостійної пізнавальної діяльності до його основного за­няття.

Український педагогічний слов­ник дає таке визначення: „Самоосвіта — освіта, яку отримують в процесі самостійної роботи без проходження систематичного курсу навчання в стаціонарному навчальному закладі. Крім того, самоосвіта є невід'ємною части­ною систематичного навчання в стаціонарних закладах, сприяє по­глибленню, розширенню та більш міцному засвоєнню знань”.

Отже, виходячи з цих означень, можна сформулювати основні риси самоосвіти:

  • здобуття знань як додаткова до основного заняття пізнавальна діяльність, хоча дуже часто пов'я­зана і навіть зумовлена ним;

  • оволодіння знаннями за своєю ініціативою стосовно змісту, обсягу, джерела, трива­лості та часу проведення занять, незалежно від навчального закла­ду, хоча з можливим використан­ням певних программ, консуль­тацій тощо;

  • вирішальне місце в ово­лодінні знаннями посідає індивіду­альна самостійна пізнавальна діяльність, хоча можливі й колек­тивні форми роботи (гуртки, фа­культативи, семінари тощо).

Щоб створити відповідні умо­ви для самореалізації та самороз­витку учнів через самоосвіту, слід передусім вивчити їхні реальні можливості: рівень навчальних досягнень, рівень потреби в до­сягненнях, рівень розвитку вмінь, потрібних для самостійного здо­бування знань, рівень самооцінки учнів, рівень розвитку вмінь до самоорганізації. З цією метою доцільно ви­користовувати анкети, опитувальники для виявлення рівня розвитку ЗУН за даними самооцінок учнів, діагностичні контрольні роботи.

Самоосвіта не може бути ус­пішною, якщо не озброїти учнів системою вмінь та навичок на­вчальної праці. Від сформованості цих умінь значною мірою зале­жить навченість школярів, темпи переробки та засвоєння інфор­мації і в кінцевому підсумку — якість їх навчання. Для формуван­ня навчально-пізнавальних умінь доречно використовувати пам'ятки «Як го­туватися до уроку», «Як доводити теорему», «Як чита­ти книгу», «Як підготувати рефе­рат» тощо.

Наступний етап роботи — це розробка інструментарію само­освітньої діяльності

Одним із прийомів навчання учнів працювати самостійно з но­вим матеріалом є складання опорних конспектів.

Дуже часто трапляється так, що учень має дуже непогані теоретичні знання, але досить не­складні задачі викликають у нього труднощі. Трапляється це з різних причин і одна з них — в учня недостатній досвід самостійного розв'язування задач. Зазвичай більш підготовлені учні пропону­ють свій шлях розв'язання, або вчитель «підказує» хід розв'язан­ня, а іншим не вистачає часу як слід над нею поміркувати, зверну­тися до додаткової літератури. Частково розв'язати цю пробле­му дозволяють завдання, розра­ховані на довгий строк . Такі завдання зазвичай дають на першому уроці теми й учні ви­конують упродовж вивчення теми. В домашню довгострокову робо­ту включено задачі на найбільш складні й важливі ідеї та методи курсу, демонструючи їх застосу­вання в різних ситуаціях. Багато понять дано з випередженням — до ознайомлення з відповідними поняттями. Іноді це учням зрозу­міло з умови задачі, іноді доціль­но звернути на це їхню увагу, підкресливши на уроці той мо­мент, коли ці завдання стають до­ступними. Доцільно включати й завдання, які потребують звернен­ня учнів до додаткової літератури.

Ще одним із прийомів залучен­ня учнів до самоосвіти є проведен­ня уроків-семінарів. Семінари передусім характеризу­ються двома взаємопов'язаними ознаками: самостійним опрацюван­ням учнями програмного матеріалу та обговоренням на уроці резуль­татів їхньої пізнавальної діяльності. На цих уроках учні вчаться виступа­ти з самостійними повідомленнями, дискутувати, відстоювати свою точ­ку зору. Семінари сприяють розвит­ку пізнавальних та дослідницьких умінь учнів, зростанню культури спілкування. Більш поширені семінари-доповіді, семінари-конференції, семінари розв'язування за­дач. організовувати уроки-семінари доцільно в таких ви­падках:

  • після проведення вступних лекцій;

  • під час узагальнення та си­стематизації матеріалу за даною темою;

Тему та мету семінару слід ви­значати заздалегідь, планувати його проведення, формулювати пи­тання з даної теми, розподіляти завдання між учнями з урахуванням їхніх індивідуальних можливостей, добирати літературу, проводити групові та індивідуальні консуль­тації, перевіряти конспекти.

Отримавши завдання, учні за допомогою пам'яток оформляють результати самостійної роботи у вигляді конспектів, доповідей або рефератів.

У ході семінарського заняття слід звертати увагу учнів на те, що по­трібно записати в зошит, що треба запам'ятати, тощо. Питання семіна­ру обговорюють у формі дискусії, повідомлень, доповідей рефератів тощо. Наприкінці уроку необхідно обов'язково оцінити підготовку учнів до семінару, підкреслити найбільш вдалі момен­ти, недоліки та шляхи їх подолання.

Підготовку учнів до до­повіді необхідно проводити в декілька етапів з урахуванням вікових можливостей учнів за наступною техноло­гією (схема 5).

Поточний моніторинг упродовж навчального року дає змогу відстежувати результати взаємодії вчителя з учнями в процесі організації самоосвіти та постійно її коригувати. Остаточна діагнос­тика дає змогу виявити ефек­тивність цієї роботи.

Результатом такої роботи має стати випускник, готовий до самоосвіти, що сприя­тиме його саморозвитку та само­вихованню, А це, в свою чергу, стане фундаментом його самореалізації та досягнення життєвого успіху.

У працях О. Я. Савченко зазначено, що вміє вчитися той учень, який:

  • сам визначає мету діяльності або приймає поставлену вчителем;

  • проявляє зацікавленість у навчанні, докладає вольових зусиль;

  • організовує свою працю для досягнення результату;

  • відбирає або знаходить відповідні знання та способи для розв'язання задачі;

  • виконує в певній послідовності сенсорні, розумові або практичні дії, прийоми, операції;

  • усвідомлює свою діяльність і прагне її вдосконалення;

  • має вміння й навички самоконтролю та самооцінки.

Особливої уваги потребує мотиваційний компонент уміння самостійно вчитися.

Як відомо, мотиви спрямовують, організовують пізнання, надають йому особистісного значення. Внутрішня мотивація виникає поступово, у багатьох учнів вона нестійка і залежить від ситуації (цікаві завдання, розв'язання ситуативних завдань, змагальність, підтримка вчителя тощо).

Мотиви вчіння в кожної дитини особистісні, індивідуальні. Працюючи з різними групами та окремими учнями, учителю необхідно бачити перспективи розвитку їхньої мотивації. Значущою для ефективної навчальної діяльності є мотивація, зумовлена інтелектуальною ініціативою та пізнавальними інтересами. Тому практична діяльність педагогів у процесі формування мотиваційної компетентності має будуватися на міжпредметній роботі, орієнтації на роботу в команді, індивідуалізації, проектно-зорієнтованій діяльності.

Відповідні мотиваційні складові мають бути закладені та розвиватись передусім у початковій та середній школі. Саме там треба розвивати базові предметні вміння та вміння спільно розв'язувати проблеми.

Щоб у процесі навчання відбувалося постійне нарощування самоосвітньої компетентності, необхідно забезпечити активну позицію учня в навчанні. Важливим та актуальним напрямом роботи є взаємодія загальної середньої освіти із медіа-освітою як особливим видом освіти. Необхідно враховувати її роль у формуванні інформаційної компетентності учнів. Саме медіа-освіта впливає на формування життєво важливих компетенцій:

  • уміння отримати інформацію з різних джерел, аналізувати її;

  • формувати критичне мислення;

  • використовувати інформацію для розвитку вміння та навичок вчитися, самоконтролю та самооцінки.

Для формування оцінки рівня сформованості ключових компетентностей необхідно використовувати інтерактивні технології:

  • тести з відкритими завданнями;

  • включення учнів у дослідницьку діяльність;

  • постановка та розв'язання проблемних завдань;

  • диспути як ефективний засіб компетентнісного навчання;

  • розв'язання ситуативних завдань;

  • мультимедійне навчання, комп'ютерне моделювання;

  • використання методу навчальних проектів.

Інтерактивні технології дозволяють не тільки кількісно, з використанням 12-бальної системи оцінювання, а й якісно, включаючи самооцінку та зовнішню експертну оцінку, відслідковувати ключові компетентності.

Особливої уваги потребує зміст варіативної складової. Факультативні та спецкурси мають доповнювати комплекс компетентностей інваріантної складової.

Треба зазначити, що в педагогічному процесі багатьох навчальних закладів сьогодні гідне місце посідає метод проектів. 

І. Єрмаков, один із авторів практико-зорієнтованого посібника «Проектне бачення компетентнісно спрямованої 12-річної середньої школи», стверджує, що «…метод проектів є одним із провідних засобів перетворення школи навчання у школу життя, оволодіння учнями навичок планування власної діяльності, навичок вибору засобів та шляхів її здійснення, формування та активізації життєвого досвіду учнів. Діяльність за проектом допомагає учню включитися в активну соціальну дію… Проект — це результативна дія».

Слід відзначити позитивне: 

  • участь у проектній діяльності розвиває в дітей життєві навички та функціональні компетенції;

  • метод проекту розвиває пізнавальний інтерес;

  • можливість використання різних форм роботи: дискусії, вивчення літератури, збір інформації, виконання ролей «керівників» та «підлеглих», діалог;

  • забезпечує практичне використання знань, зв’язок з життєвим досвідом дітей;

  • дозволяє успішно використовувати та реалізовувати дослідницький підхід у навчанні.


У процесі роботи над проектом створюються умови, за яких учень може самостійно здобувати знання чи застосовувати придбані раніше, причому замість дій за зразком в основному виступають пошукові й дослідницькі дії. Основний акцент робиться на творчий розвиток особистості.

Учень не тільки має засвоїти необхідні знання й уміння, а й навчитися шукати і знаходити об'єкти їх практичного застосування. Усе зазначене, у першу чергу, присутнє саме в роботі з творчим проектом. Таким чином, мета творчих проектів - сприяти самостійному формуванню інтелектуальних, спеціальних і загальнокультурних знань і вмінь учнів, сприяти розвиткові таких умінь, як ініціатива, співробітництво, навички роботи в колективі, логічне мислення, бачення проблем і прийняття рішень, одержання і використання інформації, самостійне навчання, планування, розвиток комунікативних навичок. Це ще раз підтверджує, що метод проектів орієнтований на творчу реалізацію особистості.

Саме такий урок і є особистісно зорієнтованим. Мета особистісно зорієнтованого уроку створення умов для розвитку пізнавальної діяльності.

Засоби для досягнення цієї мети:

  • використання різноманітних форм і методів організації навчальної діяльності, що дозволяють розкрити суб'єктивний досвід учнів;

  • створення атмосфери зацікавленості кожного учня в роботі класу;

  • стимулювання учнів до висловлювань, до застосування різних способів виконання завдань без страху помилитись, дати неправильну відповідь;

  • використання у процесі уроку дидактичного матеріалу, що дозволяє учню вибрати найбільш для нього значущі вид і форму навчального змісту;

  • оцінювання діяльності учня не тільки за остаточним результатом (правильно - неправильно), а й за процесом його досягнення (оригінальність, самостійність тощо);

  • заохочення прагнення учня знаходити свій спосіб роботи (вирішення завдання), аналізувати методи роботи інших учнів у процесі уроку, вибирати та засвоювати найбільш раціональні (мовленнєві, графічні, умовно-символічні);

  • створення педагогічних ситуацій спілкування на уроці, що дозволяють кожному учню виявляти ініціативу, самостійність, вибірковість у способах роботи, створення обстановки для природного самовираження учнів;

  • повідомлення на початку уроку не лише теми, а й методів організації навчальної діяльності на уроці;

  • обговорення в кінці уроку не лише теми, а й організації навчальної діяльності на уроці;

  • обговорення в кінці уроку не тільки того, що засвоїли, про що дізнались, а й того, на що сподівались (не сподівались), що б хотілось виконати ще раз тощо;

  • завдання додому не лише називається, визначаються тема й обсяг, а й детально пояснюється спосіб раціональної організації самостійної роботи.

Найвищі можливі освітні результати виникають тільки тоді, коли будь-які впливи вчителів, вихователів, школи в цілому збігаються із власними зусиллями школяра в освоєнні навчальної діяльності, з його активністю щодо «освіти» себе. Саме тому одна з важливих задач школи полягає в тому, щоб формувати сприйняття дитиною освітнього процесу не тільки як зовнішньої стосовно її діяльності, а і як результату своєї власної діяльності, турботи, особистої відповідальності за створення, розвиток себе, своєї індивідуальності.

Один із можливих шляхів сприяння цьому - залучення самих учнів у оцінку своєї навчальної діяльності. Самоконтролем називають особливі дії, предметом яких є власні стани та властивості людини як суб'єкта діяльності та спілкування.

Необхідно підкреслити, що першою важливою умовою навчання школярів самоконтролю є установка вчителя на його здійснення. Тому спонукання їх до самоконтролю важливе на всіх етапах самостійної роботи (орієнтовному, виконавському, заключному). Інша важлива умова розвитку індивідуальності учнів - цілеспрямоване формування у школярів спеціальних навичок самоконтролю на різних навчальних предметах. Така робота повинна починатись учителями вже в початкових класах. Невисокий рівень самоконтролю учнів є наслідком того, що на уроках багато хто з них фактично не навчаються цьому. Тим часом самоконтроль необхідний на різних етапах навчального процесу, і, відповідно, на різних етапах уроку учнів треба йому навчати.

  1. Насамперед учнів треба навчати попередньому (підготовчому) самоконтролю, що проводиться до початку виконання завдання, тобто на орієнтовному етапі. Він необхідний учневі для того, щоби переконатись у вірному розумінні мети, навчальної задачі, вимог учителя. Учневі треба підказати, що зробити це він може, ставлячи педагогу запитання, а також перевіряючи готовність свого робочого місця, засобів праці.

  2. На виконавському етапі самостійної діяльності, у процесі рішення навчальної задачі педагогові варто заохочувати та «провокувати» поточний (корективний) самоконтроль учнів. Специфічними діями цього виду самоконтролю є спостереження, порівняння проміжних результатів із заданим еталоном, фіксація часу, що витрачається, вибір адекватних засобів досягнення мети та способів рішення навчальної задачі й ін.

  3. На заключний (констатуючий) самоконтроль учнів варто націлювати після виконання визначеного виду діяльності, після самостійної роботи. Будь-який вид діяльності на уроці вчитель може використовувати для навчання дітей самоконтролю, самоаналізу, самооцінці. Переконаємось у цьому на кількох прикладах.

    1. Якщо вчитель у діалозі (один із варіантів співробітництва) звертається до учнів із запитаннями «Чому ми помилились?», «Який інший варіант рішення ми могли би з вами вибрати?», «Що ми з вами робили, щоб досягти запланованого результату?» і т. д., то тим самим він заохочує їх до активності, самостійності суджень, відстеження своїх навчальних дій і співвіднесення їх із поставленими задачами. Удається при цьому відійти від традиційної для вчителя позиції ведучого, а учнів ― позиції ведених.

    2. Прийом «Доведіть, що моє твердження вірне або невірне...» допоможе вчителеві спонукати дітей до самостійних висновків й умовиводів.

    3. Навчальне коментування написання тексту (рішення задачі, прикладу тощо) полягає в тому, що під час фронтальної роботи один з учнів, виконуючи практичні дії, одночасно пояснює їх, посилаючись при цьому на конкретне правило, закон, теорему. Тобто, застосовуючи знання, він здійснює безперервний самоконтроль і, проговорюючи вголос визначену інформацію, спонукає до цьому весь клас.

    4. Необхідно пропонувати учням завдання, що вимагають не тільки дій «за правилом», за алгоритмом, а й самостійності суджень, висновків, гнучкості мислення, здатності відійти від стереотипів.

    5. Діти спонукаються до пошуку варіантів рішення навчальної задачі та включаються тим самим у пошуковий і творчий рівень діяльності (наприклад, «Запропонуй свої способи рішення задачі...»).

    6. Структурування текстів підручників і складання різного роду конспектів. При цьому відпрацьовуються вміння аналізувати докази, контролювати процес роботи з текстом.

    7. Учням пропонується зробити самоперевірку своїх відповідей, співставляючи їх із текстом підручника, хрестоматії, довідника тощо, з еталоном відповіді або рішення задачі, перфокарти.

    8. Дається самостійне творче завдання, при виконанні якого діяльність учня суворо не регламентується. Однак учневі пропонуються деякі орієнтири у здійсненні цього завдання. Наприклад, на уроці літератури може бути проведене взаємне рецензування творів (підготувати рецензію). Учням пропонуються орієнтовні запитання, якими можна керуватись при виконанні завдання. Чи відповідає зміст твору темі? Яка послідовність викладу матеріалу? Чи розкриває епіграф основну думку твору? Чи правильно складений план? Чи на всі пункти плану дана відповідь? Чи сподобався твір? Які найбільш вдалі місця в ньому ви би могли відзначити?

    9. Учні спонукаються ставити запитання однокласникам, учителю. Це ― корисний прийом співробітництва педагога та школяра, що активізує весь клас. Варто заохочувати різні запитання: із пройденого матеріалу; з конкретної теми; запитання, що допомогли би учневі при відповіді розширити її; запитання, що допомагають у матеріалі виявити головне, порівняти факти й т. д. Цей прийом взаємоконтролю допомагає формувати адекватну самооцінку.

    10. Тестові завдання із предмета також корисні для навчання «відстеженню» своїх знань. Зміст тестових запитань може бути різним: ті, що потребують застосування знань; ті, що спонукають до самостійних висновків та умовиводів; ті, що спонукають до суперечки й висування контраргументів.

Принцип систематичності навчання виявляється багатогранно, оскільки в навчальному процесі взаємодіють системи різної структури. Однією зі структурних підсистем процесу навчання є домашня робота учнів, яка теж має будуватися системно та цілеспрямовано.

Слід пам’ятати про різнопланові функції домашньої роботи учнів:

  • поглиблення засвоєного й закріплення знань, умінь і навичок;

  • набуття учнями досвіду володіння загальними навчальними компетентностями (уміння спланувати всю роботу, розподілити її в часі, уміння працювати з підручником, уміння контролювати себе в ході та в кінці виконання роботи тощо);

  • формування вмінь самостійно діяти в навчально-пізнавальній роботі;

  • виховання морально-вольових якостей школярів (працелюбності, відповідальності тощо);

  • сприяння творчому ставленню до навчання, підтриманню стійкого інтересу до самостійної роботи;

  • формування рефлексивних умінь ― здійснювати самоконтроль, самооцінку, ставити завдання для самовдосконалення тощо.

Процесуальний компонент навчальної діяльності учнів спрямовується на формування в учнів різноманітних способів навчальної діяльності. Система домашніх завдань має передбачати засвоєння цих способів, а для цього вчитель має орієнтуватись на алгоритми, правила виконання навчальних завдань тощо. Домашня робота ― це самостійна робота учня. У самостійній роботі учень має навчитись виконувати всі операції, які він спочатку виконував під керівництвом учителя, а тепер має повторити їх стосовно себе (ставити мету, планувати, контролювати, оцінювати). Отже, самостійна робота учнів ― багатогранна педагогічна категорія, яка підлягає відповідній класифікації.

Школа повинна не тільки озброїти учнів знаннями, уміннями й навичками, а й навчити самостійно здобувати ці знання, творчо застосовувати їх на практиці. Досягти цього допомагає реалізація всіх принципів навчання і, зокрема, принципу систематичності навчання, бо, як відомо, успіх будь-якої діяльності зумовлюється її цілеспрямованістю, упорядкованістю, послідовністю.

Одним із напрямків реалізації компетентнісного підходу до навчання є викристання робочих зошитів з друкованою основою, які містять різнорівневі завдання.        Викристання диференційованих дидактичних завдань під час контролю сприяє формуванню компетенності саморозвитку і самоосвіти (підсилення мотивації навчання: формування інтересу до навчання, ситуацій цікавості; пізнавальної новизни; навичок самостійної роботи і самоконтролю, розвитку відповідальності за свої знання;); комунікативної (застосування колективних форм контролю; створення ситуацій емоційно-моральних переживань, розвиток навичок взаємоконтролю); інформаційної компетентності (осмислення інформації, одержаної під час навчання, формування відповідальності учнів за зроблений вибір рівня складності завдання під час навчання); соціальної (створення ситуації вибору рівня складності завдання під час контролю). Все вище зазначене змушує учня аналізувати й оцінювати власні здібності і можливості, рівень підготовки, що допоможе школі позбутися від необхідності учити всіх однаково, підсилить гуманістичну спрямованість освіти, дозволить вирішити проблему компетентнісного підходу до навчання.

     Організація контролю знань учнів повинна бути такою, щоб учитель, виявляючи знання школярів, одночасно  керував і розумовим розвитком учнів і формуванням ключових компетентностей. Організація різних форм контролю за навчально-пізнавальною діяльністю (фронтального, групового, індивідуального, а також з метою само-, і взаємоконтролю) дозволяє максимально розвивати соціальні компетентності, комунікативні, інформаційні, саморозвитку і самоосвіти. Організація різних форм контролю дозволяє більш ефективно здійснювати його, якщо учням пропонуються різнорівневі дидактичні завдання. Оцінку своїх знань учень здійснює в результаті порівняння з опорою на навчальний матеріал і власний досвід з метою подальшого самостійного виправлення зробленої ним самим помилки, яка в певній мірі була самостійно усвідомлена. Самостійна оцінка учня не може бути постійною, вона має змінюватися в залежності від обставин. Дані психологів свідчать: якщо самооцінка дитини оптимальна, тоді вона сприяє саморозвитку і самореалізації, низька ж самооцінка є могутнім гальмом самореалізації.

Виконання завдань у робочому зошиті на друкованій основі, дисциплінує думку і мову учня, дозволяє  їм запам'ятовувати й узагальнювати матеріал, що вивчався.

Варто звернути увагу на те, що вчитель, організуючи контрольно-узагальнюючий урок, співвідносить результати, що досягаються учнями, переважно з їхніми розумовими здібностями, не приймаючи в розрахунок самооцінку дитини, його власні уявлення про характер і рівень реалізації своїх можливостей у різних навчальних ситуаціях. Між тим від цих уявлень залежить ступінь упевненості учня у своїх силах, усвідомлення результату як успіху чи неуспіху, відношення до помилок, вибір рівня складності завдання для його розв’язання та низка інших найважливіших моментів навчальної діяльності, в яких відбиваються вже не розумові здібності самі по собі, а особистісний фактор, що впливає на процес засвоєння знань і формування компетентностей.  

     Таким чином, використання різнорівневих (диференційованих завдань) під час контролю ― забезпечує ефективність навчального процесу для різних груп учнів шляхом організації пізнавальної діяльності школярів за умов врахування індивідуальних відмінностей, рівнів навченості, темпів працездатності, а також передбачає структурування змісту навчального матеріалу, добір форм, прийомів і методів навчання відповідно до цих особливостей; створення  ситуації  вибору, тобто диференціація передбачає сукупність організаційних рішень, засобів і методів які сприяють формуванню ключових компетентностей під час контрою.

         Отже, робочий зошит з друкованою основою, який містить різнорівневі завдання, та контрольно-узагальнюючий урок-гра можно використовувати як компонент інструментарію для формування і розвитку ключових компетентностей школярів під час навчння.
  1   2   3

Схожі:

Потрібно, щоб усі учні вже з самого початку ясно
«Проблема формування мотивації навчальної діяльності школярів за сучасних умов»
Бондарчук Анастасія Олександрівна
Основне її призначення бачиться у формування особистості випускника: особистості самостійної, творчої, підготовленою до рішення важливих...
Одним із найперспективніших шляхів розвитку творчої активності учнів,...
Нтерактивне навчання – це шлях формування творчої особистості, створення сприятливих умов для розвитку творчого потенціалу дитини,...
Н. В. Бугайчук методист лабораторії виховної роботи ЧОІПОПП
Від створення умов сприятливих для творчої діяльності до співробітництва педагога і дітей, та до самостійної творчості, яка і формує...
Психокорекційні навчальні ігри як спосіб формування мотивації навчання
На особливу увагу заслуговують дослідження А. К. Маркової, А. Б. Орлова, Т. А. Матіс, які сформулювали основні особливості даної...
Виховання найбільш діалектична і найбільш суперечлива сфера педагогічної...
Виникла соціальна потреба у формуванні творчої особистості майбутнього спеціаліста, який би зміг розв’язувати як щоденні, так і масштабні...
Комунальний дошкільний навчальний заклад (яслі-садок) «Ладушки» комбінованого типу
Художньо естетична лінія розвитку дитини – одна із головних у сучасній дошкільній освіті оскільки є невід’ємною складовою формування...
«Підвищення зацікавленості та мотивації навчання учнів 5 – 6 класів...
Виховного процесу покликана сприяти формуванню та розвитку творчої особистості, яка спроможна повноцінно реалізуватися в житті. Для...
Модель і структура роботи над науково-методичною проблемою
...
Стимулювання мотивації педколективу
Вплив мотивації діяльності працівників як фактору успішності управлінської діяльності. Шляхи розвитку і реалізації творчої індивідуальності...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка