Bm витку та оес&лшюсті роботи з ними в умовах корекційшгі та інклюзивноі освіти


Скачати 242.91 Kb.
НазваBm витку та оес&лшюсті роботи з ними в умовах корекційшгі та інклюзивноі освіти
Дата15.03.2013
Розмір242.91 Kb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Фізика > Документи

Bmвитку та оес&лшюсті роботи з ними в умовах корекційшгі та інклюзивноі освіти


ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ, НАВЧАННЯ TA ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ 3 ПОРУШЕННЯМИ ОПОРНО-РУХОВОЇ СИСТЕМИ

План

        1. Сутність, етіологія та патогенез порушень опорно-рухової системи.

        2. Психолого-педагогічна характеристика дітей з порушеннями опорно-рухової системи.

        3. Навчання і виховання дітей з порушеннями опорно-рухової системи у спеціальних закладах.

        4. Корекційні прийоми реалізації індивідуального підходу до дітей з порушеннями опорно-рухової системи в умовах інтегрованого навчання.

1. Сутність, етіологія та патогенез порушень опорно-рухової системи

Руховий аналізатор — це нейрофізіологічна система, пса здійснює аналіз і синтез сигналів, що виникають в органах руху людини та тварин. Руховий аналізатор складається з периферійних відділів, специфічних нервових волокон (чутливі мерви, що несуть нервові імпульси до головного мозку), відпо- иідних підкіркових структур і кіркового відділу, розташованих її лобних долях кори головного мозку. Руховий аналізатор бере участь у підтримці постійного тонусу (напруги) м'язів тіла та координації рухів. У вищих тварин і людини руховий аналіза- rop моделює рух, створює ніби образ руху, який потрібно здій- і іїити, і постійно зіставляє реальний потік аферентних імпуль- I ів від руху м'язів з попередньо створеним образом — планом. Порушення, які відбуваються у руховому аналізаторі, призводять до певного, атипового розвитку особистості дитини.

Проблема дитячого церебрального паралічу (надалі - ДІЩ) є однією з найбільш актуальних на даному етапі розвитку суспільства і організації системи інтегрованого (інклюзивного) навчання. Це обумовлюється, з одного боку, значною поширеністю даної гіатології серед населення і відсутністю її своєчасної діагностики, з іншого недостатністю наявних механізмів надання адекватної допомоги гаким дітям на ранніх етапах розпитку — лікарями і спеціалістами з корекційної педагогіки та спеціальної психології. Саме цє і обумовлює високу ступінь ін- валідизації цієї категорії дітей.

Поширення ДЦГІ, за даними різних авторів, варіюється в межах від 2 до 5-9випадків на 1000 новонароджених. B останній час кількість новонароджених з церебральними паралічами помітно збільшилась. За даними Державного комітету статистики в Україні у 2006 році налічувалось 168128 дітей-інвалідів віком до 18років. У структурі дитячої інвалідності відповідно даних МОЗ України органічні порушення центральної нервової системи посідають перше місце (47,9%), причому більшу частину з них займають різні форми дитячого паралічу.

Параліч (від гр. paralio розслаблюю) — повне випадіння рухових функцій, яке залежить від ураження рухового апарату центральної або периферійної нервової системи. Паралічі поділяються на функціональні і органічні. Функціональні паралічі не супроводжуються анатомічними змінами в нервовій системі, частіше всього є істеричними і виникають внаслідок розвитку стійкого осередку гальмування в ділянці рухового аналізатора кори головного мозку. Вони виникають раптово, так само раптово зникають і не залишають зовні видимих наслідків. Неповний ступінь паралічу, або параліч у стадії зворотного розвитку, називається парезом. Органічні паралічі залежно від місця ураження нервової системи поділяються на периферійні і центральні. При периферійних паралічах уражуються рухові клітини передніх рогів спинного мозку або ж периферійні нервові стволи; випадають всі рухи і падає тонус м'язів (в'ялий параліч), м'язи атрофуються, сухожильні рефлекси і рефлекси шкіри затухають. При центральних паралічах спостерігається ураження пірамідної системи і порушення можуть виникати у різних відділах головного і спинного мозку. При ньому окремі м'язи кінцівок ушкоджуються неоднаково; м'язовий тонус підвищується (спастичний параліч); рухові функції випадають не повністю: довільні рухи стають неможливими, а сухожильні рефлекси різко зростають; з'являються патологічні рефлекси.

Проблемою дитячих церебральних паралічів почали займатись досить давно. Перший клінічний опис дитячого церебрального паралічу зроблений В. Д. Літтлем (1810-1894), який сам страждав на лівосторонню клишоногість. У 1853році ним опублікована робота, яка називалась "Про природу і лікування людського каркасу". Він доповів про це на засіданні Королівського медичного клубу, а потім опублікував свої спостереження над дітьми, у яких після перенесених під час пологів травм розви- !*нвитку 7па особливості роботи .5 пими в г^лювах корекційшп та іпюоозивнсіі освіти

нались паралічі кінцівок. Майже 100 років це захворювання називалось хворобою Літтля.

Термін "дитячий церебральний параліч" належить 3. Фрой- ду. У 1893 році він запропонував об'єднати всі форми спастич- iinx паралічів внутрішньочеревного походження з подібними клінічними ознаками в групу церебральних паралічів. У 1958році на засіданні ВООЗ в Оксфорді відповідно до 8 перегляду класифікацій хвороб цей термін було затверджено і запропоноване ішзначення: дитячий церебральний параліч — непрогресуючс захворювання головного мозку, яке вражає ті його відділи, гцо (іідповідають за рухливість і положення тіла, і виникає на ранніх етапах розвитку головного мозку.

ДЦП виникає внаслідок патологічних процесів, які відбуваються у нервовій системі матері і дитини до, під час і після пологів. Хоча ці порушення мають непрогредієнтний характер, але і віком вони стають все більш помітними. Рухові розлади можуть бути мінімальними, помітними лише при інтенсивних фізичних навантаженнях (біг, точність, сила, координація рухів тощо) або значними, які призводять до інвалідності. Часто паралічі поєднуються з іншими відхиленнями, наприклад з епілептичними нападами, порушеннями мовлення або інтелектуальними розладами. Прогнози є різними. У деяких випадках правильне лікування і надання адекватної медичної та реабілітаційної допомоги на ранніх етапах протікання патології може допомогти дитині вести практично нормальне життя у соціальному середовищі.

При аналізі причин розвитку ДЦП вчені визначають зв'язок ДЦП з тим чи іншим періодом розвитку з використанням іерміну період ризику. Порушення формування мозкової діяльності на ранніх етапах онтогенезу, які призводять до ДЦП, є результатом цілого ряду факторів. За часом впливу на мозок хвороботворного чинника їх поділяють на: пренатальні, натальні та иостнатальні. За даними ряду дослідників вирішальна роль у виникненні ДЦП належить пренатальним факторам від 37% до 60%, натальним — від 27% до 40%, постнатальних — від 5% до 25%. Водночас окремі автори не надають такого значення пренатальним факторам. Так, на думку Дешесни лише у 30% пинадків причини ДЦП лежать у пренатальному періоді, 60% у натальному, і лише 10% після народження у ранньому віці Але при цьому переваги того чи іншого періоду, напевно, є вторинними, а головне значення мають окремі етіологічні фак- юри, вплив яких проявляється в певні періоди розвитку плоду і новонародженого.

До пренатальних факторів відносять: конституцію матері; її соматичні, інфекційні, ендокринні захворювання у період вагітності; інтоксикацію її організму (вживання алкоголю, нікотину, наркотичних речовин, отруєння продуктами харчування, медикаментозними препаратами, хімічними речовинами тощо); ускладнення попередньої вагітності; діабет; неправильне кріплення плаценти; несумісність крові матері і плоду; негативний вплив факторів навколишнього середовища (проживання або праця на екологічно забруднених територіях, підприємствах, радіоактивних зонах, біля підприємств хімічної, видобувної, металургійної галузей тощо). До цих факторів можна віднести і несприятливі попередні пологи; лікування тироідними гормонами під час вагітності; кровотеча в пізні періоди вагітності; вживання матір'ю екстрогенних гормонів, внутрішньоматоч- ні ушкодження. Також до цих факторів відносять і маленьку вагу новонародженої дитини (до 1500 г. — відсоток ДЦП серед таких дітей в межах 43-50%, що в 6 разів більше, ніж у дітей з нормальною вагою тіла); ненормальну позицію плоду; малу вагу плаценти; вагітність терміном менше 37 тижнів; виражений дефект пологів; аномалії кінцівок; мікроцефалію; генетичні фактори (приблизно у 2%).

До натальних факторів відносяться: недоношеність; асфіксія під час пологів (частота випадків ДЦГІ серед дітей, які народились з асфіксією в межах від Здо 20%, при цьому чіткий зв'язок гірослідковується порівняно з дітьми, які народились передчасно); механічні порушення під час пологів; неправильне попереднє положення плоду; швидкоплинні пологи; тривалі пологи; слабкість пологової діяльності; стимулювання пологів тощо.

До постнатальних факторів відносяться: травми черепа, кісток, субдуральні гематоми, травмн шиї; інфекційні захворювання: менінгіт, енцефаліт, абсцес мозку тощо; інтоксикації: медикаментозними препаратами, хімічними речовинами, продуктами харчування, наркотиками, алкоголем, свинцем, миш'яком тощо; киснева недостатність; при новоутвореннях та інших набутих відхиленнях в мозку: кіста, гідроцефалія, пухлина тощо.

У світовій літературі запропоновано понад 20 класифікацій ДЦІ1. B своїй основі вони містять етіологічні ознаки, клінічні прояви, патогенетичні особливості. У дітей з ураженням рухових систем головного мозку можуть розвиватись: параліч чотирьох кінцівок - тетраплегія (відсутність або послаблення рухів всіх кінцівок з переважанням проблем у руках); диплегія (при переважання паралічу ніг); геміплегія (параліч однієї половини розвитку та (хх&шеості рсботи з ними в умовах шурекційноі та інклнхіивноі оашиї гіла); нижня параплегія (ураженпя ніг). У вітчизняній практиці роботи використовується класифікація K. А. Семенової (1979): двойна геміплегія; спастична диплегія; геміпаратична форма; гі- нсркінетична форма; атонічно-астатична форма.

Спастична форма церебрального паралічу зустрічається у 70% випадків. Для неї характерні підвищення сухожильних реф- іексів, рефлексу розтягування м'язів, судоми, які швидко змінюються, м'язова слабкість, недорозвиток ушкоджених кінцівок, реакція м'язів у відповідь на подразнення, тенденція до контрак- ryp. Дитина з церебральним паралічем в основному пересувається на носочках, ставлячи одну ногу навперехрест з іншою.

Атетоїдна форма церебрального паралічу зустрічається приблизно у 20% випадків і проявляється у довільних рухах крив- іянні, повільних, вичурних рухах пальців рук, тіла, швидких посмикуваннях. B основному більше виражені порушення у рухах верхніх кінцівок; довільні рухів м'язів обличчя здатні ускладнити мовлення. Стрес посилюється довільними рухами, під час релаксації вони послаблюються і повністю зникають під час сну.

Атаксична форма церебрального паралічу зустрічається ириблизно у 20% випадків. Вона характеризується порушенням координації рухів, особливо рухів рук, зростанням рефлексів, швидкими рухами очних яблук, м'язовою слабкістю, тремором. B ранньому дитинстві рухи ніг дитини обмежені. Коли вона починає ходити широко розставляє ноги. Неузгодженість роботи м'язів призводить до неможливості виконувати точні і спонтанні рухи.

Характеризуючи ДЦП як основну патологію необхідно зупинитись і на інших патологічних станах або захворюваннях, які призводять до порушень опорно-рухового апарату.

Прогресуючі м'язові атрофії — це велика група спадкових захворювань, що характеризуються постійним збільшенням м'язової слабкості і атрофії. Ix умовно розділяють на первинні і нторинні форми. Вторинні, або нейрогенні атрофії залежать від ураження периферійного рухового нейрону, їх також називають аміотрофіями. ІІри первинних м'язових атрофіях спинниймозок і перви залишаються інтактивними, спостерігається первинне ушкодження м'язів внаслідок порушення в них обміну речовин Ці агрофії ще називають прогресуючими м'язовими дистрофіями.

Прогресуюча м'язова дистрофія (або міопатія) це клінічно і генетично гетерогенна група спадкових захворювань м'язів, основними ознаками яких є: зниження м'язового тонусу; зниження або відсутність сухожильних рефлексів; зміни в біоелект- (зичній активності м'язів. Поширеність прогресуючої м'язової дистрофії складає близько 200 випадків на 1 млн. населення, що дозволяє віднести їх до групи найбільш поширених спадкових захворювань.

До теперішнього часу немає засобів, які виліковують м'язову дистрофію. Розрізняють чотири основних види цієї патології. Найбільш часто зустрічається дистрофія Дюшена (50% випадків). Захворювання починається у ранньому віці і хворий помирає приблизно у 20-річному віці. М'язова дистрофія Беккера розвивається повільніше — хворі помирають приблизно у 40-річ- ному віці. ГІлече-лопаточно-лицьова і кінцівочно-пояснична не впливають на тривалість життя.

До порушень опорно-рухового апарату призводить таке захворювання, як поліомієліт (від гр. polios сірий, mielos мозок) — гостре інфекційне захворювання, що вражає головним чином сіру речовину спинного мозку. У 50-60-ті роки XX століття це захворювання було досить поширеним, на теперішній час за наявності вакцинації воно практично не зустрічається. Хворіють діти віком від 2-х до 7-ми років. Зараження відбувається через травний апарат, рідше через дихальні шляхи. Процес починається з симптомами гострого респіраторного захворювання, потім уражає передні роги спинного мозку. Тому в дітей розвиваються в'ялі паралічі кінцівок з атрофіями і відсутністю рефлексів.

ІЦе однією патологією, яка призводить до виникнення порушень опорно-рухового апарату є сколіоз бокове викривлення хребта, яке може проявлятись у його різних відділах. Хребет може бути викривлений вправо (частіше в плечовому відділі) або вліво (частіше в поясничному відділі). Хребет може скручуватись навколо вертикальної осі, що призводить до деформації грудної клітини. Сколіоз часто поєднується з такими деформаціями, як "кругла спина" і горб.

Деформація хребта при сколіозі може бути стійко фіксованою або функціональною, коли хребет тимчасово викривляється внаслідок неправильної осанки або різної довжини ніг.

Фіксований сколіоз може бути наслідком вродженого дефекту, наприклад клиноподібного хребта, зрощених ребер або хребців. Паралітичний або м'язово-скелетний сколіоз може розвиватись через декілька місяців після одностороннього паралічу в результаті поліомієліту. Найбільш поширена форма сколіозу — ідіоматична, походження якої ще недостатньо зрозуміле. Ця форма поділяється на інфантильну частіше спостерігається іхявшпку та особливості роботи з ними в умовах корекційшії та інктатвноі освіти


у хлопчиків віком до 3-х років; ювенільна - у хлопчиків і дівчаток віком від 4-х до 10-ти років; підліткова — в основному у дівчаток у віці від 10 років і до настання зрілості.

Спостерігаються й такі порушення опорно-рухового апарату, як остеоартрит, остеомієліт, артрогрипоз, хондродистрофія, міопатія, патологічний кіфоз та інші. Але оскільки вони зустрічаються значно рідше порівняно з попередніми описувати і характеризувати їх ми не будемо.

2. Психолого-педагогічна характеристика дітей з порушеннями опорно-рухової системи

Всю багатогранність психічних відхилень і розладів, властивих дітям з ДЦП умовно можна розподілити на 4 групи: I) відносно легкі психічні розлади непсихотичного рівня; 2) виразні психічні розлади непсихотичного типу; 'j) тяжкі психічні розлади психотичного типу; 4) інтелектуально-мнестичні розлади.

Виникнення у дитини з ДЦП тих чи інших варіантів порушення психічного здоров'я, різноманітності їхнього поєднання є результатом одночасного або послідовного впливу на її організм різних несприятливих факторів, які вступають у взаємодію з позитивними, компенсаторними механізмами. До останніх можна віднести і позитивне ставлення до дитини в сім'ї, сприятливий морально-економічний клімат, прагнення батьків до адекватнос,- i i надання допомоги таким дітям, організація ранньої діагностики і, як наслідок, адекватної корекційної допомоги, залучення нідповідних фахівців. Ці фактори сприятимуть зменшенню або й запобіганню різних негативних вторинних відхилень, які можуть негативно впливати на формування особистості гакої дити- ии і посилення первинних дефектів. He менш важливу роль відіграють правильно організоване харчування дітей, відповідний режим праці й відпочинку, дозування фізичних навантажень, необхідних медикаментозних препаратів і фізіотерапевтичних процедур. Необхідно також зазначити, що в кожному віковому періоді характер клінічних проявів психічних розладів у дітей і ДЦП може мати свої особливості. ГІричому, чим меншим є пік дитини, тим простіші у неї психопатологічні прояви. Це го- иорить на користь ранньої діагностики і, відповідно, початку ранньої корекційно-реабілітаційної роботи з такими дітьми.

Модуль II. Психалаау-пгдагаячна хиракгперистиш Ovnmi з порушеннями іи-ихофізичноео

До першої групи відносно легкі психічні розлади непсихотичного рівня відносяться діти з такими провідними проявами а) цереброастенічного синдрому; 6) неврозонодібного синдрому; в) вторинних невротичних синдромів.

Провідним проявом цереброастепічног симптоматики у хворих з ДЦП є синдром "дратівливої слабкості". Він об'єднує в собі, з одного боку, підвищену стомлюваність, виснаженість психічних процесів дитини, зниження працездатності, з іншого — наявність підвищеної дратівливості, схильність до афективних спалахів, немотивованих змін поведінки. Цим дітям притаманні розсіяність ra труднощі переключення уваги, значні труднощі при необхідності зосередження на певній діяльності. Розумові процеси уповільнені, відчуваються труднощі при виконанні аналітико-синтетичної діяльності, розумова працездатність знижена. Пам'ять недорозвинена, дитина погано запам'ятовує і утримує матеріал, відчуває значні труднощі у процесі його пригадування. Ha патологічний розвиток психічних процесів впливає і недостатній розвиток просторового гнозису. Ці діти відчувають труднощі у сприйнятті форми предметів, співвіднесенні елементів у просторі. Також спостерігається затримка формування мовлення, наявність різних варіантів мовленнєвих відхилень: від нескладних порушень звуковимови аж до моторної алалії.

При неврозоподібних розладах у дітей з ДЦП також відсутні грубі порушення психіки, але при цьому спостерігаються різні варіанти цереброастенічних розладів. Ці діти мають знижений фон настрою, для них притаманні немотивовані фо- бічні реакції: від страху темряви, води, самотності до страху за своє здоров'я. Це часто формує у них підвищену увагу до свого здоров'я, санітарно-гігієнічних умов середовища і на цьому ґрунті провокуються конфлікти. У деяких випадках фобіч- ні реакції мають яскраві прояви: підвищене серцебиття, пітливість, часте дихання, зниження температури тіла, порушення сприймання власного тіла. Часто виникають істероїдні реакції, які більше притаманні дівчаткам. Можуть спостерігатись напади афективно-рухового розгальмування, збудження, невмотиво- ваний сміх, плач, крики тощо.

Вторинні невротичні синдроми виникають у дітей зі збереженою психікою у підлітковому віці. Такі діти усвідомлюють свою фізичну неповноцінність і при відсутносгі активної психолого- педагогічної корекції і допомоги у них можуть виникати невротичні зриви, клініка яких є різноманітною, але переважно з тими ж симптомами, що і при неврозоподібних розладах.

розвитку та cxxfmuaocmi роботи з ними в умовах кггрекційнсгі та інклюзивної освіти

До другої групи виразні психічні розлади непсихотичного типу — відносять тих хворих на ДЦП, клінічна картина яких містить яскраво виражені різноманітні варіанти порушення поведінки та особистісні девіації. До другої групи психопатичних проявів у дітейз ДЦП можна віднести 5 наступних варіантів, які по-різному проявляються у різні вікові періоди: 1) синдром невропатії; 2) синдром РДА; 3) гіпердинамічний синдром; 4) різні варіанти патологічного формування особистос- ii; 5) органічні психопатії і психонатоподібні синдроми.

Синдром невропатії, або "вродженої дитячої нервовості" є досить поширеною психопатологічною ознакою у дітей з явищами органічного ушкодження головного мозку, що виникає досить рано. Центральне місце у структурі цього синдрому посідає різко підвищена збудливість дитини і виражена нестійкість її вегетативних функцій, порушення формули сну і неспання, а також апе- гиту. Вони поєднуються із загальною гіперстезією хворого і його швидкою виснаженістю. Характерними є підвищена тривожність, наявність фобічних реакцій, особливо перед всім новим. Цей синдром в основному діагностується у дітей перших 2-х років життя. Падалі, при відносно позитивному протіканні, він пом'якшується і трансформується у цереброастенічні прояви. У більш тяжких випадках він поступово набуває рис гіпердинамічного синдрому або ж стає основою для формування у дитини з ДЦП пс.ихопатій

  1. психопатоиодібних форм реагування гальмівного кола.

Основним проявом синдрому раннього дитячого аутизму (РДА) є виразна недостатність або повна відсутність потреби у спілкуванні, емоційна холодність по відношенню до близьких людей. Для таких дітей притаманний страх нового, будь- яких змін у навколишній обстановці, одноманітна поведінка зі схильністю до стереотипних рухів, відсутність мовлення або наявність різноманітних його порушень. Мовлення, вірніше небажання дитиною його використовувати, відсутність елемен- гарних орієнтовних рефлексів, реакцій на зовнішні подразники створюють ілюзію про наявність у неї порушень аналізаторних систем. Поведінка таких дітей одноманітна. Вони можуть годинами виконувати одні і ті ж маніпуляції з іграшками, перекладати їх з одного місця на інше, але помітити при цьому ігрові дії, сюжетно-рольову гру буває надзвичайно складно. Ці діти падають перевагу самотності. Ha самоті вираз їхнього обличчя їздоволений, у присутності інших людей невдоволений, без- смоційний. Найбільш часто цей синдром проявляється у віці від

  1. до 5 років, хоча його окремі прояви можуть виникати і раніше.

Модуль II. Психиікуя^педагогічна харакггщтстиха Oinvzu. з тгрцшаииши гиуихофізи'оюво

У дітей з ДЦГІ синдром РДА спостерігається надзвичайно рідко, та в окремих хворих і при відсутності спеціальних психоко- рекційних заходів може сприяти формуванню у дитини з ДЦП ознак аутистичної (шизоїдної) психопатії.

Основними проявами гіпердинамічного синдрому виступають загальна рухова тривожність дитини, її непосидючість, недостатня цілеспрямованість, а часто й імпульсивність вчинків, надмірна відволікаємість, порушення концентрації уваги. Інколи в таких дітей спостерігається агресивність, схильність до руйнівних дій (вона все розкидає, ламає іграшки, розбирає предмети, розриває книжки тощо), наявність явищ негативізму. Цим дітям притаманні явища дратівливості, швидке виникнення афективних спалахів, тенденції до різких, немотивованих змін настрою. Поширеним явищем цього синдрому, особливо у хворих на ДЦП, виступають труднощі засвоєння навичок письма і порушення просторового синтезу. Цей синдром зустрічається у діапазоні від 1,5 до 15-ти років, але частіше за все у період дошкільного та початку шкільного навчання. При несприятливому протіканні і відсутності психокорекційних засобів може сприяти фіксації і розвитку у хворих на ДЦП ознак психопатії і психо- патоподібних форм поведінки збудливого кола.

ІЦе одними з порушень при ДЦП є різні варіанти патологічного формування особистості та органічні психопатії і психопатоподібні синдроми. Під ними розуміється набуття людиною в дитячому та підлітковому віці під вгіливом несприятливих соціально-побутових факторів деяких досить стійких негативних якостей характеру, які негативно впливають на процес соціалізації особистості. У своїй основі вони містять особливості психогенезу порушень характеру, який формується і клінічні особливості провідного "синдрому" патологічних змін характеру. Частіше всього у дітей з ДЦП зустрічаються афективно- збудливий, гальмівний, істероїдний і нестійкий варіанти патологічного розвитку особистості. За механізмами свого формування патологічний розвиток особистості дітей з ДЦП відбувається за дефіцитарним типом — тобто пов'язаним з наявністю у підлітків різноманітних фізичних дефектів, до яких відносяться і порушення опорно-рухового апарату. Саме вони стають основою набутої дигиною з ДЦП психопатії відповідного кола афективно-збудливого, гальмівного, ієтероїдного тощо). При правильному підході ці стани поступово можуть згладжуватись. Характерними відмінностями при поєднанні ДЦП і психопа- тій та психопатичних форм поведінки є патологічні механізми їх формування, переважно спадкові і резидуально-органічні !«даитгасу та особливості роботи з ними в умовах Юфекційноі та інклюзивноі освіти

мри психопатіях, і психогенні при психохарактеріологічних формуваннях. Оскільки в реальному житті у більшості випадків можна говорити про вплив на дитину і тих, і інших факторів таких розподіл особистісних девіацій набуває ще більш умовного характеру. Але наявність органічного ушкодження головного мозку у хворих на ДЦП дозволяє розглядати властиві їм особис- гісні аномалії як ознаки органічної психопатії (якщо ушкодження відбулось у період вагітності або під час пологів) або психопато- иодібного резидуально-органічного синдрому (якщо ушкодження нідбулось на ранніх етапах постнатального розвитку).

Третя група психопатичних проявів — тяжкі психічні розлади психотичного типу — включає в себе випадки екзогенного типу психопатологічних реакцій, які виникають у дітей з різним ступенем вираження резидуально-органічних ушкоджень головного мозку. У більшості випадків психотичні порушення розвиваються у хворих на ДЦП під впливом додаткових иесприятливих факторів (психічна або фізична травма, важка загальна нейроінфекція, інтоксикація, ураження струмом тощо) і проявляються у вигляді епізодичних короткочасних розладів свідомості. Характер їх клінічної симптоматики багато в чому залежить від особливостей екзогенних факторів, які провокують загострення захворювання. Частіше у таких хворих розвиваються короткочасні розлади свідомості по гипу деліріозного стану, рідше — по типу агентивного сгану або стану помутніння свідомості. Можливий розвиток істеричного, депресивного, маніакального або гебефренічного синдрому. Під час проведення необхідного симптоматичного антипсихотичного лікування у хворих на ДЦП відносно швидко відбувається усунення психотичного епізоду, внаслідок чого настає стан відносної психічної компенсації.

Четверту групу психічних проявів при ДЦП складають інтелектуально-мнестичні розлади. Основним психічним проявом при цих станах виступає інтелектуальна недостатність. Залежно від її вираження виділяють такі клінічні варіанти розладів: граничні форми інтелектуальної недостатності, розумова відсталість легкого, помірного, тяжкого та глибокого ступеня.

Діти з ДЦІІ з граничними формами розумової відсталості (за тестом Векслера IQ 71-89балів) в основному характеризуються ознаками незрілості емоційно-вольової сфери, відрізняються недостатньою продуктивністю будь-якої сфери діяльності, де вимагається вольове зусилля. Ці діти надають перевагу грі, заняттям ЛФК, емоційно та інтелектуально інфантильні. У поведінці завжди переважають мотиви безпосередніх задоволень і бажань. Часто звертають на себе увагу надмірною залежністю від

Модуль II. Психалого-педаакіїсна характеристика дітей з гюругиеннялш психофізичного

матері, несамостійністю, страхом перед медичною апаратурою, лікарями. Вони важко адаптуються до дитячого колективу, підвищено плаксиві, часто капризують. У школі важко зосереджуються на завданні, легко відволікаються, швидко стомлюються. За умови організації активної адекватної педагогічної допомоги можуть засвоїти програму загальноосвітньої школи, отримати відповідний їхньому вікові багаж знань і вмінь. Мовлення є достатньо правильним, словниковий запас відповідає віку дитини.

Діти з ДЦП з легким ступенем розумової відсталості (за тестом Векслера IQ — 50-70 балів) характеризуються перш за все конкретністю свого мислення, низькою здатністю до узагальнень, абстрагувань. Переважно вони є непогано адаптованими в сім'ї, сусідському оточенні, легко знаходять вирішення елементарних побутових проблем, орієнтуються у знайомих ситуаціях соціального оточення. Але при цьому програму загальноосвітньої школи у тому темпі й на тому рівні, які це притаманно дітям з нормальним психофізичним розвитком, засвоїти не можуть. Вони не вміють творчо гратись, фантазії їхні бідні і одноманітні. Через свою неуспішність вони стають об'єктами глузувань з боку однолітків, що призводить до небажання відвідувати школу, формування агресивності, апатичності, створює підвищену конфліктність. Неусвідомлення їхнього стану педагогом призводить до виникнення конфліктів з учителями і, як наслідок, негативного ставлення до самого процесу навчання. Діти цієї категорії мають навчатись у спеціальних загальноосвітніх школах.

Діти з ДЦП з помірним, тяжким, глибоким ступенем розумової відсталості в загальноосвітній школі не навчаються.

3. Навчання і виховання дітей з порушеннями опорно-рухової системи у спеціальних закладах

Ha Україні існує мережа спеціальних шкіл (шкіл-інтернатів) для дітейз порушеннями опорно-рухового апарату I-III ступенів (I ступінь — підготовчийклас, 1-4 класи; II ступінь — 5-10 класи; III ступінь — lt-ІЗкласи). Направленню в ці школи підлягають діти б (7) років, які самостійно пересуваються, не потребують індивідуального догляду, з такими захворюваннями:

  1. церебральні паралічі;

  2. наслідки поліомієліту у відновному і резидуальному станах;

!»кштіку 7па осхюливисті роботи з ними в умовах юурещішюі та ікклюзивноі освіти

  1. артрогрипоз, хондродистрофія, міопатія, наслідки ін (|)скційних поліартритів;

  2. інші вроджені і набуті деформації опорно-рухового апа- рату.

Діти, у яких крім рухових розладів, констатується затримка психічного розвитку та розумова відсталість, виокремлюються в окремі класи у складі цієї школи.

He зараховуються у школи цього типу діти, які:

    1. страждають на часті епілептичні напади;

    2. мають стійкий енурез та/або енкопрез унаслідок органічного ураження центральної нервової системи;

    3. страждають на терапевтично-резистентні судомні нагіади, шизофренію з наявністю продуктивної симптоматики, тяжкі порушення поведінки, небезпечні для дитини та оточення;

    4. мають гяжку, глибоку розумову відсталість;

    5. яким за станом здоров'я протипоказано перебування у дитячому колективі.

Тривалість уроку в школах для дітей з порушеннями опорно- рухового апарату I-III ступенів: у підготовчому класі — 30 хв., у l-2-му класах — 35 хв., у 3-му і наступних — 40 хв. Ha кожному уроці гтісля 20 хв. занять проводиться 5-ти хвилинна пауза :i використанням лікувально-коригуючих вправ.

У навчальних закладах здійснюється низка заходів щодо профілактики посилення основного дефекту:

  • специфічна медикаментозна терапія, спрямована на запобігання декомпенсації стану хворого організму;

  • допомога педагогам і вихователям у дозуванні навантажень;

  • медичний контроль за дотриманням рухового та ортопедичного режиму на уроках і в позаурочний час.

4. Корекційні прийоми реалізації індивідуального підходу до дітей з порушеннями опорно-рухового апарату в умовах інтегрованого навчання

Діти з нерізко виразними порушеннями опорно-рухового апарату, які можуть самостійно пересуватись і себе обслуговувати, мають збережений інтелект, можуть навчатись у загальноосвітній школі. Проте їхня успішність та соціальна адаптація багато в чому залежатимуть від індивідуального підходу вчителя.

Модуль II. І1сшххюа>-педагогічна харажпщшстика дітей з порушеннями ікгитфізшоюго

Зупинимось на деяких особливостях роботи педагогів з такою дитиною. Зокрема:

  • слід визначити оптимальне дозування виконання письмових робіт з урахуванням порушень загальної та дрібної моторики пальців рук;

  • передбачати варіативність письмових робіт не лише самостійне письмо, а й роздаткові картки з друкованою основою; не лише ручка, а магнітна дошка, комп'ютер;

  • давати більше часу на виконання письмових завдань або заміняти частину з них на усні;

  • при наявності порушень просторових відносин і несформова- ності зорово-просторової координації слід використовувати наступні прийоми:

  • спеціально вказати (ручкою, олівцем) рядок і місце, де потрібно починати писати, малювати;

  • позначати відстань між рядками чи частинами завдання;

  • при виконанні арифметичних дій у стовпчик можна розфарбувати клітинки олівцем, наприклад, согні зеленим, десятки — синім, одиниці — червоним;

  • використовувати гіерфокарги;

  • при читанні використовувати спеціальні закладки з прорізями для фіксування слова, словосполучення чи речення;

  • оцінюючи дитину, не знижувати бали за повільну відповідь, недостатню інтонаційну виразність, особливості письма.

Навчання і виховання дитини з вадами опорно-рухового апарату має бути поєднаним із оздоровленням і лікуванням, логопедичними заняттями, заняттями з психологом, лікувальною фізкультурою, масажем.



Схожі:

ПІДГОТОВКА СТУДЕНТІВ СПЕЦІАЛЬНОСТІ «ДОШКІЛЬНА ОСВІТА» ДО ПРОФЕСІЙНОЇ...
Но бар’єри впровадження інклюзивної освіти в практику роботи загальноосвітніх закладів. Виділено умови і шляхи подолання перешкод...
ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ІНКЛЮЗИВНОЇ ОСВІТИ В УМОВАХ ЦЕНТРУ РОЗВИТКУ ДИТИНИ
У статті розкриваються особливості організації інклюзивної освіти в умовах Центру розвитку дитини
ТОЛЕРАНТНІСТЬ ЯК ЕФЕКТИВНА УМОВА ІНКЛЮЗИВНОЇ ОСВІТИ ОСІБ ІЗ ІНВАЛІДНІСТЮ
Анотація. Стаття присвячена проблемі формування толерантності як ефективної умови інклюзивної освіти осіб із інвалідністю. Обґрунтовано...
Управління освіти Чернівецької міської ради Центр практичної психології і соціальної роботи
Шановні педагоги! Дане дослідження проводиться з метою вивчення Вашої думки про можливості впровадження інклюзивної освіти в закладах...
Професійна готовність учителя до роботи в умовах профільного навчання
Виділяються уміння вчителя необхідні при роботі в профільних класах та підкреслюється необхідності поєднання психологічної, педагогічної...
Диплом європейського зразка та додаток до нього
Положення про кредитно-модульну систему організації навчального процесу в Інституті педагогіки, психології та інклюзивної освіти...
Т. Р. Столярчук завідувач Шепетівською районною
...
ДО ОБГОВОРЕННЯ ВСТУП
Державної національної програми «Освіта (Україна XXI століття)», проектів Національної доктрини роз­витку України у XXI столітті...
ДО ОБГОВОРЕННЯ ВСТУП
Державної національної програми «Освіта (Україна XXI століття)», проектів Національної доктрини роз­витку України у XXI столітті...
В УМОВАХ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ
ННОВАЦІЙНІ ПІДХОДИ ЩОДО НАУКОВО-МЕТОДИЧНОГО СУПРОВОДУ РОБОТИ З ОБДАРОВАНИМИ УЧНЯМИ
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка