|
|
Скачати 3.91 Mb.
|
ПІСНЯ П'ЯТАЗМІСТ П'ЯТОЇ ПІСНІ ДЕНЬ СЬОМИЙ І ДАЛІ ДО КІНЦЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ Рада богів. Вони посилають Гермеса до німфи Каліпсо з наказом негайно відпустити Одіссея. Каліпсо дає Одіссеєві знаряддя, потрібні для побудови плота. За чотири дні судно готове, і на п'ятий день Одіссей відпливає, одержавши від Каліпсо все потрібне в дорозі. Сімнадцять днів плавання триває благополучно. На вісімнадцятий день Посейдон, повертаючись від ефіопів, упізнає в морі Одіссея, що плив на легкому своєму плоті; він насилає бурю, яка руйнує пліт; але Одіссей одержує від Левкотеї намітку, яка рятує його від затоплення; цілих три дні носять Одіссея бурхливі хвилі; нарешті надвечір третього дня він виходить на берег феакійського острова Схерії. ПЛІТ ОДІССЕЇВ Щойно проснувшись, Еос із постелі Тіфона ясного Встала, щоб світло нести і смертним усім, і безсмертним. Вже на нараду зібрались боги, і сидів поміж ними Зевс громовладний, що всіх перевищує міццю своєю. 5] їм не забула Афіна про всі Одіссеєві лиха Розповісти, – турбувалась, що в німфи він так забарився. «Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні! Хай ні один володар берлоносний не буде ласкавий, Лагідний, добрий; нехай, справедливості в серці не знавши, 10] Завжди жорстокий, вчиняє неправду злочинну, якщо вже Не пам'ятає ніхто Одіссея божистого в бідних Людях, що ними колись він правив, як батько ласкавий. Терплячи лихо тяжке, на острові нині сидить він В домі у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі 15] Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись. Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців, Щоб помогли йому їхати лоном широкого моря. Любого сина його вороги замишляють убити Десь по дорозі додому, – вістей про батька питати 20] В Пілос священний поїхав він та в Лакедемон преславний». Відповідаючи, Зевс, що хмари збирає, промовив: «Що за слова в тебе линуть, дитя, крізь зубів огорожу? Чи не сама-бо ти думку колись подала і пораду, Як Одіссею, вернувшись додому, за себе помститись? 25] Ти проведи Телемаха уміло, адже ти це можеш, Щоб неушкоджений він до своєї прибув батьківщини, А женихи щоб ні з чим на своїм кораблі повернулись». Мовивши це, Гермеса гукнув він, коханого сина: «Знов, як і завжди, ти нашим, Гермесе, провісником будеш; Німфі скажи пишнокосій про вирок ти наш непохитний: Щоб повернувся до дому свого Одіссей витривалий, Тільки б не смів його хтось із богів чи людей супроводить, Хай на плоту, міцно збитім, пливе і, хоч лиха зазнає, В Схерію широкоскибу на день аж двадцятий прибуде, 35] В землю феаків, що їх ріднею вважають безсмертним. Серцем вони і його, як безсмертного бога, вшанують І кораблем відішлють у рідну його батьківщину, Золота стільки, і міді, й одежі йому надававши, Скільки з-під Трої, свою одержавши здобичі пайку, 40] Він не привіз би ніколи, хоч би й повернувся щасливо. Доля судила і рідних побачить йому, і вернутись В високоверху оселю і в рідну свою батьківщину». Так він сказав, і гонець послухав його світлосяйний: Зразу ж до ніг золоті підв'язав він ізнизу підошви, 45] Гожі й нетлінні, що всюди із подувом вітру найлегшим І по воді, й по безкраїх просторах землі його носять. Жезл він у руки узяв, що ним, коли схоче, то людям Склеплює втомлені очі, а інколи будить поснулих. Швидко з жезлом тим полинув могутній гонець світлосяйний 50] І, обминувши Перею, на море з етеру спустився Та понад хвилями низько літав, мов чайка крилата, Що, в буйнохвильному морі безкрайому ловлячи рибу, Крила потужні свої оббризкує в піні солоній, – Наче та чайка, Гермес по хвилях ширяв незліченних. 55] Щойно до острова він у просторах далеких дістався, На суходіл тоді вийшов Гермес з фіалкового моря Й далі пішов до печери великої, де пишнокоса Німфа жила, – на ту пору якраз він застав її дома. Полум'я в неї велике палало на вогнищі, й запах 60] Кедра сухого й пахучої туї далеко по всьому Острові линув. Вона ж виводила пісні дзвінкої І, золотим на кроснах керуючи човником, ткала. Ліс зеленів густолистий навколо печери тієї – Вільха росла, і тополі стрункі, й запашні кипариси; 65] Птахи у вітті густому гніздилися ширококрилі – Яструби й сови, а з ними іще й прибережні ворони Довгоязикі, що з моря прожиток собі здобувають. Там же, навколо печери глибокої, скрізь винограду Порозросталися лози, дозрілими фонами пишні. 70] І недалеко одне біля одного воду прозору Чисті чотири джерела струмили у сторони різні. А навкруги килимами м'якими з селери й фіалок Луки стелилися. Навіть безсмертний, сюди надійшовши Й глянувши, зачудувався б і в серці відчув насолоду. 75] В захваті щирому тут зупинився гонець світлосяйний. Потім, коли надивився і тим свою душу натішив, Він увійшов у простору печеру. Глянувши тільки, Зразу ж його упізнала Каліпсо, в богинях пресвітла, Бо один одного вічні не можуть богове не знати, 80] Навіть коли б між собою й ніколи вони не стрічались. Та не знайшов Одіссея, відважного серцем, в печері, – Як і раніш, той на скелі сидів прибережній, і плакав, Смутком, слізьми і риданням свою розриваючи душу, І в неозору морську далечінь крізь сльози дивився. 85] І запитала в Гермеса Каліпсо, в богинях пресвітла, В крісло чудове, блискуче його посадивши гостинно: «З чим же то, золотожезлий Гермесе, до мене прийшов ти, Гостю мій любий та гожий? Не часто буваєш ти в мене. Що тобі треба, скажи, – спонукає-бо серце зробити Все, що я в силі зробить, усе, що зробити можливо. Прошу, заходь, щоб могла як гостя тебе я прийняти». Мовивши це, богиня поставила стіл перед гостем, Повний амбросій, червоний нектар із водою змішала; Із задоволенням їв і пив тут гонець світлосяйний, 95] А як уволю поснідав і їжею дух підкріпив свій, То до богині звернувся і в відповідь мовив до неї: «Ти мене, бога, питаєш, богине, чого завітав я, – Щиро тобі розповім, як сама ти того побажала. Зевс наказав мені йти сюди, йшов я не з власної волі. 100] Хто б це хотів добровільно пробігти солоного моря Простір безкрайній? То й близько тут місця не видно, де люди Жертви священні богам в гекатомбах приносили щедрих. Та неможливо веління егідодержавного Зевса Переступати й богам або ухилятись від нього. 105] Мовить він, муж найнещасніший тут пробуває у тебе З тих, що Пріамове місто колись дев'ять літ воювали, А на десятий, в руїну його обернувши, додому їхали; та, повертавшись, Афіну вони прогнівили, Й вітер вона лиховійний і хвилю страшну їм наслала. 110] Товариші його славні усі там загинули марно, Тільки його сюди вітер заніс і хвиля пригнала. Отже, велить тобі Зевс якнайшвидше його відпустити, Бо не загинути десь від рідних і любих далеко – Доля судила і рідних побачить йому, і вернутись 115] В високоверху оселю і в милу його батьківщину». Так він сказав, і жахнулась Каліпсо, в богинях пресвітла, Та, до Гермеса звернувшись, промовила слово крилате: «О, які заздрі, які ви, богове, над міру жорстокі! Як вас гнівить, коли явно богиня із смертним розділить 120] Ложе і любого їй за свого визнаватиме мужа! Так, коли мужем взяла Оріона Еос розоперста, Дуже їй заздрили ви, що в небі живете безжурно, Поки, здогнавши в Ортігії, ніжними стрілами з лука Золотошатна убила його Артеміда пречиста. 125] Так, коли, серця послухавши, пишноволоса Деметра На цілині, уже ораній тричі, кохання і ложе Стала ділить з Ясіоном, – недовго було невідомо Зевсові це, і блискучим його поразив він перуном. Заздрите нині й мені ви, що смертного маю за мужа. 130] Я ж врятувала його, коли на розбитому кілі Він опинивсь, – корабель його бистрий перуном блискучим Зевс ущент розтрощив серед винно-пурпурного моря. Товариші його знатні загинули всі в тій дорозі, Тільки його сюди вітер приніс і хвиля пригнала. 135] Я ж і кохала його, й годувала, й безсмертним зробити Пообіцяла, щоб він уже зовсім не старів ніколи. Та неможливо веління егідодержавного Зевса Переступати й богам або ухилятись від нього. Раз того Зевс вимагає й наказує, – хай уже їде 140] В море пустинне, мені ж – нема його як виряджати: Ні кораблів веслохідних у мене нема, ні супутців, Щоб помогли йому їхати лоном широкого моря. Все ж я готова порадить його, не таївши нічого, Як йому цілим-здоровим до рідного краю вернутись». 145] Відповідаючи, мовив тоді їй гонець світлосяйний: «Тож відпусти його швидше, побійся ти Зевса гнівити, Щоб і тобі його гніву зазнать не прийшлось незабаром». Мовивши це, віддалився могутній гонець світлосяйний. Зевсову волю від нього почувши, німфа-владарка До Одіссея, відважного серцем, відразу ж побігла. На прибережній він скелі сидів, і від сліз його очі Не висихали, солодке життя по краплині стікало В тузі по дому, й до німфи душа його вже не лежала, Ночі, проте, мимоволі проводити з нею він мусив 155] В гроті глибокім, хоч сам не бажав, а вона лиш бажала. Вдень же на скелі стрімкій над берегом моря сидів він, Смутком, слізьми і риданням свою розриваючи душу, І в неозору морську далечінь крізь сльози дивився. Близько до нього підходить і мовить в богинях пресвітла: 160] «Годі тобі, бідолашний, журитися так і весь вік свій Тут марнувати! Я вже тебе й відпустити готова. Йди ж бо великі дерева рубай та міддю збивай з них Пліт широкий; а потім помостом із брусся його ти Високо встелиш, щоб виніс тебе він крізь море імлисте. Хліба, й води, і вина червоного дам я доволі, 165] Щоб у дорозі голод свій мав би ти чим вдовольнити, В шати тебе одягну і пошлю тобі вітер попутний, Тільки б ти цілий-здоровий до рідного краю вернувся, Як побажали боги, що простором небес володіють, 170] Значно сильніші від мене як розумом, так і ділами». Мовила – й світлий жахнувсь Одіссей, у нещастях незламний, І, обізвавшись до неї, він слово промовив крилате: «Не поворот мій, богине, щось інше ти маєш на думці! Перепливти на плоту мені кажеш страшну й небезпечну 175] Моря глибінь, що нелегко й швидкі кораблі рівнобокі Перепливають її, утішені Зевсовим вітром! Наперекір тобі, я на пліт той не вийду нізащо, Поки не зважишся клятву велику, богине, зложити, Що не замислиш ти більше мені аніякого лиха». '«° Так він сказав, і всміхнулась Каліпсо, в богинях пресвітла, Й, гладячи руку, назвала його на ім'я, і сказала: «Хитрий же ти, Одіссею, тямущий ти, не легковажний, Раз ти до мене з таким надумав звернутися словом! Будьте ж ви свідками, земле і небо широке над нами, 185] І під землею Стіксові води, – це клятва страшенна, Більшої клятви уже й між богів не буває блаженних, – Що не замислю тобі я ніякого іншого лиха. Думаю й мовлю я так, як самій би собі я бажала Радить, коли б і мені яка трапилась в тому потреба. 190] Маю-бо розум і я справедливий, і в грудях у мене Дух не залізний, а здатний до жалощів та милосердя». Мовивши це, вперед вирушає в богинях пресвітла Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних. Так у печеру глибоку ввійшли – богиня і смертний; 195] Сів він у крісло чудове, з якого підвівся недавно Вісник Гермес, – а німфа на стіл перед ним становила їжу всіляку й напої, що люди їх смертні вживають. Поряд сідає й сама з божистим вона Одіссеєм, Вносять амбросію їм із нектаром солодким служниці, 200] Й руки до поданих страв одразу ж вони простягнули. Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили, Перша озвалась до нього Каліпсо, в богинях пресвітла: «О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею! Отже, ти справді бажаєш на рідну свою батьківщину 205] Зараз же їхати? Що ж, хай щастя тобі усміхнеться! Все ж якби серцем довідавсь ти, скільки недолі зазнати Ще тобі суджено, поки дістанешся рідного краю, То залишився б зі мною оселю ти цю пильнувати Й став би безсмертним. Та ні, ти водно лише бачити прагнеш 210] Власну дружину, всі дні за нею ти серцем нудьгуєш, Тільки ж ні вродою я, ні станом своїм перед нею Наче нітрохи не гірша. Ніяк-бо воно й неможливо Смертній з безсмертними зростом своїм чи красою змагатись». В відповідь знову до неї озвавсь Одіссей велемудрий: 215] «Ти не гнівися, владарко богине! І сам-бо я добре Знаю, наскільки і постаттю, й зростом своїм, і красою Гірш виглядає від тебе розумна моя Пенелопа. Смертна вона, ти ж безсмертна, і старість тобі невідома. Та лиш до неї я прагну й цілісінькі дні пориваюсь 220] Все ж повернутись додому й побачити день повороту. А як з богів мене хтось розіб'є в винно-темному морі – Стерплю я, маю-бо в грудях бідою гартоване серце. Стільки я досі намучився, стільки біди натерпівся В хвилях морських, що нехай тепер станеться й це вже зі мною». 225] Так говорив він, а сонце зайшло, й потемніло навколо. Вдвох під склепіння печери глибокої разом зайшовши, Розкошували коханням вони, сам на сам залишившись. Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста, Зразу свій плащ і хітон Одіссей тут накинув на себе, 230] Вбралась і німфа у довге сріблясто-блискуче одіння, Ніжне й тонке, золотим пояском пречудовим ошатний Стан свій стягнула, й ясною наміткою голову вкрила, І почала Одіссея відважного в путь виряджати. Мідну велику сокиру дала, до рук відповідну, 235] З лезом, обабіч нагостреним добре й насадженим міцно На топорище з оливного дерева, гарне на вигляд. Потім, подавши тесло, обточене гладко, у дальній Острова край повела, де великі зростають дерева – Вільха, й тополі стрункі, і сосни, до неба високі, з"» Давній отой сухостій, для плавби особливо придатний. Тож показавши йому, де великі зростають дерева, Знову додому вернулась Каліпсо, в богинях пресвітла. Став він дерева рубати, і вмить закипіла робота: Двадцять дерев він зрубав, обчистив сокирою віття, 245] Гладко усе обтесавши, бруси по шнуру обрівняв він. Свердел тим часом принесла Каліпсо, в богинях пресвітла, Балки усі просвердлив ним і злагодив він їх докупи: Шворнями їх позбивав та ще й закріпив їх скобами. Розміру саме такого, яким досвідчений тесля 250] Вшир та уздовж окреслює суден вантажних основу, – Саме таким і зробив Одіссей той пліт свій завбільшки. Палубу зверху уклав він, рядами з боків приладнавши, Густо підпори і дошки великі на них настеливши. Щоглу поставив і рею на ній прикріпив для вітрила, 255] Потім стерно приладнав, щоб плотом тим зручніш керувати. Огородив його далі він віттям вербовим навколо, Щоб захищатись од хвиль, і гілля ще наклав для баласту. Німфа внесла для вітрил полотна, у богинях пресвітла. Взявся й за цю він роботу і добре упорався з нею. 260] Линви до рей прив'язав, а до низу – канати й кодоли, Й пліт свій підоймою врешті спустив він у море священне. День аж четвертий минув, поки всю докінчив він роботу. П'ятого дня відпустила його богосвітла Каліпсо, В шати пахучі вдягнувши й скупавши його на дорогу. Міх йому з гарним вином у запас положила богиня, Другий – з водою міх величезний, із їжею – третій Шкурятянйк, а в ньому ще й ласощів різних багато. Теплий вітрець попутний услід йому німфа послала, Й радісно вітру віддав паруси Одіссей богосвітлий. 270] Сів за стерно він і зразу ж плотом заходивсь керувати Вправно, і сон дрімотний йому не спадав на повіки, – Він у Плеяди вдивлявся, у пізній захід Волопаса Та у Ведмедицю, – інші ще Возом її називають. Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона, 275] Тільки один до купань в Океані-ріці не причетний. Отже, Каліпсо йому наказала, в богинях пресвітла, Віз той ліворуч од себе, прямуючи морем, лишати. Плив уже днів він сімнадцять, широким прямуючи морем. На вісімнадцятий день показалися гори тінисті 280] Краю феаків, і зовсім туди вже було недалеко, – В морі туманнім, як щит бойовий, їх земля виглядала. Від ефіопів вертався тим часом землі потрясатель, – Він ще від пагір Солімських здаля Одіссея побачив, Як той по морю пливе, і розгнівався серцем ще дужче; 285] Грізно мотнув головою і так сам до себе промовив: «Лишенько! Мабуть, щось інше уже ухвалили безсмертні Про Одіссея за час, поки був я в землі ефіопській. Ось він вже близько країни феаків, де вирватись має З зашморгу лиха й нещасть, що його настигають невпинно. 290] Ні, ще немало, кажу, йому горя належить набратись!» Мовивши це, він хмари зігнав і, у руки тризубець Свій ухопивши, море розбурхав, вітрів усіх буйні Подуви враз розбудив і чорними хмарами землю Й море усе оповив, – ніч темна із неба нависла. 295] Східний Евр і Зефір противійний, народжений ясним Небом Борей і Нот полуденний вже хвиль назганяли. Серце й коліна тоді Одіссеєві враз затремтіли, – Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа: «Ох, і нещасний же я! І що тепер буде зі мною? 300] Дуже боюсь, що правду богиня мені віщувала, Як говорила, що, перше ніж рідного краю дістатись, В морі біди натерплюся, – усе це збувається нині. Скільки-бо хмар назганявши, безкрає вповив ними небо Зевс, і море розбурхав глибоке, й вітрів усіх буйні 305] Подуви враз розбудив, – це, напевно, моя вже загибель! Втроє і вчетверо ви щасливіші, данаї, що смертю На рівнині полягли біля Трої, в догоду Атрідам! Краще б убили й мене, і долю свою я прийняв би В день той, коли незліченні троянці мене закидали 310] Мідними списами біля убитого сина Пелея, – З честю й мене поховали б, і славу я мав би в ахеїв. Нині ж печальною смертю загинуть мені доведеться». Щойно він вимовив це – із шумом страшним величезн» Хвиля згори налетіла на пліт і у вир закрутила. 315] Сам він далеко від плоту упав і стерно із ослаблих Випустив рук; у жахливій завії вітрів протилежних Переламало якраз посередині щоглу високу; Рею з вітрилом зірвало й далеко закинуло в море. Сам, захлинаючись, довго тримавсь він, проте, під водою. 320] Виринуть швидко хвиля велика йому заважала Й одяг обтяжував той, що дала богосвітла Каліпсо. Зрештою виринув він, плюючись безустанно водою Гірко-солоною, що з голови його звільна струмила. Змучений тяжко, про пліт свій розбитий, проте, не забув він, 325] Кинувся в хвилю за ним і, швидко його наздогнавши, Сів посередині саме, уникнувши смерті близької. Хвиля й туди і сюди той пліт течією носила. Наче північний Борей восени по рівнині ганяє Всохлі терни й будяки, що разом сплелись колючками, 330] Так і вітри над морською пучиною пліт той носили: То його Нот перекине Борею, щоб гнав кудись далі, То його Евр віддає Зефірові знов на поталу. Кадма дочка, Левкотея, узріла його, струнконога; Смертна раніш, називалась Іно й говорила по-людськи, 335] Нині ж в глибинах морських вона божеські почесті має. Зглянувшись над Одіссеєм, що так бідував серед моря, Мовби та чайка, злетіла вона над простором безкраїм, Сіла з ним поруч на пліт і так почала говорити: «Бідний, чого ж Посейдон, землі потрясатель, страшенно 340] Так розлютився, що стільки оце надіслав тобі лиха? Та не погубить тебе, хоч і дуже того він бажає. От що тепер ти зроби, – не здаєшся-бо ти нерозумним. Скинь усю одіж із себе й віддай тоді пліт свій по хвилях Вітру носити, а сам, гребучи руками уперто, В землю феаків пливи, де судилось тобі врятуватись. На, розгорни під своїми грудьми цю намітку нетлінну, – З нею ні злої біди, ні загибелі ти вже не бійся. Тільки, коли суходолу руками своїми торкнешся, Зразу ж зніми цю намітку і в море закинь винно-темне, Далі від суші, а сам повернися та йди собі прямо». Мовивши це, віддала богиня йому ту намітку; Чайкою в море широке, що так хвилювалось навколо, Знову поринула, й чорна умить її хвиля покрила. Світлий замисливсь тоді Одіссей, у нещастях незламний; 355] Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного серця: «Горе мені! Чи не знову пряде якийсь підступ на мене Хтось із безсмертних, лукаво мій радячи пліт залишити? Та не послухаюсь я, бо, як бачу на власні я очі, Ще та далеко земля, де, казала вона, мій рятунок. 360] От як зроблю я, й, здається мені, це буде найкраще: Поки оці деревини ще купи триматися будуть, Доти сидітиму тут і терпітиму всякі напасті; Тільки тоді, як пліт мені хвиля дощенту розтрощить, Кинуся вплав, – нічого вже кращого тут не придумать». 365] Поки отак він серцем своїм і думками вагався, Хвилю велику підняв Посейдон, землі потрясатель, Страшно високу, важку, крутоверху, і кинув на нього. Так от, як скирту соломи сухої той вихор бурхливий Раптом підхопить і всю її в різні розкидає боки, – 370] Порозкидало так хвилею пліт. На одній деревині Верхи вчепивсь Одіссей, немов на коні скаковому, Одяг увесь поскидав, що дала йому світла Каліпсо, Потім собі під грудьми розгорнувши намітку нетлінну, Кинувсь у хвилю він сторч головою й, розкинувши руки, 375] Мав уже плинути. Знов це побачив землі потрясатель, Грізно мотнув головою і так сам до себе промовив: «Лиха на суші зазнавши, тепер ще поплавай по морю, Поки дістанешся ти до людей, годованців Зевса. Лаять, надіюсь, не будеш, що мало завдав тобі лиха». 380] Мовивши це, батогом він по конях шмагнув буйногривих І аж у Еги помчав, де була його славна оселя. Інше замислила тут ясноока Зевсова донька: Всім піднебесним вітрам вона вільні шляхи зав'язала, Стихнуть звеліла усім і спокійно лягти спочивати, 385] Бистрого тільки Борея лишила і згладила хвилі, Щоб до самої землі веслолюбних феаків дістатись Міг Одіссей богорідний і Кер там і смерті уникнуть. Так він два дні і дві ночі по хвилі бурхливій носився, Серце йому віщувало не раз недалеку загибель. 390] Тільки як третю осяяла днину Еос пишнокоса, Вщухнув поривчастий вітер, і море безмежне окрила Тиша безвітряна. Вгору піднісшись на хвилі високій, Глянув він пильно, і от – недалеко вже землю побачив. Так наче діти радіють, коли вже одужує хворий 395] Батько, що довго лежав, виснажливі терплячи болі, Й чахнув дедалі все більш, божеством замучений лютим, Врешті ж боги їм на радість його увільнили з недуги, – Так же зрадів Одіссей, як дерева і землю побачив. Кинувсь пливти він, щоб швидше на сушу ногами ступити. 400] А на таку вже наблизившись віддаль, щоб поклики чути, Гомін прибою почув він, що в скелях шумів прибережних, – З ревом оглушливим хвиля страшенна об берег високий Билася там і солоною піною все заливала. Пристані там не було, ні затоки, де б суднам ховатись; 405] Всюди лиш кручі, та скелі суворі, та рифи стирчали. Серце й коліна тоді Одіссеєві враз затремтіли – Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа: «Горенько! Нащо оцю несподівано землю побачить Дав мені Зевс і стільки зорав я пучини морської, 410] Як за поріг я моря пінистого вийти не можу! Скрізь лише гостре каміння, і хвиля бушує навколо З ревом невпинним, і всюди лиш скелі здіймаються голі. Море при березі дуже глибоке, і ніяк ногами Дна досягнути у ньому й уникнуть загибелі злої. 415] Тільки-но вилізти схочу, а хвиля мене о стрімчасті Скелі із силою вдарить, і спроба та марною буде. А попливу я уздовж узбережжя, можливо, знайду там Берег пологий де-небудь чи тиху, спокійну затоку, – Страшно, якщо понесе мене вітер бурхливий в багате 420] Рибою море і знову стогнатиму важко я в ньому; Чи не нашле якийсь бог злоумисний на мене велику З моря потвору, що їх Амфітріта годує преславна; Знаю-бо – лютий на мене преславний землі потрясатель». Поки отак він серцем своїм і думками вагався, 425] Хвиля страшенна його понесла вже на берег скелястий. Шкіру зірвало б із нього і кості б йому потрощило, Та положила на серце йому ясноока Афіна – Скочить на скелю й двома ухопитись за неї руками; Стогнучи, виснув на ній, аж поки відхлинула хвиля. 430] Так він уникнув її, та друга, набігши неждано, Геть його збила зі скелі й відкинула в море далеко. Як у поліпа морського, коли із нори його вирвать, В щупальцях вогких дрібні камінці ще тримаються густо, Так і на скелі стрімчастій з долонь його смілих лишилась Клаптями шкіра, а сам він під хвилею зник гомінкою. Всупереч долі загинув би так Одіссей бідолашний, Та напоумити встигла його ясноока Афіна: Вирнувши з хвилі, що з ревом на кручі стрімкі набігала, Вздовж узбережжя поплив, поглядаючи, може, ще знайде 440] Берег пологий де-небудь чи тиху, спокійну затоку. Так пливучи, аж у гирлі ріки яснохвильної раптом Він опинився, – те місце здалося йому найзручнішим: Вільне від скель, воно й захист од вітру давало надійний. Гирло потоку впізнавши, почав він у серці молитись: 445] «Зглянься, хто б ти не був, володарю! До тебе з благанням Щирим вдаюсь, від погроз Посейдона тікаючи з моря. Навіть в очах у безсмертних богів заслуговує шани, Хто у них захисту просить, як я, що, біди натерпівшись, Нині твою течію і коліна твої обнімаю! 450] Змилуйсь, володарю! Бути твоїм прохачем я волію!» Так він благав, і затримав той бог течію невгамовну, Хвилю вповільнив і, тишу створивши навкруг, Одіссея В гирлі ріки врятував. Уже-бо й коліна у нього, Й руки міцні задубіли, і серце у морі охляло; 455] Тіло набрякло усе, струмками вода виливалась З рота і з ніздрів, а сам він без слова лежав, без дихання, Ледве живий, – бідолаху знесилила втома страшенна. А як уже опритомнів і дух в його серці зібрався, Зняв він із себе оту нетлінну намітку богині 460] Й кинув далеко у річку, що плинула в море безкрає. Швидко її понесла течія, і Іно підхопила В милі долоні тканину. Він вийшов із річки нарешті, Ліг в очереті і землю родючу почав цілувати. Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа: 465] «Ох, як я витерплю це? І що тепер буде зі мною? Тільки-но я біля річки цю ніч проведу небезпечну, То на холодній росі та під інеєм лютим я змерзну, Зморений, кволий, тут можу і зовсім я дух свій віддати – Вітром-бо дуже різким повіває з ріки на світанку. 470] А як на пагорок вийду я цей до тінистого гаю, Ляжу в гущавині спати, й покинуть мене в ту хвилину Втома й озноб, і сон мені очі заплющить солодкий, – Все ж я боюся, щоб звірам за здобич не стати й поживу». Поміркувавши отак, він вирішив зрештою краще 475] В гай затишний прямувать, що на пагорку ріс недалеко Тої ріки. До подвійних кущів він пробрався оливних, Що позростались докупи, з родючими, плідними – дикі. їх не проймала ні вогка вітрів буревійних потужність, Ані сягало їх сонця яскравого світле проміння, 480] Не проникали й дощі поміж них, – гущиною такою Переплелося їх віття. До них Одіссей і подався Поповзом, вимостив милими там він своїми руками Ложе широке, бо всюди лежали опалого листя Купи такі, що під ними і двоє, і троє укритись 485] Взимку могли, яка б не була тоді стужа навколо. Глянувши, світлий зрадів Одіссей, у нещастях незламний, Ліг посередині, й зверху ще купу нагріб він на себе. Як головешку пастух у попелі чорнім ховає Серед далекого поля, де й близько немає нікого, 490] Сім'я б вогню зберегти й не ходити по нього до інших, – Так Одіссей заховався у листя. Солодкий Афіна Сон йому в очі влила і милі зімкнула повіки, Щоб від тяжкої утоми звільнити його якнайшвидше. |
| Тема. Коли пісня жартує Музичний матеріал: українська народна пісня «Сіяв мужик просо»; українська народна пісня «Господарство»; українська народна пісня... |
Використання українських ігор з елементами співу та музичного супроводу в дитячому садку Вступ Навіть без слів, є чимось вимріяним, подаманою красою, вартісною самою в собі, чимось ідеальним, абстрактним і абсолютним. А вже... |
| 21009, м. Вінниця вул. Червоноармійська, 5 Виховна година Обладнання: комп’ютерна презентація, відеоролік про СНІД, пісня Ф. Меркурі, пісня О. Білозір «Свіча», червоні стрічки, паперові долоньки,... |
СВІТОМ ЛИНЕ НАТАЛЧИНА ПІСНЯ… Пісня! Невіддільна від життя, звичайна прикмета народного побуту, як квіти біля хати, як зорі на небі, задушевна, милозвучна, проста;... |
| Музика в нашому житті А ось звучить наспівна, тихенька монотонно-одноманітна колискова пісня та урочисто-святкова весільна, глибока, яскрава, завжди молода... |
Офіційні умови рекламної Акції «Депозит для Друга» Організатором рекламної акції «Депозит для Друга» (далі по тексту – «Акція») є Товариство з обмеженою відповідальністю „Комерційний... |
| Урок української літератури 10 клас Тема. «Лісова пісня». Проблема... «Лісова пісня» — прекрасна казка про любов і зраду, про силу лісову та водяну. Вона приваблює людей глибоким філософським змістом,... |
Український рушник – символ праці і краси «Хата без рушників – родина без дітей», «Рушник на кілочку – хата у віночку», «Не лінуйся, дівчинко, вишивати – буде чим гостей шанувати».... |
| Тема. Алкман «Сплять ус і верховини г і рськ і ». Й. В. Гете «Нічна пісня подорожнього». Мета Тема. Алкман «Сплять усі верховини гірські». Й. В. Гете «Нічна пісня подорожнього» |
Урок української літератури на тему «А. С. Малишко солов’їне серце... «А. С. Малишко – солов’їне серце України. Його пісні, що стали народними.«Пісня про рушник» |