|
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДРОГОБИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
ПРОБЛЕМИ
ГУМАНIТАРНИХ
НАУК
ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ДДПУ
ВИПУСК ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
ФIЛОСОФIЯ
ДРОГОБИЧ
РЕДАКЦІЙНО-ВИДАВНИЧИЙ ВІДДІЛ
ДДПУ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
2013
УДК 009+1+4+15+93
Д 75
Рекомендовано до друку вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (протокол №7 від 14 червня 2013 р.).
Збірник наукових праць ДДПУ імені Івана Франка “Проблеми гуманітарних наук” є фаховим виданням з філософії, психології (Перереєстровано і затверджено постановою ВАК України від 1 липня 2010 р. № 1-05/5, Бюлетень ВАК України, № 7, 2010), історії (Перереєстровано і затверджено постановою ВАК України від 22 грудня 2010 р. № 1-05/8, Бюлетень ВАК України, № 2, 2011), філології (Перереєстровано і затверджено постановою ВАК України від 26 січня 2011 р. № 1-05/1).
Від 2004 р. виходить за серійним принципом: філософія і психологія – у червні, історія і філологія – у грудні.
Для викладачів, науковців, студентів.
Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації КВ № 7458 від 20.06.2003 року Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України.
Проблеми гуманітарних наук : Збірник наукових праць Дрого-бицького державного педагогічного університету імені Івана Франка / Ред. кол. Т. Біленко (головний редактор), Н. Скотна, О. Ткаченко, та ін. – Дрогобич : Редакційно-видавничий відділ ДДПУ імені Івана Франка, 2013. – Випуск тридцять перший. Філософія. – 220 с.
© Дрогобицький державний
педагогічний університет
імені Івана Франка, 2013
© Гаврищак Л., Лук’янченко М.,
Стець В. та ін., 2013.
© Редакційно-видавничий відділ
ДДПУ імені Івана Франка, 2013
РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ
Надія Скотна, ректор ДДПУ ім. Івана Франка, доктор філософських наук, професор; Тетяна Біленко, доктор
філософських наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка – головний редактор; Валентина Бодак, доктор філософських наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Володимир Возняк, доктор філософських наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Олександр Ткаченко, кандидат філософських наук, доцент, ДДПУ ім. Івана Франка, редактор розділу “Філософія”; Віра Мовчан, доктор філософських наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Жанна Янко, кандидат філософських наук, доцент, ДДПУ ім. Івана Франка, секретар розділу “Філософія”.
УДК 141. 7: 316.647
С 79
Валентина СТЕЦЬ
ФІЛОСОФСЬКІ ОСНОВИ
ТОЛЕРАНТНО ОРІЄНТОВАНОЇ СИСТЕМИ ОСВІТИ
У статті аналізується принципова роль системи освіти, яка постає одною з головних державно-громадських інституцій, що відповідають за організацію спільного духовного простору, підготовку особистості до життя і повноцінну її самореалізацію. Стверджується, що соціально затребуваною стає діяльність освітніх установ з визначення нових стратегій цілеспрямованого розвитку толерантності, перспектив ненасильницької взаємодії індивідів і соціальних груп. Ідеться про пошук філософських засад формування толерантно орієнтованої освіти.
Ключові слова: гуманізація, полі етнічний соціум, система освіти, терпимість, толерантність.
Постановка проблеми. В останні роки філософські та соціальні дослідження фіксують тенденцію зниження якості людини, особливо її моральної стійкості, здатності до виживання, культур-ного облаштування власного життя. Відзначається підвищення рівня тривожності, агресії молоді. Є. Бондаревська пише, що в освітньому середовищі стали масовими явища дезадаптації та деіндивідуалізації особистості, такий стан справ не може бути пояснено тільки зниженням якості освіти. Він зумовлений труднощами соціально-економічної ситуації, відсутністю фінансу-вання, політичною нестабільністю, міжнаціональними конфлікта-ми, руйнуванням полікультурної сфери, загальною атмосферою бездуховності життя більшості населення країни [3]. Найрізнома-нітніші джерела інтолерантності породжують сьогодні в нашому суспільстві насильство, жорстокість і відчуження. Тому виховання толерантності потрібно розглядати як невідкладне найважливіше
© Стець Валентина, 2013
завдання, якщо хочемо зберегти країну, суспільство, людину і “людське в людині”. Інститут освіти в усьому розмаїтті його організаційних форм має особливу роль у формуванні свідомості і поведінки людини. Вплив освіти на стан толерантності в суспільстві вельми багатогранний і має системний характер.
Проблема, порушена у статті, безпосередньо пов’язана із загальною темою НДР кафедри практичної психології “Психологічні особливості формування цінностей молоді в контексті трансфор-маційних суспільних процесів”.
Аналіз останніх публікацій. Проблеми толерантності, терпи-мості, людинолюбства були предметом вивчення представників багатьох шкіл і напрямків протягом усієї історії філософської думки.
Коріння дослідження цієї категорії закладені ще в античності у працях Аристотеля, Геракліта і простягаються до сучасних досліджень як у західноєвропейській, так і у вітчизняній соціально-філософській, антропологічній публіцистичній думці.
Поширені такі визначення поняття “толерантності”: прагнення до “золотої середини” (Аристотель); подолання страждань (Фома Аквінський); подолання спокуси (Еразм Роттердамський); симпатії (А. Сміт, Д. Юм); співчуття (Ж.-Ж. Руссо, А. Шопенгауер); загальний людський обов’язок (І. Кант); збереження мудрої міри рівноваги (І.В. Гете); внутрішній регулятор мого ставлення до іншого (Ж.П. Сартр); подолання свого мовчання (А. Камю); співіснування різних мовних форм (Л. Вітгенштейн); як вимога, обов’язкова для високої цивілізації (А.Н. Уайтхед).
В антології російської філософської думки в XVII – початку XX століття, яка найбільше занурена в тему людини, її долю і шляхи розвитку історії, тенденція аналізу “терпимості” (толерантності) набуває особливої значущості.
Одним із перших у науці XVIII століття визначив поняття “терпимість” Тихін Задонський, який писав: “Терпимість – це не лише відсутність помсти, тобто насильства, а й відсутність бажання мстити кривдникові” [6]. Цей підхід близький християнській традиції, де “терпимість” розуміють як смиренність і всепрощен-ня. О.М. Радіщев, спираючись на західноєвропейський досвід, критикував соціальну нерівність і визначив “терпимість” як “обов’язок” людини [13]. М.М. Карамзін вважав, що підстави терпимості зосереджені в самій людині [8]. В. Соловйов визначає “терпимість” як чесноту, як жалість, поширену навіть на ворогів.
Толерантність у філософське поле дослідження увійшла порівняно недавно. Цим зумовлена відсутність її всебічного позитивного дослідження в гуманітарних науках. Але, в соціально-філософській, культурологічній та політичній літературі можна відзначити попутний аналіз проблеми, яка нас цікавить, у роботах М.М. Бахтіна, Б.Ф. Поршнєва, М. Бубера, Г.Ґ. Ґадамера, К. Лоренца, Е. Фрома та ін.
В останні десятиліття зі зміною соціально-економічної та політичної ситуації в нашому суспільстві і в багатьох зарубіжних країнах сформувались сприятливі передумови для філософського осмислення феномена толерантності.
Сучасна дослідниця Н.М. Федотова, аналізуючи проблему толерантності як світоглядну та інструментальну цінність, доводить: “Толерантність – це визнання легітимності законних інтересів іншого, які не розходяться з мораллю, і відкритість стосовно його досвіду, готовність до діалогу і до розширення власного досвіду в цьому випадку” [17, 10].
С.Ю. Іванова переконує, що “толерантність – це внутрішній регулятив мого ставлення до іншого” [7, 95]. Вона обмежується визначенням толерантності як внутрішнього ставлення та надає визначальної ролі реалізації толерантності на практиці в рамках самовизначення “Я”.
Різні аспекти поняття толерантність розглядалися в роботах Б.Е. Ріердон. Він відносить “толерантність” до одного із механізмів ненасильницької боротьби і стверджує: “Сутність толерантності – вимога поважати права інших бути такими, які вони є, не допускати заподіяння їм шкоди” [14, 104].
Мета статті – визначення основних напрямків формування толерантності в освітньому просторі сучасного суспільства.
Зміст освіти є одним із факторів економічного і соціального прогресу суспільства і має бути орієнтованим на забезпечення самовизначення особистості, створення умов для її самореалізації, розвиток суспільства, зміцнення і вдосконалення правової держави. Він повинен забезпечувати адекватний світовому рівень загальної та професійної культури суспільства, формування людини і громадянина, інтегрованого у сучасне йому суспільство і націленого на вдосконалення цього суспільства.
Освіта сьогодні є тією сферою, де окрім культурної та професійної підготовки молодого покоління забезпечується формування життєвої позиції та ціннісних орієнтирів особистості. Від того, які цінності лежать в основі освіти, залежить, будуть сформовані толерантні свідомість та поведінка, чи навпаки, – атолерантна, конфліктогенна. Освіта, отже, може бути генератором як толерантності, так і конфліктів [11, 309].
Системі освіти належить особлива роль, тому що вона, по-перше, “залишилася провідним елементом суспільної гуманістичної практики. Завдяки всезагальності системи освіти, вона є стрижнем, довкола якого, так чи так, відтворюється громадська самосвідомість. По-друге, освіта несе в собі потенціал розвитку – результат внутрішнього устрою, а не зовнішнього впливу. По-третє, будучи включеною в різні системи і відносини, освіта є полікультурним простором, місцем зустрічей різних етносів. Тому від того, які змістовні ідеї та цінності закладені в освітні програми, залежить здатність будь-якого суспільства безконфліктно інтегруватися у світовий культурний простір” [15, 175].
Але освітні установи на сучасному етапі недостатньо виконують свої функції. Гуманізація і гуманітаризація все ще залишаються не втіленими в практику освіти.
Попри труднощі, система освіти має великі можливості формування духовно-моральних орієнтирів молоді, формування того аспекту толерантності, що виражається у внутрішній налаштованості на досягнення згоди при розв’язанні всіх питань, у готовності піти на компроміс, цивілізовано вирішувати всі суперечності питання. І хоча в освітньому середовищі є певний наліт корпоративізму, все ж доброзичливість і взаємна підтримка – це риси свідомості і поведінки, що формують загальну життєву позицію особистості, відповідну цілям соціалізації, що досягається через соціальний інститут освіти.
Водночас шлях до толерантності – це серйозна емоційна, інтелектуальна праця і психічне напруження, бо воно можливе тільки на основі зміни самого себе, своїх стереотипів, своєї свідомості. Культура толерантності наближає педагога до розуміння унікальності підопічного. Важливо і те, що інформація про нього розглядається з точки зору толерантності не як закінчена, а як така, що постійно розвивається, щоразу створюється, а не відтворюється за зразком, раз назавжди заданим.
Людські проблеми, пов’язані із розкриттям особистісного начала, набувають сьогодні надзвичайної значущості. Своєрідним способом уловлювання, розкриття особистісного начала людини є реалізація феномена освіти через толерантність до унікальних особливостей того, кого навчають у освітньому процесі. Під освітою в цьому контексті розуміємо єднання особистісного начала в індивіді з його природною виразністю. Так здійснюється становлен-ня нової людини. Освіта – це спосіб гармонійної співвіднесеності природного і духовного начал у людині. У такому розумінні освіта цілком філософськи насичена. Призначення феномена освіти полягає у становленні власне особистісного начала.
Під формуванням толерантності в освітньому процесі розуміємо створення педагогом необхідних умов. Було введено поняття толерантний простір, тобто єдність усіх суб’єктів навчального та виховного процесу, форми організації їх відносин, побудованих на принципах “педагогіки толерантності”, що є провідним компонентом педагогічної етики та основою гуманістич-ного виховання. Розробку поняття “педагогічної толерантності”, тобто володіння вміннями і навичками толерантної взаємодії й установка на толерантність у процесі здійснення педагогічної діяльності, докладно подано в роботі П.Ф. Комогорова. На його думку, цілями педагогіки толерантності постають:
– передача знань про толерантність через навчання, формування умінь і навичок толерантної взаємодії з іншими;
– формування толерантності як однієї з найважливіших цінностей в особистій системі цінностей того, кого вчать (через виховання розвитку потреби і здатності до вибору), і на цій основі мотивів толерантної поведінки та установки на толерантність [9].
Індикаторами, що допомагають виявити характер і рівень толерантності у сфері освіти, можуть бути [15]:
– зміст освітніх програм професійної і загальногуманітарної підготовки;
– наявність або відсутність у програмах дисциплін соціально-гуманітарного блоку;
– оптимальне поєднання національно-патріотичних і загальнолюдських аспектів;
– наявність або відсутність у програмах і підручниках виважених оцінок того, що відбувається в світі соціальних, економічних і політичних процесів (типу глобалізації, модернізації);
– наявність або відсутність загальної методології, що визначає ціннісні підстави, стратегію;
– принципи організації національної освіти;
– ступінь відповідності освіти національним інтересам особистості, інтересам держави.
Головна роль у складному процесі формування “людини культури” належить педагогу. Праця педагога – це багатогранна психологічна реальність, є багатовимірний простір, що складається з трьох педагогічно взаємопов’язаних просторів: особистості вчителя, педагогічної діяльності, спілкування. Ці три простори об’єднані глобальним завданням розвитку особистості. Водночас вони не накладаються один на одного, не повторюються, не дублюють один одного, вступають у складні діалектичні відносини, при цьому кожний простір у процесі роботи вчителя є передумовою, або засобом чи результатом.
Інтолерантність учителя призводить до конфронтації з учнем, ставить бар’єр у спілкуванні з ним і робить неможливим розв’язання не тільки виховних, але і навчальних завдань. Учительська інтолерантність тягне за собою, по-перше, дисгармо-нію особистості, ситуацію постійного дискомфорту; по-друге, спотворене сприйняття довкілля через неадекватне осмислення власного досвіду; по-третє, веде до загального негативізму очікувань та оцінок, що належать різним сферам поведінки, з якими ці очікування пов’язані. Все це в сукупності створює необхідність розглядати толерантність не просто як особистісну якість педагога, а як певну вимогу до нього, як принцип його діяльності.
Виникає питання׃ як сформувати здатність учителя толерантно ставитися до учнів? У педагогічній діяльності завжди спільна дія вимагає від усіх учасників не тільки принципової рівності, творчого підходу до вирішення професійних завдань, але й здатності піднятися над своєю байдужістю і поблажливістю до тих, з ким за специфікою характеру своєї роботи доводиться мати справу.
Бути толерантним у педагогічному середовищі означає не тільки перемогти свою неприязнь до “іншого”, а й бути чуйним та уважним, доброзичливим стосовно оточення. Тому розуміння толерантності як етичного феномена треба доповнити “подоланням індиферентності, байдужості до “іншого”, не зводячи її до необхідності подолання почуття явного неприйняття” [16].
Виховання є найбільш ефективним запобіжним засобом неприйняття. Засобами формування толерантності є передача знань про неї через навчання. В освітньому процесі “треба орієнтуватися не так на поняття, як на тему толерантності, а сама по собі ця тема передбачає установку на тривалу перспективу” [7, 13]. Необхідним є також формування умінь і навичок толерантної взаємодії з іншими, а також формування толерантності як однієї з найважливіших цінностей в особистій системі цінностей того, кого навчають, через розвиток потреби і здатності до вибору, і на цій основі мотивів толерантної поведінки та установки на толерантність.
Найважливіша мета виховання толерантності полягає в утвердженні цінності людської гідності та недоторканності кожної особистості. “Це – центральна цінність у всіх теоріях прав людини і в усіх міжнародних стандартах прав людини; це – головний мотив для здійснення зусиль досягнення миру і головний стимул для встановлення демократичних форм правління; це – повна протилежність нетерпимості” [5, 17].
На наш погляд, основними напрямками у формуванні толерантності в сфері освіти мають стати:
– ініціювання та активна підтримка ідеї діалогу культур і діалогу релігій з орієнтацією на всезростаючу деталізацію взаємодіючих компонентів культури та їх інтеграцію в цілісному культурному просторі цивілізації;
– ініціювання теорії та практики на рівні своєї специфічної аргументації поступового суміщення та уніфікації різних політичних доктрин, інтеграція яких сприяє мирному співіснуванню різних держав, країн і народів, неприйняття силових методів розв’язання міждержавних і внутрішньодержавних, міжнаціо-нальних і міжконфесійних конфліктів;
– ініціація сферою освіти розвитку людських контактів з акцентом уваги на активних формах взаємовигідного співробіт-ництва в різних сферах людської діяльності (туризм, спорт, дозвілля, мистецтво тощо);
– ініціація системою освіти міжнародних науково-дослідних проектів і технологічних розробок, спрямованих на розв’язання глобальних загальноцивілізаційних проблем;
– ініціація розробки системою освіти правдиво гуманних законів і правових норм, що регулюють толерантні взаємини на індивідуальному, громадському і міждержавному рівні;
– ініціація пошуку системою освіти інваріантних освітніх ідеалів і цінностей на всіх ступенях навчання, виховання та розвитку людини, систематичного вивчення, узагальнення, оцінки і розповсюдження міжнародного інноваційного досвіду в сфері освіти.
Реалізація згаданих напрямків толерантності в освітньому просторі є найефективнішим засобом попередження нетерпимості.
Доходимо висновку, що для досягнення цілей толерантного розвитку особистості педагог повинен мати здібності толерантної взаємодії на всіх рівнях і в усіх проявах толерантності.
Потрібно враховувати, що педагог не формує особистість, її знання, вміння, якості, а створює умови, за яких учень включається в активну діяльність для досягнення певної мети, тобто самовдосконалюється. Педагог повинен створити умови для включення толерантності в особисту систему цінностей, спираючись на яку, особистість у різноманітній спільній діяльності з викладачем у подальшому самовихованні буде розвивати у себе толерантність як особистісну якість, а саме:
– знання, вміння і навички толерантного ставлення до оточення;
– включення толерантності в особисту систему цінностей, що спонукає до толерантної поведінки в конкретній ситуації;
– установку на толерантність, спираючись на яку, вихованець в ході різноманітної спільної діяльності з викладачем, а також у подальшому самовихованні буде розвивати у себе толерантність як особистісну якість.
Толерантність у процесі інтеріоризації етичних принципів спілкування стає однією з невід’ємних характеристик індивіда як особистості саме за наявності сформованої установки на толерант-ність, включеності толерантності в індивідуальну систему цінностей.
Толерантність, включена в комплекс цілей процесу виховання, є особистісною якістю, що розвивається не тільки в навчанні, вихованні, а й у самонавчанні і самовихованні. Але тільки сама особистість може сформувати в собі толерантність.
Висновки. Виховання толерантності треба розглядати як невідкладне і найважливіше для сучасного суспільства завдання збереження “людського в людині”. Вплив освіти на стан толерантності в соціумі дуже різноманітний, його системний характер, вирішальною мірою забезпечує формування життєвої позиції та ціннісних орієнтирів особистості.
Література
Абдулатипов Р.Г. Человек. Нация. Общество [Текст] : монография . – М. : Политиздат, 1991. – 224 с.
Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл Творчества. – М. : Из-во “Правда”, 1989. – С. 225.
Бондаревская Е. Школьное образование в контексте культуры / Е. Бондаревская // Ростовская электронная газета. – 1999. – 6 дек. – № 23. – С. 13 – 15.
Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса / Ю.В. Бромлей – М. : Наука, 1983 – 459 с;
Гессен С.И. В защиту педагогики // С.И. Гессен / Сост. Е.Г. Осовский. М. : Издат. Дом Шалвы Амонашвили, 2004. – С. 11 – 21.
Жития святителей Митрофана Воронежского и Тихона Задонского. – М. : Изд-во Сретенского монастыря, 2007 . – 288 с.
Иванова С.Ю. Проблемы модернизации образования : региональный компонент. – Ставрополь : Изд-во СГУ, 2003. – 205 с.
Карамзин Н.М. Письма русского путешественника / Изд. подгот. Ю.М. Лотман, Н.А. Марченко, Б.А. Успенский. – Л. : Наука, 1984. – С. 525 – 606.
Комогоров П.Ф. Теоретическое обоснование процесса формирования толерантности у студентов высшего учебного заведения / П.Ф. Комогоров – М. : Госполитиздат, 2002. – С. 13.
Липман М. Обучение с целью уменьшения насилия и развития миролюбия / М. Липман // Вопросы философии. – 1995. – № 2. – С. 112.
Медведев Н.П. Толерантность и образование: грани соприкосновения / Н.П. Медведев // Качество образования как социальная
проблема : Материалы региональной научной конференции. – Ставрополь, 2002. – С. 309 – 310.
Мунье Э. Персоналистская и общностная революция / Манифест персонализма: пер. с фр. И.С. Вдовиной и В.М. Володина. – М. : Республика, 1999. – С.71.
Радищев А.Н. Избранные философские и общественно-политические произведения. [К 150-летию со дня смерти. 1802 – 1952] / под общ. ред. и со вступит. статьей И.Я. Щипанова. – М. : Госполитиздат, 1952. – 676 с.
Риэрдон Б.Э. Толерантность – дорога к миру / Б.Э. Риэрдон. – М. : Бонфи, – 2001. – 289 с.
Сергодеева Е.А. Принцип толерантности в концепции развивающегося образования / Е.А. Сергодеева // Качество образования как социальная проблема. Материалы региональной научной конференции. – Ставрополь : Из-во СГУ, 2002. – С. 326.
Тишков B.C. О толерантности // Этнополис. – 1995. – № 5. – С. 34 – 45.
Федотова Н.Н. Толерантность как мировоззренческая и инстру-ментальная ценность // Философские науки. – 2004. – № 4. – С. 3 – 10.
Эйдельман Н.Я. Последний летописец / Н.Я. Эйдельман – М. : “Книга”, 1983. – 176 с.
|