3. ПОЛІТИКА І ВЛАДА ЯК СУСПІЛЬНІ ЯВИЩА
3.1 Зміст, походження та функції політики
Політика і влада – найважливіші складові суспільного життя. Сучасна людина постійно відчуває на собі вплив політики. В умовах демократичного переходу її ефективність постає важливим чинником стабільності нашого суспільства. Саме її регулюючий вплив на суспільні процеси повинен сприяти подоланню кризових явищ. Кожен з нас має усвідомити значення політики, політичної участі, сутність політичних відносин, влади та політичного життя, виявити для себе механізми їх функціонування. Від вирішення цієї проблеми нашим суспільством залежить просування його шляхом демократії.
Термін «політика» походить від давньогрецького слова «polіs», що означає місто-держава (в античній Греції). З назвою «поліс» пов’язаний і інший термін polіteіa, що дослівно означає «брати участь у політичному житті». Один з перших творів, присвячених дослідженню політики – трактат Аристотеля «Політика» – у перекладі має назву «те, що відноситься до держави». Отже, термін «політика» означав «державне життя», «державний устрій». За Аристотелем, політика входить до родового визначення людини. Він, визначаючи сутність людини, називав її політичною твариною. Інший давньогрецький філософ Платон під політикою розумів здатність жити разом за умов полісу, шляхом дотримання певного комплексу правил соціального співжиття. Таким чином, починаючи з давніх часів, політика – це вміння досягати розподілу функцій громадян, зберігати цілісність спільноти.
Складовою частиною політики є влада. Відповідно під політикою розуміють діяльність та відносини щодо здійснення влади в суспільстві. Так, німецький політолог М. Вебер зазначав, що політика – це прагнення влади, її завоювання і утримання в різних великих суспільних колективах. За Д. Істоном, політика постає як реалізований владою розподіл цінностей (матеріальних і духовних). Слід зазначити, що до кінця XІX ст. політика пов’язувалась традиційно і переважно із державною владою, напрямками її діяльності та формами устрою. Отже, особливу увагу привертав інституційний аспект розуміння політики. Інша позиція формується в XX ст. Вона репрезентує політику як владу не лише державну, а й пов’язану з недержавними структурами, в яких також зосереджується влада (партії, групи тиску, ЗМІ тощо). Значно доповнює цю позицію підхід, сформований у другій половині XX ст. на підґрунті політичного біхевіоризму. У цих межах політика асоціюється з областю діяльності політичної людини, її інтересами, поведінкою.
Ще одну домінанту у визначенні політики становить виявлення її соціального змісту. У зв’язку з цим виділяють два напрямки. Перший напрямок розглядає політику як об’єднання людей для досягнення загального добробуту, а також для формулювання й висловлення загального інтересу. Це сфера компромісу, консенсусу. Отже, вона визначається як спосіб соціальної інтеграції і спілкування (комунікації). Другий – абсолютизує конфліктний зміст політики. Відповідно політику розглядають як забезпечення панування одних груп або суб’єктів над іншими, як вираз боротьби за владу. Конкретним втіленням цього підходу є диктатура одного з класів, або відстоювання дихотомії «друг-ворог» (за К. Шмідтом), «наші-чужі». Політика, за цією домінантою, є формою реалізації тих або інших цілей, які в кінцевому підсумку є проявом боротьби за владу (морально-духовну, соціально-культурну тощо). Зрозуміло, що в цьому плані розмаїття підходів може бути дуже широким – наприклад, зростання блага та управління згідно з принципами справедливості; здійснення раціонального мислення; встановлення соціального балансу сил та підтримка цілісності суспільства; здійснення загальної волі .
Політика також може розглядатися як нормотворчість, тобто діяльність, спрямована на збереження або трансформацію суспільних відносин, на закріплення у суспільстві загальнообов’язкової моделі поведінки, що є втіленням суспільної згоди. Політика, як бачимо, пов’язана з управлінням. Процес прийняття рішень у політиці має творчий характер, в ньому наявні елементи ризику, адже результати не завжди можна передбачити. Тому політику ще визначають як «мистецтво можливого». Безумовно, всі ці концептуальні складові необхідно враховувати під час аналізу такого феномену, як політика. Це дасть змогу уникнути однобічного підходу до цього складного явища.
На ранніх етапах розвитку суспільства, коли люди були об’єднані кровнородинними зв’язками, необхідності в політиці не було. Це не означало, що у середині родів та племен не було владних відносин: обиралися старійшини, ради старійшин, але загалом не було різкого протиставлення інтересів. Механізми самоорганізації в отриманні та поділі продуктів, релігія, традиції природним чином регулювали як процес задоволення потреб, так і підтримку цілісності соціуму. Однак, з прогресом матеріального виробництва, ускладнення суспільства, зростання його багатомірності постає проблема врегулювання суперечливих інтересів та збереження його цілісності. Племена об’єднуються у більш великі спільності – народності, йде внутрішня диференціація суспільства за соціальними, етнічними, релігійними та іншими ознаками. Ускладнення соціальної структури веде до виникнення різноманітних конфліктів, для розв’язання яких потрібна специфічна політична організація суспільства – держава та відповідний державний апарат. Виникає держава, яка за рахунок використання засобів примусу забезпечує необхідні загальнообов’язкові форми соціальної поведінки для всіх верств населення. Це якісно новий рівень регулювання міжгрупових відносин, розповсюджених на значній території. Формується особливий прошарок людей, що здійснює владу і управління (апарат управління). Тобто складається чітка ієрархія підпорядкування, суспільні функції розмежовуються на керування та підкорення.
Приналежність до державної влади, як ми бачимо, впливає на можливості задоволення соціальними групами своїх запитів і потреб. Необхідність вступати в опосередковані державою відносини з іншими групами та з самими центрами влади передбачало в свою чергу відбір владнозначущих інтересів та оформлення групових зазіхань. Це сприяло виникненню нових соціальних асоціацій, а також приводило до зростання кількості людей, які спеціально займалися управлінням.
Отже політику можна визначити як систему відносин між людьми, що виникають з приводу організації та використання державної влади у суспільстві.
Політичний характер суспільних відносин вимагає усвідомлення своїх інтересів як групою в цілому (на рівні політичних програм, цілей, ідеологій), так і кожним її представником окремо. Людина повинна усвідомлювати свою приналежність до даної групи. Політичне усвідомлення інтересів включає співвідношення їх із запитами інших груп і визначення засобів та ступеня державного втручання у процес суспільної взаємодії. Коли спільнота не може усвідомити свої політично значущі інтереси, вона стає заручницею власної еліти або об’єктом маніпулювання з боку інших груп. Таким чином, політичні усвідомлення інтересів необхідні для формування політичної волі, спрямованої на ефективну участь в політичному процесі.
Підсумовуючи, можна визначити політику як сферу переважно цілеспрямованих відносин між групами з приводу використання інститутів публічної влади для реалізації їх суспільно значущих запитів і потреб.
Визначимо тепер основні функції політики:
відбиття владно значущих інтересів соціальних груп суспільства (завдяки політиці люди отримують додаткові можливості задовольняти свої потреби та інтереси);
політика раціоналізує суперечності, що виникають, сприяє вирішенню конфліктів;
управління, налагодження суспільної взаємодії (важливий засіб цього – можливість використання примусу щодо членів суспільства);
політика передбачає інтеграцію суспільства, забезпечує гармонію приватних і суспільних інтересів (через це завдяки політиці підтримується цілісність суспільства, стабільність та суспільний порядок);
політика є середовищем соціалізації особистості (людина, що входить до політики, виробляє своє ставлення до суспільної взаємодії з приводу використання державної влади);
у процесі політики людина засвоює загальноприйняті уявлення;
крім усього, політика, використовуючи методи політичного регулювання, може утворювати нові форми соціальної організації життя. Інакше кажучи, вона забезпечує інноваційність суспільного розвитку. Можливості політики розширюються завдяки взаємодії з іншими сферами суспільного життя.
3.2 Взаємодія політики з іншими сферами суспільного життя
Політика зазнає впливу економіки, моралі, права, художньої культури тощо. Але ж і вона впливає на ці та інші сфери.
Тривалий час політика сприймалась як всезагальна універсальна форма людської активності. Розуміння певної автономії політики дало змогу більш чітко співвіднести політику з іншими сферами життя.
Це співвідношення різні мислителі оцінювали доволі неоднозначно. Деякі бачили її як першорядну сферу людської діяльності (Моска); інші, навпаки, розчиняли її в різних видах діяльності, заперечували можливість її автономізації (Фрейд); декотрі розглядали її як залежну від економіки (Маркс), права (Гоббс), моралі (Аристотель) чи релігії (теологічна парадигма); інші – визначали її як відносно автономну і рівноправну з іншими сферу суспільного життя.
Існують дві крайні точки зору: одна з них детермінує політичні процеси неполітичними факторами, інша гіперболізує самодетермінованість політики, доводить її непідвладність впливу інших сфер життя.
Більш об’єктивним є підхід, за яким політика та інші сфери взаємодіють, взаємозалежать як відносно самостійні системи регулювання соціальних процесів. Можлива перевага тих чи інших регуляторів обумовлюється різними причинами (історична ситуація, менталітет та ін.).
В умовах стабільних демократій зв’язок політики з іншими сферами має стійкий динамічний характер. Простежується тенденція до зниження ролі політичного регулювання і посилення впливу моральних, релігійних норм, методів самоорганізації в суспільстві.
Перехідний стан політичного режиму, який часто супроводжується кризою, сприяє посиленню впливу факторів політичного характеру, підвищує значення політичної волі та рівня інституціоналізації політичних відносин. Особливо це виявляється в логіці дій авторитарного режиму, для якого політика – засіб посилення регулювання соціальних процесів.
Щодо тоталітарного режиму, то в ньому політична сваволя досягає неосяжних розмірів. Політичні методи підміняють та девальвують чинники іншого порядку. Навіть економічна доцільність поступається місцем ідеологічним міркуванням. Політика набуває гіпертрофованого значення, вона проникає навіть у особисте життя громадян. Приміром, у класичному вигляді тоталітаризм був втілений у СРСР та фашистській Німеччині, сучасний тоталітаризм можна бачити у КНДР, КНР, на Кубі.
Тепер розглянемо конкретну взаємодію політики з деякими сферами людської життєдіяльності.
Політика і економіка. Економіка має значний детермінуючий вплив на формування політичної влади. Зокрема, девелопментський підхід (з англ. – «розвиток») визначає, що слабко розвинута економіка потребує централізації влади, що у свою чергу посилює авторитарні тенденції. Високий рівень економічного розвитку є важливим фактором встановлення та збереження стабільної демократії. Зазвичай демократичні країни є економічно розвиненими.
Дослідники використовують інтегральну характеристику - індекс комплексного розвитку, в якому економічні показники посідають важливе місце. Залежно від їх розміру прогнозується перспектива встановлення стабільної демократії в тій чи іншій країні, що переживає етап модернізації.
Зарубіжний дослідник Б. Рассет синтезував показники соціально-економічного та політичного характеру та виділив п’ять типів держав, які відповідають п’яти типам соціально-економічного розвитку суспільства:
традиційні, примітивні суспільства;
традиційні цивілізації;
перехідні суспільства;
суспільства промислових революцій;
суспільства високого масового споживання.
Зв’язок політики та економіки необхідно розглядати діалектично. Політика має регулюючі можливості щодо економіки, адже є формою владно-державного примусу. У разі необхідності вплив її набуває особливого значення. Сьогодні як ліберальні ідеологи Заходу, так і консервативні відмовляються від негативного ставлення до державного регулювання економіки. Вони визнають необхідність застосування цих важелів.
У сучасній Україні, як і в інших державах, що проводять посттоталітарні трансформації, питання посилення регулювання соціальних процесів є найбільш актуальним. Так, заходи політичного характеру необхідні для подолання негативних наслідків попередньої системи та кризових явищ перехідного періоду. Однак не менш значущим виявляється розвиток вільної економічної діяльності, утвердження господарської ініціативи та широкий розвиток підприємництва.
Економіка та політика взаємодіють опосередковано через соціальні відносини. Тому характер їх взаємодії багато в чому залежить від змісту інтересів соціальних груп, що складають те чи інше суспільство.
Політика і право. Правова, юридична сфера закріплює в законодавстві основні принципи політичного панування. Воно постає своєрідним індикатором зрілості політики держави, визначає межі припустимої політичної поведінки суб’єктів політичної діяльності. Особливо це стосується правлячих кіл. За умови тоталітарного режиму право повністю слугувало політиці, тому ніяк не регламентувало владне свавілля. Абсолютна влада розбещує абсолютно.
Політика і мораль. Дослідження проблеми співвідношення політики і моралі бере свій початок ще у давні часи. В цілому в історії філософської та політичної думки можна виділити три основні підходи.
Перший підхід (Макіавеллі, Моска, Міхельс, Бентам) відкидає будь-яке серйозне значення моралі для політики.
Другий підхід (Платон, Аристотель, Фромм), навпаки, розчиняв політичні підходи в морально-етичних оцінках. Висловлювалась точка зору, що етичні орієнтири є найсуттєвішими в людській життєдіяльності (однаково в усіх сферах, не відокремлюючи політику).
Третій підхід (А. Швейцер, М. Ганді) відстоював думку щодо узгодження політики з мораллю. З цього погляду, мораль є важливим чинником оцінки політичної діяльності взагалі.
У політиці процес формування та реалізації інтересів первинно пов’язаний з моральним вибором людини. Уявлення про справедливість, про межі свободи та рівність впливають на її політичні настанови й поведінку. У відносинах з державою (державною владою) людина керується вимогами користі та моральності. Мораль розміщує політичні питання у площині взаємовідносин «добра» та «зла». Індивідуальний вибір більшою мірою залежить від моральних факторів, тоді як професійні аспекти управлінської діяльності еліт не дуже переймаються мораллю.
Зрозуміло, що моральність політики відносна, тим більше, що моральна оцінка політичних засобів, що застосовуються, залежить від конкретної ситуації. Наприклад, держава може ефективно використовувати своє монопольне право на застосування сили тільки тоді, коли моральні почуття народу збігаються з нормами офіційної владної моралі.
У відносинах моралі та політики також необхідний баланс: неприпустимий як гіперморалізм, що призводить до містифікації політичних уявлень і навіть до соціальних катастроф, так і нехтування соціальними принципами, що характерно для всіх відомих історії диктаторських режимів.
Якщо політика не цурається моральних вимог, їй притаманне прагнення досягти цілей за рахунок меншої соціальної ціни, зберегти мир та громадянську згоду. Політика зобов’язана співвідноситись з мораллю, інакше влада втрачає підтримку і схвалення, стає нелегітимною. Але в реальному житті навряд чи варто говорити про те, що політика в змозі повністю спрямовуватися мораллю та орієнтуватися на неї. Мова йде, швидше за все, про певні етичні вихідні начала політики, що визначають межі дозволеного, встановлюють відповідальність за ті чи інші політичні дії.
Індивідуальний, груповий та загальнолюдський рівні політичної свідомості мають бути збалансованими. Перевага одного з них негативна за своїм впливом, оскільки порушує динамічний баланс між політикою та мораллю, реальним та ідеальним. Для збереження цього балансу необхідно посилювати ті настанови, що об’єднують суспільство, а не призводять до його розпаду. Стабільність суспільства передбачає одним з важливих чинників мораль як джерело політичного розвитку та політику – як засіб укріплення норм і цінностей моралі.
3.3 Поняття та структура влади, її легітимність
Ядром політики є влада. Розглянемо детальніше цей феномен.
Сучасна політологія, як правило, виходить із розуміння влади, яке запропонував М. Вебер. Влада постає як здатність окремої людини або групи людей стверджувати у сфері соціальних відносин, не дивлячись на опір, власну волю. Влада проявляється повсюди: в родині, у виробничих колективах, в армії, у державі загалом. В останньому випадку ми маємо справу з верховною політичною владою. За своєю природою влада – явище соціальне, її існування в суспільстві викликане необхідністю регулювання соціальних відносин, узгодження інтересів, потреб людини і соціальних груп.
Сутність влади полягає у відносинах управління, владарювання і підкорення.
Існують різні тлумачення влади. Телеологічний підхід розглядає владу з позиції досягнення цілей, результативності діяльності соціальних суб’єктів. За ним, влада може бути визначена як реалізація встановлених цілей. Наприклад, з двох суб’єктів владою володіє той, хто досягає найвищих результатів.
Біхевіористське трактування розглядає владу як особливий тип поведінки, коли одні люди командують, а інші – підкоряються. Цей підхід індивідуалізує розуміння влади, зводячи його до взаємодії реальних особистостей. Особлива увага приділяється суб’єктивній мотивації влади. Людиною керує бажання до влади, прагнення її. Вона сприймається людьми як засіб збагачення, престижу, безпеки, добробуту. Політична влада складається із зіткнень волі до влади як балансу, рівноваги політичних сил.
До біхеовіористського трактування близький і психологічний підхід. Загальне в ньому те, що влада має джерелом індивідуальну поведінку. Влада виникає як взаємодія волі до влади одних та готовності до підкорення, «добровільного рабства» – з боку інших. У психіці людини є структури (за З.Фрейдом), які роблять її схильною до прийняття підкорення заради особистої захищеності та заспокоєності через довіру до правителя.
Системне трактування влади протилежне попередньому. Влада, згідно з ним, – це похідна не від індивідуальних, міжособистісних відносин, а від соціальної системи і виявляється у взаємовідносинах частин та цілого.
Структурно-функціональні інтерпретації розглядають владу як соціальні відносини, зумовлені тими ролями (функціями), які виконуються різними суб’єктами в суспільстві.
Реляціоністське (від «relatіon» англ. – відношення) визначення влади: влада – це відношення між двома партнерами, за якого один з них значно впливає на іншого. Інакше кажучи, влада – це взаємодія між суб’єктом і об’єктом, за якої суб’єкт за допомогою певних засобів контролює об’єкт.
Структура влади. Структура влади складається з суб’єкта, об’єкта та ресурсів. Суб’єкт втілює активне начало. Суб’єктами політичної влади є: держава, політичні партії, політичні еліти, політичні лідери та ін. До об’єктів політичної влади відносять індивідів, соціальні групи та спільноти. Відносини влади мають асиметричний характер (влада завжди концентрується на боці суб’єкта, але сутність суб’єкт-об’єктних відносин залежить від типу політичного режиму). Реакція об’єкта влади визначається мотивами підпорядкування й тими ресурсами, які використовує суб’єкт.
Ресурси влади – це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади відповідно до цілей суб’єкта. Ресурси можна поділити на утилітарні, примусові, нормативні (за А. Етціоні):
утилітарні – це матеріальні та інші соціальні блага, пов’язані з повсякденними інтересами людей. Вони можуть використовуватись як для заохочення, так і для покарання.
примусові ресурси – це міра адміністративного покарання. Їх застосовують тоді, коли перші (утилітарні) виявляються не ефективними або вичерпаними.
нормативні – включають ті заходи, які впливають на внутрішній світ людини, на норми поведінки та ціннісні орієнтації (ЗМІ, художня література, різні сфери культури, діюче законодавство, традиції тощо). Цей тип ресурсів впливає саме на свідомість людини, тоді як перші два види – на реальні обставини життєдіяльності людини, а через них – на поведінку.
Можна також проводити класифікацію ресурсів відповідно до сфер життєдіяльності: політичні, економічні, соціальні, політико-силові, культурно-інформаційні. Розглянемо її докладніше.
Економічні ресурси – це матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва та споживання. Це гроші, засоби виробництва, земля, корисні копалини, продукти харчування тощо.
Соціальні ресурси дають змогу впливати на соціальний статус людини. До них відносяться, наприклад, матеріальний добробут, кар’єра, престиж, освіта, медичне обслуговування, соціальна захищеність.
До культурно-інформаційних ресурсів належать знання та інформація, а також засоби їх отримання та розповсюдження (заклади освіти і науки, ЗМІ, заклади культури). Деякі дослідники вважають, що XXІ століття стане століттям панування інформаційних ресурсів влади. Саме знання лежать в основі влади «вищої якості», влади найбільш ефективної, бо даний ресурс може бути застосований і для покарання, і для винагороди, і для переконання, і навіть для перетворення ворога в союзника.
Політико-силові ресурси – це державний апарат фізичного примусу (армія, поліція, суди, прокуратура, служба безпеки тощо).
Важливо зазначити, що і сама людина є специфічним ресурсом влади (демографічні ресурси). Вона створює всі інші ресурси влади. Людина може виступати знаряддям влади як засіб впливу на інших людей. Тобто людина може виступати і суб’єктом, і об’єктом влади.
Ми визначили, що таке влада як феномен суспільного буття. Вона може бути класифікована за такими видами: економічна, соціальна, духовно-інформаційна, примусова, політична.
У чому полягає специфіка політичної влади? Визначимо ряд ознак, що її відрізняють:
легальність у використанні сили в межах держави та з боку держави;
верховенство (обов’язковість рішень політичної влади над будь-якими іншими);
публічність (політична влада від імені всього суспільства звертається до усіх громадян за допомогою права);
моноцентричність (наявність єдиного центру прийняття політичних рішень). Інші види влади поліцентричні;
розмаїття ресурсів політичної влади.
Політична влада відрізняється від усіх інших форм суспільної влади своєю суверенністю: загальні закони і порядки поширюють її на всіх громадян; вона виносить остаточне рішення в усіх випадках; представляє громадянське суспільство у міжнародних справах.
Вирішальним засобом застосування влади виступає монополія насильства як внутрішнього (право покарання), так і зовнішнього (право на війну). Для політичної влади мають значення не стільки інтереси окремих осіб чи груп, скільки загальні інтереси всіх громадян суспільства.
Політична влада реалізує свої можливості у формах, протистояти яким не можуть антисоціальні тенденції і антигромадянські дії. Вона спирається на специфічні знаряддя і засоби влади: юридично-судові, адміністративні, карні, військові. Змістом політичної влади має бути прагнення до збереження суспільства, запобігання його від розпаду і створення умов для його розвитку.
У сучасному суспільстві простежується кумулятивний ефект – накопичення влади, що посилюється. Різні види влади взаємодіють одна з одною.
Для того, щоб виконувати свої функції, влада має бути закріплена у формі політичного панування. Це означає структурування в суспільстві відносин владування і підкорення, організаційне оформлення і закріплення розподілу управлінської праці. Зазвичай, з останньою пов’язані, з одного боку, соціальні привілеї, з іншого – виконавча діяльність. Політичне панування виникає, коли влада інституціалізується, перетворюється на стійкі відносини. Воно пов’язане з розподілом статусних позицій у суспільстві.
Панування оцінюється громадянами по-різному. Позитивна оцінка прийняття влади населенням, визнання ним її права управляти та згода підкорюватися означає легітимність влади. Така влада характеризується як справедлива та правомірна. Вона має авторитет. Більшість населення впевнена, що існуючий порядок є найкращим з можливих для цього суспільства. Легітимність влади супроводжується наявністю консенсусу щодо основних цілей і цінностей розвитку.
Необхідно розрізняти легітимність влади та її легальність. Перше поняття носить етичний характер, друге – юридичний. Легальною є влада, яка юридично правомірна, тобто отримана законним шляхом. При цьому вона може бути не легітимною (наприклад, коли населення знаходиться в пасивній або активній опозиції до влади). У цьому випадку легальна влада часто вдається до примусу і насилля як по відношенню до окремих членів суспільства, так і суспільства загалом.
Залежно від мотивів підкорення М. Вебер виділив три типи легітимності влади: традиційний, харизматичний та легальний.
Традиційна влада ґрунтується на переконанні у святості традицій і законності репрезентованих ними органів. Ця влада має дві модифікації:
базується на патріархальному пануванні, визначається примітивною згодою з продиктованим владою перебігом суспільних процесів і пріоритетною значущістю при цьому патріарха як володаря;
базується на становому пануванні з притаманною йому ієрархією, яка виражається у моральній та майновій нерівності станів при повазі до існуючих звичаїв і володаря.
Харизматична влада (від грец. сharisma – божий дар) передбачає безумовну та ірраціональну віру в надприродні якості володаря. Термін «харизма» запозичений з історії християнської церкви, де його використовують для позначення проповідників, котрі мали дар безпосереднього спілкування з божеством і обминали при цьому офіційні релігійні інституції. В політичній практиці під харизмою розуміють виняткові якості керівника і оратора.
Легальна влада (або раціонально-правова) базується на раціонально зрозумілому інтересі. Для цього типу характерна переконаність у законності встановлених порядків. Для забезпечення такого типу панування необхідний професійний апарат. Основою цієї влади є визнання важливості законів. Люди підкорюються не особистості, а законам, у межах яких обираються і діють представники влади. Така форма легітимності є характерною, як правило, для політичної влади в державах з демократичними політичними режимами.
Описані М. Вебером типи легітимності влади є «ідеальними», які в реальній політичній практиці в чистому вигляді не зустрічаються. У різних політичних системах завжди існує кілька типів панування влади з перевагою певного типу легітимності. Від міри підтримки і схвалення влади залежить її ефективність (результативність). Низький рівень легітимності призводить до кризи влади. Отже легітимність виступає обов’язковою передумовою ефективного функціонування політичної влади.
3.4 Політичні відносини та політичне життя суспільства
Конкретним проявом політики і влади в суспільстві є політичні відносини та політичне життя. Політичні відносини є різновидом суспільних відносин, але вони визначаються специфічними особливостями:
по-перше, вони виникають між великими соціальними спільностями (державами, націями, партіями) з приводу політичної влади.
по-друге, вони висловлюють інтереси і потреби соціальних груп.
по-третє, політичні відносини проявляються у боротьбі за владу.
по-четверте, вони не статичні, а є проявом об’єктивного і суб’єктивного, стихійного і свідомого в політиці.
Політичні відносини – це зв’язки та взаємодії між членами суспільства стосовно загальних та обов’язкових для всіх інтересів, що реалізуються через державну владу.
Політичні відносини охоплюють головні питання суспільного життя: хто володарює та управляє в суспільстві, в чиїх інтересах здійснюється влада, як взагалі здійснюється влада та управління.
Політичні відносини складаються між суб’єктами різних рівнів і підсистем політичного життя. Вони можуть бути відносинами на макрорівні (загальнодержавні, загальнопартійні), а також на регіональному та місцевому рівнях. За методами здійснення вони можуть бути насильницькі або не насильницькі. За характером здійснення політичні відносини бувають конфронтаційні, консенсусні, компромісні, елітарні, авторитарні, демократичні тощо. Межі та форми політичних відносин задаються політичними традиціями і культурою, політико-державними інститутами, а також політико-правовими нормами й нормативною системою певного суспільства. До основних форм політичних відносин належать:
політична позиція – стійка сукупність взаємодій і взаємозв’язків політичних суб’єктів, що формує спосіб їхньої спільної діяльності;
політичний компроміс – знаходження згоди на основі взаємних поступок між представниками різних, протилежних інтересів, думок, поглядів;
політичний конфлікт – крайнє загострення суперечностей сторін, пов’язане з протиставленням політичних інтересів, цілей і цінностей;
політична консолідація – об’єднання суб’єктів політики з метою досягнення загальних цілей на основі спільних принципів взаємовідносин;
політична боротьба – форма політичних відносин між суб’єктами політики, спрямована на досягнення міцних позицій у системі володарювання, впливу на владу шляхом реалізації своєї політичної волі.
В основі політичних відносин знаходяться політичні інтереси. Політика є сферою людської життєдіяльності, де проявляються відмінності соціальних інтересів, де ці інтереси стикаються, протиставляються й узгоджуються. Кожна людина має свої інтереси й потреби, у задоволенні яких і полягає сенс людського життя. За своєю природою політичні інтереси являють собою концентрований вираз соціально-економічних інтересів.
Конкретний зміст політичних інтересів завжди усвідомлений. Він виражає потреби певних соціальних груп у визначеній політиці та політичних структурах як інструментах її реалізації. Політичні інтереси характеризують сталу орієнтацію та визначений напрям поведінки соціальних груп у сфері політичних відносин. Наприклад, орієнтацію на підтримку державного курсу в галузі внутрішньої та зовнішньої політики або, навпаки, на рішучу непідтримку діяльності уряду, бойкот його рішень тощо.
Політичні інтереси завжди загальні. В своїй основі вони характеризують однакове положення визначених соціальних груп (а не окремих індивідів) у політичному житті, фіксують єдине прагнення людей до того, що ними визнається як благо. Безумовно, загальний політичний інтерес не існує поза групового чи індивідуального інтересів. Сенс політичної діяльності полягає в узагальненні, узгодженні різноманітних інтересів і прийнятті тих політичних рішень, які були б загальноприйнятими у суспільстві. Проте, в існуючих у тій чи іншій країні політичних відносинах відбиваються інтереси тільки певних соціальних груп, а не інтереси всього народу.
Таким чином, характер політичних відносин відображає домінуючі складові функціонування політичної влади, як то: боротьба політичних інтересів і партій, бажання цих сторін до суспільної злагоди й вирішення загальних проблем – громадянська війна чи громадянський мир, постійне очікування соціального вибуху в будь-якій формі або стабільність і почуття безпеки. Все це є важливими показниками політичного життя суспільства.
Політичне життя. Термін «політичне життя» був введений у політичну науку американським вченим Д. Лєйном у середині 50-х років ХХ ст. Він дозволяє розглянути політику в єдності інституціонального та поведінкового підходів, що виражається в таких ознаках:
політика може виступати або як сфера і результат взаємодії соціальних і політичних інститутів, або як дії суб’єктів політичних відносин;
політичне життя є сфера дії публічного інтересу й управління, а її головним інструментом виступають влада, авторитет, примус;
активний діяльний характер політики дозволяє людям з її допомогою впливати на різні сторони життя: економіку, політику, науку, культуру, мораль;
у політичне життя залучені великі маси народу, від яких залежить результативність політичних подій;
центр політичного життя – це різноманітні взаємозв’язки між особистістю та державою.
Виникнення політичного життя пов’язане з виникненням у суспільстві різних груп інтересів. Політичне життя – частина суспільного життя з конкретною свідомою, цілеспрямованою політичною діяльністю людей. Як витвір економічного, соціального життя суспільства, політичне життя концентрує, інтегрує в собі всі суспільно значимі потреби та інтереси і виступає своєрідним завершенням суспільного життя. Воно завжди виступає в конкретних історичних формах, зумовлених матеріальними і соціокультурними факторами. Політичне життя включає всіх соціальних суб’єктів з їх потребами та інтересами, їх відношення і діяльність, політичні інститути, норми, свідомість і культуру, політичну владу та інші компоненти.
Політичне життя суспільства – це процес і результат діяльності її соціальних суб’єктів і політичних інститутів. Від інших сфер суспільного життя політичне життя відрізняється тим, що воно прямо або побічно пов’язане з політичною владою, виявляється у політичних зв’язках і відносинах, які дуже різноманітні: від політичного співробітництва, політичної консолідації, політичного компромісу до політичного конфлікту, політичної напруги, політичної боротьби.
На політичне життя впливає багато факторів:
природне середовище (територія, ресурси, клімат тощо);
економічні відносини, що панують у суспільстві;
розвиток техніки, швидкість поширення інформації, статус країни (індустріальний, постіндустріальний) тощо;
характер етнонаціональних відносин;
релігія;
ідеологія як засіб впливу на людей, управління ними;
засоби масової інформації, які формулюють та інтерпретують суспільну думку;
політична психологія суспільства, що проявляється в настроях людей, темпераменті народу, його ментальності, характері лідерства тощо.
Політичне життя суспільства багатогранне і різнобарвне. Воно є найбільш динамічною і мінливою сферою суспільного життя. Його динаміка зумовлена динамікою суспільно значимих інтересів, потреб, цінностей, а також прагненням політичних суб’єктів використовувати будь-яку можливість, котру можна використовувати для зміцнення (якщо йдеться про суб’єктів, які перебувають при владі) або послаблення (мова про опозицію) існуючої влади.
Політологи здійснюють класифікацію політичного життя за такими ознаками:
за обсягом охоплення сфери: внутрішньополітичне і загальнополітичне;
за суб’єктами політики – державне, партійне, громадсько-політичне;
за діяльністю політичних органів – парламентське, президентське, адміністративне;
за рівнем здійснення – на міжнародному, міждержавному, державному рівнях, за місцем проживання тощо;
за формами організації – організоване, слабко організоване, стихійне. Отже, політичне життя включає різні ознаки, серед яких головна – політична діяльність людей з їх інтересами і потребами.
Політична діяльність – це управління людськими спільнотами, спрямоване на вирішення загальних інтересів і цілей. Політична діяльність включає різні форми взаємодії політичних сил: консенсус (згода), компроміс (угода), конфлікт (зіткнення). У широкому розумінні слова політична діяльність постає як реалізація політико-суспільних відносин, як взаємодія різних суб’єктів з приводу завоювання, утримання та використання влади. У вузькому значенні політична діяльність – це методи і засоби виконання владних функцій певними політичними силами і соціальними групами.
Необхідним компонентом політичного життя суспільства є політична участь громадян. Політична участь – це залучення в тій чи іншій формі людини або соціальної групи до процесу політико-владних відносин, до прийняття рішень і управління. Політична участь може бути пряма (безпосередня) або опосередкована (представницька), професійна або непрофесійна, легальна або нелегальна, конструктивна або деконструктивна, стихійна чи усвідомлена, насильницька чи ненасильницька тощо. Політична участь дозволяє виявити конкретну роль громадянина, окремих соціальних груп у політиці.
Мотивами політичної участі можуть бути: підвищений інтерес до політики, спрямований на пізнання суті політичних явищ і подій; прагнення до соціального єднання з іншими громадянами; бажання свідомого здобуття для себе певних вигод та задоволення честолюбних намірів.
Конкретні форми політичної участі – це вибори, референдуми, участь у діяльності політичних партій, демонстрації, мітинги, збирання підписів тощо. На ступінь політичної участі впливають: політичний режим, соціокультурне середовище, рівень освіти, ступінь доступу до інформації, матеріальні можливості суб’єктів політики тощо.
Таким чином, політичне життя виконує певні функції, має свої особливості. Однією з основних функцій є забезпечення стабільності суспільного розвитку. Це такий стан рівноваги, коли зберігається сталість, відсутність впливу конфліктних ситуацій на якісні зміни у політичному житті. На протилежність політичної стабільності у суспільстві може виникати політична стагнація. Це такий стан політичного життя суспільства, що знаходиться під постійним впливом різного роду соціально-політичних конфліктів, які призводять до розвалу політичної стабільності. Тому у політичному житті важливе місце займає вся сфера управління політичними процесами.
Суттю політичного управління є свідомий цілеспрямований вплив владних структур на суспільство в цілому або на окремі його сфери з метою оптимізації (впорядкування, вдосконалення і розвитку). Основними елементами політичного управління є прийняття рішення, організація його виконання, здійснення контролю, координація і регулювання дії, перевірка виконання та оцінка результатів. Політичні рішення можуть сприяти як узгодженню інтересів суб’єктів політики, їх примиренню, так і загостренню їх, вести до переростання суперечностей у конфліктну стадію. Важлива роль у функціонуванні політичного життя належить особі, без чого немає соціально-політичної діяльності. Отже, політичному житті суспільства притаманна багатоманітність політичних процесів, у яких розкривається спрямованість політичної діяльності всіх суб’єктів політики.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА КАТЕГОРІЇ ТЕМИ
Функції політики, влада, легітимація і делегітимація влади, легальність влади, традиційна влада, харизматична влада, раціонально-правова влада, політичні відносини, політична позиція, політичний компроміс, політична консолідація, політична боротьба, політичний конфлікт, політичне життя суспільства, політичний інтерес, політична діяльність, політична участь, політичні цінності.
ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Наведіть визначення влади.
Чому суспільство не може обійтись без влади? Яке, на ваш погляд, головне призначення влади у суспільстві? Аргументуйте свою відповідь.
Чим політична влада відрізняється від влади економічної, ідеологічної, релігійної?
Що таке ресурси влади?
Що означає поняття «легітимність влади»? Як воно співвідноситься з поняттям «легальність влади»?
У чому особливість традиційного типа легітимності? Чи зберігся цей тип сьогодні?
У чому особливість харизматичного типу влади? Приведіть конкретні приклади.
Які ресурси у раціонально-легального типу влади?
У чому суть розподілу влади?
Яка роль моралі у політиці?
ЗАВДАННЯ ТА ПРОБЛЕМНІ ЗАПИТАННЯ
Який ресурс влади Ви використовуєте для впливу на інших? Які ресурси влади використовують для впливу на Вас ваші батьки, викладачі тощо?
Як ви вважаєте, які ресурси використовує сучасний політичний режим в Україні?
Як змінювався тип легітимності влади в історії України?
Які особливості влади в Україні (структура, організація, засоби)?
Поясніть, яка роль знань у структурі (засобах) влади.
Заповніть таблицю «Концепції влади»
Концепції влади
|
Характеристика
|
Телеологічна
|
|
Біхевіористська
|
|
Психологічна
|
|
Системна
|
|
Структурно-функціональна
|
|
Реляціоністська
|
|
Відомо, що влада базується на авторитеті, примушенні, прямому насильстві... Чи можете ви доповнити цей список?
Чи завжди легітимна влада буває ефективною, тобто оперативно та успішно вирішує проблеми, що назріли у суспільстві. Наведіть приклади неспівпадання легітимності та ефективності влади.
Визначте масштаб та обсяг повноважень трьох рівнів влади:
а) макрорівня; б) мікрорівня; в) мегарівня.
В якій мірі нові інформаційні технології впливають на зміни характеру, природи влади, а також засобів її здійснення.
Для підтримки правопорядку влада часто використовує примушення. Як використання примушення співпадає з її легітимністю?
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Вебер М. Избранные произведения. / Пер. с нем. – М., 1990. – 808 с.
Власть: Очерки современной политической философии Запада / В.В. Мшвениерадзе, И.И. Кравченко, Е.В. Осипова и др. – М., 1989. – 328 с.
Вятр Е. Социология политических отношений : Пер. с польск. – М., 1979. – 463 с.
Макиавелли Н. Государь: Рассуждения о первой декаде Тита Ливия. О военном искусстве. – М., 1996. – 638 с.
Платон. Государство. Соч. В 3-х т. – Т.3. – Ч.1. – М., 1971. – С.82-455.
Политология. Хрестоматия / Сост. Б.А. Исаев, А.С. Тургаев, А.Е. Хренов. – СПб: Питер, 2006. – С. 71-94.
Политология: Учеб. Пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазонова. – Харьков, 2001. – С. 206-228, 236-262.
Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник для студентов вузов. – М., 2002. – С. 94-132.
Тоффлер О. Метаморфозы власти: знание, богатство и сила на пороге XXI века. – М., 2001.
Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія. Навч. посібник. Видання 2-е, – К.:Видавництво «Фірма «Інкос», Центр учбової літератури, 2007. – С. 68-87.
|