2. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА
2.1 Політична думка у суспільствах стародавнього світу
Політична думка давнини пов’язана з долями стародавніх народів Єгипту, Індії, Китаю, Персії, Греції, Риму. Оскільки усі політичні теорії відображають реальні політичні відносини суспільства, то й з’явитись вони могли лише з появою політичного життя суспільства та держави.
Творці та носії міфологічної концепції політики – народи Давнього Єгипту, Вавилону, Індії, Персії. У ІІІ – ІІ тис. до н. е. у дельтах великих рік (Нілу, Тигру, Євфрату, Інду, Хуанхе) виникають могутні держави – Єгипет, Шумер, Аккад, Вавилон, Ассірія, Китай. Необхідність постійної організації складного іригаційного господарства зумовила розвиток цих суспільств шляхом твердої державної централізації, що призвело до створення політичних структур деспотичного типу. Ці структури мали такі основні особливості: адміністративно-командне управління суспільством через міцний бюрократичний апарат; присвоювання державою власності та господарчих функцій низових одиниць; централізований перерозподіл державою ресурсів.
Соціально-політичні уявлення давньосхідних суспільств носять переважно релігійно-міфологічний характер, який підкреслює божественне виникнення існуючих відносин влади та порядку. Міфологічна традиція схвалює існуючий порядок і є теоретичним виправданням його необхідності. Наприклад, у Давньому Єгипті рабовласницька ідеологія знайшла свій вираз у таких творах як «Повчання гераклієпольського царя своєму сину», де стверджується необхідність укріплення державної влади шляхом проведення політики, що поєднує суворість до одних і прихильність до інших. Ті, що не підкоряються верховній владі, підлягають фізичній розправі.
Політичні ідеї Давнього Вавилону яскраво передані у законах царя Хаммурапі (XVІІІ cт. до н.е.). Укріплення влади рабовласників і охорона інтересів службових людей – головна з них.
Політична думка Давньої Індії відображала релігійно-політичну ідеологію буддизму та брахманізму. Послідовники буддизму вважали, що світом править природний закон і людські справи залежать від власних зусиль людей. Буддизм заснований на визнанні морально-духовної рівності людей. Саме тому для політичної думки Давньої Індії характерне поєднання ідеї твердої державної системи з релігійно-моральним індивідуалізмом. Саме у Давній Індії вдалося детально розробити концепцію людських обов’язків і практично не залишити місце для прав.
Певний відхід від ранніх міфологічних уявлень у бік раціональних відбувся у Давній Персії і пов’язаний він з ім’ям Заратустри. Згідно з його вченням, у світі йде боротьба добра і зла, в якій у кінцевому підсумку переможе добро. Держава має бути земним втіленням небесного царства, а монарх повинен захищати підданих від лиха, боротися проти зла у державі. Кастовий розподіл суспільства ґрунтується на вільному виборі кожним того чи іншого виду занять.
Власне політичні теорії аграрних деспотичних держав, що мали новий раціоналістичний характер, були створені тільки у рамках китайської суспільної думки. Філософи Давнього Китаю знайшли головний нервовий вузол існування азіатського деспотизму – поділ суспільства на тих, хто працює, і тих, хто керує.
Головним питанням для китайських філософів була проблема ефективного управління суспільством. Вони запропонували декілька варіантів вирішення цього питання: два основних (конфуціанство та легізм) та дві соціальні утопії (моїзм та даосизм).
 Конфуцій
Конфуцій (Кун Фуцзи. 551 – 479 рр. до н.е.) вважав, що найвищої ефективності управління державою можна досягти лише на принципах патріархально-кланової форми підпорядкування – по старшинству в родині. Згідно з його вченням, держава – це одна велика родина, де влада імператора – влада батька, а відносини правителів і підданих – родинні відносини. Конфуцій пропонує будувати відносини у середині держави на засадах принципів доброчинності, які відповідають нормам та ритуалам («Лі»). Конфуціанська модель державного устрою могла функціонувати тільки в умовах існування ідеального в морально-етичному плані державного апарату. Всі проблеми в суспільному житті Конфуцій пояснював недосконалістю суспільної моралі і вважав, що від моральності правлячих залежить моральність підданих.
Політична концепція Конфуція включає до свого складу такі ідеї: суворий ієрархічний розподіл обов’язків між членами суспільства, в сім’ї, у державі за принципом «правитель має бути правителем, підданий – підданим»; культ предків, мудрості, знання; досягнення людьми рівня «шляхетного мужа», який є добрим і справедливим до народу, шанобливим до старших і вищих; правління мерітократії (гідних, талановитих); встановлення ідеальних відносин у сім’ї та державі відповідно до принципу «чого не бажаєш собі, того не робиш іншим».
Конфуціанство (а з VІ ст. н.е. – неоконфуціанство) було не тільки панівною ідеологією в Китаї, але й було поширене в Японії, Кореї, В’єтнамі та інших країнах Сходу.
Зовсім інше вирішення проблеми найкращого управління суспільством запропонувала доктрина «легізму», яка найбільш послідовно викладена Шан Яном (400 – 338 рр. до н.е.). Він поставив під сумнів практичну ефективність конфуціанських закликів до управління на засаді доброчесності і запропонував альтернативний варіант управління на засаді твердої системи адміністративних наказів – законів «Фа». Держава в уявленні Шан Яна – це абсолютна інституція, мета і вінець діяльності людини, а право і закон – найкращі засоби досягнення цієї мети. Головні риси закону – верховенство, жорстокість, універсальність та обов’язковість для всіх. Шан Ян вважав, що побудувати міцну деспотичну державу можливо шляхом матеріального стимулювання приватних власників і спонукання їх на землеробство.
На його думку, основний чинник, що підриває засади суспільства, – це торгівці та ремісники, котрі знаходяться поза системою безпосереднього бюрократичного контролю і збагачують себе, а не державу. Він вважав, що це шлях до сильного народу і слабкої держави, а деспотизм може довго існувати тільки при зворотному співвідношенні: слабкий народ – сильна держава. Слабким народом може бути лише контрольований народ, він має бути постійно заляканим та дисциплінованим. Основні методи побудови деспотичної держави – матеріальне стимулювання приватних власників, метод «зрівнювання», тобто заохочення бідних до набуття власності, а багатих – до добровільної віддачі частини майна бідним; метод нагород та покарань тощо. Не інтереси підлеглих, а інтереси правителя має забезпечити держава. Отже, легісти вперше створили завершену модель деспотичної держави з її адміністративною системою та органами придушення інакомислення. Проте реалізація ідей легізму призвела до краху династії Цинь у кінці ІV ст. до н. е. Конфуціанство, а не легізм, стало офіціальною ідеологією китайської імперії.
Окрім конфуціанства та легізму, у політичній думці Китаю треба виділити ще два варіанти вирішення проблеми стабілізації політичних структур.
Перший варіант – «моїзм» – політична доктрина казарменого рівноправ’я, що була створена Мо-цзи (479 – 400 рр. до н.е.). Найзначнішим досягненням моїзму є обґрунтування теорії суспільного договору (стосовно виникнення держави) та висунення ідеї федеративного устрою. Крім того, Мо-цзи розробив певні принципи державного управління і практичні пропозиції щодо побудови жорсткої адміністративної структури.
Другий варіант – даосизм (від кит. дао – шлях). Його ідеї викладені у трактаті «Дао-децзін», авторство якого приписується напівлегендарному Лао-цзи (604 р – ? до н.е.). У даному вченні дао – це найвищий безликий абсолют, а держава, суспільство і людина – природна частина Дао і Космосу. Усі вони (людина, суспільство і держава) підпорядковані законам вічності. Даосизм вважає, що цивілізація і всі її надбання – це штучні утворення, які протистоять природному і підривають природний порядок. Держава має бути маленькою – селищем, а народ – неписьменним, що дозволить зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції.
Вершиною політичної думки Стародавнього світу вважається антична політична думка і зокрема політичні ідеї Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Концепція політики, запропонована античними філософами, отримала назву «філософсько-етичної».
Еллада дала людству багату духовну спадщину, пронизану духом гуманізму, розумної організації суспільного буття. Ця розумна організація була втілена у давньогрецьких полісах.
Мислителі Стародавньої Греції та Стародавнього Риму трактували державу філософськи. Вони вважали, що держава – це найбільше втілення розуму і намагались створити модель держави, що уособлює розум. Для них суспільне перевлаштування здійснювалося не тільки для зміцнення державної влади, а, насамперед, з метою створення необхідних умов для реалізації природного права вільної людини. Найвищого розвитку політична думка античності досягла у вченнях давньогрецьких філософів Платона та Аристотеля.
 Платон
Платон Афінський (428 – 347 рр. до. н.е.) пропонував збудувати таку державу, в якій пануватимуть мудрість і справедливість. Головними політологічними творами Платона є трактати «Держава», «Закони», «Політик» та «Крітій».
Згідно з його проектом ідеальної держави, вільні громадяни мають бути розподілені на правителів-філософів, стражів-воїнів та ремісників-виробників. Справедливість вимагає, щоб кожна з груп займалася своєю справою (філософи здійснювали управління державою, воїни її захищали, інші на неї працювали). Пізнати закони розумного управління державними справами, на думку Платона, під силу тільки філософам, які й покликані очолити державу. Платон вважав правильним типом держави монархію, а найкращим державним устроєм – державу розуму, в якій поєднане все найкраще від олігархії й демократії.
Платон одним з перших звернувся до характеристики політичних форм правління державою. Він вважав недосконалими формами тімократію (владу честолюбців), олігархію (владу не багатьох багатіїв), демократію (владу народу), називаючи останню головним лихом політики. Для Платона демократія – це влада посередності, яка неминуче призведе до тиранії більшості. Крім того, Платон попереджав, що демократії зазвичай короткочасні, і натовп дуже швидко поступається владою на користь тирану.
У політичному вченні Платона можна побачити як витоки тоталітаризму, так і розумні основи громадськості, але сучасна політологія розцінює платонівський проект держави як утопію. Платон тричі намагався реалізувати свій проект на практиці і все більше переконувався в тому, що філософа-правителя знайти неможливо. Подальший розвиток політична думка античності набула у творах учня Платона – Аристотеля Стагіріта (384 – 322 рр. до н.е.).
 Аристотель
Аристотель вперше в історії суспільної думки у своїй праці «Політика» розглянув виникнення і функції держави через призму зв’язків, що необхідні для існування виду, і зв’язків між господарем і рабом, що потрібні для утворення стабільного соціального об’єднання. На цих двох типах зв’язків тримається будинок (сім’я), над сім’єю височить громада, а над ними – держава, яка на думку Аристотеля і є вищою формою суспільства.
Аристотель вважав, що поява держави зумовлена об’єктивними життєвими потребами людей, вона забезпечує розквіт особистості, оскільки за своєю природою людина – істота суспільна. Для Аристотеля держава – не акт доброї волі, а завершальний етап виникнення приватної власності, політична організація, яка покликана цю власність заохочувати. Справедливість, вважав він, вимагає, щоб відносини між правителями і громадянами будувались не у формі влади господаря над рабом, а на відносинах між вільними і рівними людьми, які належать до одного кола спілкування. Справедливою може бути тільки та держава, де панує закон, а не воля окремих осіб. Саме «закон має бути над усім», він гарант проти насилля і свавілля в суспільстві.
Усі політичні форми Аристотель поділяв на правильні й неправильні. Правильні державні форми правління – це такий державний лад, при якому переслідується загальне благо, незалежно від того, править одна особа (монархія), група людей (аристократія), або велика кількість народу (політія – збалансоване керування відібраної на основі майнового цензу більшості заради загального блага).
Неправильні державні форми правління – це такий державний лад, при якому переслідуються приватні цілі правителів. До них Аристотель відносив тиранію (обмежене правління одного в своїх власних інтересах), олігархію (правління небагатьох громадян заради власного благополуччя) та демократію (необмежене правління більшості, що здійснюється в інтересах виключно незабезпеченої більшості). На думку Аристотеля, неправильні форми розвиваються з правильних, коли мета загального блага замінюється приватними цілями одного, небагатьох або багатьох правителів. Він визначав два можливих типи ідеального державного устрою – аристократію і політію. При цьому для більшості полісів бажана саме політія, бо вона забезпечує найбільшу стабільність суспільства, тому що в ньому володарюють середні верстви («середній елемент»), а не багаті або бідні. Тільки середні верстви в змозі забезпечити рівновагу сил у політичному житті. На думку Аристотеля, політія може об’єднати кращі елементи з різних політичних форм і стати справжньою аристократією.
Таблиця 2.1
Типологія політичних форм правління за Аристотелем
Тип правління
|
Правління в ім’я загального блага
|
Правління в ім’я власного блага
|
Правління однієї людини
|
Монархія
|
Тиранія
|
Правління небагатьох
|
Аристократія
|
Олігархія
|
Правління більшості
|
Політія
|
Демократія
|
Політичний ідеал Аристотеля орієнтувався не на минуле, а на сучасність і майбутнє. Створений ним категоріальний апарат, в тому числі й у політології, значною мірою зберіг свою цінність і в наш час.
Багато для розвитку політичної думки Стародавнього світу зробили і давньоримські мислителі Цицерон, Сенека, Лукрецій Кар та інші.
 Цицерон
Так, Цицерон (106 – 43 рр. до н.е.), спираючись на твори своїх грецьких попередників, у працях «Про державу», «Про закони», «Про межі добра і зла», створив учення про державу та увів поняття «юридична особа». Він вважав, що держава виростає згідно з божественною настановою природним шляхом із родини заради загального блага вільних громадян та захисту їх власності. Цицерон створив концепції «істинного правителя», «ідеального громадянина» та «істинного права». На його думку, «істинний правитель» – це мудрий, справедливий, передбачливий, красномовний і виважений, обізнаний з ученням про державу правитель, який готовий на все заради блага держави. «Ідеальний громадянин» – це той, хто прагне справедливості і благопристойності, добре працює, не шкодить власності і захищає батьківщину. «Істинне право» – природне право, яке виникло задовго до держави і повністю відповідає божественним настановам, природі й справедливості та є постійним, вічним і незмінним. Цицерон заклав основи міжнародного політичного спілкування та міжнародного права.
2.2 Політична думка періоду Середньовіччя
Криза греко-римської цивілізації, вступ Європи в період феодального середньовіччя суттєво вплинули на формування політичної думки. Панування християнської ідеології, вплив церкви, боротьба між світською і духовною владою було характерним для політичного життя цього періоду.
Церква прагнула не тільки повної незалежності у релігійних справах, вона також активно втручалась у політику. Вимоги церкви щодо участі у системі державної влади детально і аргументовано викладені у працях авторитетних вчених-теологів Аврелія Августіна та Фоми Аквінського. Саме вони вважаються основними творцями християнської політичної концепції.
 Аврелій Августін
|