4 ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА ЯК ЇЇ БАЗОВИЙ ІНСТИТУТ
4.1 Політична система: поняття, структура, функції
Політична система – одне з ключових понять у політології. Теорія політичної системи з’явилася у середині минулого століття. Її поява відобразила незадоволеність низки американських учених однобічним інституціональним підходом до дослідження політики, в межах якого політика переважно розглядалась крізь призму інститутів влади. Системний метод орієнтується не тільки на дослідження всього комплексу політико-владних інститутів, а й розглядає відносини між суб’єктами політики, політичні правові норми, що регулюють ці відносини. Системний метод також дозволяє дослідити взаємодію політичної системи і навколишнього середовища (суспільство в цілому). У свою чергу навколишнє середовище складається з безлічі інших систем (економічної, духовно-ідеологічної, екологічної тощо). Завданням політичної системи, як і будь-якої іншої, є збереження стабільності за наявності змін.
Політична система має певні межі, складається з багатьох частин (елементів, які взаємодіють між собою) і є єдиним цілим. Відмінною рисою політичної системи є легітимне право карати, примушувати, підпорядковувати.
Системний аналіз увійшов до політичної науки завдяки теорії соціальної системи американського соціолога Т. Парсонса, який представив суспільство як взаємодію чотирьох підсистем, що забезпечують його життєдіяльність: економічної, політичної, соціальної та духовної. У політології системний метод був уперше застосований у середині ХХ ст. американським ученим Д. Істоном. Разом з іншими американськими вченими Г. Алмондом, К. Дейчем, він вважається автором класичної теорії «політичної системи».
За Д. Істоном, політична система – це взаємодії, Error: Reference source not foundза допомогою яких у суспільстві авторитетно розподіляються цінності (матеріальні й духовні) і тим самим запобігаються конфлікти між членами суспільства. Від інших видів соціальних систем її відрізняють дві ключові функції: 1 – розподіл цінностей у суспільстві; 2 – здатність переконувати своїх громадян у необхідності прийняти такий розподіл як обов’язковий.
Механізм функціонування політичної системи. Механізм функціонування політичної системи включає три цикли: вхід (вплив на політичну систему навколишнього середовища у формі вимог і підтримки), перетворення (реакцію системи на вимоги навколишнього середовища, їх перетворення на певні рішення), вихід (здійснення ухвалених рішень у формі конкретних дій системи). Система є засобами, за допомогою яких імпульси входу трансформуються в імпульси виходу, тобто політична система за Д. Істоном є сукупністю динамічних перетворень, які сприяють формуванню стабільності суспільства (схема 4.1).
Схема 4.1 Модель функціонування політичної системи Д. Істона
Розглянемо головні компоненти моделі політичної системи за Істоном. «Вимоги» – це дії і думки з приводу розподілу цінностей у суспільстві, які впроваджуються суб’єктами влади. Вимоги стосуються розподілу благ і послуг, регулювання поведінки у суспільстві, забезпечення комунікації та інформації.
«Підтримка» – це позиції і поведінка груп та індивідів, які сприяють функціонуванню політичної системи. Форми підтримки можуть бути різними: сплата податків, дотримання законів, участь у політичному житті (наприклад, у голосуванні на виборах, поважне ставлення до влади). Підтримка спрямована на мінімальний консенсус у суспільстві, необхідний для збереження політичної єдності (тобто на політичне співтовариство). Вона поширюється на політичний режим, який розуміють як специфічну сукупність цінностей, норм і характеру розподілу владних ролей. Без підтримки неможливе й існування так званого «правління» (до якого відносяться політичні авторитети – органи влади і політичні лідери). «Вимоги» та «підтримку», що являють собою вхідні чинники, політична система трансформує у рішення і дії (тобто в економічну, соціальну, зовнішню політику тощо). Завдяки зворотному зв’язку як одному з елементів механізму функціонування політичної системи вона впливає на «вимоги» і «підтримку». Рішення та дії – це способи реагування системи на навколишнє середовище і побічно на саму себе. Зворотний зв’язок являє собою такі елементи: адаптацію влади до певних ситуацій (шляхом рішень і дій системи та їх наслідків); зворотну інформацію (потік зворотних відомостей про стан системи і наслідки реагуючої діяльності).
Зворотний зв’язок є механізмом усунення напруги у суспільстві. Ефективність цього механізму залежить від того, наскільки влада здатна адекватно впливати на імпульси, що надходять до системи. Модель Істона дозволяє оцінювати й аналізувати умови стабільності і нестабільності політичних систем.
До структури політичної системи входять три підсистеми: інституційна, інформаційно-комунікативна та нормативно-регулятивна.
Першу складають політичні інститути.
Політичний інститут ( від лат institutum – установлення) – елемент політичної системи, що існує у вигляді організацій, установ, об’єднань громадян і виконує спеціальні функції в політичному житті суспільства. Основними характеристиками політичного інституту є чітка внутрішня структура, визначене місце в політичній системі. До політичних інститутів відносять державу, політичні партії, суспільно-політичні організації, рухи.
Другу підсистему складають інститути та механізми, завдяки яким забезпечуються потоки інформації та зв’язки як між інститутами політичної системи, так і між системою і навколишнім середовищем. Наприклад, комісії з розслідування певних питань, слухання на відкритих засіданнях державних органів влади, консультації з різними зацікавленими групами, засоби масової інформації.
Третя підсистема складається з норм, які визначають поведінку людей у політичному житті, фіксовані у законах та нефіксовані, але наявні у суспільстві правила участі у всіх типах політичного процесу. Ці норми підрозділяються на норми-закони і норми-звички.
Отже, політична система – це сукупність взаємозалежних державних і недержавних соціально-політичних інститутів, цінностей і норм, а також принципів організації та здійснення політичної влади.
Визначимо загальні функції політичної системи суспільства:
визначення цілей і завдань розвитку суспільства, розробка програми його життєдіяльності;
мобілізація ресурсів суспільства для досягнення поставлених цілей;
інтеграція всіх елементів суспільства, підтримка його цілісності та стабільності;
обов’язковий для всіх громадян розподіл цінностей у суспільстві.
Можна також виділити специфічні функції входу та виходу щодо політичної системи.
На вході це політична соціалізація (залучення до участі у політиці, поширення у суспільстві думки стосовно можливості впливу на прийняття політичних рішень). Артикуляція інтересів (вираз інтересів, які мають розмиті форми, у конкретні пропозиції, програми та лозунги). Агрегація інтересів (перетворення різноманітних вимог в альтернативи державної політики шляхом їхньої систематизації, узгодження інтересів різних соціальних груп; зрештою, агрегація являє собою виділення найбільш важливих вимог, задоволення яких дасть змогу вирішити багато інших другорядних завдань). Політична комунікація – передача інформації та переконань як усередині влади, так і між владою і суспільством.
Специфічні функції виходу – розробка норм-законів, вживання норм-законів і контроль за їх застосуванням.
Отже для підтримки стабільності в суспільстві рішення та дії системи на «виході» повинні відповідати вимогам і підтримці на «вході». Саме на підтримку рівноваги системи спрямовані механізми зворотного зв’язку (цінності політичної культури, ідеологія, політична соціалізація, рекрутування політичної еліти та ін.).
4.2 Природа, ознаки і функції держави
Ядро політичної системи становить держава. В уявленні будь-якої людини держава це ті органи, установи, організації, що видають закони, встановлюють певний порядок і стежать за його виконанням, а якщо потрібно, то і застосовують силу. Держава визначає все наше життя: встановлює розміри мінімальної заробітної плати, стипендії, пенсії; регулює відпустки, ціни, податки тощо. Це повсякденне, звичайне уявлення про державу. Воно хоча й правильне, але не повне. А суспільство передусім цікавить, якою повинна бути держава, а не якою вона вже є. Чому вона побудована так, а не інакше, чи відповідають її функції потребам сьогодення, як зробити її кращою і гуманнішою?
Держава є центральним інститутом політичної системи суспільства. В її діяльності концентрується основний зміст політики.
Термін «держава» зазвичай вживається у двох значеннях. У широкому сенсі це країна, суспільство, народ, що розташовані на певній території і мають органи влади. В цьому значенні зазвичай говорять про німецьку, англійську, американську, українську держави.
У вузькому значенні термін «держава» називає організацію, що має верховну владу на певній території.
Ознаки держави. Держава має ряд ознак, які допомагають виявити її сутність.
відокремлення публічної влади від суспільства, її розбіжність з організацією всього населення, поява верств професіоналів-управлінців.
державна влада є найвищою на певній території, вона має суверенітет. На відміну від різноманітних організацій, що мають певну владу над людьми, держава має найвищу владу, рішення якої обов’язкові для всіх громадян.
держава має територію, чітко обмежену державним кордоном. Закони і повноваження держави поширюються на людей, які проживають на цій території. Держава будується за територіальним принципом.
держава володіє монополією на законне застосування сили і фізичного примусу. Вона може не тільки обмежити свободу людини, а навіть фізично знищити її. Для цього у держави є спеціальні засоби: зброя, армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура.
держава має виняткове право на прийняття законів і норм, обов’язкових для всього населення.
державною прерогативою є стягнення податків і зборів, необхідних для утримання численних державних службовців і матеріального забезпечення державної політики.
Ці ознаки відрізняють державу від інших організацій і об’єднань, але не розкривають її зв’язки з суспільством і чинниками, що лежать в основі її виникнення та еволюції.
Які ж причини виникнення держави? Існує кілька точок зору щодо цього питання. Більшість дослідників погоджуються, що держава з’явилася внаслідок розпаду родоплемінного ладу, появи верств управлінців-професіоналів і поступового зосередження в їхніх руках управлінських функцій, ресурсів влади і соціальних привілеїв під впливом цілої низки чинників. Зазвичай до них відносять:
розвиток суспільного розподілу праці, виокремлення управлінської праці у спеціальну галузь. Внаслідок розвитку всього суспільства і виробництва, появи додаткового продукту, розширення господарських і зовнішніх зв’язків у суспільства з’явилася потреба в укріпленні управлінських функцій і створенні для цього державних органів;
виникнення із розвитком суспільства приватної власності, класів і експлуатації. Найбільш детально цю точку зору обґрунтовує марксизм, який на перший план у діяльності держави ставить функцію класового пригноблення. Сучасна наука не заперечує важливого впливу виробничих відносин і економічно панівних класів на державу. Але водночас його поява й існування не пов’язуються з виникненням приватної власності і класів. І те, що спочатку управління здійснювалося безпосередньо всіма членами роду без спеціально уповноважених осіб та установ, пояснюється зовсім не тим, що суспільство було вільне від класів, а незначним обсягом і простотою суспільних відносин;
завоювання одних народів іншими. Існує точка зору, за якою держава виникає не внаслідок внутрішнього класового розмежування, як стверджує марксизм, а в результаті зовнішнього і політичного насильства, що поглиблюють соціальну нерівність і ведуть до утворення класів і експлуатації. Автори цієї теорії – Ф. Оппенгеймер і Л. Гумплович. Однак вплив завоювань на утворення і розвиток держави не слід абсолютизувати;
демографічні фактори. Це передусім зростання чисельності і густоти населення, перехід народів від кочового до осілого способу життя, упорядкування шлюбних відносин;
психологічні фактори. Держава розглядається як плід людського розуму, який формувався під впливом певних потреб і емоцій людини. Деякі вчені вважають, що потужним мотивом створення держави був страх людей перед агресією, побоювання за своє життя, свободу і майно. Інші висувають на перший план людський розум, який дійшов висновку про необхідність створення спеціального органу – держави, здатного краще забезпечити природні права людей, аніж їхні традиційні, додержавні форми співжиття;
антропологічні фактори. Вони означають, що державна форма організації має коріння в самій суспільній природі людини. Вона виникає в результаті розвитку людської природи і за допомогою права вносить в життя людей справедливі моральні начала.
Доведено, що держава виникає та розвивається під впливом цілої низки факторів і виділення одного з них майже неможливе.
Якщо процес утворення держави розглядати з точки зору особливостей взаємовідносин держави і особи, втілення в державному устрої раціональності, принципів свободи і прав людини, то можна виділити тільки два глобальних етапи її розвитку: традиційний і конституційний, а також проміжні стадії, що поєднують риси традиційних і конституційних держав.
Традиційні держави виникли та існували здебільшого стихійно, на основі звичаїв і норм, коріння яких сягають у сиву давнину. Типовим втіленням такої держави є монархії.
Конституційний етап у розвитку держави пов’язаний з його підпорядкованістю суспільству і громадянам, з конституційною визначеністю сфери державного втручання, з правовою регламентацією всієї діяльності держави і створенням гарантій прав людини.
Конституційні держави істотно відрізняються від держав традиційних засобами формування, внутрішньою побудовою і функціями.
Більшість сучасних держав будуються і функціонують на базі конституції. Конституція – це система зафіксованих у спеціальному документі відносно стабільних правил, що визначають устрій держави, її організацію, способи виявлення політичної волі, прийняття рішень, а також положення особи в державі.
У сучасних демократичних державах конституції, як правило, складаються з двох частин. У першій частині визначаються норми взаємовідносин громадян і держави, права і свободи особи. У другій – характер держави, статус гілок влади, правила взаємовідносин парламенту, президента, уряду і суду, а також структура і порядок функціонування органів управління.
Наявність демократичної конституції – важливий показник конституційності держави лише в тому випадку, якщо вона реально втілена в державній організації і безперечно виконується органами влади і громадянами.
4.3 Устрій сучасної держави
Устрій держави характеризує її форми: форми правління і форми територіального устрою. У них втілюється організація верховної влади, структура і порядок взаємовідносин вищих державних органів, посадових осіб і громадян.
|