Національно-державницький напрямок в українській політичній думці представлений ідеями С. Дністрянського (1870 – 1935 рр.), С. Рудницького (1877 – 1937 рр.), В. Старосольського (1878 – 1942 рр.), О. Ейхельмана (1854 – 1943 рр.). Базовими для цього напряму були такі засади: обґрунтування права українського народу на автономію і державну незалежність, ідея демократичного політичного режиму і республіканської форми правління.
Український правознавець, політолог і політичний діяч С. Дністрянський у праці «Україна й мирова конференція» (1919 р.) не лише глибоко обґрунтував право України на самостійну державу, а й гостро засудив більшовицький режим, який «хоче на розвалинах особистої свободи та рівності замість справжньої демократії запровадити владу одного класу». У 1920 р. він підготував для ЗУНР (Західно – української народної республіки) проект її конституції, яка мала стати основним законом Республіки. В основу проекту було покладено принцип свободи, в тому числі й політичної. С. Дністрянський, згідно з розробленою ним конституцією, уявляв собі майбутню українську державу як народну республіку, влада в якій належить народові та обраним ним органам і поділяється на законодавчу, виконавчу і судову.
На початку ХХ ст. в Україні посилюється суспільно-політичний рух. Виникають політичні партії та рухи, які об’єднували різні прошарки суспільства. Багато політичних партій і рухів ставили за мету побудову суверенної України. Погляди прогресивної інтелігенції та політичних діячів різнилися у підходах до вирішення соціально-економічних і політичних проблем. В Україні почали формуватися різні ідейно-політичні течії. Серед них найбільш впливовими були: націоналістична, соціалістична і комуністична.
Український націоналізм, як ідейно-теоретична течія у революційному русі, розвивався поряд з соціалістичним рухом. У 1900 р. у м. Харкові було створено першу національну партію в Україні – Революційну українську партію (РУП), до якої входили вільні громади восьми міст. Засновниками партії були: Д. Антонович, М. Русов, Н. Порш, С. Петлюра, В. Винниченко. Це була національна революційно-демократична організація, яка ставила за мету створення шляхом революції самостійної демократичної держави як автономної частини демократичної Росії і побудову в ній соціалістичного суспільства, на зразок західних соціал-демократій. Національна ідея в ідеології партії була переважаючою. Це знайшло відбиття в програмному документі партії – «Самостійна Україна». Автором цього документу був харківський адвокат М. Міхновський (1873 – 1924 рр.).
Теоретиком українського націоналізму був український публіцист і громадський діяч Д. Донцов (1883 – 1973 рр.). Свої ідеї щодо української нації та її держави він виклав у своїх творах «Історія розвитку української державної ідеї» (1917 р.), «Підстави нашої політики» (1921 р.), «Націоналізм» (1926 р.) та ін. Свою творчість він почав із заперечення традиційного українського націоналізму XIX ст., назвавши його за федералістичні, автономістичні мрії хуторянством. Основна проблема для Д. Донцова – як перетворити поневолену націю у націю господарів, володарів своєї ж країни. Критично оцінюючи невдачі національної революції та національно-визвольного руху, він звернув особливу увагу на проблему формування національної політичної. Поняття політичної волі, волі до влади, займає центральне місце в концепції Д. Донцова. Спираючись на ідеї Макіавеллі, він вважав, що прояви політичної волі – самолюбство, ненависть, любов, прагнення. Саме вони є головною рушійною силою в житті людини і народу. Експансія і фанатизм в ім’я зміцнення нації, на думку Д. Донцова, є моральним. Він відкидав ідею самовизначення всіх націй, які живуть в Україні, відкидав ідею федерації, а за найкраще для України вважав авторитарну систему влади. Політична система майбутньої держави мала засновуватися на владі однієї націоналістичної партії на чолі з вождем.
Видатним представником соціалістичного світогляду в українській політичній думці був письменник і політичний діяч, член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Секретаріату уряду України, Голова Директорії В. Винниченко (1880 – 1951 рр.).
 Володимир Винниченко
Значний політичний інтерес становлять його твори «Відродження нації» (1920 р.) та «Заповіт борцям за визволення» (1949 р.). Він вважав, що відродження української нації можливе лише у поєднанні соціального і національного визволення українського народу, у встановленні режиму національної української влади. Надаючи перевагу соціальній політиці, він водночас критикував націоналістів, які вважали національне визволення метою революції, нехтуючи вирішенням соціальних проблем. В. Винниченко був прибічником ідеї створення української національної держави, але спочатку схилявся до того, щоб Україна набула статусу культурно-національної автономії у складі Російської федеративної республіки, і лише згодом, в еміграції дійшов висновку про необхідність утворення самостійної української державності. Що ж до організації політичної влади у майбутній державі, то В. Винниченко був категоричним: «цілковите радикальне знищення будь-якого національного і політичного поневолення, самостійність України і демократія».
Комуністичні погляди в українській політичній думці уособлювали ідеологи комуністичної партії. У 20-х рр. ХХ ст. була розроблена концепція коренізації (українізації), яка передбачала висунення на керівні посади представників корінної національності, організацію сітки україномовних шкіл, видання газет і книг переважно українською мовою. Така українізація була припинена на початку 30-х рр. ХХ ст. Сталінізм поклав край різноманітності течій у розвитку політичної думки. У країні пригнічувалась нестандартна, творча думка, а роль єдиного генератора соціально-політичних ідей привласнив собі Й.В. Сталін (1878 – 1953 рр.). Він висунув ряд політичних постулатів, наприклад, щодо загострення класової боротьби у процесі розбудови соціалізму, перехід до комунізму в окремо взятій країні, зосередження влади в руках виконавчого апарату держави.
Україна, як і інші республіки СРСР, не мала державної незалежності, та знаходилась під владою московського центру. Тільки після другої світової війни Україна повернула собі національну цілісність.
Післясталінський період до середини 80-х рр. ХХ ст. був відзначений політичним доктринерством, ідеологічним догматизмом, невмінням та небажанням радянських керівників враховувати вітчизняний та іноземний досвід політичної культури. Але в країні і в цей період зберігалося тверезе критичне мислення, яке уособлював дисидентський рух.
Після 1991 р., коли Україна стала незалежною, й дотепер аналізом вітчизняної соціально-економічної та політичної ситуації займаються українські фахівці усіх напрямків суспільствознавства, політичні лідери і діячі. Національна школа політології активно розвивається. В країні працюють Українська академія політичних наук, Українська асоціація політичних наук, Асоціація політологів Слобожанщини, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, Центр економічних і політичних досліджень ім. Розумкова, Національний інститут стратегічних досліджень та ін. Переглядаються концепції минулого та збагачуються сучасним досвідом, створюється теоретична база для виникнення нових напрямів політичної науки. В умовах сьогодення, спираючись на здобутки світової та національної політичної думки, українські політологи зосереджують увагу на розвитку фундаментальних положень політології щодо політики і політичного життя; політичної влади, її ознак і функцій; політичної системи та політичних інститутів; політичних партій і громадських організацій; політичних конфліктів та стабільності суспільства.
2.5 Основні напрямки розвитку політичної думки у Новітній час
На початку ХХ ст. у світі виникла нова політична реальність, яка характеризувалася змінами у механізмах і способах організації політичного процесу. Вона пов’язана з розвитком індустріального суспільства, діяльністю масових політичних партій, які борються за владу і вплив на виборців; розвитком засобів масової інформації та комунікації, здатних значною мірою впливати на громадську свідомість; потребою перебудови традиційних відносин панування/підпорядкування у суспільстві.
ХХ ст. багате на політичні події. Революції, світові війни та їх наслідки, утвердження тоталітарних режимів, демократизація громадського життя, господарське взаємопроникнення розвинених держав, зростаючі фінансове переплетіння і політична взаємодія, призвели до того, що класичні політичні теорії стають все більш неефективними. В останню чверть ХХ ст. розвинуті індустріальні країни Західної Європи, Північної Америки, Японія, Австралія та ін. вступили у фазу постіндустріального розвитку, створили основи постіндустріального, інформаційного суспільства. Це вимагало по-новому подивитися на державу і політику, перейти від аналізу формальної структури влади до досліджень її реальної організації, виявити її приховані структури, мотиви і підвалини. Фундамент нової реалістичної політичної науки було закладено у концептуальних побудовах Г. Моски (1858 – 1941 рр.), В. Парето (1848 – 1923 рр.), М. Вебера (1864 – 1920 рр.), Р. Міхельса (1876 – 1936 рр.), які значною мірою визначили загальний напрямок по досліджень сфери політики у ХХ ст.
Італійський соціолог і політолог Г. Моска увійшов в історію політичної науки як фундатор теорії еліт. Автор низки творів, зокрема «Теорія урядів і парламентська система», «Сучасні конституції», «Основи політичної науки», «Історія політичних доктрин» та ін., Г. Моска став автором ідеї нового політичного класу. Цей новий клас, на його думку, є правлячим, він бере на себе управляння суспільством, монополізує владу, а тому користується у суспільстві певними привілеями. Функціонування демократії, вважає Г. Моска, є неможливим без координації та організації її з боку правлячого класу. За умов парламентаризму цей процес відділення керуючої меншості відбувається з допомогою механізму виборів до політичних установ. Тобто демократія в чистому вигляді (як правління народу), на його думку, взагалі є міфом, який не має нічого спільного з реальною політичною дійсністю.
 Вильфредо Парето
Італійський соціолог, економіст, політичний мислитель В. Парето в своїй основній праці «Трактат із загальної соціології» сформулював власну соціологічну систему, яка розглядала суспільство, взяте в цілому, як певну систему, що перебуває у стані постійно порушуваної та відновлюваної рівноваги. Процес коливання системи (вихід з рівноваги й повернення до неї) утворює соціальний цикл, хід якого визначає «циркуляція еліт». В. Парето визначив еліту як клас, що складається з людей, найбільш продуктивних і здібних у галузі своєї діяльності. На його думку, у суспільстві можна виділити еліту, яка прямо або опосередковано бере участь у керівництві («правляча еліта»), а також ту, що не бере в ньому участі, а діє в художній, науковій або виробничих сферах («неправляча еліта»). Суть суспільних процесів полягає в постійному русі від низів до еліти і з еліти до низів. Кожна еліта має свій стиль панування. Інстинкт комбінацій зумовлює використання переконань, компромісів (тип еліти – «лиси»). Інстинкт постійних агрегатів передбачає авторитарний стиль панування, насильство (тип еліти – «леви»). Неспроможні до управління суспільством еліти поступаються іншим елітам, ті, в свою чергу, наступним. Отже, процес циркуляції еліт відбиває глибокі суспільні процеси, коли правлячі еліти не в змозі вирішувати політичні та соціально-економічні проблеми, що виникають у ході суспільного розвитку.
Таким чином, італійські вчені Г. Моска і В. Парето були впевнені, що політична стабільність неможлива без оновлення правлячої меншості, а тому консервація еліти є початком застою і виродження.
 Макс Вебер
Наукові праці німецького політичного філософа, соціолога, історика Макса Вебера значною мірою вплинули на формування сучасної парадигми політичної науки. Він перший з європейських учених усвідомив фундаментальність феномена влади та вторинність державно-правових інституцій, відмовився від суто юридичного уявлення щодо влади. М. Вебер аналізує систему і соціальні функції політичної влади, сутність політики. Політику він вбачає як прагнення участі у владі або здійснення впливу на розподіл влади чи то між державами, чи всередині держави, чи між групами людей, які вона в собі містить. Держава, за М. Вебером, є відношенням панування людей над людьми, що спирається на легітимне (суспільно визнане) насильство як засіб. Поняття «легітимність» у його розумінні означає сукупність цінностей і правил, які дають можливість досягнути згоди у владних структурах. Згідно з підставами, на яких здійснюється панування, учений виділяє три типи легітимного панування.
Перший тип – це традиційне панування, яке ґрунтується на переконливості у святості традицій, законності репрезентованих ними органів, на пануванні авторитету володаря. Другий тип – раціонально-легальне панування – досягається шляхом дотримання законності, розумних правил і норм. Для забезпечення такого типу панування необхідний професійний апарат (бюрократія). Третій тип – харизматичне панування, яке передбачає безумовну та ірраціональну віру в надприродні якості лідера, довіру до встановленого ним порядку. Структура панування подана так: панівна меншість (еліта); апарат управління (функціонери); підпорядковані пануванню маси.
М. Вебер переглянув ідеї класичної демократії. Він запропонував теорію плебісцитарної демократії, згідно з якою харизматичний лідер, вибраний плебісцитарним шляхом (пряме голосування всього народу), має доповнити недостатню легітимізуючу силу парламентарної демократії. Демократична система, на його думку, може бути легітимізованою через комбінацію кількох систем відносин панування/підпорядкування: професійний апарат управління (формально-раціональний засіб реалізації влади); плебісцитарний вождь (який визначає політичний курс і його підтримують маси); парламент (критично-контрольна інстанція традиційного типу). М. Вебер аналізував і форми демократії без вождя, метою яких має стати зведення до мінімуму панування людини над людиною завдяки створенню системи раціонального представництва інтересів, механізмів колегіальності та розподілу влади.
Отже, теоретична спадщина М. Вебера (поняття типів панування, раціональної бюрократії, плебісцитарної демократії, харизматичного лідерства) стала парадигмальними основами сучасних політологічних студій, а його праці лишаються теоретико-методологічною домінантою політології ХХ – XXI ст.
Німецький соціолог і політичний мислитель Р. Міхельс (1876 – 1936 рр.) у своєму головному творі «До соціології партійності в сучасній демократії» на прикладі німецької соціал-демократії досліджував «олігархічні тенденції у груповому житті». Він поєднав і довів до логічного завершення ідеї, накреслені теорією еліт Г. Моски і В. Парето та теорією типів панування М. Вебера. Він дійшов висновку щодо утопічного характеру демократії як народовладдя й стверджував, що сама структура кожного організованого суспільства викликає необхідність в існуванні еліти. Партійна демократія готує вибори, формулює програми та управляє фінансами. Для виконання цих функцій, зазначав Р. Міхельс, необхідно мати спеціальну освіту, професійну підготовку. Це призводило до відкидання демократії та встановлення влади еліти, вождів або політичної олігархії. Еліту Р. Міхельс кваліфікує як касту, а масу – як «демократичну декорацію». На його думку, природа організації така, що вона наділяє владою і привілеями лідерів, водночас, даючи їм можливість не бути контрольованими й відповідальними перед членами організації. За будь-якої демократії головні рішення приймає переважно олігархія. Але її гарантом може бути суперництво олігархій. Таким чином, Р. Міхельс відзначав, що тяжіння до олігархії, коли правляча меншість намагається зберегти владу і посилити свої позиції, є історичною необхідністю, «залізним законом» історії, від якого нездатні були ухилитися навіть найбільш демократичні держави та найбільш прогресивні політичні партії.
Перетворення політичної науки в університетську, академічну дисципліну відбулося у Західній Європі і США на початку ХХ ст. Будучи тісно пов’язаною з правом і розвиваючись в руслі позитивізму, вона претендувала на статус «точної» (поряд з природознавчими) науки. Політологія концентрувала увагу на формальних інститутах політичної системи: державі, партіях, профспілках, зовнішній політиці. Тому інституціональний метод став головним для західної та світової політичної науки. Разом з тим виявлялися його обмеження: формалізм, статичність, вузький історизм, непридатність для порівняльного аналізу політичних систем тощо. Інституціональний метод був доповнений біхеріористським.
З 20 – 30-х рр. ХХ ст., коли американська «Чикагська школа» політичної науки проголосила актуальність вивчення людської поведінки в інституціях, групах, політичному процесі в цілому, біхевіористська парадигма політичних досліджень стала методологічною орієнтацією політичної науки. Політологи-біхевіористи головну увагу приділили дослідженню мотивів, що визначали суб’єктивне ставлення людей до політики, віддавали перевагу емпіричним, конкретним методам збирання, опрацювання та узагальнення первинної інформації. Відповідно до цього проводилися емпіричні дослідження з політичної поведінки в інститутах законодавчої, виконавчої та судової влади, аналіз політичних партій, виборів, добору кадрів, політичного лідерства тощо. В цілому біхевіоризм (в політології – біхевіоралізм) ставить у центр дослідження поведінку індивідуумів у політичній ситуації, розробку різних методів спостереження і класифікації такої поведінки, вивчення і розподіл владних і авторитетних цінностей у суспільстві, дослідження групових інтересів і «груп тиску».
Під впливом біхевіоризму характерною рисою світової політичної науки, особливо американської, стають: статистичний аналіз політико-соціологічних матеріалів, в особливості виборчих кампаній; постійні опитування населення за допомогою спеціальних тестів, в тому числі зондаж суспільної думки до, під час та після виборів; наукові спостереження політичної поведінки тощо.
Так, нові тенденції політичного життя початку ХХ ст. аналізував американський теоретик Артур Фішер Бентлі (1870 – 1957 рр.). Він започаткував теорію зацікавлених груп у праці «Процес керівництва. Вивчення громадських рухів» (1908 р.) й обґрунтував реальну роль політичних партій, політичного лідерства у політичному процесі, їхній вплив на діяльність державних інститутів.
Теорія А. Бентлі виходить з того, що діяльність людей визначається їхніми інтересами. Вона структурується за напрямками через різні «зацікавлені групи». Люди відстоюють власні інтереси в певних спільнотах, котрі перетворюють індивідуальні інтереси в загальні, групові. Отже, група – це масова діяльність людей у межах реалізації інтересу. Це постійно-мінливий процес, при якому відбувається тиск громадських сил (інтересів) на уряд (владу) з метою змусити його підкоритися їхній волі. У цьому процесі сильні групи домінують і примушують підкорятися собі слабкіші. Державне управління, таким чином, включає до своїх функцій адаптацію, врегулювання конфліктів та досягнення рівноваги між протидіючими групами. Стабільність самих державних інститутів зумовлює стабільність політичного управління, а залежить вона від їхньої здатності знаходити прийнятні компроміси для розв’язання групових конфліктів й виступати їх арбітром. Отже, аналізуючи політичний процес крізь призму спільних інтересів різних груп, А. Бентлі накреслює контур інтерпретації теорії плюралістичної демократії, що стала популярною у дослідженнях політологів ХХ ст.
Концепції плюралістичної (конкурентної) демократії (Й. Шумпетер, Р. Даль, Д. Трумен, С. Ліпсет, Д. Рісмен, Дж. Сарторі та ін.) у своїй основі мають твердження, що в умовах соціально-політичної стратифікації суспільства й вільного волевиявлення народу політична влада та прийняття державних рішень стають результатом вільної гри інтересів, конкуренції різних соціальних груп. Політична влада розподіляється між певними суб’єктами влади, відбувається її «дифузія», що є виразом плюралізму групових інтересів. Роль держави полягає в нормуванні умов вільного доступу до влади різних груп, дотримання визначених правил «політичної гри».
 Йозеф Шумпетер
Австрійський економіст Йозеф Шумпетер (1883 – 1950 рр.) у праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1942 р.) найчіткіше сформулював основні принципи теорії плюралістичної демократії. Він вважає, що оскільки у сучасному суспільстві є неможливою безпосередня участь громадян у політичному процесі, то на перший план у змістовному трактуванні демократії виходить проблема способу визначення осіб, які прийматимуть політичні рішення. Політика у демократичному суспільстві – це свого роду політичний ринок, в якому кожен політик пропонує на продаж свій «товар», а виборець вільний зробити свій вибір як споживач. Таким чином, демократія, як вважає Й. Шумпетер, є не способом керівництва (більшості чи ще когось), а способом визначення, хто керуватиме та з якою метою.
На початку ХХ ст. із становленням індустріального суспільства з’явилася потреба не лише у фахівцях для промислового виробництва, а й у професіоналах-управлінцях у сферах політики та соціального життя суспільства. Це стало об’єктивною основою, сприятливим ґрунтом для формування технократичних політичних концепцій щодо участі інженерно-технічних фахівців у владних процесах.
Виникнення концепції технократії (від грец. тechnikos і kratos – влада ремесла, майстерності, вміння) пов’язується з ім’ям американського професора Т. Веблена (1857 – 1929 рр.) За Т. Вебленом, головна мета верхівки існуючого суспільства – «нагромадження багатства», досягнення надприбутків. Такий підхід приводить до конфліктних ситуацій між інтересами виробництва та інтересами капіталістів, протистояння проходить по лінії «індустрія – бізнес». У таких умовах влада все більше концентрується в руках управляючих (менеджерів), радників, експертів тощо. Виникає нова соціально-політична група – технократія. Влада технократів не тільки враховує інтереси суспільства, а і досягнення науки спрямовує в інтересах суспільства. Тому інженерно-технічна інтелігенція, яка управляє виробництвом, повинна взяти політичну владу в свої руки і управляти політичними процесами.
Ця концепція має багато послідовників – Г. Саймона (науково-кероване суспільство), Д. Белла (постіндустріальне суспільство), Б. Беквіта (експертократія), З. Бжезинського (технотронне суспільство), О. Тоффлера (надіндустріальне або інформаційне суспільство) та ін.
У другій половині ХХ ст. емпіричні дослідження влади і політичної поведінки доповнилися розробкою в рамках біхевіоризму загальних теоретико-методологічних проблем за допомогою системного та структурно-функціонального аналізу. Серед них: теорія «політичної системи» Д. Істона, Г. Алмонда, класифікація політичних систем Е. Шилза, А. Лейпхарта, Ж. Блонделя, теорія «політичної культури» Г. Алмонда, С. Верби та ін., про які буде йти мова розділі 4 та 8 цього навчального посібника.
Системний аналіз в політичній науці виник як науковий напрямок у другій половині ХХ ст., коли політологи відчули необхідність у розробці теоретичного аналізу політики, який би тлумачив ґенезу різних типів інститутів. Прибічники системного аналізу вважають, що будь-яка політична система суспільства є сукупністю функцій її структур та їх взаємодія. Системний аналіз надав політологам нові можливості для удосконалення комплексного підходу до вивчення політики в цілому, для поглибленого вивчення феномену влади, її ролі, методів функціонування в суспільстві.
В 60-70-ті рр. ХХ ст. в політичній науці формується необіхевіоралістський (постбіхевіоралістський) метод, в основі якого закладаються такі принципи:
зміст повинен передувати методиці. Політичній науці слід повніше відповідати сучасним соціальним проблемам, аналізувати будь-які політичні проблеми, відповідати на сучасні реальні запити людства;
політологія повинна виробляти альтернативні рішення та проекти. Тільки у змаганні різних політологічних шкіл можна знайти ключ до успішного розвитку політичної науки;
історична роль політології – у захисті гуманістичних цінностей цивілізації.
У ХХ ст. актуалізується футурологія – галузь суспільствознавства, завданням якої є розробка концепцій щодо майбутнього людства, перспективи розвитку різних соціально-політичних процесів. Американський політолог-футуролог О. Тоффлер, проаналізувавши американське та західноєвропейське суспільства, прийшов до висновку, що вони трансформувалися в «надіндустріальні», «інформаційні». Головною суперечністю таких суспільств стають конфлікти між науковим знанням, компетентністю та некомпетентністю, неусвідомленням сучасних політичних процесів. У трилогії «Футуршок», «Третя хвиля», «Метаморфози влади» він простежує ті якісні зміни, що відбуваються у постіндустріальних суспільствах у сфері політичної свідомості та культури. Він одним з перших детально проаналізував соціально-політичні аспекти нового інформаційного суспільства, вказав, що контроль над знаннями дає сьогодні можливість контролювати політичну владу. Зростання темпів науково-технічної революції, що приводить до прискорення соціально-політичних змін, породжує у людей шок від майбутнього.
На думку О. Тоффлера, вся історія людства поділяється на три основні періоди, або хвилі. Перша соціально-політична хвиля триває від початку розвитку суспільства до 1650 – 1750 рр., визначається низьким розвитком науки і техніки, нерозвиненістю соціальних стосунків, замкнутістю політичного життя. Друга хвиля – індустріальна цивілізація – виникає під впливом промислових революцій XVII – XVIII ст. Характерними ознаками цієї хвилі є стандартизація, спеціалізація та концентрація виробництва і політичної влади. З середини 50-х рр. ХХ ст. розпочинається період третьої хвилі – надіндустріальної цивілізації. Цей період супроводжується динамічним розвитком соціально-політичних структур, збільшенням обсягу наукової продукції, процесами урбанізації світу. Пріоритет у соціальному устрої мають знання, вони стають символічною формулою капіталу, який є невичерпним, доступним великій кількості людей, а тому головним продуктом тут є інформація, що отримана в результаті пізнання. Кардинальної зміни зазнає сама природа влади, яка може бути лише вищої якості. Це влада знання, яке підпорядкувало собі силу й багатство, стало визначальним чинником влади.
Згідно з поглядами О. Тоффлера, у розвинених країнах відбувається криза індустріального суспільства, причина якої криється у консервативній природі людей. Їх біологічна сутність не може пристосуватися до зростаючих темпів соціально-політичних змін, тому їх захисною реакцією є страх перед майбутнім. Цей страх проявляється у переоцінці цінностей, про що свідчить широке поширення у суспільстві наркоманії, песимізму, містицизму, апатії, сумування за минулим. Все це і є футуршок. Державний капіталізм не може подолати існуючі недоліки, тому потрібно радикально його реформувати шляхом розвитку всебічної демократії та розширенням меж свободи окремих особистостей.
Потреби суспільного життя, реалії сучасної дійсності другої половини ХХ ст. вимагали свого теоретичного осмислення. Суспільно-політична думка цього часу розвивалась в умовах ліберально-консервативного консенсусу (неолібералізму). Ідеологія неолібералізму проголошувала принципи свободи, пріоритет індивіда, ліквідацію різних форм державного примусу, парламентаризм тощо. Видатними теоретиками неолібералізму є Ф.А. Хайєк, Р. Дарендорф та ін.
 Фрідріх Август фон Хайєк
Фрідріх Август фон Хайєк (1899 – 1988 рр.) – політичний філософ, Лауреат Нобелівської премії в галузі економіки, у працях «Дорога до рабства», «Згубна самовпевненість» та ін. здійснив ґрунтовний аналіз соціалістичного суспільства. Він критикує соціально-політичні та економічні цінності тоталітарних держав і пропонує повернутися до відомих цінностей ліберальної демократії – обмеження урядової влади, невтручання держави в економічне життя, самоврядування, скорочення до мінімуму державного планування, що обмежує свободу й приводить до диктатури. Відкрите суспільство, на його думку, – це не демократія більшості, яка може перетворитися у деспотію, а свобода, індивідуалізм, що має певні межі – «дисципліну свободи», яка захищає людину від свавілля держави. Особливо учений наголошував на тому, що вільне суспільство функціонує в рамках закону, який однаково застосовується до всіх суб’єктів політичної діяльності, в тому числі і до уряду.
 Ральф Дарендорф
Німецький соціолог і політичний діяч Ральф Дарендорф у творі «Клас та класовий конфлікт в індустріальному суспільстві» проаналізував сучасне суспільство з позиції теорії конфліктів. На його думку, у кожному об’єднанні завжди вирізняються дві основні групи – правлячих і підлеглих, між ними точиться постійна боротьба. Правляча група зацікавлена у збереженні, а підлегла – у перерозподілі влади або авторитету. Розвиток зазначеної суперечності становить сутність будь-якого суспільно-політичного конфлікту. Учений вважає, що у суспільстві існують групи, які поки що не усвідомлюють сутність власних інтересів («квазігрупи»). Їх «латентні» інтереси (від лат. latens – прихований або невиявлений) перетворюються у «маніфестні» (ті, що відкрито виявляються) лише тоді, коли вони висловлені через ідеологію. Лише ідеологія дає змогу прихильникам «квазігрупи» сприйняти інтереси власної групи та оцінити інтереси протилежної, це перетворює їх у прихильників «конфліктних груп». Результатом конкуренції або зіткнення цих груп є перерозподіл авторитету і влади. Внаслідок цього конфлікт є джерелом суспільно-політичних змін. У свою чергу, наголошує Р. Дарендорф, перерозподіл авторитету і влади закладає підвалини для нових конфліктів, що безперервно повторюються.
У ХХ ст. склалася теорія тоталітаризму, який став феноменом цього століття. Значне місце проблеми тоталітаризму займають у працях Х. Аренд, К. Фрідріха, З. Бжезінського, Р. Арона, Ф.А. Хайєка, А. Безансона, К. Поппера та ін.
 Карл Поппер
Англійський політичний мислитель і філософ австрійського походження Карл Поппер (1902 – 1994 рр.) у своїй відомій праці «Відкрите суспільство та його вороги» проаналізував реальне протистояння «відкритого» (демократичного) та «закритого» (тоталітарного) суспільств середини ХХ ст. Він визначає «закрите» суспільство як таке, в якому держава бере на себе функції регулювання практично всього життя громадян, жорстко встановлює норми поведінки людини. У «відкритому» суспільстві навпаки – люди мають змогу проявляти свою особистість, відстоювати індивідуальну позицію. Цьому суспільству притаманні вибір та свідоме прийняття рішень кожним громадянином. Свобода особистості, вважає К. Поппер, взаємопов’язана з рівнем свободи суспільства. Головна політична проблема полягає не в тому, хто перебуває при владі, а в тому, як організувати через політичні інститути ефективний контроль за владою. Це можливо лише за умов демократії. Тільки демократія, доводить учений, забезпечує можливість встановлення контролю за діями посадових осіб, дозволяє змінювати правителів без застосування сили, створює можливість добиватися реформ навіть всупереч волі правителів.
 Самюель Хантингтон
На початку 1990-х рр. в політичну науку широко входить нова теоретична парадигма «хвиль демократизації», яка вписує національні процеси утвердження сучасних інститутів демократичного правління в транснаціональний контекст світових модернізаційних процесів. Серед учених, що внесли вагомий внесок у розробку цієї проблематики, назвемо С. Хантінгтона, Р. Даля (про їх погляди ви дізнаєтесь у розділі 5 цього навчального посібника), Ф. Шміттера, К. Джаггерса, Т. Гарра та ін.
У другій половині, особливо в останній чверті ХХ ст., дослідники приділяють значну увагу феномену глобалізації, яка стрімко охоплює сучасний світ. Західні вчені (Д. Белл, У. Беко, З. Бжезинський, І. Валлерстайн, Ф. Фукуяма, Д. Хелд, М. Хард, А. Негрі та ін.) роблять висновок, що глобалізація – це ліберальна (безкровна) революція, невід’ємний факт сучасності, яка охоплює понад мільярд жителів планети («золотий мільярд»). Так, М. Хард та А. Негрі у роботі «Імперія» (2004), висловили оригінальні ідеї щодо феномену плюралістичності, яка не піддається спрощенню, одномірному інтерпретуванню глобалізації тільки через самі інтеграційні процеси. Д. Хелд, Д. Гольдблатт, Е. Макгрю, Дж. Перратон у роботі «Глобальні трансформації: політика, економіка, культура» (2004), зробили систематичний аналіз процесів глобалізації, а саме дослідили, як сучасна фаза глобалізації трансформує суспільства у сферах політики, економіки, культури і комунікацій, а також у галузях міграції, охорони навколишнього середовища, війни і міжнародного права.
 Іммануїл Валлерстайн
Основоположник світ-системного аналізу в політології І. Валлерстайн, досліджуючи глобалізацію як процес становлення світової капіталістичної системи, стверджує, що земна куля підкорилася правилам загального розподілу праці, що і уможливило формування світової системи з поділом на периферію, напівпериферію і центр – відповідно до рівня соціально-економічного розвитку. Криза суверенітету національних держав, причиною якої називають глобалізацію, не є унікальним явищем для нашого часу: жодна сучасна держава ніколи не була по-справжньому внутрішньо суверенною де-факто, оскільки завжди існувала протидія владі з боку внутрішніх сил. Жодна держава ніколи не була в дійсності суверенною іззовні. Завжди була сумно відома практика, коли сильні держави відмовлялися визнавати суверенітет слабких тією мірою, якою вони вимагали цього визнання для себе. Кризу державного суверенітету він пов’язує з трансформацією геокультури, в основу якої була покладена теза про необхідність стійкого розвитку, і втратою довіри з боку народних мас до ліберального реформізму.
Вагомий внесок в дослідження проблем глобалізації вносять російські дослідники (С. Долгов, В. Іноземцев, О. Неклесса, О. Панарін, В. Лапкін, М. Чешков, А. Уткін, М. Ільїн та багато ін.) та українські вчені (М. Сазонов, О. Фісун, В. Воронкова та ін.).
Отже, підбиваючи підсумки розгляду політологічних концепцій Новітнього часу (далеко не всіх), слід зауважити, що вони характеризуються плюралізмом різноманітних течій, напрямків, шкіл, політичних теорій. Кожна змістовна політологічна концепція у сьогоднішньому світі має право на існування. Різноманітні політологічні концепції стають основою політичних платформ, дій партій та громадських рухів, перетворюючись у загально визнані орієнтири політичних кіл суспільства.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА КАТЕГОРІЇ ТЕМИ
Аристократія, олігархія, охлократія, демократія, тиранія, теократія, політія, теорія суспільного договору, макіавеллізм, теорія розподілу влади, утилітаризм, утопічний соціалізм, марксизм, український націоналізм, біхевіоризм, необіхевіоралізм.
ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Класифікуйте основні форми правління по Платону і Аристотелю. В чому їх різниця?
Складіть схеми форм правління по Платону і Аристотелю. В чому їх сучасне значення?
Що таке політія? Яка робота Аристотеля присвячена її дослідженню?
Які переваги та недоліки прямої демократії в Стародавній Греції?
Охарактеризуйте проект ідеальної держави Платона.
Чому Платон і Аристотель вважаються основоположниками порівняльної політології?
У чому полягає сучасне значення політичної думки Стародавньої Греції?
Охарактеризуйте політико-правові ідеї Цицерона.
У чому сутність християнських теократичних концепцій?
Охарактеризуйте вчення Н. Макіавеллі. Які підходи до його розуміння?
В чому зв’язок між ідеями Відродження і вченням Н. Макіавеллі?
Що розуміється під ідеєю суспільного договору?
У чому формальна різниця у підходах Д. Локка і Ш.Л. Монтеск’є до теорії розподілу влади?
У чому сучасне значення вчення А. де Токвіля про демократію?
У чому суть ідей про державу і право І. Канта та Г.Ф. Гегеля?
У чому суть основних політичних ідей марксизму? Які положення політичної теорії К. Маркса втратили свою актуальність, а які раціонально використовуються в сучасних умовах?
Проаналізуйте особливості англійської (французької, німецької, американської) політичної думки.
У чому суть теорії політичних еліт Г. Моски та В. Парето?
Розкрийте основні положення теорії про легітимне панування М. Вебера.
Що вивчає футурологія? Охарактеризуйте погляди О. Тоффлера.
Охарактеризуйте погляди Р. Дарендорфа про класи та класові конфлікти в індустріальному суспільстві.
У чому особливості політичної думки України у порівнянні із Заходом?
Яку роль відіграли братства у розвитку політичних ідей в Україні?
Яку роль відіграли громади у розвитку політичних ідей в Україні? Охарактеризуйте європейські погляди на політику і владу М. Драгоманова.
Що ви знаєте про революційно-демократичний рух в Україні у ХІХ – ХХ ст.?
Охарактеризуйте політичні погляди М. Грушевського.
Що ви знаєте про український націоналізм, як ідейно-політичну течію у революційному русі?
ЗАВДАННЯ ТА ПРОБЛЕМНІ ЗАПИТАННЯ
Китайський філософ Шан Ян, засновник школи легістів, підкреслював, що у державі повинно бути багато покарань і мало нагород. Яка держава, на Ваш погляд, буде стабільною: там де багато покарань, або та, де багато нагород? Який існує зв’язок між нагородами і покараннями, з одного боку, та стабільністю – з іншого?
Яке із стверджень про сутність держави ближче до істини:
а) «державним благом є справедливість», тобто те, що слугує загальній користі» (Аристотель);
б) «слабкий народ – значить сильна держава, сильна держава – значить слабкий народ. Послаблення народу – це головне завдання держави...» (Шан Ян).
Поясніть, чим обумовлена різниця у розумінні природи держави у античних мислителів і школи легістів у Китаї.
Деякі політологи вважають, що політичне вчення Платона про ідеальну державу є теоретичним джерелом тоталітаризму. Які, на Ваш погляд, ідеї Платона можуть це підтвердити.
Ш. Монтеск’є вважав, що зловживання владою виходить із самої природи людини. Чи погоджуєтеся Ви з цим ствердженням? Через які механізми, на Ваш погляд, потрібно стримувати зловживання владою?
Т. Гоббс та Ж.Ж. Руссо були противниками розподілу влади, вважаючи, що влада повинна зосереджуватися в одному органі влади. Дж. Локк і Ш. Монтеск’є обґрунтовували необхідність розподілу влади. Чим пояснюється така різниця у підходах до даної проблеми у сучасників? Як аргументують свою позицію прибічники та противники ідеї розподілу влади?
Як Н. Макіавеллі аргументував своє ствердження, що якщо володар бажає утримати владу, він не повинен звертати увагу на обвинувачення у жорстокості? Чи згодні Ви з подібною логікою? Чи завжди можна виправдовувати жорстокість? А може, вона не має ніяких виправдань? Поясніть свою точку зору.
Ж.Ж Руссо відомий як противник ідеї народного представництва. Він вважав представницьку владу рабством. Які аргументи він наводить для обґрунтування своєї позиції? Чи згодні Ви з ним?
Порівняйте дві точки зору по питанню співвідношення цілей і засобів у політиці Н. Макіавеллі та Конфуція.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Антология мировой политической мысли. В 5-ти т. / Ред. Семигин Г.Ю. – М., 1997.
Аристотель. Политика. Кн.3, 4. // Соч.: В 4 т. – Т.4. – М., 1984. – С. 455-471, 488-497, 501-513.
Гегель Г. Философия права. / Пер. с нем. / Ред. и сост. Д.А.Керимов и В.С. Нерсесянц. – М., 1990. – С. 227-228, 265-285, 308-357.
Гоббс Т. Левиафан или материя, форма и власть государства церковного и гражданского / Пер. с англ. – Соч.: В 2 т. – Т. 2. – М., 1991. – С. 129-150, 163-173, 250-275.
Истон Д. Политическая наука в Соединенных Штатах: прошлое и настоящее // Современная сравнительная политология. Хрестоматия. – М., 1997, – С. 9-30.
История политических и правовых учений: Древний мир. Р. II, гл. 3, Р. III, гл. 1, 2, – М., 1985.
История политических и правовых учений: Средние века и Возрождение. Р. I, IV, V. – М., 1986.
Локк Дж. Два трактата о правлении // Соч.: В 3 т. – Т. 3. – М., 1988. – С. 310-319, 334-356, 378-404.
Макиавелли Николло. Государь. – М., 1996. – 638 с.
Монтескье Ш.Л. О духе законов. Кн. 2, 3, 11 // Избр. соч. – М., 1955. – С. 169-186, 188-300.
Платон. Государство // Собр. соч.: В 4 т. – Т. 3. – М., 1994. – С. 188-220, 232-244, 328-359.
Политология: Учеб. Пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазонова. – Харьков, 2001. – С. 34-56, 57-75, 79-109, 114-164, 165-204.
Политология: Хрестоматія / Сост. Б.А. Исаев, А.С.Тургаев, А.С.Хренов.– СПб.: Питер, 2006. – С. 20-71.
Політологічний енциклопедичний словник. – К., 1997. – 400 с.
Політологія// Під. Ред. М.І. Сазонова. – Харків: «Фоліо», 1998.
Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. – Т. 1. – К., 1994. – 444 с.
Потульницький В.А. Теорія української політології. Курс лекцій. – К., 1993.
Потульницький В.А. Нариси з української політології. (1819 – 1991 рр.). Навчальний посібник. – К., 1997. – 320 с.
Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. – К., 1993. – С. 21-86.
Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре // Трактаты. – М., 1969. – С. 151-152, 160-165, 167-174, 191-208, 217-232.
Тоффлер Э. Третья волна. – М., 1999. – 487 с.
Фисун А.А. Демократия, неопатримониализм и глобальные трансформации: Монография. – Харьков: Константа, 2006. – 352 с.
Хардт М., Негри А. Империя. – М.: Праксис, 2004.
Шаров І. 100 видатних імен України. – К., 1999. – 496 с.
Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Навч. посібник. Видання 2-е, – К.:Видавництво «Фірма «Інкос», Центр учбової літератури, 2007. – С. 21-67.
|