Форми правління поділяються відповідно до засобу організації влади і її формального джерела на монархії і республіки.
Монархія – форма держави, що існувала тисячоліттями, в якій джерелом влади вважається вищий правитель (король, імператор).
Абсолютна монархія існує сьогодні в дуже обмеженій кількості країн і характеризується зосередженням в руках правителя законодавчої, виконавчої і судової влади. Така форма правління існує зараз у Саудівській Аравії, Катарі, Омані, Бахрейні, Брунеї.
Конституційна монархія – така форма правління, за якої повноваження монарха обмежені конституцією. Конституційна монархія може бути дуалістичною (Йорданія, Кувейт, Марокко), в якій монарх наділений здебільшого виконавчою владою і лише частково законодавчою, і парламентською, в якій монарх, хоча й вважається главою держави, але фактично влада його обмежена представницькими функціями, хоча інколи він має право вето на рішення парламенту.
Більшість сучасних конституційних монархій – парламентські. Уряд у них формується парламентською більшістю і підзвітний парламенту, а не монарху.
У специфічній формі монархія збереглася сьогодні майже у третині всіх країн світу, в тому числі у державах Західної Європи: Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін. Сучасні монархії мало чим відрізняються від республік – другої основної форми правління.
У республіці джерелом влади вважається народна більшість, вищі органи влади обираються громадянами. В сучасному світі існує три головні види республік: парламентська, президентська і змішана або напівпрезидентська. Історія знає і багато інших різновидів республік: рабовласницьку, аристократичну, радянську, теократичну та ін.
Парламентська республіка. Характерною рисою парламентської республіки є утворення уряду на парламентській основі і його відповідальність перед парламентом. Парламент здійснює щодо уряду такі функції: формує і підтримує уряд, видає закони, що приймаються урядом до виконання, затверджує державний бюджет і завдяки цьому встановлює рамки діяльності уряду. Здійснює контроль над урядом, критикує урядову політику, подає альтернативні варіанти урядових рішень і всього політичного курсу.
На відміну від парламенту, уряд має виконавчу владу, а нерідко і законодавчу ініціативу, а також може клопотати перед президентом щодо розпуску парламенту.
У більшості країн членство в уряді не виключає збереження депутатського мандату. Це дозволяє залучати до роботи в уряді не тільки лідерів правлячих партій, але і впливових депутатів парламенту.
Офіційно керівник уряду (прем’єр-міністр, канцлер) не є главою держави, але реально саме він – перша особа в державі. Президент у парламентській республіці займає більш скромне місце. Він обирається або парламентом, або зборами виборців, або безпосередньо народом. Його роль у парламентській республіці мало чим відрізняється від функцій глави держави в парламентських монархіях.
Наприклад, у Німеччині Бундестаг – вищий орган, що представляє німецький народ і є вирішальним у законодавчому процесі. Бундесрат (Рада федерації), на загальну думку, не є другою палатою парламенту, через цей конституційний орган земельні уряди впливають на законодавство й управління на рівні федерації, і саме завдяки йому працює вся федеральна система. Федеральний принцип державного устрою Німеччини вплинув на структуру виконавчої влади – вона «двоголова». Федерального президента обирають Федеральні збори, що складаються із членів Бундестагу й однакового числа депутатів, обраних на пропорційній основі представницькими зборами земель. Його повноваження дуже обмежені компетенцією канцлера, міністрів, уряду в цілому. Уряд є вищим федеральним колегіальним органом, рівним по рангу Бундестагу, і виконує завдання політичного керівництва державою. Федеральний уряд (кабінет) складається з федерального канцлера і федеральних міністрів. Канцлер відіграє в ньому керівну роль.
Президентська республіка. Головна ознака президентської республіки полягає в тому, що президент у ній є водночас і главою держави, і главою уряду. Він керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави і є верховним головнокомандуючим збройних сил. Президент обирається безпосередньо народом, але інколи і колегією виборців (США). Він сам призначає членів кабінету міністрів, які несуть відповідальність перед ним, а не перед парламентом.
У президентській республіці існує жорсткий розподіл влади, парламент не може винести уряду вотум недовіри, а президент не має права розпустити парламент.
Не зважаючи на всі свої позитивні якості, президентська республіка не була широко поширена в Західній Європі. У країнах Латинської Америки, деяких країнах Азії президентська республіка нерідко виступає у вигляді суперпрезидентської, де майже вся реальна влада зосереджена у президента (Сирія, Ірак періоду С. Хусейна,Єгипет, Туніс, Алжир).
Класичним прикладом президентської республіки є США. Конституція США надала законодавчій і виконавчій владі широкі владні повноваження й одночасно визначила гальма й противаги, що не дозволяють жодній із них концентрувати надто багато влади, тим більше узурпувати її. Конгрес США бікамерний, у ньому дві палати: Палата представників і Сенат. Закон не може набути чинності, доки його не схвалять в обох палатах. Основна законодавча діяльність Конгресу відбувається у комітетах, функціонують також спільні комітети Палати і Сенату. Окрім комітетів, у Палаті й Сенаті є другий шар влади – це лідери демократів і республіканців, які прагнуть максимально збільшити вплив своїх партій.
Президент США, відповідно до Конституції, має великі повноваження, але його влада одночасно обмежується владою Конгресу і суддів (це було зроблено свідомо, через побоювання «президента-короля»). Президент спирається на адміністрацію Білого дому (керівник президентської адміністрації, радники з національної безпеки, рада економічних консультантів, штат, що спеціалізується на зв’язках із Конгресом і засобами масової інформації). Президент США, здійснюючи політику, спирається на віце-президента, функції якого доволі обмежені. Та в одному його роль значна: коли президент раптово залишає пост, віце-президент займає його місце. У цілому ж президент США – це лідер нації.
Напівпрезидентська або змішана республіка. Така форма існує в Австрії, Ірландії, Португалії, Польщі, Фінляндії, Франції, Болгарії та ін. У напівпрезидентській республіці поєднується сильна президентська влада з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. При цьому вона не має сталих типових рис (як президентська і парламентська) і в різних країнах має істотні відмінності. Головна риса напівпрезидентської республіки подвійна відповідальність уряду перед президентом і парламентом.
Класичним прикладом напівпрезидентської республіки є Франція. Тут президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може усунути президента, котрий, у свою чергу, має право розпустити парламент, проголосивши дату позачергових парламентських виборів. Президент є главою держави і верховним головнокомандуючим, представляє країну на міжнародній арені, має право відкладного вето на рішення парламенту і право введення надзвичайного стану.
Без погодження з парламентом президент призначає главу уряду, спільно з яким формує кабінет міністрів. Глава держави головує на засіданнях уряду, затверджує його рішення і завдяки цьому контролює його діяльність. Такі широкі повноваження президента Франції закріплено у конституції 1958 р., яка була спрямована на посилення ролі виконавчої влади, щоб покласти край парламентській нестабільності, що мала місце до цього. Демократична легітимність французького президента помітно виросла у результаті переходу після 1962 р. до процедури його прямого обрання у ході всенародних виборів.
Парламент (двопалатний, складається із Сенату і Національних зборів) контролює уряд через затвердження щорічного бюджету, а також за допомогою винесення йому вотуму недовіри.
Отже, ми розглянули всі головні форми правління, які існують у сучасних державах. Однак хотілося б звернути увагу на те, що ці форми не вичерпують усіх механізмів правління народу. Одним з таких механізмів є референдум (лат. Referendum – те, що має бути повідомлене) – всенародне волевиявлення з важливих державних або суспільних питань.
Референдуми широко використовуються більшістю демократичних країн світу, особливо на місцевому рівні, хоча в цілому вони мають підлегле положення щодо законотворчої діяльності парламенту. За допомогою референдуму народ здатний безпосередньо висловлювати свою волю, бути творцем законів, виявляти ініціативу. З іншого боку, можливість проведення референдуму змушує державні органи і уряд більше орієнтуватися на думку народу.
Окрім політичної організації держави, існує ще й її територіальна організація, яка характеризує співвідношення цілого і частин, центральних і регіональних органів влади. У сучасному світі розрізняють дві основні форми територіального устрою держави: унітарну і федеративну.
Унітарна держава являє собою єдину політичну однорідну організацію, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не мають власної державності. Вона характеризується простим устроєм, єдиною конституцією і громадянством, єдиною системою вищих державних органів, права і суду, діючих без обмеження на всій території країни. Унітарній державі притаманний високий ступінь централізації державної влади, широкий контроль центру над місцевими органами влади.
Унітарні держави сформувалися здебільшого в країнах з мононаціональним населенням (окрім Іспанії і Бельгії до 1988 р.). Водночас для цілої низки унітарних держав характерна наявність певної автономії для утворень, які входять до їхнього складу. Деякі з цих автономій створені за історико-географічними (більшість областей Італії та Іспанії) або за національно-територіальними (Іспанія – Басконія, Каталонія; Індія – союзні території і округи) ознаками.
Унітарні держави бувають централізованими (Швеція, Данія та ін.) і децентралізованими (Франція, Італія, Іспанія, Україна).
Централізовані держави можуть надавати досить широку самостійність місцевим органам управління, але середній рівень управління при цьому не має значної автономії і безпосередньо орієнтується на виконання рішень центру.
У децентралізованих унітарних державах крупні регіони користуються широкою автономією і навіть інколи мають власні парламенти. Вони самостійно вирішують делеговані центром питання в області організації комунального господарства, охорони громадського порядку тощо. При цьому вони зазвичай значно обмежені центром у питаннях фінансової діяльності і тому дуже залежать від центру.
Федеративна форма територіального устрою держави відрізняється від унітарної тим, що джерелами влади, суб’єктами державного суверенітету в ній виступають як крупні територіальні утворення, так і весь народ.
Федерація – це форма державного устрою, що передбачає наявність у складі держави низки державних утворень – суб’єктів федерації (штатів, республік, провінцій, земель, кантонів), що мають певну самостійність, свій адміністративно-територіальний розподіл і власне законодавство.
Федерація будується на основі розподілу функцій між суб’єктами і центром, що зафіксований у конституції країни. Владні повноваження поділені на:
виняткові повноваження центру (як правило, контроль за обігом грошей, зовнішня політика, оборона, податки, мито, керівництво збройними силами та ін.);
виняткову компетенцію суб’єктів федерації – організація місцевого самоврядування і охорони громадського порядку та ін.;
спільну компетенцію союзу і його членів.
Розвиток федерації може здійснюватися як у бік зміцнення і розширення повноважень влади центру, так і у бік розширення компетенції влади суб’єктів федерації.
Члени федерації не мають індивідуального суверенітету і права одностороннього виходу з союзної держави.
Федерація як форма територіального устрою держави довела свою життєздатність. Чого не можна сказати про конфедерацію.
Конфедерація – це форма міждержавного об’єднання, союз держав для виконання певних завдань (економічних, політичних, військових та ін.). Члени конфедерації повністю зберігають державний суверенітет і передають до компетенції союзу лише рішення обмеженої кількості питань – переважно в галузях оборони, зовнішньої політики, транспорту, зв’язку. Для координації дій у конфедерації, як правило, створюються загальні органи влади і управління. Ця форма державного об’єднання не досить міцна і, як правило, еволюціонує у федерацію, або розпадається зовсім. Наприклад, конфедерації в США (1776 – 1787 рр.), Швейцарії (до 1848 р.), Німеччині (1815 – 1867 рр.). Зазначимо, що до кінця XIX ст. конфедерація розглядалася як тип державного устрою.
4.4 Громадянське суспільство і правова держава
Це питання теми є логічним продовженням попередніх. Такі категорії, як «політика», «держава», про які йшлося раніше, тільки у взаємодії з категорією «громадянське суспільство» дозволяють розкрити суспільний механізм, спрямований на створення умов для вільного життєзабезпечення і реалізації життєвого потенціалу кожної людини.
Громадянське суспільство – це безпосередньо не контрольована державою сфера життєдіяльності індивідів.
Громадянське суспільство – це сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічних, моральних культурно-духовних, релігійних, національних; сфера реалізації інтересів вільних індивідів, асоціацій і організацій громадян, які добровільно сформувалися й захищені законом від прямого втручання й довільної регламентації з боку органів державної влади. Це поняття співвідноситься з категоріями «держава» і «правова держава».
Звернемо увагу на те, що не можна змішувати або ототожнювати «суспільство» як людську спільноту з категорією «громадянське суспільство» як історичним феноменом, що виникає на певному етапі розвитку суспільства. Громадянське суспільство якісно відрізняється від того, що прийнято називати людським суспільством взагалі. Якщо «суспільство» характеризує спільність життєдіяльності людей, то «громадянське суспільство» – це така система зв’язків та інтересів, яка забезпечує вільну реалізацію кожною людиною своїх природних прав – права на життя і гідне існування, працю, свободу робити все, що не на шкоду іншим, власність, рівність перед законом тощо.
Громадянське суспільство означає устрій суспільства з точки зору інтересів кожного його члена. Звідси і поняття «громадянин» не просто людина або індивід, а особа, суб’єкт особистих прав, своїх законних повноважень, установлених суспільством.
В широкому значенні громадянське суспільство включає всю безпосередньо не охоплену державою частину суспільства. Воно виникає як незалежна від неї сфера. В цьому значенні громадянське суспільство сумісно не тільки з демократією, але і з авторитаризмом. Лише тоталітаризм означає повну або часткову абсорбцію громадянського суспільства політичною владою.
Найчастіше термін «громадянське суспільство» вживається у вузькому, власному значенні і розглядається як певний рівень розвитку громадянського суспільства в широкому розумінні. В основі концепції громадянського суспільства в його вузькому розумінні лежить прагнення гарантувати свободу життєвих проявів особи, захистити її від сваволі і небажаного втручання з боку державної влади, обмежити сферу діяльності держави, поставити її під контроль народу.
Теорія громадянського суспільства складалася в рамках лібералізму і пов’язана з творчістю Локка, Руссо, Канта, Гегеля та інших мислителів минулого.
Громадянське суспільство – продукт буржуазної епохи, розвитку ринку і демократії, сфера вільної гри приватновласницьких інтересів та індивідуалізму. Воно формується здебільшого знизу, як результат розкріпачення індивідів, їхнього перетворення з підданих держави у вільних громадян-власників, готових взяти на себе господарську і політичну відповідальність.
Громадянське суспільство має складну структуру. Воно включає господарські, економічні, сімейні, релігійні та правові відносини, мораль і політичні відносини між індивідами (як первинними суб’єктами політичного життя), партіями, групами інтересів та ін.
На відміну від держави, у громадянському суспільстві переважають не вертикальні, а горизонтальні зв’язки, відносини конкуренції і солідарності між юридично вільними і рівноправними партнерами.
За сучасних умов провести чітку грань між громадянським суспільством і державою досить складно. Але не зважаючи на це, розподіл на громадянське суспільство і державу не втратив своєї актуальності і служить передусім своєчасному відкриттю і запобіганню тоталітарних тенденцій, забезпеченню суверенітету народу відповідно його ставлення до влади, свободи особи.
Для посттоталітарних країн формування громадянського суспільства являє собою необхідну умову їх переходу до правової державності.
Правова держава, на думку сучасної науки, це реальне втілення конституційної державності. В її основі лежить прагнення захистити людину від державного терору, дрібної опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу особи та її головні права.
Правова держава – це держава, обмежена в своїх діях правом, що захищає свободу та інші права особи і підпорядковує владу волі суверенного народу.
Відносини між особою і владою визначаються в ній конституцією, яка є суспільним договором між народом і владою.
У відносинах між державою і громадянами пріоритет належить правам людини, які не можуть бути порушені законами держави та її діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу, необхідно здійснити розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.
По відношенню до громадян у правовій державі застосовується принцип «Дозволено все, що не заборонено законами, що відповідають конституції».
По відношенню до держави діє засіб дозволу, що обмежує діапазон її компетентності рамками права.
Концепція правової держави формувалася поступово, на базі відповідних ідей і елементів державності, деякі з яких з’явилися ще в глибокій давнині. Наприклад, про владу закону, однакового для всіх громадян, говорив ще в VІ ст. до н. е. давньогрецький архонт Солон, про співвідношення природних прав людини писали Аристотель і Цицерон. Остаточно концепція правової держави склалася в XVІІ – XІX ст. у працях Локка, Монтескьє, Канта, Джефферсона та ін.
Термін «правова держава» з’явився в XІX ст. у працях німецьких юристів К. Велькера, Р. фон Моля та ін.
Сучасні дослідники відзначають недостатність класичної концепції правової держави для забезпечення справжньої свободи особи і соціальної справедливості. Вони вважають, що ця теорія акцентує увагу на розподілі суспільства і держави і на захисті лише формальної свободи особи, життєвого простору, втручання держави до якого обмежено. Реальна свобода людини та її права можуть забезпечуватися тільки через взаємодію суспільства і держави.
Тому в політичних системах багатьох країн принцип правової держави сьогодні доповнюється принципами демократії, заохочення участі мас у політичному житті та соціальної держави.
Чи не найсерйознішою небезпекою в процесі реалізації політичного курсу на створення правової держави слід вважати реальну можливість зробити його лише формально-правовим. У зв’язку з цим загальні вимоги, яким має відповідати правова держава, такі:
повна відповідність діяльності держави, всіх організацій і кожного громадянина не тільки букві, а й духу Основного Закону країни, що розуміється як керівна умова забезпечення практичної реалізації принципів функціонування суспільства;
відповідність законодавства найважливішим інтересам усіх класів і соціальних верств, тенденціям соціально-економічного розвитку і морально-психологічної ситуації в суспільстві;
обмежене включення законодавства в контекст практичного процесу вирішення нагальних проблем;
сувора відповідність поточного законодавства конституційному, практичне забезпечення верховенства закону відносно підзаконних актів;
поєднання стабільності і динамізму законодавства;
наявність відпрацьованих демократичних процедур участі громадян у правотворчому процесі;
єдність правотворчої організаційної, ідеологічної та правозастосовної діяльності держави;
всебічна гарантованість основних прав громадян, наявність налагодженого, неважкого і легкодоступного юридичного механізму практичної реалізації конституційних прав і свобод особи та їхній захист;
наявність юридичного механізму розв’язання спірних і конфліктних ситуацій між суб’єктами права на всіх рівнях політичної, державної та соціальної структури;
професійна і моральна бездоганність працівників державного апарату та апарату суспільних організацій, їхня зацікавленість в якісному виконанні своїх професійних обов’язків;
високий рівень правових знань і правової культури громадян країни.
Враховуючи вже існуючий досвід виникнення і розвитку різноманітних правових держав, можна виділити їхні загальні ознаки:
наявність розвиненого громадянського суспільства;
розширення діяльності держави у сфері охорони прав і свобод особи, суспільного порядку, створення сприятливих правових умов для господарської діяльності, відповідальність кожного за власне благополуччя;
правова рівність всіх громадян;
загальність права, його поширення на всіх громадян, організації та органи державної влади;
суверенітет народу, конституційно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає, що народ є джерелом влади, державний же суверенітет має представницький характер;
розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, що не виключає єдності їхніх дій на основі процедур, передбачених конституцією і певного верховенства законодавчої влади, конституційні рішення якої обов’язкові для всіх;
пріоритет у державному регулюванні громадянських відносин дозволу над забороною. У правовій державі діє принцип «Дозволено все, що не заборонено законом»;
свобода і права інших людей – єдиний обмежувач свободи індивіда. Правова держава не означає абсолютної свободи особи. Свобода кожного закінчується там, де порушується свобода інших.
Правова держава – важливий етап у розширенні свободи людини і суспільства. Теоретики і засновники ідеї правової держави вважали, що забезпечення кожному свободи і заохочення конкуренції підуть на користь всім, зроблять індивідуальну власність доступною кожному, підвищать індивідуальну відповідальність, ініціативу та зрештою загальні добробут і благополуччя. Але цього не сталося.
Індивідуальна свобода, рівноправність і невтручання держави у справи громадянського товариства, проголошені у правових державах, не могли перешкодити монополізації економіки та її періодичним кризам, жорстокій експлуатації, загостренню соціальної нерівності і класової боротьби.
Фактична нерівність громадян знецінювала їхню рівноправність і сприяла використанню конституційних прав і привілеїв на користь заможних класів. Ані класична ліберальна теорія правової держави, ані спроба адміністративно-командного соціалізму не змогли забезпечити кожній людині матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність.
У відповідь на недосконалість цих концепцій ученими була створена теорія, на засадах якої здійснювалась практика соціальної держави.
Соціальна держава – це держава, що прагне забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності; а в ідеалі – приблизно однакових стартових можливостей для реалізації життєвої мети, розвитку особи. Діяльність такої держави спрямована на загальний добробут, утвердження в суспільстві принципу соціальної справедливості. Вона намагається згладжувати майнову та іншу соціальну нерівність, надає допомогу слабким, збіднілим і знедоленим, піклується про збереження миру в суспільстві.
Витоки соціальної держави можна знайти у соціальній практиці далекого минулого. Ще у давнині деякі правителі піклувались про найбідніших громадян. Але головне навантаження з соціального забезпечення слабких і знедолених у той час лежало на великих сім’ях і общинах.
Індустріалізація та урбанізація зруйнували традиційні форми соціального забезпечення, загострили соціальні проблеми і класову боротьбу в суспільстві. Розв’язання цього питання потребувало різкого розширення об’єктів соціальної політики та її перетворення на один з провідних напрямків діяльності держави.
У результаті цих процесів, приблизно в 60-х роках ХХ сторіччя виникли соціальні держави. Необхідною умовою їх виникнення став високий рівень економічного розвитку ряду країн Заходу, що дозволив їм забезпечувати прожитковий мінімум кожному.
Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна. Вона включає:
перерозподіл суспільного доходу на користь менш забезпечених верств суспільства;
політику зайнятості та забезпечення прав робітника на підприємстві;
соціальне страхування;
турбота про безробітних, молодь, інвалідів, старих;
розвиток доступної для всіх освіти, охорони здоров’я, культури тощо.
Теорія соціальної держави виявилася конструктивною відповіддю на критику недосконалості правової держави в її класичному ліберальному варіанті, її неспроможності забезпечити реальні права і добробут усім громадянам.
Між правовим і соціальним типами держав існує як єдність, так і певні відмінності.
Єдність їх полягає в тому, що обидві вони покликані забезпечувати добробут і благополуччя індивіда. Правова держава – індивідуальну свободу і основоположні права особи за допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантій проти узурпації влади.
Соціальна держава – гідні умови існування кожного.
Протиріччя між ними виявляється в тому, що правова держава за своїм задумом не повинна втручатися в питання розподілу суспільного багатства, а соціальна держава безпосередньо займається вирішенням цих проблем, хоча і прагне не підривати такі основи ринкового господарства, як індивідуальна власність, конкуренція, індивідуальна відповідальність тощо.
На відміну від адміністративно-командного соціалізму, що намагався встановити загальний добробут усіх громадян за допомогою порівняльного розподілу матеріальних благ, соціальна держава орієнтується на забезпечення кожному гідних умов життя, насамперед, за рахунок розвитку виробництва, збільшення його ефективності, підвищення індивідуальної активності та відповідальності.
Правовий і соціальний етапи розвитку сучасної держави не завершують процес його розвитку. Сучасні держави вступають у нову екологічну стадію, для якої характерно висування на перший план проблеми виживання людства і забезпечення екологічних прав людини. В нових умовах існування держави спільно з громадськістю намагаються відвернути ядерну та екологічну катастрофи.
У житті сучасних держав спостерігається дві тенденції. Перша з них – активізація формування громадянського суспільства, розширення впливу політичних партій і груп інтересів, зміцнення системи місцевого самоврядування. Друга – виявляється у підвищенні ролі держави як регулюючого органу всього суспільства. Держава все активніше втручається в економічні, соціальні та інформаційні процеси, стимулює розвиток виробництва за допомогою інвестиційної, податкової та кредитної політики.
Безпосередньо до проблем становлення громадянського суспільства, правового і соціального типу держав примикає проблема громадянства.
Громадянство – це нормативно-правовий інститут, що встановлюється з метою упорядкування відношень особи і держави, надання їм законодавчо-юридичних форм, а також для захисту інтересів особи. Громадянство – це приналежність особи до певної держави, що означає поширення на неї прав і обов’язків, встановлених законодавством держави. У державах з монархічною формою правління замість «громадянство» вживається термін «підданство».
Українська держава гарантує охорону і захист прав, свобод та інтересів своїх громадян. Відповідно до законодавства України громадянами України є особи, що проживають в Україні, незалежно від їхнього соціального і майнового положення, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, виду і характеру занять; якщо вони не є громадянами інших держав і висловили бажання стати громадянами України.
Держава здійснює захист громадян України, що перебувають за кордоном. Дипломатичні представництва і консульства України, всі посадові особи зобов’язані вживати заходи для забезпечення громадянам можливості користуватися в повному обсязі правами, наданими законом країни перебування, міжнародними угодами, учасниками яких є Україна і держава перебування, а в разі необхідності вживати заходи для відновлення порушених прав громадян України.
Реально суспільна роль держави неухильно зростає разом з ускладненням матеріального і духовного життя суспільства і зростанням масштабів політики.
Світ об’єктивно все більше потребує організації й управління, але інстанції світової влади, що могла б його організувати, немає. Частково її функції виконують регіональні союзи держав – традиційна форма координації політики.
Реальним шляхом інтернаціонального розвитку держави стала її участь у системі міжнародних організацій, в інтернаціоналізації демократичного процесу, а також подолання ізоляціонізму, відсталості, політичного та ідеологічного захисту ідеї особливої історичної винятковості будь-якої країни.
4.5 Національна держава на початку XXI ст.
Об’єктивною реальністю сучасної цивілізації є глобалізація. Процес глобалізації у сфері політики стає домінуючою концепцією в політології на межі XX-XXI ст., породивши абсолютно різні оцінки перспектив подальшого розвитку національних держав. Поява нових суб’єктів світової політики – від громадської думки і неурядових організацій до транснаціональних рухів і наднаціональних структур, розвиток системи міждержавних інститутів, зникнення різноманітних кордонів у сфері інформаційного і культурного обміну, поширення уніфікованої масової культури й етики – знайшло відображення в ідеї «розмивання» або «ерозії» суверенітету. З одного боку, державний суверенітет зазнає могутнього впливу ззовні від транснаціональних компаній і великих міжнародних організацій і союзів держав. З іншого боку, державний суверенітет відчуває на собі сильний тиск зсередини, про що свідчить посилення тенденції до більшої автономії національних, релігійних та інших меншин, кількість яких у даний час збільшується.
Питання про долю суверенітету є одним із найбільш актуальних у політичній науці, оскільки від нього залежить парадигма політичного майбутнього. На суверенітет держави впливають такі виклики:
формування єдиної глобальної економіки, в якій транснаціональні корпорації беруть на себе ряд повноважень національних держав;
зміни в системі міжнародних відносин, постійне збільшення кількості та впливу міжнародних урядових і неурядових організацій, що претендують на створення нової системи транснаціональної влади;
глобальні екологічні проблеми, розв’язання тільки яких у межах національної держави стає неможливим;
культурна глобалізація, що змінює свідомість людей шляхом появи нового виміру самоідентифікації (не національної, а індивідуальної), – з одного боку, і космополітичної – з іншого.
Усі ці виклики, що отримує національна держава в умовах глобалізації, сприймаються дослідниками цих явищ неоднозначно. Умовно можна виділити такі дві позиції дослідників:
під натиском глобалізації суверенні держави втрачають свої функції по керуванню соціальними і політичними процесами, що відбуваються як на їх території, так і за її межами (Д. Хелд, К. Омає, П. Друкер та ін.);
глобалізація не вносить якісно нових змін у сформовану міжнародну структуру, де суверенні держави є головними суб’єктами (С. Краснер, Р. Кеохейн та ін.).
Першої позиції дотримуються учені, які прогнозують занепад національного суверенітету, зникнення національної держави та її політичних інститутів з міжнародної арени майбутнього. З їх точки зору, державний суверенітет зазнає часткової реструктуризації шляхом делегування частини своїх повноважень наднаціональним органам влади (хоча навіть сама можливість втрати державою частини своїх повноважень багатьма сприймається вкрай неоднозначно). Насамперед, це пов’язано з процесом економічної та фінансової глобалізації, коли значна частина фінансових потоків виходить з-під контролю національної влади і звужується сфера компетенції національних урядів при прийнятті рішень у зовнішньоекономічній сфері. Сьогодні виробництво може стати ефективним, тільки якщо воно орієнтується на глобальний ринок, а не обмежується рамками національної держави. Національна держава більше не відіграє ролі єдиного захисника економічних інтересів, а в регіонах уряд більше не розглядається як основний інструмент забезпечення національної безпеки.
Підсумовуючи позицію дослідників, що прогнозують неминучість занепаду державного суверенітету, можна аргументами відомого теоретика глобалізації Д. Хелда, що говорить про застарілість самого поняття суверенітету. Суверенітет сьогодні варто розуміти і вивчати як розподілену владу, розподілену між національними, регіональними і інтернаціональними суб’єктами і який є через цю іманентну множинність обмеженим.
Другої позиції дотримуються учені, які стверджують, що глобалізація дійсно звужує сферу діяльності національної влади, але не становить серйозної загрози для суверенітету держави як юридичної категорії. Глобалізація спонукає національні уряди розділяти з іншими інститутами свої повноваження верховного арбітра, зберігаючи головні правові та політичні функції. Глобалізація якісно змінює характер сформованої міжнародної системи. Слабкі держави змушені боротися не тільки за здійснення ефективного контролю за внутрішньою і міжнародною політикою, але й за те, щоб не допустити зовнішнього втручання у свої внутрішні справи. Різке збільшення обсягів міжнародних угод не є, на думку вчених, загрозою для здійснення реального контролю з боку національної влади над територією власної держави. Більше того, посилення інтеграції, що спостерігається протягом останніх 50 років, супроводжується не зменшенням, а, навпаки, посиленням активності держави. Посилення глобалізації і посилення активності держави відбуваються паралельно і, навіть, глобалізація посилює державний суверенітет.
Таким чином, суверенна держава на початку XXI ст. зберігає істотну роль, важелі і функції. Національна держава не зникає, а лишається, хоча і піддається при цьому суттєвим змінам. Незважаючи на те, що глобалізація робить світ все більш взаємозалежним і інтегрованим, наближаючи країни і народи, державний суверенітет продовжує зберігати свою значущість як необхідну умову для самовиживання і самовизначення на світовій арені.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА КАТЕГОРІЇ ТЕМИ
Політична система суспільства, системний аналіз у політиці, модель функціонування політичної системи, артикуляція інтересів, агрегація інтересів, політична комунікація, політична стабільність, політична стагнація, держава, ознаки держави, функції держави, форми правління у державі, форми територіального устрою держави, громадянське суспільство, правова держава, соціальна держава.
ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
З чим пов’язано застосування системного методу при вивченні політики? Що нового дає він для розуміння природи політики?
Що таке політична система суспільства? Як вона функціонує?
В якому стані, на ваш погляд, знаходиться політична система, якщо на «вході» переважають вимоги?
Які, на ваш погляд, види підтримки переважають у політичній системі України? Аргументуйте свою відповідь.
Які підсистеми входять у політичну систему і яку роль вони відіграють в її функціонуванні?
Що таке функція політичної системи? Розкрийте зміст функцій політичної системи та визначте їх значення для життєдіяльності суспільства в цілому.
Чому держава є найбільш вагомим політичним інститутом?
У чому суттєві відмінності держави від інших політичних інститутів: політичних партій, рухів тощо?
Що таке суверенітет державної влади на практиці?
Що таке устрій держави?
Чим обумовлюється існування унітарної форми державного устрою?
Чим федерація відрізняється від унітарної держави?
Що таке конфедерація і в чому її особливості?
Яка держава вважається правовою, а яка ні?
У чому сутність монархії як форми правління? Які її ознаки і недоліки?
У чому різниця між абсолютною і конституційною монархією? Назвіть країни з цими формами правління.
Чим відрізняються парламентські, президентські та президентсько-парламентські республіки?
ЗАВДАННЯ ТА ПРОБЛЕМНІ ЗАПИТАННЯ
Поміркуйте та визначте, що об’єднує політичні системи: а) Великої Британії, Швеції, Норвегії, Данії, Бельгії, Іспанії; б) Саудівської Аравії, Бахрейну, Кувейту, Йорданії, Марроко. До якого типу політичних систем їх можна віднести?
Яка форма національно-державного устрою існує в сучасній Україні, якщо прийняти до уваги Автономну Республіку Крим та її обсяги повноважень?
Сформулюйте основні відмінності унітарної держави від федеративної у відповідності з ознаками, що вказані в таблиці
Ознаки
|
Унітарна держава
|
Федеративна держава
|
Хто приймає визначальні рішення?
|
|
|
Територія
|
|
|
Ступінь самостійності адміністративно-територіальних одиниць
|
|
|
Конституція
|
|
|
Громадянство
|
|
|
Суб’єкт зовнішньої політики
|
|
|
Сформулюйте основні відмінності федерації від конфедерації у відповідності з ознаками, що вказані в таблиці.
Ознаки
|
Конфедерація
|
Федерація
|
Хто приймає визначальні рішення
|
|
|
Територія
|
|
|
Ступінь самостійності адміністративно-територіальних одиниць
|
|
|
Конституція
|
|
|
Громадянство
|
|
|
Суб’єкт зовнішньої політики
|
|
|
Політична система має функції «входу» та «виходу». Назвіть їх. Розподіліть ці функції по відповідним розділам таблиці:
Функції «входу»
|
Функції «виходу»
|
1....
|
1...
|
2...
|
2....
|
3...
|
3....
|
Опишіть механізм функціонування політичної системи.
Що розуміється під громадянським суспільством? Як формується громадянське суспільство в Україні і які його особливості?
Чи може, на ваш погляд, співіснувати вільна особистість та держава? Аргументуйте свою відповідь.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Анохин М.Г. Политические системы: адаптация, динамика, устойчивость. – М., 1996.
Конституція України. – К., 2008.
Парламенты мира. – М., 1991.
Политология. Хрестоматия / Сост. Б.А. Исаев, А.С. Тургаев, А.Е. Хренов. – СПб: Питер, 2006. – С. 94–116, 130–156.
Политология: Учеб. Пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазонова. – Харьков: «Фолио», 2001. – С. 299–334.
Політика європейської інтеграції: Навчальний посібник / Під ред. В.Г. Воронкової – К.: ВД «Професіонал», 2007. – С. 332–403.
Порівняльна політика. Основні політичні системи сучасного світу / За заг. ред. В. Бакірова, М. Сазонова. – Х.: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2008.
–576 с.
Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник для студентов вузов. – М., 2002. – С. 171–194.
Світова класична думка про державу і право. Навчальний посібник: Під ред. Є.Ф. Безродного – К., 1999. – 397 с.
Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія. Навч. посібник. Видання 2-е, – К.: Видавництво «Фірма «Інкос», Центр учбової літератури, 2007. – С. 88–109.
|