Іммануїл Кант зробив великий внесок у розробку таких проблем, як держава і право, особа і мораль, закони і політика. Він заклав основи сучасної концепції правової держави. Держава, за Кантом, – це об’єднання багатьох людей, підпорядкованих діючим законам. Держава діє трьома способами: видає закони, здійснює виконавчу та судову діяльність. На цьому ґрунтується функціональний розподіл органів влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки. В теорії Канта робиться спроба поєднання ліберальної, радикально-демократичної та авторитарної лінії розвитку політичної думки. По-перше, він вважав, що центральним інститутом публічного права є прерогатива народу брати участь у встановленні правопорядку шляхом прийняття Конституції. По-друге, замість «рівноваги» влад Кант висуває принцип їх координації та взаємодоповнення, при якому законодавча влада зберігає певний пріоритет над владою виконавчою. З цієї позиції Кант проводить чітке розмежування деспотичних і республіканських форм правління. Деспотичним правлінням, на його думку, може бути і абсолютна монархія, і демократія, якщо в обох випадках суб’єкти влади (монарх або народ) одночасно створюють закони та самі їх виконують. Республіканським правлінням може бути конституційна монархія, якщо в ній виконавча влада відділена від законодавчої.
Центральне місце в політичному вченні Канта посідає людина, яка виступає, з одного боку, як емпірична істота, що підпорядковується причинному закону і не може бути вільною. З іншого боку, – людина, як «річ у собі» цілком вільна і діє згідно з законом свободи – категоричним імперативом.
На думку Канта, головна мета людства – це розвиток і здійснення свободи, громадянської рівності та справедливості, створення громадянського суспільства, тобто досягнення всезагального правового громадянського стану. Мета громадянського суспільства – це щастя громадян, а мета держави – торжество ідей права.
 Георг Вільгельм Фрідріх Гегель
Особливе місце в історії світової політичної думки належить Георгу Вільгельму Фрідріху Гегелю (1770 – 1831 рр.), який створив завершену систему діалектичного способу мислення. Гегель мав власне оригінальне бачення особистості, громадянського суспільства, держави, міжнародних відносин. Він вважав, що головна мета історії – це еволюція свободи особистості у громадянському суспільстві і внаслідок цього вона поділяється на декілька етапів. Перший етап історії – давньосхідний, коли народи знали, що свобода належить єдиній людині. Другий етап – давньогрецький і давньоримський, коли народи знали, що свобода належить групі людей. І, зрештою, сучасний етап, коли народ знає, що свобода належить усім.
Гегель досліджував два головних поняття – громадянське суспільство та держава. Громадянське суспільство, на думку Гегеля, – це сукупність формально рівних індивідів, приватновласницькі інтереси яких тісно переплетені між собою. Воно складається з вільних індивідів, котрі взаємодіють між собою у процесі реалізації власних потреб та інтересів переважно у сфері суспільно-економічної діяльності. Громадянське суспільство є сферою реалізації приватних інтересів окремої особи. Воно внутрішньо диференційоване за станами: землевласники, фабриканти, торгівці, дворяни, ремісники, селяни, чиновники тощо. Індивід трансформує свій приватний економічний інтерес у політичний лише як член того чи іншого стану.
Політичні аспекти діяльності належать державі. Держава, на думку Гегеля, – вінець розвитку моральності, серцевина сім’ї і громадянського суспільства. Вона забезпечує реалізацію прав і свобод громадян завдяки загальнообов’язковим, об’єктивним і розумним законам та власним інституціям. Держава як ціле складається з трьох влад: законодавчої, урядової і влади монарха. Громадянське суспільство відображає свої інтереси в державі через законодавчі органи (двопалатний парламент). Верхня палата парламенту є спадковою, а нижня палата формується за виборами депутатів від громад, товариств та інших організацій, які направляють свого найдостойнішого делегата, відібраного шляхом внутрішнього відбору. Таким чином, концепція Гегеля є теорією конституційного етатизму, яка побудована на засадах панування держави над особою і суспільством.
Поряд з політичними ідеями, які обґрунтовують виникнення та утвердження капіталістичних відносин (лібералізм) або відстоюють старі суспільні порядки (консерватизм), у XVІ – XVIII ст. у Західній Європі розвивався напрямок суспільно-політичної думки, представники якого у своїх працях повністю заперечували як старий (феодальний) так і новий (буржуазний) соціально-політичний лад, виступаючи захисниками інтересів пригнічених народних низів.
У таких творах обґрунтовувалася необхідність принципово нового суспільного порядку, який базувався на рівності усіх членів суспільства, колективній власності, обов’язковій праці та суспільному самоврядуванні. Цей суспільний устрій отримав назву утопічного соціалізму. Його найвідомішими представниками є англієць Томас Мор (1478 – 1535 рр.), італієць Томмазо Кампанела (1568 – 1639 рр.), французи Жан Мельє (1664 – 1729 рр.), Анрі де Сен-Сімон (1760 – 1825 рр.), Шарль Фур’є (1772 – 1837 рр.) та англієць Роберт Оуен (1771 – 1858 рр.).
У творах соціалістів-утопістів майбутнє суспільство пов’язується із народовладдям, із широкою участю трудящих в управлінні суспільними справами. Наприклад, в ідеальній державі, яка була описана Т. Мором у книзі «Утопія», усі посадові особи обираються народом, діють в інтересах народу та звітують перед ним.
 Томмазо Кампанела
На чолі Міста Сонця – ідеальної республіки, що була сконструйована Т. Кампанелою у його однойменній книзі – стоїть колегія вчених, а головний правитель – наймудріший та всезнаючий первосвященик Сонце, який має всі необхідні для управління знання та знайомий з усіма видами практичної діяльності. Т. Кампанела одним з перших висунув ідею щодо можливості наукового управління суспільством. І Т. Мор, і Т. Кампанела пропагували ідеї соціальної рівності, братерства, взаємодопомоги, які, на їх думку, можливі тільки в умовах суспільної власності.
Утопічний соціалізм Сен-Симона, Фур’є та Оуена відрізнявся від ранніх утопічних ідей тим, що критикував існуючий буржуазний лад і стверджував, що у майбутньому політичне правління людьми має перетворитися у розпорядження речами та керівництво процесами виробництва. Великі соціалісти-утопісти висунули цілий ряд важливих ідей: про закономірності та протиріччя суспільного та історичного прогресу, про працю, як першу життєву потребу людини та необхідність трудового виховання. Соціалісти-утопісти вважали, що майбутня держава втратить насильницький характер, а головний зміст влади становитиме організація виробництва та споживання, розвиток науки й культури.
Законним спадкоємцем та продовжувачем революційно-демократичних і соціалістичних традицій західноєвропейської соціально-політичної думки Нового часу стало вчення К. Маркса (1818 – 1883 рр.) – марксизм.
 Карл Маркс
Марксизм – не просте продовження попередніх соціально-політичних ідей. Він являє собою спробу дати відповіді на нові питання, які поставив хід історії у першій половині ХІХ ст. Найважливішим з них було питання про шляхи утвердження ідеалу вільної особистості, який був проголошений ще епохою Просвітництва.
Марксистська політична концепція містила такі основні положення: держава існувала не завжди, її виникнення пояснюється поступовим розподілом праці, появою додаткового продукту та привласненням засобів виробництва, що привело до появи соціально антагоністичних класів. Держава стала знаряддям панівного класу, що використовується для пригноблення інших класів. К. Маркс та Ф. Енгельс з класових позицій підходили до сутності політичної влади, визначаючи її так: «політична влада у власному розумінні слова – це організоване насильство одного класу для придушування іншого» (К. Маркс, Ф. Энгельс, Соч. 2-е изд., т. 4, с. 477).
Для утримання влади держава використовує армію, поліцію, бюрократію. Непримиренність антагоністичних класів неминуче призводить до класової боротьби. Рушійна сила революційного процесу – пригноблені народні маси, в ХІХ ст. – пролетаріат. Виборюючи свободу для себе, він тим самим добивається свободи для всього суспільства. Революційне насильство неминуче, воно є необхідною умовою переходу до нового суспільного ладу. Для здійснення революційного насильства щодо буржуазії пролетаріат встановлює свою диктатуру – диктатуру пролетаріату. Вона потрібна на перехідному етапі (від капіталізму до соціалізму). Після зникнення антагоністичних класів держава відімре і встановиться самоврядування народу.
Отже, головним у марксистському аналізі політики як суспільного явища виступає положення про класову боротьбу як боротьбу політичну, спрямовану на завоювання та утримання влади. Раніше буржуазні мислителі та соціалісти-утопісти також знали про існування класової боротьби, але вони не розглядали боротьбу класів як рушійну силу історії.
Марксистська теорія мала і має прихильників в усіх країнах світу, які неодноразово намагались втілити її в життя. Керуючись цією теорією, російські більшовики захопили владу в 1917 році, утримували її протягом багатьох десятиріч, нав’язували свій «досвід» іншим країнам. Проте крах тоталітарного режиму в СРСР в 90-х роках ХХ ст. потягнув за собою кризу марксизму.
Таким чином, у творах західноєвропейських мислителів епохи Відродження та Нового часу закладені засади та розроблені найважливіші положення політичної науки.
2.4 Історія розвитку політичної думки в Україні
Політичні ідеї та теорії, які створювалися видатними політичними діячами та мислителями України, тісно пов’язані з її історією, віддзеркалюють політичні процеси та їх тенденції. Політична думка в Україні формувалась як на вітчизняному досвіді, так і на використанні здобутків західноєвропейських дослідників. Тому історія політичної думки в Україні відображає реальну боротьбу різних суспільних сил, зіткнення різноманітних культурних впливів.
Намагання прогресивної вітчизняної спільноти глибоко проникнути в сутність проблем колективного існування й національного утворення стає головним завданням української політичної думки. Дослідження національної соціально-політичної думки починають з того часу, коли вона знаходить своє відображення в писемній літературі. Це був період Київської Русі – першого державного утворення на українській етнічній території.
Виникнення Київської Русі – однієї з наймогутніших держав світу в період раннього Середньовіччя – явище великого історичного значення. Воно сприяло об’єднанню східних слов’ян у єдиний державний організм, подоланню залишків старого родового устрою слов’янських племен, утвердженню нового, прогресивнішого на той час економічного ладу, що значно прискорило економічний і культурний розвиток давньослов’янської держави.
Величезне значення для зміцнення феодального ладу, посилення Київської держави та княжої влади мало прийняття у 988 р. християнства. Воно зіграло важливу роль у політичному об’єднанні східних слов’ян усіх удільних князівств навколо Києва. Християнство залучило давньослов’янську державу до політичного та культурного життя європейських народів, сприяло розвитку писемності та освіти.
Разом з християнським вченням у Київську Русь почали проникати нові політичні ідеї й поняття, за допомогою яких усвідомлювались актуальні питання суспільного життя. Предметом політичних міркувань були такі проблеми, як походження держави, правомірність панування правлячої династії, шляхи укріплення княжої влади.
До пам’ятників літератури Київської Русі, в яких відображена актуальна для того часу політична проблематика, відносяться «Слово про закон і благодать київського митрополита Іларіона» (1049 р.), «Ізборник Святослава» (1073 – 1076 рр.), літопис «Повість временних літ» (1113 р.), «Повчання князя Владимира Мономаха своїм дітям» (1121 р.), «Руська правда» (XI ст.), поема «Слово о полку Ігоревім» (1187 р.), «Молєніє Даніїла Заточника» (1229 р.) та ін. Головні ідеї цих творів: рівноправність руського народу з іншими європейськими народами; єдність руської землі; захист підлеглих від порушень законів всередині країни; необхідність суспільного примирення, загальної згоди, «братолюбства» тощо.
У системі політичних поглядів важливе місце відводиться представницьким органам влади. В Київській Русі функціонували князівська дума, боярська дума, феодальні з’їзди, собори. На князівську владу помітно впливало віче. Воно було верховним органом влади міст і земель, вирішувало питання війни і миру, фінансів, обговорювало закони. Таким чином, існування віче, незважаючи на авторитет і суспільну вагу князя, обмежувало князівську владу, робило його інститутом, що оберігав інтереси суспільства, свідчило про елементи демократизму політичної влади.
Найвищого розквіту Давньослов’янська держава досягла в ХІ ст. за часів князювання Ярослава Мудрого, але після його смерті почалося дроблення держави, і у другій половині ХІІ ст. вона розпалася на окремі князівства і землі. В цей час на території Київської Русі розпочинається формування трьох народностей: на північному сході – російської, яка одержала назву Велика Русь, на південному заході – української, яка одержала назву Мала Русь, або Україна (назва «Україна» зустрічається у писемних джерелах з 1187 р.), на заході формувалась білоруська народність з назвою Біла Русь. Найбільша заслуга великого князя київського перед нащадками, за що вони й прозвали його Мудрим, – це законотворча діяльність як автора Короткої редакції «Руської правди», або «Правди Ярослава», збірника норм давньоруського права, за яким нормувалося життя тогочасного суспільства.
Київська держава, поклавши початок державотворенню і поширивши ідеї державності, дала стимул для формування нових політичних і культурних центрів. Галицька земля стала удільним князівством наприкінці IX ст., а після занепаду Київської Русі продовжувала і розвивала її державницькі та духовні традиції протягом 150 років. Князь Роман Мстиславович створив єдине Галицько-Волинське князівство, піклувався про єднання і авторитет своїх земель, підтримував дружні стосунки з Візантією. Його син Данило Галицький продовжував батьківські зусилля з консолідації руських земель. Але саме тоді на Сході Європи з’явилась нова руйнівна сила, яка змітала все на своєму шляху, – монгольські орди.
У ХІІI – ХVІ ст. українські землі були роз’єднані і грабувалися – спочатку татаро-монгольською навалою, а потім Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдавією, турками, кримськими татарами. Кінець XVI ст. ознаменувався в Україні зростанням селянсько-козацьких повстань проти іноземних феодалів-поневолювачів та українських поміщиків. Намагаючись збити хвилю народного протесту проти соціального та національного гніту, верхівка українських і білоруських феодалів пішла на змову з правлячими колами Польщі й Ватиканом, уклавши унію православної церкви в межах Речі Посполитої з папським престолом (Брестська церковна унія, 1596 р.). Водночас на захист православних активно виступили К. Острозький (1526 – 1608 рр.), Г. Балабан (1530 – 1607 рр.), М. Копистенський (кінець XVI – поч. XVII ст.) та інші політичні й церковні діячі, які надали дихання особливому жанру політичної ідеології – полемічній літературі.
Одним з найяскравіших представників цього напрямку літературно-політичної творчості став І. Вишенський (1550 – 1620 рр.). Він закликав до боротьби з тиранією, пропагував природну рівність людей, колективізм; бачив головне призначення влади, яка належить Богові, а не царям, у ствердженні законності та справедливості. Українські полемісти виступали з ідеями гуманізму і демократії, критикували феодально-кріпосницьку дійсність, всі форми гноблення, засуджували деспотичне управління, Ватикан і католицьке папство.
Збагачували богословську політичну думку XVI – XVII ст. численні православні братства і братські школи, які до того ж дали практичні зразки організації громад на засадах рівності, свободи і братерства. Згодом з них постали колегії, академії, тобто центри розвитку національної культури, освіти і науки.
До цього періоду відноситься видатна пам’ятка української культури XVІ ст. «Пересопницьке Євангеліє. Ця рукопис у наш час стала четвертим (після гімну, герба, прапора) символом країни. На оригінал Пересопницького Євангеліє у 1991 р. поклав руку перший президент назалежної України Леонід Кравчук. З того часу стало традицією, що президенти нашої країни присягають на вірність її народу на Пересопницькому Євангеліє, як і на Конституції України.
Великий внесок у розвиток політичної думки в Україні XVII – XVIII ст. зробили вчені Києво-Могилянської Академії. Вже у трактатах П. Могили (1597 – 1647 рр.) – засновника Академії – є підходи до концепції власної української державності, незалежності від Польщі та від Росії. В питаннях політичного устрою П. Могила дотримувався ідей про ідеального монарха, «філософа на троні», який сприяє просвіті, турбується про добробут громадян, поліпшує закони і має добрі відносини з сусідніми державами. Закон і право П. Могила підносив вище за будь-яку земну владу, і царську, і церковну, кажучи, що вона є не лише дар Божий, а й сам Бог, котрий його дав.
Філософ, письменник, церковний і громадський діяч, один з ректорів Академії Феофан Прокопович (1681 – 1736 рр.), був знайомий з працями тогочасних європейських філософів і першим почав пропагувати в академії філософію Декарта, Локка, Бекона, Спінози, Гоббса, які закликали йти до осягнення істини шляхом знань. Враховуючи погляди західноєвропейських мислителів на проблеми держави і права, ґрунтуючись на теорії природного права і суспільного договору, Ф. Прокопович створив теорію державного абсолютизму, згідно з якою просвічений монарх є верховним носієм державної влади і спрямовує свою діяльність на загальну користь. Це сприяло утвердженню пріоритету світського начала, науки, що спирались на авторитет сильної і просвіченої державної влади заради «всенародної користі».
До середини ХVІІ ст. влада в країні належала польському королю, а потім російському царю. Боротьба українського народу проти соціального гноблення, колонізації та окатоличення вилилась у хвилю повстань і призвела до утворення Запорізької Січі, яку історики називають християнсько-демократичною республікою з чіткою структурою громадських інститутів і військовою організацією на чолі з гетьманом.
Українське національне відродження продовжувалось у XVIII ст. Особливе місце в духовному житті цього періоду належить таким просвітителям, як Г. Сковорода (1722 – 1794 рр.), Я. Козельський (1729 – 1795 рр.), В. Каразін (1773 – 1842 рр.) та ін.
 Григорій Сковорода
Український просвітитель, гуманіст Г. Сковорода викладав свої соціально-політичні погляди у філософських творах, перекладах, численних поезіях, особливо у збірнику «Сад Божественних пісень». Центральною у творчості Сковороди є проблема людини, її природа, щастя, самопізнання, рівність і свобода. Свою головну мету він вбачав у тому, щоб розбудити народ, допомогти йому усвідомити себе як активну творчу силу в суспільстві. Г. Сковорода мріяв про справедливе суспільство, шлях до якого, на його думку, пролягає через освіту і моральне вдосконалення людини. Свій соціальний ідеал він бачив у суспільстві, формою правління якого буде республіка, заснована на справедливості, рівності, дружбі, де кожна людина зможе трудитися і приносити користь собі і суспільству. Таким чином, його уявлення про майбутні форми суспільного устрою, хоча й теологічні за формою, за своїм змістом були демократичними й патріотичними, оскільки в рівному володінні всіх членів суспільства всіма благами Г. Сковорода вбачав основу суспільства, у праці – суспільний добробут, у республіці – найрозсудливіший політичний устрій, у поширенні освіти серед народу – умову його духовного розвитку.
До демократичного напрямку суспільно-політичної думки належав також філософ і просвітитель Я. Козельський. Він одним з перших відійшов від ідеї «просвіченого абсолютизму», теоретично обґрунтував право пригнічених на революційний опір. Ідеал Козельського – суспільство рівних трудівників, у якому кожна людина має рівне з усіма іншими людьми право на власність.
Неодноразово піддавався репресіям з боку царського уряду відомий вчений і громадський діяч, засновник Харківського університету В. Каразін, особливо за ліберально-демократичні проекти перебудови державного управління, створення на базі імперії конституційної монархії, за заклики до скасування кріпацтва, ідею формування української територіальної економіки тощо.
Розпад феодально-кріпосницької системи, який почався ще в попередні роки, перейшов у першій чверті XIX ст. у тривалу кризу, що загострювалася з кожним десятиріччям. Після придушення повстання декабристів (1825 р.) була встановлена жорстка військово-поліцейська диктатура. Невдоволення зростаючим соціальним гнітом охоплювало дедалі ширші маси населення. Зростаючий селянський антифеодальний рух дав поштовх подальшому розвитку політичної думки серед передової інтелігенції.
У грудні 1845 – січні 1846 рр. у Києві утворилася таємна політична організація Кирило-Мефодіївське товариство. Засновниками його були М. Гулак (1822 – 1899 рр.), М. Костомаров (1817 – 1885 рр.), П. Куліш (1819 – 1897 рр.), В. Бєлозерський (1825 – 1899 рр.) та ін. Політична програма товариства викладена: в «Книгах буття українського народу», «Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія» тощо. Своїм завданням члени товариства вважали: ліквідацію самодержавства, скасування станів і кріпацтва; визволення та об’єднання слов’ян у федеративну республіку з парламентським ладом, з наданням кожному народові автономії; запровадження загальної освіти народів тощо. Вища законодавча влада передавалася двопалатному парламенту, виконавча – президенту. Реалізацію своєї програми товариство планувало виключно мирним шляхом – здійсненням реформ. Своєю активною пропагандою ідей слов’янської єдності та прагненням до створення демократичної федерації кирило-мефодіївці сприяли утвердженню патріотичної та інтернаціональної свідомості народів.
 Т.Г. Шевченко
Кирило-Мефодіївському товариству симпатизував Тарас Шевченко (1814 – 1861 рр.) – геніальний поет, непримиренний ворог самодержавства, захисник прав і свободи народу. Він закликав народ до активної революційної боротьби, мріяв про утвердження рівності і політичної свободи, громадського самоврядування і справедливої законності. Його ідеалом було встановлення демократичної республіки.
Національне гноблення України з боку царизму, напівколоніальне її становище у складі Російської імперії зумовили особливості українського національного руху. Осередками його стали громади, що виникали у великих містах України. В них об’єднувалися кращі сили української інтелігенції. Громади відіграли вирішальну роль в подальшій еволюції української соціально-політичної думки у напрямку лібералізму. Серед головних ідей українського лібералізму можна назвати такі: існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи; головною цінністю у суспільстві є людина незалежно від статусу; в системі політико-економічних категорій центральною є приватна власність; визнання верховенства права в суспільному житті; пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними; децентралізація держави та місцеве самоврядування; популяризація етичних засад політичної діяльності.
Провідним ідеологом київської громади був публіцист, історик, філософ, літературознавець, громадський діяч М.П. Драгоманов (1841 – 1895 рр.). Його соціально-політична концепція складалася із соціалістичних ідей рівності й справедливості та буржуазно-демократичних ідей конституційного права, широкого місцевого самоврядування, необхідністю політичної боротьби. Проголосивши політичну свободу як кінцеву мету, М. Драгоманов розробив програму конституційно-правової перебудови в Росії. Він пропагував демократично організовану політичну систему суспільства, в якій інтереси держави не вступали б у протиріччя з інтересами народу та інтересами особистості. Пропонувалося замінити самодержавство парламентською владою. Найвищим законодавчим органом у державі має бути Земський Собор, членів якого обирають усі громадяни. Його ідеалом була федеративна республіка, яка побудована на принципах децентралізації. Розширення прав областей, повітів, громад – це і є, на його думку, демократична централізація. М. Драгоманов був прибічником обласної, а не національної автономії, проте, він вважав, що шляхом введення федеративного устрою та обласної автономії можна демократично вирішити національне питання в Росії, в тому числі й українське.
У програмі М. Драгоманова висувалися вимоги демократичних свобод: верховенство закону, незалежний суд, амністія політичних в’язнів, право громадян об’єднуватися у спілки тощо. На його думку, складні соціально-політичні проблеми може вирішити не стихійний бунт, а широкий народний рух. Не заперечуючи певної ролі революції в історичному прогресі суспільства, М. Драгоманов припускав, що досягнення соціалістичного ідеалу можливе еволюційним шляхом реформ, за допомогою пропаганди та освіти.
Таким чином, суть концепції, розробленої М. Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії.
Послідовником гуманістичних ідей М. Драгоманова був український вчений, теоретик права, політичний мислитель Б. Кістяківський (1868 – 1920 рр.). Він вважав, що державний догматизм може призвести до поліцейської держави. Впродовж свого життя Б. Кістяківський дотримувався морального погляду на конституційність державного ладу на засадах індивідуальних свобод та соціальної справедливості. Він сподівався, що демократичний рух об’єднає всі верстви суспільства, а також нації, набере реальної сили, яка подолає автократію та стане підвалиною для уряду, обраного на демократичних засадах. Внесок Б. Кістяківського в розробку політичної теорії характеризується тим, що він сформулював основні ідеї і принципи вчення про правову державу. За його визначенням, держава – це об’єднання багатьох людей, що підкорюються правовим законам. Важливою ознакою держави є верховенство закону.
Прогресивна політична думка в Україні 80-90-х рр. XIX ст. активно шукала передову теорію, намагалася об’єднати боротьбу за соціально-економічне й політичне звільнення з-під тиску австрійської монархії та російського політичного режиму. Демократи С. Подолинський (1850 – 1891 рр.), О. Терлецький (1850 – 1902 рр.), М. Павлик (1853 – 1915 рр.), І. Франко (1856 – 1916 рр.), Л. Українка (1871 – 1913 рр.) своїм політичним ідеалом вважали соціалістичну республіку. Тому національне та соціальне визволення українського народу вони пов’язували з революцією, яка призведе до створення суспільства без експлуатації та суспільної нерівності усіх народів Росії.
Період кінця XIX – початку XX ст. відзначається різноманітністю течій і напрямів у розвитку політичної думки. Плідні політичні ідеї та наукові розробки того часу втілені у творчій спадщині вчених та політичних діячів як Східної України, що входила до складу Російської імперії, так і західноукраїнських земель, які перебували у складі Австрійської імперії.
Основними напрямками в розвитку української політичної думки цього часу були народницький, консервативний і національно-державний. Названі напрямки хоча й є загально прийнятними, але вони до певної міри умовні.
Представниками народницького напрямку були М. Грушевський (1866 – 1934 рр.), Р. Лащенко (1878 – 1929 рр.) та С. Шелухін (1864 – 1939 рр.). Вони дослідили історію українського народу як окремої культурно-етнічної спільності, ідею можливих федерацій його з іншими народами, питання демократичних традицій в Україні.
 Михайло Грушевський
Історик, громадський і державний діяч М. Грушевський, перу якого належить близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, увійшов у вітчизняну історію як автор фундаментальної «Історії України-Русі». Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому світової української науки. М. Грушевський вважав, що вся історія українського народу – це розбуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою національної загибелі. На такому історичному ґрунті з’являються ідеали українського народу: свободи, рівності та «народний ідеал справедливості» або автономії. Сутність автономії М. Грушевський визначає як «право жити за своїми законами».
У його статті «Якої автономії і федерації хоче Україна?» визначені такі умови автономії для України: створення «української території», яка повинна самостійно розв’язувати всі питання економічного, політичного і культурного розвитку; створення власної армії, свого законодавства, суду, адміністрації. Тільки в деяких справах, спільних з Російською федерацією, Україна зобов’язується виконувати постанови спільного уряду, в якому братимуть участь представники України у пропорційній кількості щодо її населення і населення всієї Росії. Федерацію М. Грушевський розуміє як союзну державу, яка має суверенітет.
В середині 1917 р. після лютневої буржуазно-демократичної революції М. Грушевський повертається до Києва й очолює Центральну Раду. Із розвитком політичних подій його погляди трансформуються. Він, особливо після прийняття IV Універсалу, виступає за незалежність України, її повний державний суверенітет, за встановлення справедливого демократичного ладу. На його думку, влада у державі має належати особам, обраним народом на демократичних засадах, працювати для народу, спиратися на волю його більшості.
Український консервативний напрямок був представлений професорами В. Липинським (1882 – 1931 рр.), С. Томашівським (1875 – 1930 рр.), В. Кучабським (1895 – 1945 рр.). Головний його зміст – збереження традиційних форм державного управління і життєдіяльності суспільства, визнання провідної ролі держави у суспільно-політичному житті та ролі політичної еліти у державотворчому процесі.
У своїх працях В. Липинський сформулював політичну доктрину української монархічної державності: 1) політичним ідеалом для України є спадкова монархія на чолі з гетьманом, в якому втілюється українська національна ідея; 2) республіканський парламент, демократія є непридатними для України; 3) найбільш придатним політичним режимом для України є класократія, що являє собою режим влади, який реалізується активною меншістю – аристократією (найкращі представники від купецьких, робітничих, селянських, учительських та ін. рад). В. Липинський двічі за життя змінював свої погляди, один раз у бік демократії (перед першою світовою війною), вдруге, – до конституційної монархії (наприкінці життя). Незмінною, творчою, консолідуючою у концепції В. Липинського є думка: «...ніхто не збудує державу, коли самі не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути».
|