|
|
Скачати 3.52 Mb.
|
А Максим стояв байдуже й дивився на свої ноги, на свої подерті бурки, взуті ще вчора в нові-новісінькі калоші (бо старі протікали), дивився й думав, що ті нові калоші на таких подертих ганчір'яних бурках і в такий момент зовсім недоречні. Такі калоші коштують цілісінький пуд борошна!.. «І чого він розсівся за тим столом! Швидше б кінчав!..» Гість не знаходив нічого для себе поживного. Та, видно, не дуже й потребував. Він просто гортав «малюнки», відпочиваючи від утоми в цій затишній кімнаті — хатині відомого архітекта й будівничого, над плодами його безсонних ночей, творчих поривань, над різними здійсненими й нездійсненими задумами, відтвореними артистично на папері чи просто зафіксованими якимись химерними лініями-натяками, хапливими рисками, гієрогліфами, що нагадували собою ембріон, туманний початок чогось, що не мало ще ні форми, ні назви, саму ідею. Це, видно, було йому цікаво. Гість гортав далі мовчки. — О! — вирвалося в нього нарешті. — Ха-ха!! Значить, вішаємо партизанів?! Ого!.. — він промовив це суворо, з притиском, дивлячись із-під лоба одним оком на Максима. В руках він тримав велику чорну гравюру — вирізку з місцевої газети. — Так, — промовив Максим байдуже, — то моя гравюра, лінорит... І додав по хвилі, дивлячись, як обличчя гостя наливалося кров'ю: — То копія з Густава Доре — «Христос на Голготі»... Великоднє... Гість навіть оком не зморгнув. — От якраз, — промовив він із притиском. — Це все одно!.. — Й почав складати гравюру вчетверо. І тяжко було збагнути з інтонації його голосу — чи він дурний і про Христа на Голготі, а тим більше про Густава Доре, ніколи не чув і взяв це за сюжет із сучасности та й маскує своє невігластво, а чи він глузує з Максима?.. А може, він глузує глибше й тяжче? Максимові видався його голос занадто саркастичним, «Тоді він геніяльний пройдисвіт, а іронія його страшна...» Інтонація голосу начальника спецвідділу зраджувала, що він таки добре знав про Христа на Голготі. А гість склав гравюру вчетверо й подивився примруженим оком на Максима з-під лоба. — Знаєм ми вашого брата, — промовив він якось чудно й сховав гравюру в пляншетку. Погляд його зачепився за образ «Йосип і Марія з дитям утікають у Єгипет». — Це теж із Густава Доре? — спитав він, цілком правильно вимовляючи ім'я великого мистця. — То ви що... — він хотів сказати «і богомаз?», але не сказав цього слова, а сказав після павзи інше: — ...й богів малюєте? — Ні. — І Максим сказав, чий то образ. — А-а... — протяг гість. — Це той, що його повісили німці? Гм... — І, нагнувшись знову над столом, промурмотів тихо, ніби про себе, але так, щоб Максим чув: — Поспішили, але добре зробили... Менше роботи... — а оком на Максима. Тут несподівано встряв у розмову синок Борис, що був зник у кухні, а тепер з'явився з зошитом своїх дитячих малюнків. — Дядю, дядю! — зринув раптом ніжний, радісний дитячий голос. — А це ось я малював... Гляньте... — і тикав свої зошити, щедро змальовані ним різними фантастичними дитячими візіями. Він, либонь, вперше бачив такого цікавого аматора мистецтва, такого пильного й поважного глядача, тому вирішив потішити його гостинно, допомагаючи батькові, бо ж бачив, що батько сумний, а його течки вже кінчалися. Максимові ніби хто серце нагло оперезав батогом або наступив на нього чоботом. «Боже! — аж скинувся він усією душею. — Куди ж ти, дитино?!» Але він нічого не сказав уголос, навіть не поворухнувся, ані не поворухнув жодним м'язком. Гість узяв Борисові зошити й, не дивлячись, поклав їх на столі, поверх переглянутих батькових. Здивований Борис подивився на нього розгублено, потім на батька — і пішов геть, спантеличений і огірчений. А гість, закінчивши оглядини «робочого місця», більше нічим не цікавився, чим полегшив Максимову муку, скорочуючи її. Він тільки розстебнув пляншетку, оглянув її і знову застебнув. І між іншим при тій процедурі, ніби ненароком, нехотя, запитав: — Чи ви не знаєте такого... «Соломона»? — Ні, не знаю. Гість позіхнув, подивився пильно на Максима й гмикнув: — Смішняк ви!.. Це було сказано байдуже, але за байдужістю немовби прозвучала нотка зле прихованого жалю. Після того гість постояв ще якусь хвилю мовчки, потарабанив пальцями по столу й нарешті, зітхнувши, сказав: — Одягніться... — Я одягнений, — відповів Максим таким самим тоном, тихо, оглянувши свої бурки й ветхе пальто. Гість, стежачи за його поглядом, хотів щось іще сказати, але не сказав, лише махнув рукою й тихо звелів: — Ідіть уперед... Автоматники враз заклацали й усі стали на струнко, як на параді, тримаючи автомати «на руку». В передній кімнаті Максим зупинився — до нього ступнула дружина. Вона не плакала, ні. Підходячи до чоловіка, зиркнула на синка, й сльози зупинилися в її очах. Вони виповнили ті очі по вінця — її великі, розумні очі, — не сміючи политися рікою. Вона тихо похилилася Максимові на плече... Максим хотів сказати «прощавай», але не сказав. Тільки злегка торкнув її по спині рукою. Хотів сказати «бувай», але знову не проштовхнув і цього слова крізь горло. Пильно подивився в її очі, облизав свої пошерхлі губи, що враз узялися смагою, і — якось само собою прошепотілося: — До побачення... У дружини сльози не втрималися в очах і потекли буйним потоком. Але вона трималася з усієї сили, вона мовчала, і лише погляд її ставав усе дикіший. Вона приплющила очі, щоб не кричати так ними. Максим обернувся... На лежанці сидів синок Борис, забився геть аж за двері, що відкривались попри лежанку, і широко-широко витріщеними, здивованими, приголомшеними своїми дитячими очима дивився на батька. Він не плакав... і навіть не кліпав віями... Він дивився на батька. Дивився всією своєю приголомшеною дитячою душею, що враз збагнула велику й страшну річ — катастрофу, яку називають «смертю»... І була в тім погляді безодня дитячого крику... Ні... Господи!.. Таж той погляд хотів наповнити батькову душу силою, вірою, надією, мужністю... Він хотів геть усе заперечити й змусити його теж усе заперечити... Але це тривало лише одну мить. І її обірвали автоматники, брязнувши зброєю й мовчки відтискаючи Максима геть. Максим застебнув пальто, знову розстебнув чомусь, знову застебнув... Потім повернувся до дверей і пішов. Чув ще, як дружина зупинила суворого гостя, щось кажучи, а той буркнув — щось на зразок: — Нічого-нічого... Соціялістична батьківщина подбає... Це був знаний стандарт і цей стандарт зараз звучав якось особливо глумливо. І ще щось він говорив. Біля дверей Максим на мить затримався, — згадав про нові калоші, — постояв, нишком скинув калоші, щоб дружина не бачила, й тихенько поставив у куточку за дверима. «Нехай... Вона проміняє їх... І матиме трохи борошна...» А докінчив він цю думку вже на ґанку, сходячи ганчір'яними бурками в калюжу, в темряву: «На той світ і без калош добре». І вони пішли в темряву... Суворий гість догнав і йшов поруч. Два автоматники ліворуч, два праворуч, а два позаду. — Майте на увазі, — промовив мляво гість, — крок управо, крок уліво... — І ви будете стріляти... — докінчив за нього фразу Максим нудним, глузливим голосом. — Правильно, — чути було, як посміхнувся гість. — То ви, значить, не новак?! Максим нічого не відповів на те. — Ну, словом, моє діло попередити, і я попередив. — Дякую. Решта залежатиме від мене... — згодився Максим. На тому їхня розмова вичерпалась. Вони вийшли з двору на вулицю. На вулиці, якраз посеред великої калюжі звеліли: «Стой!..» На вулиці мусіла б бути машина, але її не виявилось. Від'їхала. Начальник вилаявся, щось поговорив із двома автоматниками пошепки. А тоді команда: «Давай!» — і вони пішли всі темною вулицею вздовж, посеред дороги. Дорога була розчавучена, розмішана — талий сніг з грязюкою. Іноді траплялись чималі баюри, але Максим їх не обминав, а йшов навпростець. Не тому, що боявся зробити «крок управо — крок уліво», а тому, що було байдуже й що не помічав їх. Він не відчував ані холоду, ані мокроти. Він дедалі більше заглиблювався в себе, квапився пробігти думкою ген-ген назад... назад... бо відчував, як десь збігають останні хвилини його життя... Ця вулиця... Вона чомусь стала перед ним нагло сліпуче-сонячною, дзвінкою. Вулиця його дитинства... В коліях і канавах повно води після громових дощів, а над ними метелики. Великі берести й ясени, тополі й верби стоять обабіч вулиці, підпираючи високу синю баню неба, а над ними пливуть сніжно-білі фантастичні хмари, пливуть тихо, мерехкотять. І все те відзеркалюється в канавах і калюжах. А над хмарами й попід хмарами, пишучи на їхній білизні чорні риски, літають стрижі й ластівки і, шугаючи з-під хмар до землі, летять низько над свічадами калюж, клацаючи дзьобиками — ловлять комах і білих метеликів. А по вулицях, по люстрах калюж і канав, підкасавши драні штанці, бреде-біжить золотоголове дитинство і сміється, дзвенить, заливається срібноголосо. Гасає по зелених, квітучих левадах, зриває щавель і лопуцьки, кладучи їх на перли зубів, сміється від надміру щастя. Хлюпає водою, бризкає нею в сонце й робить з дрібних крапелинок сліпучу райдугу... Галасливе золоте дитинство! Воно гомонить, вібрує, заливається. Грає в «кльока» і в «свинки», викопавши «дук» посеред вулиці й заважаючи їздити хурам, — ганяє кленовий цурпалок паліччям по сонячній мерехкотняві. Грає в «цур-ки», підбиваючи її в синє небо... Вечорами грає в «палички-стукалочки», в «латки» і в «квача»: Оне, дуне, рес, Віндер-квіндер жес, Оне, дуне, раба, Віндер-квіндер... жаба! — і біжить, утікає, ховаючись по перевалках, по канавах, попід місточками й за широкими берестами та ясенами в млосних рожевих сутінках травневого вечора. І бавляться з ними кажани й «оленки» та жуки-рогачі, літаючи низько над головами, — одні тихо, нечутно, інші з дзижчанням і гудінням... Оне, дуне, рес... — Держи вправо!.. — це автоматник дерев'яним голосом. Вулиця рожевого дитинства заходить, як заходить сонце. Пусто й чорно. Не на вулиці, в Максима на душі. Чути, як стікають останні хвилини. Але це відзначає не серце, а лише розум. Зашарпане серце немовби дерев'яніє помалу, впадає в летаргію, і лише розум горить яскраво й особливо гостро. Ніби яскравий холодний ліхтар, він кинув сліпучий сніп холодного світла ген-ген крізь темряву в минуле. І в тім снопі промерехтіла вулиця його дитинства, і він, Максим, по ній іде. Востаннє. Йде по світляному пасму, що десь кінчається крапкою в чорноті предковічної ночі. Ще... ще… ще трохи... і все. Візія погасла. Його зупинили на перехресті. Постояли. І знову пішли далі в мокрій, холодній темряві, мов у чорнильному морі. Спотикалися об уламки будівель і речей, розкиданих бомбами. Максим навіть не цікавився, куди його ведуть. Не цікавився деталями, бо основне він знав. Він дивився в себе внутрішнім зором і намагався пробігти геть-геть аж у самі початки свого життя, геть-геть аж до першого проблиску свідомости, що лишився в його пам'яті, як сонячний спектр над повіками в крапельках сліз. Той спектр — то був перший спалах всесвіту в його душі, яка починала свій життєвий тур. Він мерехтів, розгортаючись у чудесну, сліпучу візію, і от... Візія погасла. Максим ішов до фінішу, чалапаючи машинально навпростець по калюжах у темряві. Починався вже березень, і глибокі сніги розкисали. Пройшли вулицею до краю. Проминули руїни собору, що десь там громадилися в темряві і що про їхнє існування з цілої цієї сімки людей, без сумніву, знав тільки один Максим, для решти — там була звичайна, каламутна, мокра й бридка темрява. Вийшли на перехрестя двох великих шляхів, що перетинали, місто з півночі на південь і зі сходу на захід. Начальник свиснув у сюрчок тричі, а потім червоно поблимав ліхтариком, даючи якісь сигнали комусь, — блимнув тричі раз, удруге, з неоднаковими павзами поміж блимками. «За абеткою Морзе це мало б означати літеру «Ре», — подумав Максим машинально. Десь загула, а потім з темряви помалу підійшла машина. — Залазь! — присвітив начальник, ліхтариком. Це була «поштарка» — машина з відкритим коробом, призначена возити пошту. Очі їй — фари — було замазано чорним і залишено тільки дві щілинки, як у кота, — ті щілинки дивилися вниз, освітлюючи невеликий клапоть землі. В коробі було припасовано по боках ослони. Автоматники сіли обабіч Максима по два, а двоє стали на крилах машини. Начальник заліз до кабіни шофера. Поїхали. Довго їхали, петляли десь вулицями. Вони кружляли. Максимові здавалося, що вони блудять. За його відчуттям, вони б мали їхати просто в ліс, туди — за цвинтар, до того мармурового янгола в мармуровій жалобі... В той добре знаний, славний ліс, що стоїть обабіч шляху зі сходу на захід, в кінці вулиці Старо-київської, за містом. В той самий ліс, куди ось уже не один десяток літ водять усіх приречених на розстріл темними, чорними ночами... Суджених Ревтрибуналом у клекоті революції й громадянської різанини і суджених Гестапом тепер, у клекоті війни... Приречених ЧеКа й охранками всіх кольорів — білими, чорними, рудими, — ГПУ й еСДе... Закладників і священиків, бандитів і революціонерів, злодіїв і мучеників, великих отаманів і звичайних вірних салдатів. Героїв і не-героїв великої ідеї. Лицарів «чести» і борців «за мрії»... І так випадкових, що потрапили під колеса доби абсурду. Там їх напаковано в пісок безліч. Жертв імпровізованого, хижого суда і жертв неімпровізованої, нестримної сваволі, — розстріляних над викопаними ямами й просто вбитих під час Варфоломіївських ночей у ліжку й потім туди привезених. Особливо ж багато їх там напаковано тепер. Ліс... Сосновий ліс за містом, над шляхом, де шумлять сосни тужно й таємничо. Ліс, що його обминають місцеві люди вночі й навіть удень, боячись переходити через нього. Туди й мала б їхати машина. Але вони блудили. Можливо, «ці» не знали про ліс або як до нього їхати. Та машина не блудила й «ці» напевно знали, куди їм їхати, хоч і були в цьому місті вперше. Спочатку машина підійшла й зупинилась біля якогось мурованого будинку, на вулиці, що йшла паралельно тій, на якій взято Максима. З кабіни виліз начальник і пішов сам до будинку. Незабаром він вийшов звідти й підійшов до машини в супроводі двох тіней: одна тінь — дівоча — щось говорила до начальника, ніжно виграючи своїм дівочим голоском, а друга сунулась мовчки. Підійшли щільно. — Будь ласка... — промовив начальник і поліз до кабіни. Тіні постояли, кутаючись, — одна мала, друга велика, — потім мала по-юнацькому легко встрибнула в короб машини, а за нею полізла друга, тяжко сопучи. Всілись у кутку. Мовчки. Не проронили й слова. Машина рушила. «Хто ж це? Свідки?» — автоматично подумав Максим. Він відчував, що гості пильно дивляться на нього крізь темряву, намагаючись зазирнути в лице. Він теж намагався роздивитись — хто ж то були, та нічого не бачив, — темрява. Машина йшла... Максимове серце не затіпалося, ні, воно тільки стислося, а нерви зібрались докупи, готуючись... Машина йшла таки в тому самому неприємному напрямку, в якому звикли ходити тут усі подібни машини. Дійшовши до центру міста, вона зробила прямий кут і повз будинок купця Боброва (колись Боброва, потім ЧеКа, потім Райпарткому і нарешті німецької Ортскомендатури) та повз Спаську церкву (колись Спаську церкву, а потім будинок пошти й телеграфу), пройшовши поміж ними по глибоко роздовбаному брукові, вийшла на Старокиївську вулицю. На ту саму вулицю, що кінчалася тим знаменитим сосновим бором... Під коротким блиском фар, що майнули вгору на вибоїни й пройшлися промінем по будівлях, завертаючи з площі в вузьке горло вулиці, Максим помітив, що колишній «Спас» геть розбомблений до пня, а в «Боброва» зірвало дах і відірвало геть один ріг згори донизу через обидва поверхи, оголивши нутро... Ця картина мигнула на мить, і, так ніби нічого й не було, все зникло в темряві, — як буває при мигтінні блискавки темної липневої ночі. І так само, ніби при мигтінні блискавки в темряві, що заливає свідомість, у голові Максима разом із думкою, що машина йде Старокиївською, виринула й інша думка-згадка... |
| Уроку : «ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ ЛЮДИНА?» Сьогодні ми ще раз поговоримо про щастя, про особливе призначення людини на землі. Сподіваюся, що після сьогоднішнього уроку ви частіше... |
Діагностика синдрому «вигорання» в професіях системи «людина людина» «Рідко» 2 бали, «Іноді» 3 бали, «часто» 4 бали, «дуже часто» 5 балів, «завжди» 6 балів. Ваші відповіді не будуть оцінюватися як гарні... |
| Тема. Людина серед природи Завдання для розвитку естетичного сприймання текстів Важко сонечку пробиватися промінням крізь хмари. Волохаті, неначе брудні, нависають над землею |
В ідділ освіти Долинської райдержадміністрації Долинська ЗШ №1 З давніх-давен людина мріяла здійнятися в небо й вільним птахом політати над хмарами. І це їй вдалося. Спочатку на повітряній кулі.... |
| Уроку: урок узагальнення та систематизування знань Обладнання: Конституція України, модель двигуна внутрішнього згоряння, модель парової й газової турбіни, парової машини, над дошкою... |
11-й (12-й) клас Людина в сучасному світі Курс за вибором „Людина в сучасному світі” для учнів 11 класу є предметом, який міг би слугувати заключним у інтегрованому курсі... |
| Урок-знайомство 5 клас ТЕМА: Ця загадкова країна Японія Мацуо Басьо. Хоку Таке вітання невипадкове. Японці вважають, що «хороша людина – працьовита людина» |
УРОК 1 Тема. Поняття множини. Дії над множинами Мета: ввести поняття множини, розкрити його зміст на прикладах, розглянути види множин, способи їх задання і операції над множинами.... |
| Учора уночі ти погляд свій спинила на мені Дві сили в нас, які не підкорити, всепереможні над людьми і над усім на світі |
Людина в економічній сфері Економіка. Економічне життя суспільства. Людина в системі економічних відносин. Економічні потреби, умови і ресурси. Економічна діяльність... |