|
|
Скачати 3.52 Mb.
|
...У місті йде «самоїдство». Вцілілі обивателі з усієї сили їдять один одного, хто кого перший устигне схопити мертвою хваткою. «Організувалась влада». Якийсь політрук зібрав посеред міста юрбу — переважно тих, що никали по розграбованому місті з вірьовками й порожніми мішками під пахвою та з поначіплюваними (на всякий випадок) червоними стрічками на шапках і рукавах, в надії щось десь поживне підчепити, поки «міжцарів'я». От їх зібрав політрук посеред майдану, виголосив промову про велич «вождя» та мудрість «партії Леніна — Сталіна», а тоді, тикаючи пальцем у присутніх, на вибір, говорив: — Ей, ти там!.. Ти будеш Горсовєт! — Ти, в папасі! Будеш Комунхоз!.. — Ти комсомолець? Добре... Будеш секретар райкому ЛКСМУ. — Ти — начальником цивільної міліції. — Ти — пошта. — Ти... Ти... Ти... І так стала «власть». І тепер вона, та «власть», запрацювала. Деякі перед тим, як стати «властю», не тільки грабували, п'яні від патосу руїни в більшій мірі, ніж від самогонки, яку теж хилили донесхочу, але всього ще кілька днів перед тим, при іншій владі, вславилися були й тим, що вішали людей німцям «поштучно» за самогон. А тепер... Тепер виявилося, що то вони «спеціяльно позалишалися для боротьби в тилу ворога», а щоб замаскуватися перед німцями й увійти в довіру до них, вони взялися були за таку роботу: вішали... О, скілько вони перевішали, таким способом при німцях «маскуючись»! А тепер вони опинилися на найбільш відповідальній роботі, як «герої вітчизняної війни»... — Такого Зайця знаєте?.. Шепіт. Максим чує... І навіть його серце здригається. Так, він знає Зайця. Хто ж не знає Зайця?! Його весь світ знає. Це ж він вішав Миколу... Він же повісив і того партизана Чубенка, якого потім зняли були діти, щоб поховати, та й не донесли. Ще як його Заєць вішав, Чубенко тричі зривався, а п'яний Заєць все брався знову та потішав: — Терпи, старик! Зараз на екскурсію до бога підеш!.. Так він, б'ючи обцасами перед Ортскомендантом, відправив «на екскурсію» багатьох, — переважно тих, хто перед тим сидів по тюрмах «країни соціялізму», — чоловіків, жінок, зелених юнаків і майже дітей. — А тепер цей самий Заєць став помічником начальника міліції й, звичайно, «работніком» НКВД. Гасає по місту... Чорна кудлата сибірська папаха, червона стрічка на ній, «фінка» за плечем... — А Волика знаєте? — Це той, що... — Так, це той, що... При німцях він був незрівняним «патріотом». Подейкували, що він також служив у Гестапо. А тепер він так само служить в НКВД. Старається... — А такого знаєте!?. А такого?.. А такого?.. Називали імена тих, що стали героями дня. Мов чорні тіні повилазили з пекла. — А салдати, п'яні фронтовики, десь ґвалтували дівчат... — А в місті стоять шибениці — так само, як і при німцях!.. — А життя людське стало ще дешевше. Вже людська голова нічого взагалі не варта. Нічого! Анічогісінько!.. — На жінках і дітях вимішують злобу-По місту розвішано накази влади. Про мобілізацію. Всіх поголовне мобілізують і — «на передову», «іскупляти» свою «провину» перед «родіною»... Без зброї, без амуніції, лише з торбами, «на м'ясо» — вперед! Комісар сидить у воєнкоматі, викликає за списком і дає кожному на вибір — або без зброї на фронт (зброю віднімеш у німця, а як ні, то чорт з тобою!), або ж... і не доказує. Але й без того ясно. Одне слово — хоч круть-верть, хоч верть-круть, а кінець один: або на фронті без зброї, або тут на місці — на вербі чи біля муру... Звичайно, всі вибирають фронт, і навіть спеціяльно поспішають до воєнкомату, щоб скоріше на фронт. Бо по місту шниряють і вишукують та виловлюють усіх різні оті Зайці, щоб посадити в тюрму, а потім, може, й розстріляти чи повісити. Оті самі Зайці, що знову будуть «орудувати в тилу». Найперше вони себе забезпечують від свідків і взагалі від порядних людей, бо все-таки бояться майбутнього правосуддя, що може колись таки прийти. Вони вже так себе забезпечували при попередніх володарях і тепер мають досвід. Ось такі діла творяться в місті... А відвідини тюрми жінками нагло припинилися. Четвертий вартовий підняв галас, «ударив на сполох», сподіваючись, певно, заробити ордена таким «викриттям контрреволюції». Викликав чергового. Вдвох вони напали на господиню. Господиня героїчно відбріхувалась, але ті все ж таки почали складати акта. Над господинею нависла петля. Тоді втрутився Вася-танкіст. Він вибрав тактику, не менш геніяльну, ніж та, якої вжили перед тим жінки. Підійшовши до вартового біля дверей, він почав його роз'юджувати, відволікаючи увагу від господині, різними своїми зачіпками, на зразок таких: — Маладєц, Павлуша!.. — Я не Павлуша! — Хіба? Та підожди, то ж ти помиляєшся, — ти ж Павлуша... — Я не Павлуша! — От, ти скажи, яка ошибка! А я думав Павлуша. Жаль... Так хочеш орденок заробити, товариш Павлуша?!. Валяй, валяй... Тільки той орденок, що ти заробиш, не з того боку носять... — Сядь! — А то чого б? А-а, застую?.. Так тобі й так повилазило. Чого причепився до женщини, чортів хахол!?. Ти сиди, сиди, я тебе не стягаю! Я брат насидівся в танку, а ти-от на такім троні... з бабами воюєш? Га? — Сядь!!. Слиш?!! — Не кричи, Павлуша! І не клацай пукавкою. Ти не годишся на цю роботу. От як нас поженуть на фронт, на передову, там ми з тобою тоді й поговоримо... А то з бабами тут кожен зможе… Втручається черговий. Вася його осаджує: — Товаришу дежурний! Ви тут ні при чому, бо ви тут не були. Вартовий кипить, кричить на Васю, а Вася — ніякісінької уваги. Вартовий усе більше й більше пускається берега, виходить із себе. Він наговорює купу дурниць, а Вася ще з більшим «олімпійським» спокоєм жигає його в найвразливіші місця. Черговий теж починає кричати на Васю. Тоді Вася й собі раптом викрикує несамовито: — Старшину! Старшину сюди!!. Покликати старшину!.. З'являється старшина, — ковнір шкереберть, ушанка понуро насунена на брови: — В чом дєло? — Товаришу старшина, — каже Вася милим, ідеально сердечним та спокійним голосом. — Навіщо ви садите сюди п'яних вартових? Хлопець «під градусом» роняє оружіє, і може вийти, брат, чортіщо... Черговий і вартовий поперхнулися на півслові. Старшина дивиться якусь мить на обох. Тоді підходить до вартового: — Дихни!.. — Та то... я... е-е... той... — Дихни!!. Вартовий перелякався, став на струнко, дихає в обличчя старшині. Покрутивши носом і не сказавши ні слова, старшина насуває свою ушанку зовсім на очі й виходить. По якомусь часі з'являється караульний начальник із новим вартовим. Він «знімає» старого вартового, заміняє його новим і виходить. Сплюнувши, черговий виходить також. Тоді Вася підходить до нового вартового-автоматника й насипає йому насіння в полу шинелі. Інцидент вичерпано. Але жінки вже не ходять. Вася зітхає під столом — либонь, за насінням тужачи: — Ідійоти!.. Не знають, де їхнє щастя!.. Жінки не ходять. Найголовніше, мабуть, у їхніх відвідинах було те, що вони зруйнували реальність тюрми, створивши на деякий час ілюзію свободи, навіть близькости родинного затишку й добросусідства. Проте випадок із господинею на цьому не закінчився. Він закінчився щойно аж надвечір тим, що господиню десь раптом було забрано й вона вже не повернулася. Прийшла якась заплакана молодиця й забрала її дітей. У хаті запанувала гнітюча тиша, що навалилася на людей разом із присмерком, — тяжка, як учадіння. Увечері, повертаючись із допитів, люди почали приносити нові чутки, в яких з'явилось і нове — ні, не нове, а добре Максимові знане — ім'я Ірчука... Ім'я Ірчука зроджує болючу асоціяцію... ...То була кольорова феєрія! Сходячи просто в очі, сліпучо сяє сонце. Велике, воно підіймається з-за обрію вогняною півкулею. Це — в центрі. А праворуч — земля, оздоблена великим колоссям стилізованої пшениці, і ліворуч — море. Над сонцем синя баня неба, поділена на концентричні кольорові кола — від рожевого над сонцем і до темного ультрамариново-зеленого вгорі, в зеніті. Ті кола концентричні перетинають широкі пасма променів, розходячись від сонця конусом. І на місці перетинання з кожним колом ті всі промені дають інший колір... Сліпуча кольорова, спектральна мозаїка. А по тій мозаїці, зліва направо по діягоналі, з-за сонця просто на глядача йдуть сиві, білі й чорні хмари — зловісні, пекельно-динамічні. Виходячи з точки, як дим від пострілу, вони стремлять вгору по діягоналі й там розгортаються, клубочаться, нависають сталево-сизими й чорними брилами, загрожуючи впасти на сліпуче сонце й його роздушити. А з-за тих хмар, аж з найдальшого куточка вгорі, вилітає веремія цяток. Наближаючись шаленим льотом униз, до сонця, вони по одній розгортаються в зграю ластівок — чорних із бронзовою каймою. А низько над морем та над землею, понад колоссям вусатої пшениці, ті ластівки вивертаються білими грудьми до сонця... І то вже ніби, не ластівки, то буревісники над морем і над землею, над золотими струнами — ні, над списами пшеничної ості степу. «Аж на море вусом звисла, Звисла і шумить...» Ці слова Тичини деклямував Микола, коли малював цю феєрію. Це була завіса. В театрі. Грандіозна завіса-панно, 10 метрів на 10 метрів. Сліпуча, приголомшуюча симфонія. Сонце зійшло, але воно ще чекає. Чекає чогось. І те чекання чогось відчувається на всьому. Чекання великого початку, воскресіння, чи великої бурі, що все оновлює, а чи великої катастрофи, що все похоронить. Внизу під сонцем, під морем і під землею, на широкій смузі — кобзарі вряд, як військо. Вони сидять над бандурами в єдиному напруженні. Але вони не грають. Сліпі й довговусі, вони чекають, тримаючи мозолясті руки на струнах. Задумалися, слухають, чекають. Чекають на гасло... Ось-ось — ударять літаври! І тоді... Це сліпуче сонце його, Максимової, Вітчизни, загрожене чорною-чорною смертю на грані великого Воскресіння. Сонце їхньої Вітчизни — його й Миколиної! Це вони вдвох поставили там те сонце, ту сліпучу феєрію. І один уже заплатив за те життям... Це вони піднесли ту страшну правду перед очима всіх, що схвильовані й приголомшені оглядали її, дивуючись безумству хоробрих... А вони з Миколою робили її, ту завісу, справді як фанатики. В холоді, в голоді, без достатніх матер'ялів, надолужуючи брак їх вогнем власного серця. Раніше на тому місці в театрі була колосальна брудно-сіра пляма погано зафарбованого матер'ялу, якоїсь ряднини розміром 10 X 10 метрів. На неї подивився Микола й загорівся шаленим бажанням «вставити в неї душу». Про цю ідею Микола нічого не сказав ані в управі міста, ані в комендатурі, коли брався, вірніше — запропонував зробити «пристійну» завісу в театрі, та коли складав договір — зробити це за... чотири літри рапсової олії, такими фарбами, які знайдуться в місті. В місті знайшлися тільки звичайні олійні та емалеві фарби, якими фарбують паркани та стіни будівель. Та Миколі було байдуже до фарб, бо він мав до них ще щось інше, важливіше, що знайшлося в цьому місті — це вогонь його й Максимового сердець. І от фарбами, якими фарбують будівлі, вирішив відтворити на завісі те, що горіло в їхніх серцях. Тому, що сам він був дуже простолінійний і гарячий, від чого часом терпить чіткість та виразність, він звернувся до Максима — не лише як до свого друга й побратима, але і як до архітекта, щоб він убрав його палку, вогняну ідею в строгий проект. — Збудуй її, друже! Ти ж розумієш — її треба не намалювати, а збудувати. Так, як будують будівлі, храми, держави. Ти архітект. Організуй же всі елементи й спроектуй. То має бути справжня будівля — монументальна, суворо-велична й пориваюча воднораз і з твердою душею, з нашою душею! І Максим спроектував. Проект було схвалено, бо ті, що вершили долю всіх, навіть не поцікавилися ним як слід, бо не надавали мистецтву взагалі ніякого значення, — вони воювали тільки гарматами й бомбами, вони воювали тільки залізом і піроксиліном, тільки самою матерією. І от у холоді, в голоді, шаленими темпами, в перерві між двома виставами, що тривала всього три дні, вони вдвох зробили її, цю приголомшуючу феєрію. Вони робили її олійними й емалевими фарбами, роблячи недопустиму з погляду технології комбінацію матеріялів, але на ділі ця комбінація виявилась дуже вдячною, бо фарба швидко сохла й давала повноцінний, соковитий тон. А при роботі Микола й Максим висловили низку думок, що розшифровували зміст цієї феєрії. При цьому також хтось із них, у відповідь на висловлений сторонньою особою жаль з приводу того, що, мовляв, дуже дешево за роботу взято (чотири літри олії!), кинув зауваження, що — «то нічого, бо автори можуть ще й доплатити та навіть віддати й частку свого життя, щоб тільки цю завісу почепити!» При розмові їх було троє. Третім був один «європеєць» — фанатик «Нової Европи» Ірчук: незрівняний «патріот» із «колишніх», а службове — завідувач «відділу освіти» при німцях. Завісу було почеплено... Глядачі, що на попередній виставі бачили сцену заслоненою брудно-сірою рядниною, раптом, прийшовши на наступну виставу, ахнули. І заля заревла гураганом... Завирувала, заклекотіла душею, вражена, захоплена поривом у височінь... Люди зрозуміли. Все зрозуміли... Потім Миколу було повішено. За цю ж завісу, за цю феєрію... І цікаво, що формула обвинувачення містила цілком точний переказ слів, сказаних тоді при роботі. Лише всі ті слова й думки були приписані самому Миколі, бо донощик, здається, не знав, що автором проекту був Максим. А може, донощик, той «європеєць» Ірчук, розраховував, що другого спільника видасть сам Микола, тим знищивши сам себе ще й морально?.. Та Микола дотримав слова. Дотримав слова дружби й слова про готовість нести відповідальність за свою відвагу. Він віддав не тільки «частку», а й усе своє життя за те, щоб почепити цю вогненну деклярацію... Того ж вечора взяли Костика на допит. Коли по нього прийшли, він забився в найбільшу гущу серед людей і тремтів дрібно, не хотів іти. Не хотів іти сам — просив, щоб його забирали разом із усіма. Варта загрожувала винести Костика на кулаках або на автоматах. Тоді Максим нагадав Костикові про мужність. Заспокоїв його й висловив свою глибоку віру, що з ним нічого не станеться, бо ж він іще дитина. Може ж, казав йому Максим, це його беруть, щоб випустити або на побачення з рідними, а тому — нема чого робити катавасію. Та й взагалі — не треба впадати в гістерію, а треба йти проти всього з відкритим чолом, навіть проти найстрашнішого. Навряд чи всі ці аргументи вплинули на переляканого Костика, але спокійний Максимів тон і підбадьорлива усмішка вплинули. Костик пішов. А через годину чи дві повернувся. Він не плакав і не тремтів. Тяжко опустився на солому й широко відкритими очима дивився просто себе, в стіну. На всі розпитування нічого не міг розповісти до діла. Лише все повторював пошепки, що на нього кричали. Страшно кричали. І лаялись. Ой, як лаялись! Лаяли його, й матір, і сестер, і батька, і всю рідню. Аж у нього геть уся душа перевернулася від тієї лайки. І нарешті обіцяли його розстріляти, якщо до ранку не подасть «точний список усієї організації, до якої належить». Костик хрускав пальцями й метався душею в розпачі — «що ж робити?!». І благальне дивився на Максима... Максим усміхнувся до нього на той погляд кричущий і, вкладаючи його на солому, щоб спав, промовив тихо: — Будь мужній, Костику... То все дурне, що вони хочуть... Головне — витримати й не датись обернути себе на ганчірку... Добре? Що ж він міг іще сказати цьому хлоп'яті? Чим потішити, що порадити?.. — Добре... — прошепотів Костик, уже переплакавши й тепер тільки схлипуючи тихо, без сліз. Він ухопив Максима за руку й не випускав. І так лежав мовчки, аж поки не заснув... Опівночі покликано Максима. Конвой із двох гвардійців повів його поміж стінами, через двір, через засніжену вуличку впоперек — до якогось іншого двору. Нарешті зупинились у темних сінях і постукали в якісь двері. |
| Уроку : «ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ ЛЮДИНА?» Сьогодні ми ще раз поговоримо про щастя, про особливе призначення людини на землі. Сподіваюся, що після сьогоднішнього уроку ви частіше... |
Діагностика синдрому «вигорання» в професіях системи «людина людина» «Рідко» 2 бали, «Іноді» 3 бали, «часто» 4 бали, «дуже часто» 5 балів, «завжди» 6 балів. Ваші відповіді не будуть оцінюватися як гарні... |
| Тема. Людина серед природи Завдання для розвитку естетичного сприймання текстів Важко сонечку пробиватися промінням крізь хмари. Волохаті, неначе брудні, нависають над землею |
В ідділ освіти Долинської райдержадміністрації Долинська ЗШ №1 З давніх-давен людина мріяла здійнятися в небо й вільним птахом політати над хмарами. І це їй вдалося. Спочатку на повітряній кулі.... |
| Уроку: урок узагальнення та систематизування знань Обладнання: Конституція України, модель двигуна внутрішнього згоряння, модель парової й газової турбіни, парової машини, над дошкою... |
11-й (12-й) клас Людина в сучасному світі Курс за вибором „Людина в сучасному світі” для учнів 11 класу є предметом, який міг би слугувати заключним у інтегрованому курсі... |
| Урок-знайомство 5 клас ТЕМА: Ця загадкова країна Японія Мацуо Басьо. Хоку Таке вітання невипадкове. Японці вважають, що «хороша людина – працьовита людина» |
УРОК 1 Тема. Поняття множини. Дії над множинами Мета: ввести поняття множини, розкрити його зміст на прикладах, розглянути види множин, способи їх задання і операції над множинами.... |
| Учора уночі ти погляд свій спинила на мені Дві сили в нас, які не підкорити, всепереможні над людьми і над усім на світі |
Людина в економічній сфері Економіка. Економічне життя суспільства. Людина в системі економічних відносин. Економічні потреби, умови і ресурси. Економічна діяльність... |