|
|
Скачати 183.76 Kb.
|
| Виховний захід «Голодомор» «Вогонь у серці на віки!» ( На столі ікона, обвита вишитим в темних тонах рушникові; сніп, обв’язаний чорною стрічкою; підсвічник; плакати з написами і малюнком – на стіні. ) ( З обох боків сцени виходять маленька схудла дитина і учениця в ролі України – в чорній накидці поверх українського костюма), ( мелодія). Україна: Хто се? Чий голос щоночі просить? Дитина: “Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!” Україна: Хто водить за мною запалими очима – криницями, очима, у які переливалися всі страждання, муки й скорботи роду людського, і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйонноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів… ( підходить до дитини, обіймає за плечі ) ( входить із запаленою свічкою): І знову вони йдуть щодня, щоднини, щоночі, мільйони тіней, мільйони очей, прошкують небесним Чумацьким шляхом і повертають до мого серця… Ідуть українські великомучениці, пригортають до грудей немовлят Босоногі Богородиці в домотканих сорочках, пливуть Марії – Оранти, святі Покрови роду нашого. Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорно – пречорною мукою. ( входить теж із запаленою свічкою): Йдуть з осінніх боліт, із снігових заметів, із весняних дібров, і в білих розвернених садах на всіяних кульбабою лугах падають. Чи ж то я, чи моя пам’ять, а чи душа летить у ту весну і квилить – голосить у Всесвіт? Кричу до мовчазного з разками пташиних ключів неба, до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймаю руки до Місяця, схожого на вогник возкової поминальної свічі людського життя… Мільйони погаслих свічок. Україна. (підходить ближче до краю сцени): “Небо! Поможи! Дай манни небесної погодувати помираючих! Саде! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай! Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів! Поглянь – червона орда знову жнивує на моїй землі. Глянь на ті покоси! Таких жнив, такого жнива світ не знав від сотворіння, таких покосів іще не бачитиме ні Земля, ні Небо. Подивись на те різнотрав’я, на квіт, на пуп’янки, на … Господи! Невже і там, у Твоєму раю, є Україна, яку заселяєш від нині святими душами?! Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала до зернини! Ти ж умів двома рибинами і п’ятьма хлібинами нагодувати п’ять тисяч. Сотвори диво – нагодуй! Порятуй! Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителько люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?” І стояла Вона, осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася, Мати – Україна, на велетенському хресті розіп’ята й вишіптувала: Україна : “Доньки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже ген зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без вас?” (входить в українському костюмі, музика стихла): Український збіджений народе! Україно, – мати січова! Де твої знамена і клейноди? Де твоя державна булава? Тільки й чути – гупання кайданів У Соловках, в Сибіру, в Колимі,- То козацька нація гетьманів Гине у московському ярмі, Щезло все в голодному пожарі: Матері і діти з голоду всі мруть. Божевільні люди на базарі Людське м’ясо людям продають. Вже давно не чути серед степу Клекоту орлиного вгорі. Славу про Хмельницького й Мазепу Не співають сиві кобзарі. Де поділись – усмішка весела І купальські вогнища дівчат? Де поділись українські села І садки вишневі коло хат? Щезло все.. І всюди на руїні Бенкетують п’яні вороги. Українці ж мруть на Україні, На Байкалі, в холоді тайги… Ні – ми ще повстанемо, як хмара. Ні – ми ще ударимо, як грім! І коли за все приходить кара, То якої ж кари треба їм? ( О. Веретниченко.) (зміна учнів) Пісня Столярчук Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та й багато сторінок вписано кривавим і чорним! Читаєш подумки і здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де смертним шрифтом вкарбовано слова про голод і сатанинські обіцянки «вождів»: Багаті? – Старцюватимете! Співучі? – Заплачете, затужите! Горді? – Впадете на коліна! Густолюдні? – Прополимо! В історію оглянетесь? – Очі виколимо! 1933 рік… Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові і не впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні. Танули на обширах України важкі сніги 1933 року, являючи світові трупний сморід, апокаліптичні видива. Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річками солов’ї. Ніхто того не пам’ятає сьогодні. Пам’ятають інше… Не шумлять явори над дорогами, Лиш пеньки світляками горять, Безгоміння над голими луками, Спить сплюндрована рідна земля. І от приходить тридцять третій рік, Його проклятим називали люди, В коморах, клунях, кожен кут, засік Мітла червона вимела усюди. В колгосп погнали коні та воли, Вози, плуги і борони забрали, Одних людей на північ повезли, А інших смерть голодна доконала. Була зима холодна, крижана, Над селами меті ллю лютувала, Отари сиві в небі вітер гнав, Заметів білих намітав овали. ( виходять, заходять два учні, один із хлібиною ) Пішов голод Україною. Моторошний парадокс: вмирали на все плодючих чорноземах шанованої світом житниці, вмирали просто поля, на шляхах, у холодних хатах і на лавицях промерзлих вокзалів, гинули поодинці і сім’ями, вилягали роди і села. Щоб устав із могили Тарас Й подививсь на Вкраїну навколо, Заридав би, бо пекло у нас Ще страшніше від пекла Миколи. Скрізь голодної смерті коса По містах лютувала і селах Де поділася краю краса!? Де поділася пісня весела? У Кирилівці, де він зростав, У обдертій, нетопленій хаті, Похилилась, мов знята з хреста, Над охлялими дітками мати. В них забрали корову й воли, Оборали город аж по хату, Діда й батька на схід повезли, Матір з дітьми лишили вмирати. …. Погасила каганчик, лягла… Не замкнула й на хвилю повіки, У ту ніч, як уже півсела, Усі троє заснули навіки. Голод в першу чергу забирав тих, хто за шмат хліба насущного не стежив і не доносив на брата, не вмів торгувати святинею, спекулювати, красти, вбивати, аби вижити, тих, хто не виривав останній окраєць з голодних дитячих ротів… ( показує хлібину – чорну, невелику ) Це остання хлібина, остання… Очі горем налиті вщерть. Батько й діти не їли зрання… Це остання хлібина, остання… Після неї голодна смерть. Плаче й крає, мов соломинку. Пильно дивиться дітвора. - Тату, їжте ось цю шкуринку – Майте жалю до нас краплинку – Умирати вже вам пора… Взяв шкуринку дідусь і плаче, І стареча рука тремтить… Сиве око: сліпе, незряче, Але серце його козаче Б’ється рівно і хоче жить. Стали кожному крихти в горлі. Спазми в горлі. Немає слів… А над хатою – клекіт орлій, А на вигоні – трупи чорні, Там, де саваном сніг білів… ( Б. Олександрів ) ( учень кладе хлібину на стіл біля перев’язаного чорною стрічкою снопа ). Олесь Гончар у передмові до книги Олександра Міщенка «Безкровна війна» писав: «… то була справді безкровна, нерівна, людоморська війна проти цілого народу, такого працьовитого, мирного й цілком безвинного. Вирішено було голодом виморити його, винищити розбратом, ворожнечею, розруйнувати спільність людську фізично й духовно. Вимирали ж цілі села не будь – як, а за стратегічним диявольським розрахунком, адже треба було підірвати саме коріння нації.» ( зміна учнів ) У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав на долю українського народу, котрий населяв одну з найродючіших земель. У давнину голод застосовували на війні, при облозі ворожих міст. Але щоб голодом винищувати своє населення – такого не бувало. Голод 1932 – 33 років не був природним, стихійним лихом. Сам Сталін казав, що в 1932 році хліба у нас в країні було більше, ніж у 1931 році. Цей голод був організований, найбільше якраз і постраждали найродючіші області – Чернігівська, Полтавська, Черкаська, Вінницька, Харківська. Хліб був, але врожаю 1932 року селяни не бачили. Осінні та зимові хлібозаготівлі за вказівкою більшовицької Москви не залишили селянам нічого, навіть на посів – усе зерно було відібрано. Протягом усіх 1920 років аж до 1929 року кожен хлібороб сам розпоряджався власним врожаєм, але від 1929 року сталінський уряд, боячись зміцнення України та її національного піднесення, зобов’язав українських селян здавати зерно державі негайно після збору врожаю. Вимагали здавати зерна більше, аніж було зібрано. Тих, хто не міг здати державі призначену кількість зерна, оголошували «ворогами держави». Таких селян карали штрафом, і вони були змушені продавати хату, худобу, щоб розплатитися з державою. Звідки взятися Куркулям у 1932 – 1933 роках? Але селян так називали і нищили разом з родинами, заарештовували, викидали з хат дітей і немічних, вивозили майже голих, босих і голодних на північ. Деякі селяни – бідняки накладали на себе руки. Це була не хлібоздача, а розбій. Незважаючи на небачену раніше жорстокість, забезпечити план хлібозаготівлі в 1932 році не вдалося. У деяких районах місцеве керівництво дозволяло колгоспам залишити зерно для сівби. Саме так зробило керівництво одного з районів на Дніпропетровщині. За це Сталін наказав вчинити над ними розправу: агронома було засуджено до розстрілу, п’ятеро керівників – до 10 років концтаборів, ще п’ятьох – до 8 років. Маючи інформацію про голод, держава ще посилила тиск на українське село, прагнучи виконати план хлібозаготівель. А тисячі пудів хліба пріли, підпливали дощовою водою, гнили на сусідніх з голодуючими селами залізничних станціях та елеваторах під пильною охороною міліції. Під кінець 1932 року та на початку 1933 року селянство вже не мало ніяких харчів, а спеціальні загони забирали не лише останнє зерно, але і печений хліб, крупу, квасолю, картоплю, горох, насіння для сівби овочів, навіть насіння квітів. Виймали з печей зварену пісну страву: борщ чи кашу – і розхлюпували по долівці. Селяни ховали торбинки із зерном у колиски немовлят, розсипали на печі, прикривали рядном і садили згори дітей, закопували залишки зерна у землю, затоплювали у криницях. Але все це пошукові загони знаходили. У селах люди поїли всіх котів, собак, ловили диких птахів, пацюків, пробували їсти порожні качани від кукурудзи, переварений гнилий бур’ян, клей з дерев, але це не рятувало. Люди додавали в їжу тирсу, почали пухнути і вмирали з голоду. Почалися випадки людоїдства. Деякі збожеволілі сім’ї поїдали трупів чи своїх найменших діточок, щоб вижити самим. Навесні 1933 року зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами. Зерно у купах пріло під дощем, Кудись у море, в безвість, за границю. Щоб насадити скрізь цей наш едем. Немов виріскуючи із криниці, Переливаючись рідким вогнем. Текло струмками золото пшениці. Ми тільки бачили той тьмяний блиск, На горлі ж ми відчули пальців стиск. Тоді дурні Грицьки і Опанаси Вмирали, як у зливу комарі. Тоді по селах їлось людське м’ясо. І хліб пекли з розтертої кори, Дивились голодні діти ласо На спухле тіло вмерлої сестри. Так ми, хоч і покинули печери, В двадцятім віці стали людожери. Опухлі діти і дорослі чорними тінями ходили вулицями сіл, по звалищах у пошуках чогось їстівного – і падали на землю мертвими. Багато дітей на берегах річок варили у казанках молюски, різні черепашки, щоб утамувати голод, їли щавель, лободу, видирали гнізда птахів, зривали на полях недозрілі колоски, вилущували зернята їх посинілими ротами. Масове вмирання селян відбувалося якраз навесні. Українська нестерпна сюїта… А навколо лише сон – трава. Умирать почали … у квітні, Коли всюди і все ожива. Ні живої води … Ні порому, Що єднає життя на порі. Чи ж то легко смеркать молодому На ранковій весняній зорі?! Вже і проліски, і блавати… Ще би трохи, і сад зацвів! Як було тим очам закриватись Під лункий солов’їнний спів?! …. Умирать почали у квітні. ( зміна учнів ) Хто ще міг рухатись, кинулись із сіл до міст, щоб роздобути там хоч яких – небудь харчів. Але вхід до міста, а особливо вихід із міста селян з харчами був перекритий міліцією, в село з міста не дозволялось виносити ніяких продуктів. Багато матерів – селянок відносили малих дітей до міста і там залишали просто на вулиці з надією, що в місті дитину підберуть і не дадуть їй померти. Бозю ! Що там у тебе в руці?! Дай мені, Бозю, хоч соломинку… Щоб не втонути в голодній ріці Бачиш, мій Бозю, я ще – дитина. Тож підрости б у квітневий розмай. Світу не бачив ще білого, Бозю. Я – пташенятко, прибите в дорозі. Хоч би одненьку пір’їночку дай. Тато і мама – холодні мерці. Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось! Холодно, Бозю. Сніг дуже білий. Бозю, що там у Тебе в руці?… ( А. Листопад ) Трупи померлих від голоду селян валялися тижнями в сільських хатах, на вулицях сіл і міст, звідки їх підбирали на вантажні машини й вивозили до спільних ям. Кидали туди і живих ще людей, які вже не могли ходити. 7 серпня 1932 року був прийнятий Закон про те, що за крадіжку з поля кількох колосків людину чекав розстріл або 10 років тюрми. Масштаби катастрофи були величезні, про голод знали керівники Франції, Великобританії, Німеччини, Італії, США, Канади. Та уряд СРСР заявив, що ніякого голоду в Україні нема, що це злісна ворожа вигадка. Намагалися приховати трагедію перед сторонніми – іноземними туристами чи журналістами, яких водили по розчищених від трупів вулицях. Український Єпископат під проводом митрополита Андрея Шептицького видав звернення «До всіх людей доброї волі» в якому говорилося: “Усіх християн цілого світа, усіх віруючих в Бога, а особливо усіх робітників і селян, перед усім усіх наших земляків, просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю й розповсюдження його у якнайдальші країни світу ”. Пастирський лист Галицької єпархії змобілізував всіх українців Галичини, Волині та еміграції в масових протестах, молебнях, релігійних маніфестаціях, зверненнях до міжнародних організацій. Проте Україна гинула, а цивілізований світ мовчав. ( входить «Україна» і маленька дівчинка зі свічкою в руках) ( звучить «Аве Марія» Шуберта.) Дівчинка: Це моя запалена поминальна свіча по тих 9-и мільйонах українців ( а, може, й десяти, хіба ж то зараз порахувати всі їхні кісточки) на 75 – річну тризну по жертвах страшного голодомору в Україні 1932 – 1933 років. ( під звуки метронома «Україна» читає вірш «Парастас – 33» ) Яринонько, Домно, Палазю… Куди ви несете хрести?! З Європи сміялася Азія. Замало Голгофу звести. Ще треба її покропити… Не дощик – селянськая кров! Гордію, Юхиме, Микито… Де гордість вкраїнських дібров?! Прокопе, Корнію, Макарцю. Коріннячко сохне в землі. Уляно, Онисю, Одарцю… Ні свічечки в сивій імлі. Скипілася в крем’яхи глина Луна – в гостроверхі віки. Меланко, Секлето, Килино… Де ваші святі рушники?! … Васильки де ваші? Й Петрусі? Здригнувся осквернений час. Ликеро… Христино… Марфушо… Відправляю усім парастас. ( після цього хвилина мовчання ) Щоб майбутні покоління знали про народне лихо, кожен свідок трагічних подій має стати їхнім літописцем. Сьогодні нашими устами заговорять свідки і жертви голодомору на Україні. Скажімо за мертвих те, що вони самі не в змозі сказати. Із чорної днини 33 – го вістять голоси очевидців, охоплюють спазми болю душі живих. Та в цих голосах не має крику, нема розпачливої жалоби – є тихе, скорботне виповідання баченого і пережитого. Слова розпуки німіють – нема вже душевних сил для виплакування горя. Це горе – за межами болю, поза логікою земного буття й народної моралі. Люди не хотіли вірити в те, що це могли творити люди. Приречені на голодну смерть вважали, що це зло чинить диявол, а воно ж було витвором комуністичної системи. Це скорбні голоси 33 – го. ( зміна учнів ) Спіте, діти, спіте любі! Спіте і не просинайтесь! Вже не буде мучить згуба, Забере вас пташка райська. Спіте міцно, спіте діти. Янгол Божий на порозі. Вже не буде їсти хтітись. І не будуть пухнуть нозі. Натопила маковинням… Затулила лятку й комин І в тумані темно – синім Заспівала колискову. Син, синочку, горе паску. Засинай, навіки, доню, То моя остання ласка, З материнської долоні. Ще пограймось навперейми, І піжмурки із бідою, Заховаємось від неї У сиру земельку… Лельки. ( А. Листопад ) ( заходять: мати з маленьким хлопчиком, сідають ) ( збоку сцени) Чом, Україно, ти так посивіла, А люди твої, як земля, почорніли, І в кожній родині, і з кожної хати, Благають,благають худі рученята. Син (кволим голосом): Дай хліба, мамо, дай хліба, мамо, Рідна моя, дай хоч шматочок хліба. Мати: Синочку, любий, ми п’єм лише воду. А в хаті й крихтиночки хліба нема. Прийшли злії люди не нашого роду, Забрали весь хліб і знесли задарма. Ридала, благала, кидалася в ноги, Аби залишили зерна тобі трохи. Син: Рідна моя, дай хоч одну зернинку. Ви чуєте дзвони, то плаче Вкраїна, Яку котрий раз розп’яли на хресті, Я Бога молила, щоб жив той хлопчина, Щоб правду про все зміг у світ понести, Але він збагнути не зміг до пуття, Звідкіль це на нього прийшло забуття. ( входить дівчина – сестра ) Сестра: Василько так схуд, що став як воскова свічечка. Перестав їсти просити. Прийде з патронату, сяде в куточку, ручки складе на грудях, а очі такі глибокі, наче ямки, личко манюсіньке – манюсіньке так і світиться. Майже кожного ранку я одягала його в штанці синенькі й сорочечку і босенького виводила на дорогу, а тоді він уже сам ішов у патронат. А то одного разу він не схотів чи не зміг встати з подушечки. Мати сказала, щоб я його відвела в патронат, а потім сама пішла на роботу, бо Галька почала пухнути, а мати була дуже слаба. Я почала стягувати Василька з постелі, щоб умити та одягти, але він плакав і не вставав. Тоді я його силою стягнула і почала вмивати та одягати. Василько все плакав, присідав і просився, щоб не вели його в патронат. Але як же його вдома залишити на голодну смерть? Я силою потягла його на дорогу, а він раз у раз присідав і просився, щоб не вели його в патронат, та пручався і плакав, а я все тягла його, та тягла, та ще й ляснула рукою по сідниці. А тоді так жаль було, бо він заплакав ще дужче. - Ну, йди, Васю, сам, як не хочеш зі мною. Ти підеш сам, Васю? Василько перестав ніби плакати, поглянув на мене своїми ямками – очима і пішов, а я повернулася і сказала матері, щоб вони лежали, а я піду в городню бригаду, зароблю, може, сто грамів муки і принесу повну пазуху моркви. Я прийшла додому аж увечері. Василько був удома, лежав на своїй подушечці і не розмовляв. Я так і кинулася, а мати сказала: Мати: Щось наш Василько занедужав. Повернувся з патронату ще вранці, там навіть сніданку не діждався. Я випросила в сусідки склянку молока, то він ковтнув і більше не схотів. Син: Я ще не вмер… Ще промінь в оці грає. В четвер мені пішов десятий рік. Хіба в такому віці умирають?! Ви тільки поверніть мене на бік. До вишеньки. В колиску ясночолу. Я чую запах квітів. Я не вмер. А небо стрімко падає додолу – Тримайте хтось, Хоча б за коси верб. Куди ж ви, гей, ви, людоньки, куди? Окраєць ласки… Чи хоч з печі диму? Таж скільки в тілі зайвої води! Я ще не вмер. Сестра: І мати заплакала. Мати: Господи, де Твої дві рибини? Де, Твої, Боженьку, п’ять хлібів?! Їстоньки хоче невинна дитина. Жодного, хто би її пожалів. Навіть для плачу нема уже сили, Очі дитячі – Доросла печаль. Дай хоч причастя на змучених силах… Що записати у зойку скрижаль?! Хащі і хижість… Жура лебедина… Таж оправдатись не вистачить слів! Господи, де Твої дві рибини? Де Твої, Боженьку, п’ять хлібів?! ( А. Листопад ) Сестра: Оскільки молоко було для Василька, то ні мати, ні Галька до склянки не доторкнулися. Я обмила морквинку, дала Васі, а він не схотів її взяти. Так ми й полягали спати. ( мати і син виходять ) На другий день, уранці мати встала рано, зварила пійло з тієї муки, що я вчора заробила, піднесла Васильку, але він їсти не захотів. Молока, закислого за ніч, трошки сьорбнув і розплакався… А я пішла зранку на роботу. Того дня мені робилося млосно, сили не було, аж ніяк руки не могли втримати сапи… Додому я не ішла, а бігла. Двері в хату були одчинені. Тихо, як у домовині. Мати сиділа біля припічка і плакала… А на столі… А на столі стояла труночка. Я спочатку подумала, що то якийсь ящичок, кинулася до Василькової постелі, щоб дати йому морквинку й зелене яблуко. А постіль була порожня… Я пильніше глянула на стіл – в маленькій труні, накритій шматочком домотканого полотна, лежав маленький восковий Василько. Біля нього любисток, м’ята, а в руках маленький восковий хрестик. ( А. Листопад. ) це були невинні жертви, нерозквітлі пуп’янки життя, надія і майбутнє нації. А ненароджені діти? А немовлята? Не в світ приходили ті діти – приходили в пітьму. І мати… Чи ж могла радіти? Кляла себе саму. Проклятий рік. Косматі вісті, І ніч глухоніма. А ще дитя іще в колисці, А вже його нема… Луною – плач! Стріла мисливська! І тризна пелюсток. Хто в тридцять третім народився? Не чутися. Ніхто… ( А. Листопад. ) ( зміна учнів ) (входять сестра і мати ) Сестра: Я притулилася до матері. А тоді, чуючи, що менші діти сплять, мати сказала: Мати: Я… я скоро умру. Ти не бійся і не тремти так… Це правда. Може, й завтра, бо я вже не можу вставати. Мені погано. Ніхто і ніщо мені вже не поможе. Ти не тремти, не тремти так, донечко, а слухай. Щоб на мене не одягали гарної спідниці і платка. То буде тобі й Гальці. Все, що є краще, поділите. Миколі теж лежать там батькові штани й сорочки, виросте, то носитиме. А мені одягнете полотняну спідницю. Мені все одно в землі лежати. Та бережіть себе, одне одного жалійте і шануйте. Ти найстарша, то щоб дивилася за Галькою і Миколою. Я за Гальку боюся. Щось у неї тіло все налилося водою. Ви будете… ви будете сирітками нещасними. Я скоро умру… ( мати виходить ) Сестра: І мати знову ковтала і ковтала сльози. А я тулилася до неї і тремтіла. Потім мати затихла, і я, змучена днем і голодом заснула, обнявшись із матір’ю. Спали всі тяжко. Я проснулася і відчула на собі важку, як камінь, материну руку… Але я не здогадалася, чому рука така важка, зняла її помаленьку з себе і поклала на подушку. Мати мовчала. Я думала, що мати спить, і не хотіла її будити. Встала, глянула, а Миколи й Гальки вже на постелі не було. Я вийшла в сіни, а Галька зайшла в хату. Раптом через хвилину я почула крик: – Ой рятуйте! Насте, йди, біжи! Ой рятуйте, мати вмерли! Я вскочила у хату. Мати лежали спокійні і холодні. Рука заніміла на подушці. Це та сама рука, що була на мені цілу ніч. Материна мертва рука. Ми з Галькою стояли над матір’ю, плакали і приказували, і не знали, що робити. Наш крик почули сусіди. Хтось сказав у патронаті Миколі, що померла мати. Він одержав там свій пайок і з тим шматочком хліба прийшов додому. Так і стояв біля труни, мнучи в руках той кусник, аж поки не поклав його посеред столу біля материної труни, оті свої вісімдесят грамів – патронатський пайок. Дід Никипор прийшов по обіді, підійшов і закам’янів біля материної труни. Він не говорив нікому ні слова, стояв, схрестивши руки на грудях. А обличчя все смикалось і смикалось. І всі люди враз замовкли, навіть Микола з Галькою перестали плакати, мов занімілі. Так було довго. А потім дід перехрестився, притулився до материних рук своїм обличчям, узяв псалтир і почав тихо – тихо і хрипко – хрипко читати якусь молитву. І заридали люди в хаті, і заридали ми з Галькою і Миколою. І тяжко, і сумно, і страшно було того дня. Ми так скричалися, що вже не володіли собою. А серед столу все лежав біля материної труни маленький чорний шматочок хліба, який приніс Микола з патронату. Хтось устиг покласти на той шматочок дрібку солі. А люди плакали і хрестилися. Свічки горіли. Дід Никипор читав молитву над труною своєї дочки. ( А. Листопад. ) ( сестра виходить ) Ні труни, ні хрестів…. І ні тризни! Прямо в яму. На віки віків! Чорна сповідь моєї Вітчизни. І її затамований гнів. Ні віночка, ні навіть барвінку… Наче падалиць – під вітрюган! То причастя твоє, українко. Українцю, то твій талісман… Ні могили, ні хресного знаку… Щоби пам’ять роздерти на дерть! Це тобі, Україно, подяка… Щоб на всі покоління. Ущерть! Поблизу Лубен на Полтавщині ( на щедрих чорноземах, де голодомор дійшов найвищої позначки) українці вивершили Курган Скорботи на вічну пам’ять землякам своїм, які залишили життя земне у пекельних муках. Не було на тому полі ні пишних промов, ні музик, ні кварти з горілкою на помин душ. А були тільки вода і хліб. Черствий хліб, який люди принесли з собою. Та ще жменьку землі зі своєї оселі. Кожен прийшов туди за покликом матері – землі, яка сховала в ті страшні часи чи то батька, чи то сестру, чи ще когось з рідних. В давнину, коли гинули герої, то кожен висипав шапку землі на могилу – і виростав у степу віковічний курган. Бо земля, як саме життя,- вічна. І заплакала Україна, скорбна мати наша, адже тоді, в 1933 –у, не мала змоги спорядити дітей своїх в останню путь: сама була на краю загибелі, із сухими очима відчаю. Стоїть гора Зажури неподалік Лубен. А на ній хрест здійнявся – символ розп’яття українського народу. Височезний Хрест. Здається, дістає неба, вічності і самого Бога. За одвічним народним приписом не відспівані, не поховані по людське душі усопших не впокояться. І стукатимуть у серця живих, доки світ. Отож маємо спокутувати вину свою безневинну – вину і трагедію українців. ( зміна учнів. Звучить «Аве Марія», Шуберта. Входить «Україна» і двоє учнів ) Прости, Небо! Прости, Земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, не бачені від сотворення світу, простіть! Нема. Зотліли. Від’ячали ключами у небо. Лише щоночі везуть їх у могильники. І щоночі чую, як оплакують ті велетенські могили лише солов’ї та зозулі, білий квіт садів та цвинтарні бузки, плачуть молоді трави, стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами. І щовесни у Великодню ніч, як забуяє зело, спалахнуть цвітом сади, як зійде місяць і вистоїться у ставках та криницях вода, як вмовкне лихо, приходять з небес три жони святі: Київська Русь, козачка Січ і соборна чорнобильська Україна. Розстеляють домоткані обруси уздовж Дніпра поміж трав та зілля, ставлять полив’яні миски з коливом, варениками, кулішем, галушками, узваром, медами. Засвічують поминальні свічі. Тоді дзвонять дзвони Десятинної церви, Михайлівського Золотоверхого монастиря, козацького Межигірського, Пирогощі і звучить сивий голос посивілої від горя землі: Україна: Ходи до мене, роде мій, вечеряти! Марії, Ганни, Уляни, Мокрини, Соломії, Уласи, Паланги, Пилипи, Андрії, Василечки, Грицини, Катрусі, покірно прошу до святої вечері. Пригощайся, пригощайся, роде мій скорботний! Діти – мої діти викошені! Ключ мій журавлиний, на рідній землі підстрелений! Муко моя довічна! Скорбото моя всевишня! І пливуть Чумацьким Шляхом білі тіні з білої небесної України й сідають до поминальної вечері. Україна: Як там тобі, родино наша, на тій небесній Україні? – допитується сивий голос, – Чи ж ростуть і там тополі, мальви, калина? Чи ж білі у вас хати? Як сіється, жнивується, чума кується, бондарюється як? Чи ж є вечорниці, реготи по хуторах і левадах? Чи ж заручини і хрестини, чи ж радість є? мабуть, це все до вас відійшло, бо на земній Україні ні сміху, ні радощів, ні пісень. Лише квітує погибель, лише регоче лихо, лише жнивує горе на чорнобильській межі… Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий! Лиха неціловані, руки не перехрещені! Душі рідні перед Господніми воротами не по благословенні! Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому вселився диявол. Усіх нас, грішних, прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не справляли. І ми покарані за безпам’яцтво. І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісна непогасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, душі убієнні. Україна: Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди, і погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно й навіки вічні. Відведи! Амінь. Дівчина: Нам милосердя, Господи, подай До всіх страждущих і незахищених. Ми ще від страху і злі, і сліпі, В душах у нас ще багато що знищено. Хлопець: Благослови рід людський на Добро! Душі відкрий нам для злагоди й миру! Щоб на Вкраїні незгод не було. Нас сохрани. І спаси! І помилуй! ( звучить пісня «Господи, помилуй нас!» Т.Петриненка ) |
|
Уроки сталого розвитку Позакласний виховний захід на тему «Вода джерело життя» Позакласний виховний захід на тему «Вода – джерело життя». 6 клас Преображенської ЗОШ І –ІІІ ступенів |
«Голодомор… Голодомор… Голодомор…» На стіні панно із 2-х чорних хусток, уквітчаних калиною, 5 пшеничних колосків, перев’язаних чорною стрічкою, на покуті ікона, обрамлена... |
|
Тема: "Прапор вільної держави" Виховний захід побудований на використанні творчої спадщини В. Сухомлинського "Є на світі Україна!" |
Виховний захід на тему Україну; формувати в дітей почуття обов’язку перед батьками, своїм народом, своєю Батьківщиною |
|
Вклонімося і мертвим, і живим. Мета Виховний захід, присвячений Дню визволення Запорізького краю від німецько-фашистських загарбників! |
Виховний захід на тему: „Життя без насильства” Учасники Форма роботи: групова, бесіда з елементами тренінгу з використанням інноваційних технологій |
|
Комбінаторика нашого життя Виховний захід з математики за темою «Комбінаторика». Спрямований на пропаганду ролі вчителя |
«Тютюнокуріння – ворог здоров’я!» Виховний захід для підлітків, присвячений всесвітньому дню відмови від тютюнокуріння |
|
Над якою я працюю,— «Мотивація до здорового способу життя в школярів».... Цей захід актуальний, тому що одним із завдань сучасної освіти є формування особистості, адаптованої до життя в суспільстві; виховання... |
Виховний захід на тему: «Ставимо п’єсу!» На сцені збирається гурт хлопців та дівчат, з-за сцени чутно голоси та крики. На возі виїжджає Солопій Черевик з дружиною |