|
|
Скачати 212.35 Kb.
|
|
«Голодомор… Голодомор… Голодомор…» 1.На стіні панно із 2-х чорних хусток, уквітчаних калиною, 5 пшеничних колосків, перев’язаних чорною стрічкою, на покуті ікона, обрамлена рушником. 2.На столі розламана хлібина і склянка з водою,у підсвічнику – свіча. 3. Книжкова виставка «Голод -33 – незагойна рана України» 4. Магнітофонні музичні записи. Голос з-за сцени У той рік заніміли зозулі, Накувавши знедолений вік, Наші ноги розпухлі узули В кірзаки-різаки в той рік. У той рік мати рідну дитину Клала в яму, копнувши під бік, Без труни, загорнувши в ряднину... А на ранок — помер чоловік. У той рік і гілля, і коріння — Всe трощив буревій навкруги... І стоїть ще й тепер Україна, Як скорботна німа край могил. ( З обох боків сцени виходять маленька схудла дитина і учениця в ролі України – в чорній накидці поверх українського костюма), ( мелодія). Україна: Хто се? Чий голос щоночі просить? Дитина: “Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!” Україна: Хто водить за мною запалими очима – криницями, очима, у які переливалися всі страждання, муки й скорботи роду людського, і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйонноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів… ( підходить до дитини, обіймає за плечі ) Учениця 1: ( входить із запаленою свічкою): І знову вони йдуть щодня, щоднини, щоночі, мільйони тіней, мільйони очей, проходять небесним Чумацьким шляхом і повертають до мого серця… Ідуть українські великомучениці, пригортають до грудей немовлят Босоногі Богородиці в домотканих сорочках, пливуть Марії – Оранти, святі Покрови роду нашого. Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорно – пречорною мукою. Учень 2. ( входить теж із запаленою свічкою): Йдуть з осінніх боліт, із снігових заметів, із весняних дібров, і в білих розвернених садах на всіяних кульбабою лугах падають. Чи ж то я, чи моя пам’ять, а чи душа летить у ту весну і квилить – голосить у Всесвіт? Кричу до мовчазного неба, до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймаю руки до Місяця, схожого на вогник возкової поминальної свічі людського життя… Мільйони погаслих свічок. Україна. (підходить ближче до краю сцени)“Небо! Поможи! Дай манни небесної погодувати помираючих! Сонце! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай! Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів! Поглянь – червона орда знову жнивує на моїй землі. Глянь на ті покоси! Таких жнив, такого жнива світ не знав від сотворіння, таких покосів іще не бачитиме ні Земля, ні Небо. Подивись на те різнотрав’я, на квіт, на пуп’янки, на … Господи! Невже і там, у Твоєму раю, є Україна, яку заселяєш від нині святими душами?! Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала до зернини! Ти ж умів двома рибинами і п’ятьма хлібинами нагодувати п’ять тисяч. Сотвори диво – нагодуй! Порятуй!Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителько люду святоруського!Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?” Учень 2: І стояла Вона, осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася, Мати – Україна, на велетенському хресті розіп’ята й вишіптувала: Україна : “Доньки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже ген зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без вас?” Учениця 3: (входить в українському костюмі, музика стихла): Український збіджений народе! Україно, – мати січова! Де твої знамена і клейноди? Де твоя державна булава? Тільки й чути – гупання кайданів У Соловках, в Сибіру, в Колимі,- То козацька нація гетьманів Гине у московському ярмі, Щезло все в голодному пожарі: Матері і діти з голоду всі мруть. Божевільні люди на базарі Людське м’ясо людям продають. Вже давно не чути серед степу Клекоту орлиного вгорі. Славу про Хмельницького й Мазепу Не співають сиві кобзарі. Де поділись – усмішка весела І купальські вогнища дівчат? Де поділись українські села І садки вишневі коло хат? Щезло все.. І всюди на руїні Бенкетують п’яні вороги. Українці ж мруть на Україні, На Байкалі, в холоді тайги… Ні – ми ще повстанемо, як хмара. Ні – ми ще ударимо, як грім! І коли за все приходить кара, То якої ж кари треба їм? ( О. Веретниченко.) (зміна учнів) Учениця 4: Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та й багато сторінок вписано кривавим і чорним! Читаєш подумки і здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де смертним шрифтом вкарбовано слова про голод і сатанинські обіцянки «вождів»: Багаті? – Старцюватимете! Співучі? – Заплачете, затужите! Горді? – Впадете на коліна! Густолюдні? – Прополимо! В історію оглянетесь? – Очі виколимо! Учень 5 : Хто знав, хто вів смертям і стратам лік? Де фільм, який нам показав би голод, Отой проклятий 33-й рік? Який співець поему склав про голод, Чи розповів, як то людей в наш вік Крушив і чавив пролетарський молот? В скількох кровях купаючи той герб, Жнива справляв на людській ниві серп? Учениця 6: 1933 рік… Сонце сходило над вихолами за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові і не впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні. Танули на обширах України важкі сніги 1933 року, являючи світові трупний сморід, апокаліптичні видива. Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річками солов’ї. Ніхто того не пам’ятає сьогодні. Пам’ятають інше… Учениця 4: Не шумлять явори над дорогами, Лиш пеньки світляками горять, Безгоміння над голими луками, Спить сплюндрована рідна земля. І от приходить тридцять третій рік, Його проклятим називали люди, В коморах, клунях, кожен кут, засік Мітла червона вимела усюди. В колгосп погнали коні та воли, Вози, плуги і борони забрали, Одних людей на північ повезли, А інших смерть голодна доконала. Була зима холодна, крижана, Над селами метіллю лютувала, Отари сиві в небі вітер гнав, Заметів білих намітав овали. Учень 5: У виводах вовками завивав, Мороз шибки розмалював квітками, В холодній хаті скорбна, ледь жива Сиділа мати з меншими дітками. А старших голод десь погнав у світ – У Туркестан, Сибір, ліси Уралу, В печі спалили саж, повітку, пліт, Худобу й збіжжя гайдуки забрали. А батько на Тамбовщину повіз Останній одяг на зерно міняти, Не бачить світу Божого від сліз. Його вже місяць дожидає мати. ….. Почувся стукіт. Двері відчиня… І біль стискає бідне серце мами, Змарнілий, у лахмітті, без зерна Ледь диба батько пухлими ногами. ( А. Легіт. ) ( виходять, заходять два учні, один із хлібиною ) Учениця 7: Пішов голод Україною. Моторошний парадокс: вмирали на все плодючих чорноземах шанованої світом житниці, вмирали просто поля, на шляхах, у холодних хатах і на лавицях промерзлих вокзалів, гинули поодинці і сім’ями, вилягали роди і села. Учень 8: Щоб устав із могили Тарас Й подививсь на Вкраїну навколо, Заридав би, бо пекло у нас Ще страшніше від пекла Миколи. Скрізь голодної смерті коса По містах лютувала і селах Де поділася краю краса!? Де поділася пісня весела? У Кирилівці, де він зростав, У обдертій, нетопленій хаті, Похилилась, мов знята з хреста, Над охлялими дітками мати. В них забрали корову й воли, Оборали город аж по хату, Діда й батька на схід повезли, Матір з дітьми лишили вмирати. …. Погасила каганчик, лягла… Не замкнула й на хвилю повіки, У ту ніч, як уже півсела, Усі троє заснули навіки. Учениця 7: Голод в першу чергу забирав тих, хто за шмат хліба насущного не стежив і не доносив на брата, не вмів торгувати святинею, спекулювати, красти, вбивати, аби вижити, тих, хто не виривав останній окраєць з голодних дитячих ротів… ( показує хлібину – чорну, невелику ) Це остання хлібина, остання… Очі горем налиті вщерть. Батько й діти не їли зрання… Це остання хлібина, остання… Після неї голодна смерть. Плаче й крає, мов соломинку. Пильно дивиться дітвора. - Тату, їжте ось цю шкуринку – Майте жалю до нас краплинку – Умирати вже вам пора… Взяв шкуринку дідусь і плаче, І стареча рука тремтить… Сиве око: сліпе, незряче, Але серце його козаче Б’ється рівно і хоче жить. Стали кожному крихти в горлі. Спазми в горлі. Немає слів… А над хатою – клекіт орлів, А на вигоні – трупи чорні, Там, де саваном сніг білів… ( Б. Олександрів ) ( учень кладе хлібину на стіл біля перев’язаного чорною стрічкою снопа ). Учень 8: Олесь Гончар у передмові до книги Олександра Міщенка «Безкровна війна» писав: «… то була справді безкровна, нерівна, людоморська війна проти цілого народу, такого працьовитого, мирного й цілком безвинного. Вирішено було голодом виморити його, винищити розбратом, ворожнечею, розруйнувати спільність людську фізично й духовно. Вимирали ж цілі села не будь – як, а за стратегічним диявольським розрахунком, адже треба було підірвати саме коріння нації.» ( зміна учнів ) Учениця 9 : У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав на долю українського народу, котрий населяв одну з найродючіших земель. У давнину голод застосовували на війні, при облозі ворожих міст. Але щоб голодом винищувати своє населення – такого не бувало. Голод 1932 – 33 років не був природним, стихійним лихом. Сам Сталін казав, що в 1932 році хліба у нас в країні було більше, ніж у 1931 році. Цей голод був організований, найбільше якраз і постраждали найродючіші області – Чернігівська, Полтавська, Черкаська, Вінницька, Харківська. Хліб був, але врожаю 1932 року селяни не бачили. Осінні та зимові хлібозаготівлі за вказівкою більшовицької Москви не залишили селянам нічого, навіть на посів – усе зерно було відібрано. Учень 10: Протягом усіх 1920 років аж до 1929 року кожен хлібороб сам розпоряджався власним врожаєм, але від 1929 року сталінський уряд, боячись зміцнення України та її національного піднесення, зобов’язав українських селян здавати зерно державі негайно після збору врожаю. Вимагали здавати зерна більше, аніж було зібрано. Тих, хто не міг здати державі призначену кількість зерна, оголошували «ворогами держави». Таких селян карали штрафом, і вони були змушені продавати хату, худобу, щоб розплатитися з державою. Звідки взятися Куркулям у 1932 – 1933 роках? Але селян так називали і нищили разом з родинами, заарештовували, викидали з хат дітей і немічних, вивозили майже голих, босих і голодних на північ. Деякі селяни – бідняки накладали на себе руки. Це була не хлібоздача, а розбій. Учениця 11: Незважаючи на небачену раніше жорстокість, забезпечити план хлібозаготівлі в 1932 році не вдалося. У деяких районах місцеве керівництво дозволяло колгоспам залишити зерно для сівби. Саме так зробило керівництво одного з районів на Дніпропетровщині. За це Сталін наказав вчинити над ними розправу: агронома було засуджено до розстрілу, п’ятеро керівників – до 10 років концтаборів, ще п’ятьох – до 8 років. Маючи інформацію про голод, держава ще посилила тиск на українське село, прагнучи виконати план хлібозаготівель. А тисячі пудів хліба пріли, підпливали дощовою водою, гнили на сусідніх з голодуючими селами залізничних станціях та елеваторах під пильною охороною міліції. Учениця 9 : Під кінець 1932 року та на початку 1933 року селянство вже не мало ніяких харчів, а спеціальні загони забирали не лише останнє зерно, але і печений хліб, крупу, квасолю, картоплю, горох, насіння для сівби овочів, навіть насіння квітів. Виймали з печей зварену пісну страву: борщ чи кашу – і розхлюпували по долівці. Селяни ховали торбинки із зерном у колиски немовлят, розсипали на печі, прикривали рядном і садили згори дітей, закопували залишки зерна у землю, затоплювали у криницях. Але все це пошукові загони знаходили. У селах люди поїли всіх котів, собак, ловили диких птахів, пацюків, пробували їсти порожні качани від кукурудзи, переварений гнилий бур’ян, клей з дерев, але це не рятувало. Люди додавали в їжу тирсу, почали пухнути і вмирали з голоду. Почалися випадки людоїдства. Деякі збожеволілі сім’ї поїдали трупів чи своїх найменших діточок, щоб вижити самим. Навесні 1933 року зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами. Учениця: Зерно у купах пріло під дощем, Кудись у море, в безвість, за границю. Щоб насадити скрізь цей наш едем. Немов виріскуючи із криниці, Переливаючись рідким вогнем. Текло струмками золото пшениці. Ми тільки бачили той тьмяний блиск, На горлі ж ми відчули пальців стиск. Тоді дурні Грицьки і Опанаси Вмирали, як у зливу комарі. Тоді по селах їлось людське м’ясо. І хліб пекли з розтертої кори, Дивились голодні діти ласо На спухле тіло вмерлої сестри. Так ми, хоч і покинули печери, В двадцятім віці стали людожери. Учениця 11: Опухлі діти і дорослі чорними тінями ходили вулицями сіл, по звалищах у пошуках чогось їстівного – і падали на землю мертвими. Багато дітей на берегах річок варили у казанках молюски, різні черепашки, щоб утамувати голод, їли щавель, лободу, видирали гнізда птахів, зривали на полях недозрілі колоски, вилущували зернята їх посинілими ротами. Масове вмирання селян відбувалося якраз навесні. Українська нестерпна суїта… А навколо лише сон – трава. Умирать почали … у квітні, Коли всюди і все ожива. Ні живої води … Ні порому, Що єднає життя на порі. Чи ж то легко смеркать молодому На ранковій весняній зорі?! Вже і проліски, і блавати… Ще би трохи, і сад зацвів! Як було тим очам закриватись Під лункий солов’їнний спів?! …. Умирать почали у квітні. ( зміна учнів ) Учень 12: Хто ще міг рухатись, кинулись із сіл до міст, щоб роздобути там хоч яких – небудь харчів. Але вхід до міста, а особливо вихід із міста селян з харчами був перекритий міліцією, в село з міста не дозволялось виносити ніяких продуктів. Багато матерів – селянок відносили малих дітей до міста і там залишали просто на вулиці з надією, що в місті дитину підберуть і не дадуть їй померти. Хлопчик: Бозю ! Що там у тебе в руці?! Дай мені, Бозю, хоч соломинку… Щоб не втонути в голодній ріці Бачиш, мій Бозю, я ще – дитина. Тож підрости б у квітневий розмай. Світу не бачив ще білого, Бозю. Я – пташенятко, прибите в дорозі. Хоч би одненьку пір’їночку дай. Тато і мама – холодні мерці. Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось! Холодно, Бозю. Сніг дуже білий. Бозю, що там у Тебе в руці?… ( А. Листопад ) Учень 12: Трупи померлих від голоду селян валялися тижнями в сільських хатах, на вулицях сіл і міст, звідки їх підбирали на вантажні машини й вивозили до спільних ям. Кидали туди і живих ще людей, які вже не могли ходити. 7 серпня 1932 року був прийнятий Закон про те, що за крадіжку з поля кількох колосків людину чекав розстріл або 10 років тюрми. Масштаби катастрофи були величезні, про голод знали керівники Франції, Великобританії, Німеччини, Італії, США, Канади. Та уряд СРСР заявив, що ніякого голоду в Україні нема, що це злісна ворожа вигадка. Намагалися приховати трагедію перед сторонніми – іноземними туристами чи журналістами, яких водили по розчищених від трупів вулицях. Учениця 13: Український Єпископат під проводом митрополита Андрея Шептицького видав звернення «До всіх людей доброї волі» в якому говорилося: “Усіх християн цілого світа, усіх віруючих в Бога, а особливо усіх робітників і селян, перед усім усіх наших земляків, просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю й розповсюдження його у якнайдальші країни світу ”. Пастирський лист Галицької єпархії змобілізував всіх українців Галичини, Волині та еміграції в масових протестах, молебнях, релігійних маніфестаціях, зверненнях до міжнародних організацій. Проте Україна гинула, а цивілізований світ мовчав. ( входить «Україна» і маленька дівчинка зі свічкою в руках) ( звучить «Аве Марія» Шуберта.) Дівчинка: Це моя запалена поминальна свіча по тих 9-и мільйонах українців ( а, може, й десяти, хіба ж то зараз порахувати всі їхні кісточки) на 77 – річну тризну по жертвах страшного голодомору в Україні 1932 – 1933 років. Хай палає свіча... хай палає Поєднає нас вона в цей час. Хай сьогодні спогади лунають. Пам'ять чиста, світла і велична Пісня й слово хай єднає нас. Гори, священна пам'яті лампадо, В урочій тиші під склепінням бань, Щоб не підкралось забуття, як зрада. Теплими погожими ночами зірки падають додолу, падають, але не розбиваються, бо застигають у повітрі, спалахкують, востаннє перемовляються перед тим, як піти у вічність. Але то не звичайні зірки, то зорі-Душі (Звучить повільна музика і повільно "випливають " три зіроньки) 1-а зірка: Мені заподіяли смерть за 5 колосочків. Було це літечком 33-го. Я з маленькою сестричкою Катрусею пішла на колгоспне поле по колосочки. Ой, як хотілося їстоньки... Катруся опухла від голоду, сиділа на межі і рученятами ловила волошку, щоб з'їсти її. Я озирнулась, зійшла з межі, зірвала один колосок, 2, 3,...5... І раптом схопив мене голова сільради і поволік до воза. Мене били, били, били... поки не забили. Забили за 5 колосочків, а було мені шість рочків. І Катруся моя теж померла, там, на межі. Тепер вона теж зіронька. (Діти беруться за ручки і танцюють, зупиняються) 2-а зірка. І мені хотілося їстоньки, мене Петриком звали. Спочатку померли мої бабуся і дідусь. З голоду вони опухли і здавалися дуже великими. Приїхали дядьки, повкидали їх на воза і повезли за село в ями. Мій таточко пішов до міста за хлібом і не повернувся - його дядько міліціонер з рушниці застрелив. Я в матінки все просив: "Відріж мені пальчика, я його з'їм, а то він не перекушується". Мама обнімала, цілувала мене, а з її великих запалих очей котились сльози. Надвечір мама помила нас з братиком, одягла в чисті сорочки, напоїла маковинням... І вже нас не стало. Петриком, Петриком мене звали. 3-я зірка. А я Андрійком був... Було мені три рочки. Мене матуся зарубала... З моїх ручок, з моїх ніжок холодець зварила, старших братиків і сестричок ним погодувала. А мою голівку до серденька притулила, люлі-люлечки співала, любим дитям називала... А через два дні моя рідна, люба мама в річці утопилась... (Беруться за ручки, кружляють) 1-а зірка: Ой, Уже світає! Полетіли, нам у рай пора... (Беруться за ручки і вибігають) Лунає траурна музика, виходить дівчина в чорному одязі, читає монолог Романа Кзви "Голосіння матері". Мати: Мої синочки, доньки малолітні! Ви сині, мов німого неба синь, І як же так, у сонце щедрім квітні ви вмерли, Згинь же смерте, згинь, О, діти, діти, Ангели невиннії! Чом ви так тяжко й страшно мовчите? Ви вже ніколи рідній Україні Своїх сердець і душ не віддасте... Ви не розцвівши, згинули дочасне, Поклав у землю вас голодомор, Волала я, їх матінка до Спаса "Звільни нас від грабіжників-потвор. О, Боже правий! Ти мій вчуєш голос, спаси нас від проклятої чуми... Я ж бачу, як важкий достиглий колос Схилився над голодними дітьми". Україна: Спіте, діти, спіте любі! Спіте і не просинайтесь! Вже не буде мучить згуба, Забере вас пташка райська. Спіте міцно, спіте діти. Янгол Божий на порозі. Вже не буде їсти хтітись. І не будуть пухнуть нозі. Натопила маковинням… Затулила лятку й комин І в тумані темно – синім Заспівала колискову. Син, синочку, горе паску. Засинай, навіки, доню, То моя остання ласка, З материнської долоні. Ще пограймось навперейми, І піжмурки із бідою, Заховаємось від неї У сиру земельку… Лельки. (зміна учнів) Учень 14: Ще нагадає Мати-Україна, Ще приголубить діточок своїх... Яка ж бо перед Богом в нас провина? Який ми сотворили гріх? Чи той, що в нас поруйнували храми? Та руйнували їх не ми!!! Прийшли в наш край перевертні і хани Чинить страшну наругу над людьми. Учениця 15: За Петра, за Дмитра, за Антона, За Галин, за Оксан, за Докій, Не співала півча похоронна, Не лунали дзвони за впокій... Ні труни, ні хрестів, і ні тризни, Прямо в яму, навіки віків. Чорна сповідь моєї Вітчизни, І її затамований гнів. Можна секретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш. Після заборон, утисків, приниження людської гідності вона оживає, відроджується - що б там не було. З правдою нічого не вдієш. Учениця 16: Не сьогодні це сказано: час народжувати і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння і час збирати його, час мовчати і час говорити. Хай ці гіркі слова правди, народжені після десятиліть безмовності, ляжуть першим нашим каменем у підмурівок всенародного пам'ятника трагічній історії українського народу. ( під звуки метронома «Україна» читає вірш «Парастас – 33» ) Яринонько, Домно, Палазю… Куди ви несете хрести?! З Європи сміялася Азія. Замало Голгофу звести. Ще треба її покропити… Не дощик – селянськая кров! Гордію, Юхиме, Микито… Де гордість вкраїнських дібров?! Прокопе, Корнію, Макарцю. Коріннячко сохне в землі. Уляно, Онисю, Одарцю… Ні свічечки в сивій імлі. Скипілася в крем’яхи глина Луна – в гостроверхі віки. Меланко, Секлето, Килино… Де ваші святі рушники?! … Васильки де ваші? Й Петрусі? Здригнувся осквернений час. Ликеро… Христино… Марфушо… Відправляю усім парастас. ( після цього хвилина мовчання ) Учениця 13: Щоб майбутні покоління знали про народне лихо, кожен свідок трагічних подій має стати їхнім літописцем. Сьогодні нашими устами заговорять свідки і жертви голодомору на Україні. Скажімо за мертвих те, що вони самі не в змозі сказати. Учень 12: Із чорної днини 33 – го вістять голоси очевидців, охоплюють спазми болю душі живих. Та в цих голосах не має крику, нема розпачливої жалоби – є тихе, скорботне виповідання баченого і пережитого. Учениця 13: Слова розпуки німіють – нема вже душевних сил для виплакування горя. Це горе – за межами болю, поза логікою земного буття й народної моралі. Люди не хотіли вірити в те, що це могли творити люди. Приречені на голодну смерть вважали, що це зло чинить диявол, а воно ж було витвором комуністичної системи. Це скорбні голоси 33 – го. (зміна учнів ) Хлопець Жити хочеться, жити… Не наливається жито. Ні кропиви під тином… З голоду пухне дитина. Весь народ у безтямі, Хрест підрубали на храмі. За віщо караєш нас, Боже, Що ми зробили негоже?… Землю кропили сльозою І прикривали собою. Нас вона хлібом кормила, Але ж лиха чорна сила Люд у безодню штовхнула. Кинула… І забула? Вулиця трупами вкрита, Нікому їх хоронити Люди як мертва солома… Якої ще треба Содоми? Ворон кричить на калині, Зірвані толом святині… Хочеться жити, Килино, - Ти хоч спаси ту дитину, Рочок їй, тільки рочок, З голоду вмер вже синочок!… Хто нас довів до згуби, Хто запустив у душу – зуби… Я в революцію вірив, Плугом цю землю міряв. Останнє забрали насіння, Що це, чиє веління!… Пустує земля і плаче, Ми ж – трударі, не ледачі… Ноги опухли і груди. Хто цей наш ворог, люди?! Жити, хочеться жити, Та не посіяне жито, Довкола – лиш сум і руїна,- Наша свята Україна?… Жити, хочеться жити… ( заходять: мати з маленьким хлопчиком, сідають ) Голос з-за сцени Чом, Україно, ти так посивіла, А люди твої, як земля, почорніли, І в кожній родині, і з кожної хати, Благають,благають худі рученята. Син (кволим голосом): Дай хліба, мамо, дай хліба, мамо, Рідна моя, дай хоч шматочок хліба. Мати: Синочку, любий, ми п’єм лише воду. А в хаті й крихтиночки хліба нема. Прийшли злії люди не нашого роду, Забрали весь хліб і знесли задарма. Ридала, благала, кидалася в ноги, Аби залишили зерна тобі трохи. Син: Рідна моя, дай хоч одну зернинку. Україна: Ви чуєте дзвони, то плаче Вкраїна, Яку котрий раз розп’яли на хресті, Я Бога молила, щоб жив той хлопчина, Щоб правду про все зміг у світ понести, Але він збагнути не зміг до пуття, Звідкіль це на нього прийшло забуття. ( входить дівчина – сестра ) Сестра: Василько так схуд, що став як воскова свічечка. Перестав їсти просити. Прийде з патронату, сяде в куточку, ручки складе на грудях, а очі такі глибокі, наче ямки, личко манюсіньке – манюсіньке так і світиться. Майже кожного ранку я одягала його в штанці синенькі й сорочечку і босенького виводила на дорогу, а тоді він уже сам ішов у патронат. А то одного разу він не схотів чи не зміг встати з подушечки. Мати сказала, щоб я його відвела в патронат, а потім сама пішла на роботу, бо Галька почала пухнути, а мати була дуже слаба. Я почала стягувати Василька з постелі, щоб умити та одягти, але він плакав і не вставав. Тоді я його силою стягнула і почала вмивати та одягати. Василько все плакав, присідав і просився, щоб не вели його в патронат. Але як же його вдома залишити на голодну смерть? Я силою потягла його на дорогу, а він раз у раз присідав і просився, щоб не вели його в патронат, та пручався і плакав, а я все тягла його, та тягла, та ще й ляснула рукою по сідниці. А тоді так жаль було, бо він заплакав ще дужче. - Ну, йди, Васю, сам, як не хочеш зі мною. Ти підеш сам, Васю? Василько перестав ніби плакати, поглянув на мене своїми ямками – очима і пішов, а я повернулася і сказала матері, щоб вони лежали, а я піду в городню бригаду, зароблю, може, сто грамів муки і принесу повну пазуху моркви. Я прийшла додому аж увечері. Василько був удома, лежав на своїй подушечці і не розмовляв. Я так і кинулася, а мати сказала: Мати: Щось наш Василько занедужав. Повернувся з патронату ще вранці, там навіть сніданку не діждався. Я випросила в сусідки склянку молока, то він ковтнув і більше не схотів. Син: Я ще не вмер… Ще промінь в оці грає. В четвер мені пішов десятий рік. Хіба в такому віці умирають?! Ви тільки поверніть мене на бік. До вишеньки. В колиску ясночолу. Я чую запах квітів. Я не вмер. А небо стрімко падає додолу – Тримайте хтось, Хоча б за коси верб. Куди ж ви, гей, ви, людоньки, куди? Окраєць ласки… Чи хоч з печі диму? Таж скільки в тілі зайвої води! Я ще не вмер. Сестра: І мати заплакала. Мати: Господи, де Твої дві рибини? Де, Твої, Боженьку, п’ять хлібів?! Їстоньки хоче невинна дитина. Жодного, хто би її пожалів. Навіть для плачу нема уже сили, Очі дитячі – Доросла печаль. Дай хоч причастя на змучених силах… Що записати у зойку скрижаль?! Хащі і хижість… Жура лебедина… Таж оправдатись не вистачить слів! Господи, де Твої дві рибини? Де Твої, Боженьку, п’ять хлібів?! ( А. Листопад ) Сестра: Оскільки молоко було для Василька, то ні мати, ні Галька до склянки не доторкнулися. Я обмила морквинку, дала Васі, а він не схотів її взяти. Так ми й полягали спати. ( мати і син виходять ) На другий день, уранці мати встала рано, зварила пійло з тієї муки, що я вчора заробила, піднесла Васильку, але він їсти не захотів. Молока, закислого за ніч, трошки сьорбнув і розплакався… А я пішла зранку на роботу. Того дня мені робилося млосно, сили не було, аж ніяк руки не могли втримати сапи… Додому я не ішла, а бігла. Двері в хату були одчинені. Тихо, як у домовині. Мати сиділа біля припічка і плакала… А на столі… А на столі стояла труночка. Я спочатку подумала, що то якийсь ящичок, кинулася до Василькової постелі, щоб дати йому морквинку й зелене яблуко. А постіль була порожня… Я пильніше глянула на стіл – в маленькій труні, накритій шматочком домотканого полотна, лежав маленький восковий Василько. Біля нього любисток, м’ята, а в руках маленький восковий хрестик. Учениця 16: Це були невинні жертви, нерозквітлі пуп’янки життя, надія і майбутнє нації. А ненароджені діти? А немовлята? Не в світ приходили ті діти – приходили в пітьму. І мати… Чи ж могла радіти? Кляла себе саму. Проклятий рік. Косматі вісті, І ніч глухоніма. А ще дитя іще в колисці, А вже його нема… Луною – плач! Стріла мисливська! І тризна пелюсток. Хто в тридцять третім народився? Не чутися. Ніхто… ( А. Листопад. ) (входять сестра і мати ) Сестра: Я притулилася до матері. А тоді, чуючи, що менші діти сплять, мати сказала: Мати: Я… я скоро умру. Ти не бійся і не тремти так… Це правда. Може, й завтра, бо я вже не можу вставати. Мені погано. Ніхто і ніщо мені вже не поможе. Ти не тремти, не тремти так, донечко, а слухай. Щоб на мене не одягали гарної спідниці і платка. То буде тобі й Гальці. Все, що є краще, поділите. Миколі теж лежать там батькові штани й сорочки, виросте, то носитиме. А мені одягнете полотняну спідницю. Мені все одно в землі лежати. Та бережіть себе, одне одного жалійте і шануйте. Ти найстарша, то щоб дивилася за Галькою і Миколою. Я за Гальку боюся. Щось у неї тіло все налилося водою. Ви будете… ви будете сирітками нещасними. Я скоро умру… ( мати виходить ) Сестра: І мати знову ковтала і ковтала сльози. А я тулилася до неї і тремтіла. Потім мати затихла, і я, змучена днем і голодом заснула, обнявшись із матір’ю.Спали всі тяжко. Я проснулася і відчула на собі важку, як камінь, материну руку… Але я не здогадалася, чому рука така важка, зняла її помаленьку з себе і поклала на подушку. Мати мовчала. Я думала, що мати спить, і не хотіла її будити. Встала, глянула, а Миколи й Гальки вже на постелі не було. Я вийшла в сіни, а Галька зайшла в хату. Раптом через хвилину я почула крик: – Ой рятуйте! Насте, йди, біжи! Ой рятуйте, мати вмерли! Я вскочила у хату. Мати лежали спокійні і холодні. Рука заніміла на подушці. Це та сама рука, що була на мені цілу ніч. Материна мертва рука. Ми з Галькою стояли над матір’ю, плакали і приказували, і не знали, що робити. Наш крик почули сусіди. Хтось сказав у патронаті Миколі, що померла мати. Він одержав там свій пайок і з тим шматочком хліба прийшов додому. Так і стояв біля труни, мнучи в руках той кусник, аж поки не поклав його посеред столу біля материної труни, оті свої вісімдесят грамів – патронатський пайок. Дід Никипор прийшов по обіді, підійшов і закам’янів біля материної труни. Він не говорив нікому ні слова, стояв, схрестивши руки на грудях. А обличчя все смикалось і смикалось. І всі люди враз замовкли, навіть Микола з Галькою перестали плакати, мов занімілі. Так було довго. А потім дід перехрестився, притулився до материних рук своїм обличчям, узяв псалтир і почав тихо – тихо і хрипко – хрипко читати якусь молитву. І заридали люди в хаті, і заридали ми з Галькою і Миколою. І тяжко, і сумно, і страшно було того дня. Ми так скричалися, що вже не володіли собою. А серед столу все лежав біля материної труни маленький чорний шматочок хліба, який приніс Микола з патронату. Хтось устиг покласти на той шматочок дрібку солі. А люди плакали і хрестилися. Свічки горіли. Дід Никипор читав молитву над труною своєї дочки. ( А. Листопад. ) ( сестра виходить ) Учениця: Ні труни, ні хрестів…. І ні тризни! Прямо в яму. На віки віків! Чорна сповідь моєї Вітчизни. І її затамований гнів. Ні віночка, ні навіть барвінку… Наче падалиць – під вітрюган! То причастя твоє, українко. Українцю, то твій талісман… Ні могили, ні хресного знаку… Щоби пам’ять роздерти на дерть! Це тобі, Україно, подяка… Щоб на всі покоління. Ущерть! Учень 17: Поблизу Лубен на Полтавщині ( на щедрих чорноземах, де голодомор дійшов найвищої позначки) українці вивершили Курган Скорботи на вічну пам’ять землякам своїм, які залишили життя земне у пекельних муках. Не було на тому полі ні пишних промов, ні музик, ні кварти з горілкою на помин душ. А були тільки вода і хліб. Черствий хліб, який люди принесли з собою. Та ще жменьку землі зі своєї оселі. Кожен прийшов туди за покликом матері – землі, яка сховала в ті страшні часи чи то батька, чи то сестру, чи ще когось з рідних. В давнину, коли гинули герої, то кожен висипав шапку землі на могилу – і виростав у степу віковічний курган. Бо земля, як саме життя,- вічна. І заплакала Україна, скорбна мати наша, адже тоді, в 1933 –у, не мала змоги спорядити дітей своїх в останню путь: сама була на краю загибелі, із сухими очима відчаю. Стоїть гора Зажури неподалік Лубен. А на ній хрест здійнявся – символ розп’яття українського народу. Височезний Хрест. Здається, дістає неба, вічності і самого Бога. За одвічним народним приписом не відспівані, не поховані по людське душі усопших не впокояться. І стукатимуть у серця живих, доки світ. Отож маємо спокутувати вину свою безневинну – вину і трагедію українців. Україна: Прости, Небо! Прости, Земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, не бачені від сотворення світу, простіть! Нема. Зотліли. Від’ячали ключами у небо. Лише щоночі везуть їх у могильники. І щоночі чую, як оплакують ті велетенські могили лише солов’ї та зозулі, білий квіт садів та цвинтарні бузки, плачуть молоді трави, стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами. Учень 17: Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий! Лиха неціловані, руки не перехрещені! Душі рідні перед Господніми воротами не по благословенні! Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому вселився диявол. Усіх нас, грішних, прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не справляли. Учениця 18: І ми покарані за безпам’яцтво. І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісна непогасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, душі убієнні. Україна: Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди, і погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно й навіки вічні. Відведи! Амінь. Дівчина: Нам милосердя, Господи, подай До всіх страждущих і незахищених. Ми ще від страху і злі, і сліпі, В душах у нас ще багато що знищено. Хлопець: Благослови рід людський на Добро! Душі відкрий нам для злагоди й миру! Щоб на Вкраїні незгод не було. Нас сохрани. І спаси! І помилуй! ( звучить пісня «Господи, помилуй нас!» Т.Петриненка ) |
|
Мета: поглибити знання учнів про Голодомор 1932-1933 рр., його причини... Голодомор 1932-1933 рр., його причини та наслідки; виховувати почуття стурбованості кожного долею невинних жертв; навчати сприймати... |
УРОК ІСТОРІЇ ТЕМА ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: геноцид, голодомор, “чорні дошки”, розселянювання та “натуральний штраф” |
|
Виховний захід «Голодомор» На столі ікона, обвита вишитим в темних тонах рушникові; сніп, обв’язаний чорною стрічкою; підсвічник; плакати з написами і малюнком... |
Урок-психологічне дослідження Мета Роман,,Жовтий князь“ Василя Барки твір про голодомор.Історія родини Катранників як символ трагічної долі української нації. Глибоко-психологічне... |
|
Тема: «Голодомор. Де той рік, де той місяць, де той проклятий день» Мета: навчити сприймати різні життєві ситуації; розвивати цікавість до минулого свого народу; виховувати правильне ставлення до історії... |
Голові Верховної Ради України Але незбагненного удару їй було нанесено в 30-ті роки минулого століття, коли Голодомор, висилки, масові репресії, агресивний атеїзм,... |
|
Виховна година реквієм: «Пам'ять серця» Мета Мета: На основі історичних знань про голодомор 1932-1933рр в Україні визначити масштаби трагедії українського народу та уроки історичної... |
Уласа Самчука «Марія» Роман Уласа Самчука «Марія» один з найдовершеніших творів про трагічну долю України, про Голодомор. Образ матері Марії |
|
Голодомор 1932-33 рр.: мільйони жертв за 500 днів (10 клас) Мета: розкрити сутність історичної події, дати оцінку політичним, економічнита демографічним наслідкам голодомору; вчити учнів висловлювати... |
Тема. Василь Барка. «Жовтий князь» Саме роман «Жовтий князь» повертає нам історичну пам’ять про голодомор 1932-1933рр. Це книга пам’яті мільйонам «безвинно убієнних»... |