Урок №
Тема : В.Симоненко. Розповідь про письменника. «Лебеді материнства».
Мета: ознайомити з фактами біографії поета, визначити умови, в яких формувались
переконання; удосконалювати навички виразного читання, вміння висловлювати свою думку, самостійно працювати з довідковою літературою та знаходити необхідну інформацію; удосконалювати навички аналізу відповіді товариша, вміння виділяти головне, суттєве; сприяти вихованню почуття патріотизму, поваги до поета.
Епіграф до уроку (записано на дошці)
Не докорю нікому і ніколи,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять смерті в очі подивлюсь.
В.Симоненко
Хід уроку
І. Організаційний момент
ІІ. Оголошення теми та мети уроку
ІІІ. Мотивація навальної діяльності учнів
1-а ведуча
|
Не шукаю до тебе
Ні стежки, ні броду –
Ти у грудях моїх,
У чолі і в руках,
Упаду я зорею,
Мій вічний народе,
на трагічний і довгий
Чумацький твій шлях.
|
2-а ведуча
|
Я живу тобою і для тебе,
вийшов з тебе, в тебе перейду,
під твоїм високочолим небом
гартував я душу молоду.
|
1-а ведуча
|
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народу!
Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
|
2-а ведуча
|
Кораблі, шикуйтесь до походу!
Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу
Відкривай духовні острови.
|
1-а ведуча
|
Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітер,
Здрастуй, свіжосте нив.
Я воскрес, щоб із вами жити
Під шаленством весняних злив.
|
Учитель:
|
Так писав Василь Симоненко – великий син України, її геніальний поет. Його світлій пам'яті і ніжному палкому слову присвячується наш урок. Ми з пошануванням перегорнемо сторінку життя Василя Симоненка, згадаємо його родичів, краян, які для поета були народом.
|
ІV. Сприйняття та засвоєння нових знань
1. Розповідь учителя за допомогою учнів.
Учитель:
|
Василь Андрійович Симоненко був одним із лідерів палких, схмелілих від подиху волі молодих поетів – «шістдесятників», які за короткий час зуміли створити в українській ліриці свою школу. Ліна Костенко, Борис Олійник, Микола Вінграновський, Василь Симоненко – діти однієї доби – хрущовської відлиги – заговорили щиро, палко, відверто, і всі вони сповідували один принцип: говорити тільки правду. Але як же недовго тривала їхня радість творчості! Знову на нашу країну насувались чорні хмари. Доля України завжди була немилосердною до своїх найкращих дітей, тому й відміряла Шевченкові – 47, Лесі Українці – 42, Павлу Грабовському – 38, а Симоненкові – тільки 28. Це дійсно була зірка на небосхилі української поезії, але вона так швидко спустилася з небес і згоріла. Коли поетові було 20, він написав:
Не докорю нікому і ніколи,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять смерті в очі подивлюсь.
Симоненко ніби передбачав свою ранню смерть і поспішав жити, поспішав творити для України.
|
Перша сторінка*
|
Дитинство
|
1-а група
|
Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року на Полтавщині в невеличкому селі Біївці. Дитинство його припало на воєнні та повоєнні роки. Хлопець жив без батька ( батько був «зальота» і покинув родину ще до народження Василя), мати день і ніч працювала, аби заробити шматок хліба.
В хаті сонячній промінь косо
На долівку ляга з вікна.
Твої чорні шовкові коси
Припорошила вже сивина.
Легкі зморшки обличчя крили –
Це життя трудового плід,
Але в кожному русі – сила,
В очах юності видно слід
Я таку тебе завжди бачу,
Образ в серці такий несу –
Материнську любов гарячу
І твоєї любові красу.
Я хотів би, як ти, прожити,
Щоб не тліти, а завжди горіть,
Щоб уміти, як ти любити,
Ненавидіть, як ти, уміть.
Василя доглядали бабуся та дідусь, яких він дуже любив. З дідом ранками ходив косити траву, довгими вечорами слухав казки, яких той знав безліч. Вони були справжніми друзями. Та все ж таки Василеві дуже хотілося мати батька, і він все життя його виглядав. Як згадка про цю найзаповітнішу мрію з'явився вірш.
|
Учень
|
У Івася немає тата.
Не питайте тільки чому.
Лиш від матері ласку знати
Довелося хлопчині цьому.
Він росте, як інші діти,
і вистрибує, як усі.
Любить босим прогоготіти
По ранковій колючій росі.
Любить квіти на луках рвати,
Майструвати лука в лозі.
По городу галопом промчати
На обуреній, гнівній козі.
Але в грудях жаринка стука,
Є завітне в Івася одно -
Хочу він, щоб узяв за руку
І повів його тато в кіно.
Ну, нехай би смикнув за вухо.
Хай нагримав раз чи два, -
Все одно він би тата слухав
І ловив би його слова.
Раз Івась на толоці грався,
Раптом глянув – сусіда іде…
Ти пустуєш тута,
А тебе вдома батько жде.
Дядько кажуть, приїхав тато,
Тільки ж чому його нема?!
Він допізна сидів в коноплях,
Мов уперше вступив у гидь,
З оченят, від плачу промоклих,
Рукавом витирав блакить.
А вночі шугонув через грядку,
Де сусідів паркан стирчав,
Вибив шибку одну з рогатки
І додому спати помчав.
Бо ж немає тим іншої кари,
Хто дотепи свої в іржі
Заганяє бездумно в рани,
У болючі рани чужі.
Коли Василь вже виріс, одружився та в нього народився син, батько врешті-решт до нього приїхав. Василь привітав його, щиро пригостив, запросив переночувати, а вранці сказав: «А тепер, батьку, бувайте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві вас виглядав щодня…»
|
Учень
|
Плинуть дні, Василько ріс, мужнів, як молодий дубок. Любив свого дідуся, бо він йому замінив батька, став найпершим і наймудрішим порадником у житті. Федір Трохимович, хоч і не мав ніякої освіти, у нього було щось могутнє від дуба за селом, глибоке від річки і високе від жайворонкового польоту. З ним почував себе просто і впевнено. А мудрість, що її наче випромінював дід! Її, наче промінчики, ловив Васько. І вчився всього у діда. І науки теж. Бо «любив дід читати історію та географію, а ще любив читати Шевченка та Горького
|
Учень
|
Багато прикростей випало на долю Василя. До школи йому доводилось ходити за 9 кілометрів: «Було, поки дійду, всі пісні переспіваю». А якось зарядила хуртовина. В такі дні школа затихала, бо не приходили діти з навколишніх сіл. І раптом на шкільному подвір'ї з'явилася снігова баба. Це з усіх чужосільців прийшов до школи лише Василь. Впертість – то теж риса, що вирізняла його з-поміж інших. Зодягнений він був найгірше в класі, але не зважав на це: багато читав й учився краще за всіх в класі. У старших класах ходив до школи в сусіднє село, щодня «намотуючи» по 18 км. Школу закінчив із золотою медаллю.
|
Друга
сторінка*
|
Війна
|
Учень
|
Усе горе війни Симоненко відчув на собі. Хоч тоді був ще дитиною, але бачив і розумів сльози та страждання. Назавжди запам’яталась йому односельчанка баба Онися, яка викохала трьох синів. І всі троє полягли на фронтах війни. Саме цій жінці були присвячено скорботні рядки.
|
Учень
|
У баби Онисі було два сини.
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині
Морозом тріщить зима.
Я горя на світі зазнав багато.
Страшнішого ж горя нема,
Ніж те, коли старість мати
В домівці стрічає сама.
Немає такої біди і муки,
Ніж сумно з-під сивих брів
Дивитись щодня, як внуки
Ростуть без своїх батьків.
За те, що ми в космос знялися,
Що нині здорові й живі,
Я пам’ятник бабі Онисі
Воздвиг би на площі в Москві.
Щоб знали майбутні предтечі
В щасливій і гордій добі:
Їх горе на утлії плечі
Онися взяла собі.
Щоб подвиг її над землею
У бронзі дзвенів віки,
Щоб всі, ідучи повз неї,
Знімали в пошані шапки.
|
Третя
сторінка*
|
Юність
|
Учитель
|
І в університеті, і пізніше, коли працював в редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета» писав вірші. Писав вірші, але нікому їх не показував, боячись того, що немає таланту, хоча віршуванням займався ще з 6 класу. Друкувати їх не поспішав також і через те, що це були твори правдиві, говорилось в них не про любов до партії і вождя, а про простих людей.
|
Учень
|
У 1960 році у Києві заснували «Клуб творчої молоді», активним членом якого став і В.Симоненко, хоч жив у Черкасах і приїжджати до Києва часто не мав змоги. Активно виступав на вечорах, дискусіях, з усіх сил намагався пробудити національну свідомість і жагу до відродження у своїх співвітчизників.
|
Четверта
сторінка*
|
Журналістська діяльність. «Щоденник»
|
Учень
|
У цей же час, як і до кожної молодої людини, до нього завітало кохання. У творчості відкрилась ще одна грань. І полилися зізнання тій єдиній, яка пізніше стала йому дружиною, народила сина Олеся.
|
Учень
|
Василь умів любити так щиро, так ніжно, так самозреченно, як, мабуть, ніхто на землі. Син Олесик був найбільшою любов'ю останніх років життя Симоненка. З його народженням з'являються у поета найлагідніші, жартівливі, мудрі казки.
Але умів він і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. Похмура нов. аполітична зима дедалі лютішала. Побільшало цькувань, наклепів, звинувачень. У той час лише одному щоденникові звіряв Симоненко свої болісні сумніви, тривоги, жалі. Лише йому сподівався.
|
Учитель
|
Василь Симоненко був справжнім журналістом. І тому весь час прагнув матеріалу. Прагнув розкриття жахливих фактів сталінського терору, відомих вам з уроків історії.
|
Учень
|
Василь Симоненко прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли й розшукати місця потаємних поховань. Разом з молодою художницею Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні мешканців, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх злочинів. Саме за участю Симоненка для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму. За участю поета був написаний і відправлений до Київської міської ради Меморандум з вимогою оприлюднити ці місця. Цей вчинок Симоненка слід вважати громадянським подвигом і водночас власноручним смертним вироком.
Незабаром дізнався про звіряче вбивство Алли Горської. І в щоденнику від 3 вересня 1963 з'явився запис:»Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще більше бездарнішими й зухвалішими. Журнал «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться.»
|
Учень
|
Щоденниковий запис 22 липня 1963 року: «Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху,можливо, це тому,що вона ще далеко? Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю.
Десять років для мене – більше, ніж достатньо.
|
Учень
|
Доля розпорядилася інакше. Пошкодувала навіть тих десяти літ – менш як через 5 місяців, об 11 годині вечора 13 грудня 1963 року, в лікарняному ліжку в Черкасах навіки зупинилося Симоненкове серце.
|
Учень
|
Довгі роки все, що відбувалось в останній рік його життя, було оповите плітками й легендами.
А суть цього секрету полягає в тому, що Симоненка по-звірячому побили охоронці правопорядку. Трапилося це все так.
Влітку 1963 року, коли Симоненко їхав до іншого міста у відрядження, він зайшов до привокзального буфета станції Черкаси. Буфетниця відмовилась продати йому цигарки, оголосивши обідню перерву. Василь обурився, на що буфетниця здійняла галас.
Прийшли чергові міліціонери. Побачили, що перед ними відомий журналіст і поет (такий птах!).
Невідомо чому, але цієї ночі Василь Андрійович опинився аж за 30 км від Черкас, у м. Сміла у лінійному відділі міліції.
Грюкав дверима, вимагаючи, щоб його відпустили. За таке «неподобство» йому зв’язали руки, прив’язали до дерев'яної лави і били товстими шкіряними палицями, наповненими піском. Симоненко писав: «Били так, що щось обірвалось усередині». Визволили поета колеги. З цього часу почав хворіти. Помер у лікарні м. Черкас.
|
2. Робота над поезією «Лебеді материнства».
а) Прослуховування пісні «Виростеш ти, сину…»
Учитель
|
Василь Симоненко завжди був вдячний за любов, за ласку, виховання, за все, що пізніше викликало роздуми про суть життя, свої матері та дідові. Ганна Федорівна Щербань – так звали жінку, яка народила та виховувала поета.
Якою вона була? Про це ми можемо дізнатись зі спогадів Василевого однокурсника й товариша Миколи Сома. Оскільки він сам ріс без батька й матері, то їхати на канікули було нікуди. Тому у січні 1955 року він поїхав до Симоненка в село Біївці. Там вони відзначили своє десятиріччя: Василь народився на другий день після Різдва, а Микола – на новий рік за старим стилем. Свято було незвичайним. Микола про нього весь час розповідав з захопленням. Ганна Федорівна приготувала святкові страви, а серед усього іншого на столі був справжнісінькій кавун, який мати зуміла дбайливо зберегти для свого сина аж до січня.
|
Учень
|
«Лебеді материнства» написані в жанрі колискової. Тому головний мотив тут – материнська тривога за долю її сина, перед яким відкривається дійсність, виповнена дива і любові, яку охороняють «мавки чорноброві», та водночас постають і суворі реалії, - від них прагне вберегти дитину материнське серце. Та «приспані тривоги», «чуже поле» - неминучі, і протистояти їм може тільки людина з твердим переконанням, з органічним чуттям родової пам'яті, з великою волею бути самим собою.
|
Учень
|
Поет звертається до незнищенних вічних цінностей світосприймання, передовсім до символу матері – центральному в духовному космосі українців. Навіть запорозькі козаки, які не дозволяли жінкам з'являтися на території Січі, поклонялися Покрові.
В народному уявленні мати завжди ототожнювалась з Батьківщиною. Тому зрада їй вважалася непростимим гріхом, в трата – катастрофою. Вибір іншої Батьківщини постійно осуджувався, оскільки призводив до самознищенності нації.
|
Учень
|
У творі є буквальний та символічний зміст.
Лебеді – символ чистоти, милосердя, Діви Марії. Тобто у вірші – це птах матері.
Зорі – присутність божества, ангела-посланця Бога, надія. Оскільки у християнстві зорі означають божественне благе ставлення, то в даній поезії мова йде про благе ставлення Бога до дитини.
Лимани ( вода) – символ народження, символ мінливості людського життя
Півень вважався у праукраїнців передвісником зорі, а отже, пробудження життя.
Національна символіка ( верби і тополі) постає надійним оберегом українців, хоч би де вони опинилися, навіть якщо на чужину їх закинула доля.
|
Учень
|
У вірші багато різних зображувальних засобів. Надзвичайно яскраві епітети.
«Лебеді рожеві». Рожевий колір символізує ставлення до життя як до казки, небажання або невміння помічати негаразди. У дитинстві все бачиться красивим, ніжним, добрим.
«Зорі сургучеві». Цей епітет допомагає уявити не лише темний брунатний колір. Оскільки це в’язка речовина, то можна передбачити, що автор використовує його, щоб описати картину дитячого сну.
«Приспані тривоги». Тривоги, проблеми для дитини поки ще не існують. Тому вони приспані.
«Тихі зорі». Зорі не можуть бути іншими. Вони не вміють видавати ніяких звуків. Епітет «тихі» підкреслює, що коли дитина засинає, усе навкруги затихає, щоб у неї був спокійний сон.
|
Учень
|
У поезії автор використовує і метафори та уособлення.
«Завше будуть мандрувати очі материнські і білява хата». Дане уособлення застосоване поетом, щоб довести, що мати завжди поруч з дитиною, відчуває її проблеми, готова їй допомогти. Та й спогади про рідний дім, близьких людей постійно з людиною.
«Темряву тривожили криками півні». Це розгорнута метафора. У ній письменник образно каже, що дитину захищають сили добра – півень - від сил зла – темряви.
Розгорнута метафора «танцювали лебеді в хаті на стіні. Лопотіли крилами і рожевим пір'ям» підкреслює, що в стінах рідної домівки дитина може сподіватись на підтримку і добро.
|
Учень
|
Без любові до Вітчизни немає справжньої людини. Любити Україну, жити для неї — це означає любити її людей, працювати на їх благо. Дбати про те, щоб передати їм світ, землю, кращими, як були до нас, щоб озера, ріки були чистими й повноводними, степи, гаї — буйними, зеленими, повітря — чистим. Такий наш гуманістичний обов’язок. Наші духовно багаті предки споконвіку думали про нас, а ми повинні думати про нащадків, як це ведеться з прадавніх літ у нашого народу. Берегти оту високу духовність, внутрішню красу доброту й самозреченість, характерну для українського народу.
|
|