Міністерство освіти і науки Волинської облдержадміністрації Викладач історії ПТУ №27 м. Берестечко Калюга Валентина Іларіонівна Виховна година «Ти – вічний біль, Афганістан». Ведучий Ти – вічний біль, Афганістан

Міністерство освіти і науки Волинської облдержадміністрації Викладач історії ПТУ №27 м. Берестечко Калюга Валентина Іларіонівна Виховна година «Ти – вічний біль, Афганістан». Ведучий 1. Ти – вічний біль, Афганістан,     Ти – наш неспокій.      І не злічить глибоких ран      В борні жорстокішій      І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –      Не всі вернулися сини із тих ночей… Ведучий 2.   Вже багато літ, як прийшли назад додому,      Та до цих пір чує душа війни оскому,      Та до цих пір  ще стогнуть ночі, ниють рани,       А у снах – «духи» налітають, мов шайтани. Учитель. Дорогі учні! 15 лютого відзначають скорботний День пам’яті воїнів-афганців. Сьогодні ми з вами дізнаємось про героїв цієї страшної війни. Мені дуже хочеться, щоб поезії, пісні, розповіді, спогади, вистраждані в Афганістані і про Афганістан, пройшли крізь ваші юні серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Ведучий 1. Війна! Коли чуєш це слово, відразу уявляєш щось велике і дуже страшне. Це не тільки бої, героїзм і подвиг. Це важкі людські страждання, нелюдські випробування. Це – смерть багатьох людей. Війна – горе не однієї людини, а цілого народу. Ведучий 2. 15 лютого 1989 року останній наш солдат був виведений за межі республіки Афганістан. Цей день і є закінченням афганської війни для радянських людей. Закрилася остання сторінка героїчного і драматичного літопису. Перестали йти похоронки з Кандагара і Гардеса, Джелалабада і Кабула. Ведучий 1. Але Афганістан ще довго буде щеміти в грудях багатьох із нас – загиблих не повернути. 620 тисяч військовослужбовців 40-ї армії колишнього Радянського Союзу пройшли через афганські випробування, тільки з України більше 160 тисяч чоловік. У рідні домівки не повернулися 13 тисяч 833 юнаки колишнього Радянського Союзу, 312 – пропали безвісти, доля 330 – невідома. Ведучий 2. Тільки з Волині в складі радянських військ проходили службу в Афганістані 2330 чоловік, з яких 70 загинули, 3 пропали безвісти, 110 повернулися додому інвалідами. Такий підсумок війни в Афганістані. Вже це не дає нам права забути ту далеку країну. Що ж то за країна, що завдала нам стільки болю, горя, смутку? Учитель. Афганістан – це держава, що знаходиться в Південно-Східній Азії, де проживає 17 млн. чоловік, з них 8 млн. – афганці, а решта – таджики, туркмени, узбеки, хазарейці. До середини 70-х років це була одна з найвідсталіших країн світу. Афганістан – це 70 % гірської місцевості з бідною рослинністю. 86 тисяч чоловік населення проживають в аулах, у злиднях. 3 млн. чоловік ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова неписьменність серед населення, особливо серед жінок і дітей, висока смертність. У квітні 1978 року афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха, проголосив Афганістан республікою. Нова влада взяла курс на соціалізм. Було видано закони про ліквідацію лихварської заборгованості, скасування калиму при одруженні, про наділення селян землею, яка раніше була власністю поміщиків. Запровадили початкову освіту, надали право афганським жінкам зняти паранджу. У мусульманських країнах такі закони були приречені на провал, бо суперечили нормам ісламу. Новий режим почав репресії проти духовенства, закривалися й руйнувалися мечеті. Племінні та етнічні вожді не визнавали нового уряду. Почали формуватися загони „маджахетів” („борців за віру”). У країні спалахнула громадянська війна. У грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз зобов’язувався переозброїти афганську армію. Виходячи з цього, керівництво СРСР на чолі з Л. І. Брежнєвим продемонструвало готовність надати прокомуністичному режиму НДПА Бабрака Кармаля реальну воєнну підтримку. 27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися у бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984-1985 роки. Ведучий 1. Нашим солдатам говорили, що вони виконують інтернаціональний обов’язок, тобто захищають братній народ. І вони, сліпо обдурені, „наводили лад” у тій країні „вогнем і мечем”. Афган плював їм кулями в обличчя. Брудна підступна війна... За що, за які ідеали, за чию Батьківщину, в ім’я якої мети загинули десятки тисяч юнаків?.. Учениця. Хто ж відповість? Як захлинався бій останній І ущухав вогонь атак, Упав юнак в Афганістані – Двадцятирічний мій земляк. Упав, з очей спадали зорі, Темніла неба пилина... О, боже мій, що тільки творить Людьми придумана війна! Війна в наш дім проникла тихо, Згасивши тисячі життів І залишила біль і лихо – Печалі вдів і матерів. Хто ж віповість за юні долі В крові викупаний стяг? Коли і як приспати болі В людських знівечених серцях... А, може, скажуть кладовища Устами жалібних троянд, Чом дев’ять літ там юність нищив Для нас чужий Афганістан? М. Малиновський. Ведуча 1. Падали хлопчаки на чужій землі, а в них на м’яких долонях лінії життя – такі довгі та прекрасні. Разом з ними пішло в небуття чиєсь щастя, разом з ними загинули їхні ненароджені діти, але вони живуть в пам’яті бойових друзів, продовжують усміхатися зі світлин у солдатських альбомах, вони вічно житимуть у зболених, згорьованих, люблячих, палких материнських серцях. Ведуча 2. Ніхто не забутий, На попіл ніхто не згорів Солдатські портрети На вишитих крилах пливуть. І доки є пам’ять людей І живуть матері, Доти й сини, що спіткнулись об кулі, Живуть. (Звучить фонограма пісні „Журавлі”. Діти заносять портрети загиблих воїнів в Афганістані.) Ведуча 1. Мені привиділось, немов солдати, Які не повернулися з боїв, Не полягли, а залишились жити, Перетворившись в білих журавлів. Вчитель. Хай горить на нашій виховній годині свічка, як болючий щем про тих людей, що навічно стали журавлями. Учениця. Важко змиритись Над шляхом сумують тополі... І падає сніг на поля іменні. Як важко змиритись, повірити долі, Дивитись на сірий, похмурий граніт. Юнак же упав, немов зірка із неба, Упав за далекий Кабул і Герат. Востаннє ж тут думав, Вкраїно, про тебе, І чув журавлів, що до тебе летять. Тюльпанами чорними вкрита земля, У рідні краї повернувся у цвітті. Їх кров залишилась, де скелі й пустеля, А гори від крові слов’янської ситі. Не можна забути суворої днини, Зітхають тополі та ранки імлисті, У матері серце болить щохвилини, І сльози не сохнуть на листі. Прийдуть до могил і на поля іменні ветерани З дітьми і онуками завжди прийдуть В руках немов вогник – тюльпани, Афганські події у серці печуть... Як важко змиритись, повірити долі, Дивитись на сірий похмурий граніт. Наплакалась мати – Вкраїна доволі! Кажу, щоб почув увесь світ... (В. Фабрика) Ведуча 2. Дорогою ціною розплачувалися наші юнаки за все. А ціною було життя. Усім боляче, коли обривається життя людини навіть у похилому віці. Та, мабуть, немає пекучішого болю, більшого горя, ніж те, що обрушується на батьків з втратою їх дітей. І понесли чорні птахи смерті похоронки в Україну, не минули нашого краю. Більше 60 юнаків нашого району виконували інтернаціональний обов’язок. Хлопці поверталися додому, але не всі. Учень. Дрина Володимир Олексійович – народився 1 серпня 1964 року в місті Берестечку Горохівського району. Після закінчення середньої школи навчався у Львівському ПТУ-56. Призваний в армію 21 вересня 1982 року. В Афганістані – з березня 1983 р. Молодший сержант, навідник БМП. Загинув 22 вересня 1984 року в бою. Указом Президії Верховної Ради СРСР нагороджено посмертно орденом Червоної Зірки та медаллю „Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу”. Похований у рідному місті. Його ім’ям названа вулиця міста. Учень. Ткачук Володимир Григорович. Народився 19 січня 1958 року в с. Старики Горохівського району. Після закінчення восьмирічної школи вступив до Кам’янко-Бузького ПТУ. Призваний в армію 10 листопада 1976 року. Залишився на надстрокову службу. Відтак потрапив у Республіку Афганістан. Прапорщик, командир взводу. Помер від важкої хвороби 21 жовтня 1984 року. Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Похований у м. Берестечку. Пісня „Афганистан” Учень. Музика Василь Миколайович. Народився 1 січня 1965 року в селі Лобачівка Горохівського району. Після закінчення середньої школи в своєму селі навчався в Луцькому ПТУ-1. Працював на Луцькому ДПЗ-28. Призваний в армію 14 листопада 1983 року. В Республіці Афганістан – з січня 1985 року. Рядовий, розвідник. Загинув 23 квітня 1985 року. Посмертно нагородженений орденом Червоної Зірки. Вірш Вся вулиця на службу проводжала Улюбленця свойого – Василя, А парубчак потрапив до Афгану. А там уже не служба. Там війна ! А там стріляють, звісно ж, із-за рогу. А там ані фронтів, ані тилів. А там уже покладено, їй-богу, Багато наших  Василів ! В країні досить виплавлено цинку – Всім Василям убитим по труні. Хто зможе дати правильну оцінку Оцій такій неправильній війні? Чи той, хто із найближчої трибуни Одягнутий в кольчугу орденів Послав на смерть довірливих і юних В патріотизмі зрощених синів? Чи той, хто у районнім виконкомі Від імені народу засіда І відмовляє батькові в прийомі, коли у домі - цинкова біда? Нам не прикрити рани орденами І квітами жахливої труни, Гріхом найтяжчим нависа над нами Свинцева тайна «хитрої» війни. Ведуча 1. Недомріяв, недочекав, недоспівав... У нього теж була кохана дівчина. Вродлива, любляча його. Вона також його чекала, листувалися. У збереженому записничкові воїна-афганця і досі лежить поштова листівка від омріяної нареченої. Із неї вогниками яскравої любові дивляться на нас троянди, що зігрівали серце юнака у кишені солдатської гімнастерки, які привезли у рідну хату разом із тілом юнака. А поруч із листівкою між листками записничка – засохлі квіти. Вони, зірвані в афганських горах, мали потішити кохану дівчину при повернені Василя Музики додому, у рідну Лобачівку. Юнакова сестра, тримаючи на долонях ніжні природні створіння, не може стримати своїх почуттів: - Едельвейси... не вручив... Я й сама ніколи не бачила цих квітів... У червоненький записничок знову лягають між листочки засохлі пелюстки на ніжному стебельці. А ми мовчимо. В пам’ять про того, хто зірвав їх і поклав у блокнотик, щоб привезти коханій. В пам’ять про всіх, хто додому не повернувся... „Балада об Эдельвейсе” Случилась история та, когда последнии дни доживала война. Стояли два дома на желтой горе Из них каждым утром навстречу заре мальчишка з девчонкой двенадцати лет С горы бежали встречая рассвет. Последние ночи мальчишка не спал На днях про чудесный цветок прочитал Он только на горных вершинах растет Кто сыщет его, тот и счастье найдет. Он должен, обязан цветок отыскать Найти и соседской девчонке отдать Рубашка разорвана, руки в крови Ищет мальчишка чудо цветы. Вдруг, ржавое что-то скотилось к нему Он вздрогнул, и взрыв разорвал тишину. Мальчишку спасли, но с 12 лет Ему никогда ненавиден рассвет И дали степные ему не видать По горным тропинкам ему не бежать Не прыгать средь брызг изумрудной реки И лучик не сядет в ладошку руки. Прошло лет 15 И девочка та красавицей стала Красота ей пленила и мучила парней Но лишь одного видели с ней В коляске, слепой, на щеке рваный след Укутан заботливо в розовый плед. Он часто ее уговаривал: Брось, молил, умолял, что им жить надо врось Ведь жизнь тебе только однажды дана И грусно в ответ улыбалась она И повторяла: „Миленький мой”! Он как-то ее попросил и она В горы , к обрыву его подвезла Где-то под кручей шумела река И бушевала, стуча в берега Как-будто хотела сорвать чей-то рейс Послушай, сорви мне в лесу эдельвейс! Хотела сказать: „Здесь не рос эдельвейс”, Но все же пошла Зачем ему этот цветок Ведь счастливым стать все равно он не смог. Застигла она, резко вздрогнула вдруг От кручи донесся камней дробных звук Жесткие ветки хлестали в лицо И не кончались как круг, как кольцо. На месте где раньше коляска была Как память осталась примята трава И даже деревья застигли в тот миг, Когда над вселенной летел ее крик. С тех пор, на вершине встречает рассвет Седая красавица в двадцать семь лет. Учень. Кузьмич Іван Степанович. Народився 19 січня 1960 року. Призваний в армію 1 листопада 1979 року. В Республіці Афганістан з січня 1980 р. Рядовий. Пропав безвісти 8 червня 1980 року. Ведучий 1. Біля православної церкви в селі Підбереззя Горохівського району пам’ятників на один більше, ніж могил. Але саме тут вирішили поставити Степан Федорович та Тетяна Антонівна останній дарунок своєму синові Івану... Сержантові Іванові Кузьмичу, який менше, аніж через півроку після призову на строкову службу в Радянську армію, потрапив в Афганістан, де й згинув безслідно. Навіть сумнозвісного „вантажу 200” в цинковій домовині командування частини в тому далекому червні 1980 року відправити в Україну не змогло – тіла Івана Кузьмича так і не знайшли... Ведучий 2. Іван Кузьмич з села Підбереззя Горохівського району – один-єдиний солдат строкової служби з Волині, який пропав безвісти в афганській війні. Його практично ненавченим і необстріляним „батьки-командири” кинули під кулі, ножі, міни і снаряди афганських повстанців. Кинули – і не вберегли... Учениця. Очі туманить ядуча сльоза, Руки скувала утома, Палить їй душу афганська гроза – Син не вернувся додому. В неї він був ясночолий, як світ. Сонячно так усміхався, Ще й двадцяти не було йому літ, Юним навік і зостався. Ясеночки! Синочки! Сини! Колосочки вкраїнського поля, Скільки ж вас не вернулось з війни? Скільки гибіє ще у неволі? ... Роки летітимуть, мов журавлі, Та не полегшає втрата, Доки ходитиме по землі Мати солдата. Ведуча 1. Знову цвітуть білим цвітом Пишно-зелені сади. Жаль, що краси неземної Вже не побачать вони, Смерть їх безжально забрала, В землі сховала  сирій Голови низько схиляєм Пам’яті їхній святій. Ведуча 1. Пам’ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував, скільки років довелося б нам мовчати, коли б так пом’янули кожного вбитого. Помовчимо хоча б хвилину. За всіх. Страшна смерть будь-якої людини. Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес, а може, із підбитим крилом ніяк не перелетить Афганські гори. Ведуча 2. Хвилина мовчання, хвилина мовчання Пекуча й терпка, як сльоза. Хвилина мовчання – у неї наша любов і гроза. Як подвиг полегших, Священна хвилина мовчання. Прошу встати і вшанувати пам’ять загиблих хвилиною мовчання. Ведуча 1. „Афганці”... Цим словом назавжди називаються ті, хто пройшов шляхами Афганістану, долав його гірські вершини, обледенілі та звідусіль прострілювані перевали, хто знемагав від спраги в пустелях, нарешті, хто на собі відчув усі „принади” служби, коли на кожному кроці чатувала смерть. Ведуча 2. Для тих, хто побував в Афганістані й зараз перед очима постають жахливі картини боїв, обличчя товаришів, які загинули, а ночами сняться кошмарні сни. Перегляд презентації Пісня „Давай за жизнь” Ведуча 1. Бої закінчуються, а історія – вічна. Пішла в історію і дев’ятирічна афганська війна. Але ще довго будуть турбувати нас голоси загиблих і живих – війни не закінчуються безслідно. Ті, хто вижив, - то живий голос війни. Так, війна залишила глибокі „рубці” в їхніх душах, але не зломила морально, адже треба було жити далі і сподіватись на краще. Ведуча 2. ... По-різному склалися долі колишніх „афганців”. Але, де б вони не були і ким би вони не стали, назавжди залишаться в їхній пам’яті розбиті січеним свинцем та сталлю дороги обпаленої полум’ям бойової юності. Завжди вони будуть нести в своїх серцях світлий спомин про бойових побратимів, які повернулися на рідну землю в пам’ятниках. Їх ніколи й нікому не дано забути. Учитель. Давайте ж і ми з вами будемо пам’ятати воїнів-афганців, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває й досі. У спогадах, снах, у думках. Вони цього заслуговують. І зараз на нашій планеті панують війни, злочини, насилля. Та я маю надію, що в майбутньому на всій землі владарюватимуть мир і злагода, що батьки виховуватимуть своїх дітей добрими, чесними, відданими людьми, істинними патріотами своєї країни, що люди забудуть навіть значення слова „війна”. Нехай же наша виховна година не закінчується. Прийдіть додому, розкажіть про почуте своїм батькам, сусідам, друзям, бо про це повинен знати кожен, бо про це повинні пам’ятати всі.

Схожі: