Засідання «Пункт призначення – долина чорних смерчів». Задля цього була створена сторінка нашої групи в соціальній мережі «В контакті». До нашого проекту долучились школярі нашої школи, Москаленківської, Запорізької гімназії, Черкаського ліцею, випускники нашої школи, вчителі, батьки

Л.Л.Орленко, учитель світової літератури, керівник пошукової групи «Школа: від витоків до сьогодення» Чорнобаївської ЗОШ І – ІІІ ступенів №1 Чорнобаївської районної ради Черкаської області Ч Розробка позакласного заходу Мета: розширення і поглиблення загальноосвітньої підготовки учнівської молоді засобами позакласної роботи; розвиток її творчих інтересів до пошукової, краєзнавчої, науково-дослідницької, пропагандистської роботи, сприяння вихованню у неї патріотизму; формування у підростаючого покоління розуміння взаємозв’язку минулого, сучасного і майбутнього України; залучення молодого покоління до вивчення та збереження пам’яті про школу, її випускників, працівників, підвищення рейтингу  і висвітлення статусу школи; впровадження нових нетрадиційних форм роботи. Технічне оснащення: комп’ютери, Інтернет, встановлені програми «Skype», мультимедійна система, мікрофони. Пункт призначення – долина Чорних смерчів Розпочинаємо розширене засідання пошукової групи «Школа: від витоків до сьогодення». Згідно плану роботи ми займались пошуком воїнів – афганців, які мають відношення до нашої школи. Тема засідання «Пункт призначення – долина чорних смерчів». Задля цього була створена сторінка нашої групи в соціальній мережі «В контакті». До нашого проекту долучились школярі нашої школи, Москаленківської, Запорізької гімназії, Черкаського ліцею, випускники нашої школи, вчителі, батьки. Сьогодні ми ставимо за мету:донести результати нашої пошукової роботи, сприяти залученню до пошукової роботи, вивчення історії свого навчального закладу кожного учня, випускника, розвивати почуття гордості за свій навчальний заклад, людей, які з ним пов’язані. За традицією починаємо засідання сторінкою «Ми теж історія школи». Перегляд літопису класу.(додаток) Ось саме з цих кадрів все й почалося. Пам’ятаєте, ми були малі і територія для прибирання нам дісталась біля тиру, прибирати не дуже хотілось, та й весь час чогось у нас, малих, не вистачало, та й важкувато було. За нами завжди спостерігав охоронець з тиру і не було такого разу, щоб він нам не допоміг. Нам було дуже дивно: чому він нам допомагає? І ми вирішили познайомитись поближче. Фото на екран Володимир Васильович Сьомін. Народився в післявоєнний рік на військовій базі Порккала – Удд. Це територія Фінляндії. В сім’ї було 6 дітей, яких виховувала одна мати. Малим його часто забирав до себе генерал військової бази, бо їх одноліток – синок не хотів їсти, а цей так піддавав йому смаку.. Швидко уплітав страви, яких дома бачить не доводилось.. Щоб вижити з дітьми, матері після розформування військової бази подруга порадила їхати в Україну – там з дітьми прожити буде легше. Вибір пав на невеличке містечко Марганець Дніпропетровської області. До школи було далеко, і кожен день брів малий Вовка 8 км. Правда, старався вибігти так, щоб причепитись до підводи, якою возили хліб. Вчився гарно, але дома було занадто скрутно і його віддали в дитячий будинок. З 6 класу почав ходити в інтернат , в 9 клас перевели в інтернат м. Кривого Рога. Це був один із перших інтернатів на Україні, до речі який 24 березня буде відзначати свій 50 - річний ювілей. Фото на екран. Закінчив школу із срібною медаллю. (фото атестату - на екран) Про себе Володимир Васильович багато не розповідає. Мабуть, це наклала відбиток афганська війна. Скільки років взагалі тримав все в собі, ніколи не говорив де був, чому там був, чим займався. Довгий час все це було як викреслено з життя. Сьогодні ми можемо дізнатись про те, що раніше не можна було оприлюднити. Цього року Володимир Васильович був запрошений на зустріч , присвячену 30 – річчю створення загону «Какад» спец військ» КДБ На екран запрошення, фотки зустрічі. Поезія «В Афгані нам зозулі не кували» В Афгані нам зозулі не кували, Сади там яблуневі не цвіли. Коли свинцем нас “духи” зупиняли, Ми падали, та зводились і йшли. В Афгані нам зозулі не кували, Сади там яблуневі не цвіли. На вірність клятву друзям ми давали- Ту вірність і донині зберегли. Володимиру Васильовичу подарували декілька книг, і він дав нам їх почитати. Хочу представити книжку Олександра Нездолі «КДБ: розсекречені документи». В цій книзі напис (зачитує): «дорогому побратиму – бойцу команды «Карпаты» отряд «Каскад» спецназ КГБ СССР. Примите в знак глубокого к Вам уважения за мужество и стойкость, проявленные в период 1979 – 1080г в боевых операциях в Афганистане. Желаю Вам самого доброго и светлого в жизни. От автора. Честь имею Александр Нездоля» Лише зовсім недавно групи «Карпати» і «Карпати – 1» були розсекречені і відкрита завіса біографій членів команди, але й сьогодні не про всіх відомі всі таємниці. Сторінка «Розсекречені спогади» (відео 1) Наприкінці 70-х почалася одна із найбільш сумних і трагіч­них сторінок історії СРСР — афганська війна. Її трагічність насамперед полягала в її безглуздості. Можна зрозуміти, коли люди гинуть, захищаючи свою батьківщину, своїх рідних і близьких. Можна навіть зрозуміти аж ніяк не безперечну точку зору людей, що вважають виправданою загибель солдат, що завойовують нові території для держави. Але хто сьогодні по­яснить сенс тієї важкої, кривавої, виснажливої війни, що три­вала цілих десять років, забрала десятки тисяч життів й покалі­чила ще більше душ? Навіщо лідерам Країни Рад знадобилося провести ціле покоління крізь справжнє пекло? На екран статистика Афганська війна принесла Радянському Союзу гігантські втрати практично в усіх сферах діяльності. Дев'ять років війни виснажили економіку країни. На світовій арені СРСР виглядав агресором, що відштовхнуло від нього багатьох потенційних союзників. Через затяжну війну військова потужність СРСР також була поставлена під сумнів. Але найголовніші — і страшні! — втрати, яких зазнав Радянський Союз, безперечно, стосуються людей. 14751 людина — це так звані сухою мовою армійського рапор­ту безповоротні втрати. Простіше кажучи, ті, для кого відряджен­ня до Афганістану виявилося смертельним. Серед них 9511 були вбиті в бою, 2386 померли від ран, 817 - від хвороб, 1739 — загину­ли в аваріях, катастрофах, в результаті інших подій або покінчили життя самогубством. При цьому 62,5% загиблих не було й двадця­ти років, а ще 25% були у віці від 20 до 25 років. Пропали без вісті або потрапили в полон 417 чоловік. 119 були звільнені, 97 повер­нулися додому, 22 залишилися в інших країнах. Загальні санітарні втрати склали 469685 чоловік. Серед них поранені складають 53753, хворі — 415932. З України в цій війні брало участь 160375 чоловік. Загину­ли, померли від ран та хвороб 3280 чоловік. Пропали без вісті — 80, поранені — понад 8 тисяч, стали інвалідами — 3560 чоловік. (Статистичні дані наведені за: «С.Б. Червонописький, А.А Костиря, В.Г. Сіроштан «Військово-політична спецоперація в СРСР в Афганістані. Словник-довідник», Київ — 2007»). За кожною з цих цифр зруйновані долі, зламані життя, сльо­зи, горе, кров. І найголовніше — навіщо? Заради чого? Виступи членів пошукової групи В Сумах, у призначеному, і, звісно, ретельно засекреченому місці, зібралося біля двох з половиною тисяч офіцерів з усієї України. Всі молоді, у кожного родина, діти, за плечима — ун­ікальна спецпідготовка. Біля тижня з нами проводили співбес­іди, формували команду. Але куди нас мають намір відправити й навіщо — не говорили. Абсолютно все втримувалося в найсуворішій таємниці. Якимсь шостим почуттям зрозуміли, що нас готують. для південних широт. Між собою жартували, що тим, хто пройшов відбір, видадуть білі сорочки, кремові штани, панами, чорні окуляри, пристойні авторучки й відправлять рад­никами в які-небудь курортні південні країни. Замість пана­мок і кремових штанів видали плямисту камуфляжную форму, автомат і десять «лимонок» на кожного. А коли до цього дода­ли боєкомплект — півтори тисячі патронів, безшумну й іншу спецзброю, ми зрозуміли, що попереду — Афганістан. Чотири «ІЛ-76» — важких військово-транспортних літака, ретельно дотримуючи всіх норм таємності, приземлилися у Фергані. Там, на базі підготовки військово-повітряних сил, офіцерів тренували в умовах, максимально наближених до місця майбутнього призначення. Командував підрозділом ко­лишній фронтовик полковник Михайло Данилович Ковальов.. Зауважимо, що весь цей час наші родини нічого не знали про те, де ми й що і нами... Підготовка команди була суперінтенсивною. Особливу увагу комполка Ковальов і начальник штабу Нездоля Олександр Іванович приділяли бойовій підготовці. Вивчали нову, що тільки-но надійшла на озброєння зброю, удосконалювалися в метанні гранат. Відпрацьовували тактичні питання, приміром, як знешкоди­ти ватажків банд у населених пунктах. А полковник Ковальов, як колишній фронтовик, робив особливий наголос на стрільбі. Він зумів набути добрих зв'язків на полігоні бази ВДВ і завжди вмів випросити зайву годинку для занять. «Синок, я на тебе сподіваюся», — ці його слова діяли практично безвідмовно на сержантів і солдатів підрозділу, що забезпечував вогневу підго­товку. Багато хто із спецназівців спочатку виказували невдо­волення, але потім, у бою, не раз згадували полковника доб­рим словом. Перевіряли нас на стійкість і мужність. Проводили й пси­хологічну підготовку до екстремальних ситуацій. Приміром, офіцери, що прибули з Кабула, спеціально розповідали новач­кам, що аеропорт у Шинданті погано підготовлений до прий­няття спецпідрозділу: снайпери вбивають кожного третього, що виходить з літака. Не всі витримували ці перевірки. Так, один з високопоставлених офіцерів в останній момент відмовився летіти. Можна це назвати боягузтвом. А можна — страхом за­лишити дружину вдовою, а тільки що народжену дочку — сиротою. Уривок з фільму «9 рота» 12 серпня 1980 року ті ж «ІЛ-76», але вже довантажені бронетранспортерами, іншою військовою технікою й навіть дровами, прибули на одну з авіабаз військово-повітряних сил у Шинданті на території Демократичної Республіки Афганістан. Із цієї дати й почалася війна для спецназівців команди «Карпати». Після прильоту в Шиндант їх розділили. Із двохсот п'ят­десяти на місці залишилося сто десять. А сто сорок чо­ловік, на бронетранспортерах, у касках і бронежилетах, озб­роєні до зубів зробили марш-кидок до Герата — це біля ста со­рока кілометрів. Там отаборилися в місцевості з «веселою» на­звою Долина чорних смерчів. Це кілометрах у двадцяти від Ге­рата, на висоті біля півтори тисячі метрів над рівнем моря. Місце, куди прибули, не було обладнане. Єдине, що встиг­ли зробити хлопці із груп, що прибули раніше — заго­родити ділянку території колючим дротом, натягнути намети й обладнати харчоблок. Загін «Карпати» прибув в дуже специфічній формі, що різко відрізня­лася від армійської — такої в Збройних Силах у той час взагалі не було. Вони не носили ніяких знаків розрізнення, зверталися один до одного тільки на ім'я й ніколи не козиряли перед старшим за званням. Навіть солдати-строчники, які нас обслуговували, не віддавали честь офіцерам. Більше того, усі в команді, незалежно від звання й посади одержували абсолютно однако­ве грошове утримання. «Наше прибуття викликало деяке збентеження серед мод­жахедів. Ми були помітно старші солдат термінової служби — 30-35 років, видно було, що в нас є бойові навички й досвід. Тому моджахеди не вступали з нами у відкритий бій й, особли­во спочатку, поводилися дуже обережно», - так згадує в своїй книзі Лобачов­­++++++++++. Проектуються слайди на екран Афганські діти... Незважаючи на холод, роздягнені, взуті, у найкращому разі, у гумові калоші на босу ногу, а частіше — босі. Вони до наших солдатів зверталися «шураві» — «шураві, дай тушенку!». Часто пригощали їх — відкриваєш ящик і роздаєш 10-20 ба­нок згущеного молока. Але найкумедніше, що потім, коли бували в торговому центрі, то бачили цю згущенку на прилавках в афганських торговців. Чи то дорослі підбирали її в дітей, чи то це в них інстинкт такий: головне — торгувати, заробляти гроші. У Кабулі, і в Гераті їздили озброєними, у кожного напоготові автомат, прикривали один одного. Вражав фа­натизм місцевого населення. В Афганістані, здавалося, сама природа стала союзником смерті, що полює на радянських офіцерів і солдатів. Нестерпно незвичні для організму кліма­тичні умови буквально зводили з розуму, змушуючи йти на не­виправданий ризик. 50 градусів спеки в тіні вдень — така тем­пература здатна розжарити будь-який метал до стану сковорідки. І БТР перетворювався в дійсну духовку — до опіків гарячий, наповнений гаром і духотою. Саме тому — і це ясно зафіксува­ли кінохроніки того часу — солдати й офіцери сиділи зовні, на броні, тим самим перетворюючись у прекрасну мішень для «духів»-снайперів. Відео «Афганський смерч» В перші дні своєї епопеї наші солдати побачили таке незвичайне яви­ще, як афганський смерч. Видовище дивне за красою, але коли дрібні часточки піску й пилу неминуче сліплять очі й забива­ють подих, проникають крізь обмундирування так, що пісок і потім треба витрушувати навіть із трусів, захват швидко прохо­дить. Втім, пилу в нас вистачало й без смерчів. Наш табір пере­бував недалеко від проїзної частини. Після проїзду бойової техніки на довгий час зависала в повітрі завіса пилу й ви­димість була не більше як 5-6 метрів. Просто не було чим дихати. Ми звикли, що слово «афганець»означає людину, яка була на війні в Афгані. А яке ще значення цього слова, давайте запитаємо у Володимира Васильовича (Зв'язок по скайпу) розповідь Словник Долина чорних смерчів Афганський смерч Смерч – найстрашніша зброя після ядерної. До цих пір новішої не придумали. Авганець — сухий, пекучий вітер з пилом, який дме в Середній Азії (в Афганістані його називають кара-буран, що означає «чорна буря»). Дме протягом кілької діб і піднімає в повітря велику кількість піску Люди військові знають, чим відрізняється нічний бій віл денного: це коли кожні сорок хвилин пролітає літак і скидає освітлювальну бомбу на парашуті й сорок хвилин вона повільно падає на землю. Виходить начебто світильник. І коли при та­кому висвітленні на тебе буквально звалюється чо­ловік п'ятнадцять ворогів, а огорожа це твій фланг, твій п'ята­чок землі, який ти зобов'язаний утримати, — зовсім не до мірку­вань про те, моральна або аморальна війна, про те, стріляти або не стріляти... - Чи проходили Ви спецпідготовку до Афгана? (розповідь ветерана) Уривок з фільму «9 рота» «Я пишаюся тим, що більшість членів команди, з якою я ввійшов в Афга­ністан, були нагороджені бойовими орденами. Але головне, що всі двісті п'ятдесят чоловік залишилися живі. Тому що немає нічого дорожчого за життя», - ці рядки з книги Нездолі Олександра Івановича . ….Йшов на батьківщину вантаж «200», і були сльози матерів, дружин і дітей, що зали­шилися сиротами... Бійці «Карпат» усі повернулися живи­ми. Говорячи про війну в літературі, пресі й кіно, а значить й у суспільстві в цілому, звикли розглядати її лише в чорно-білих гонах — ворог або свій, боягуз або герой, вижив або загинув. Але мало хто говорить про те, яку колосальну психологічну кри­зу переживає людина. Із дитинства суспільство привчає люди­ну до того, що потрібно прагнути робити добро, насильство — це погано, а вбивство — так і поготів смертний гріх. А потім держава дає їй в руки зброю й спрямовує в ситуацію, де насиль­ство й убивство стають буденною справою. Більше того — не­здатний до них виявляється приреченим на смерть. Але люди­на—не робот, що бездумно виконує закладені в нього програ­ми. Робота можна перепрограмувати за лічені години, а люди­ну — ні. І коли держава раптом говорить людині, що вбивати, нехай і ворогів, але все ж людей — правильно и необхідно, її психіка не здатна перебудуватися так швидко. Виникає жор­стокий конфлікт між свідомістю й підсвідомістю. А це означає, що людина нездатна діяти на 100 % ефективно. В ситуації, коли все вирішують секунди, найменша затримка означає смерть. Саме тому такі неефективні армії країн із загальним військо­вим обов'язком й такі великі втрати серед ополчення у воєнні часи. Солдат - це професія. Це покликання людини, що вимагає світогляду, який кардинальним чином відрізняється від світо­гляду цивільного. Нерозуміння цієї істини стало одним з фак­торів низької ефективності радянських військ в Афганістані. Сьомін В.В.: - Навіть там, ми дуже мало знали один про одного. І лише цього року я узнав, що Панкуліч Іван знову був відправлений в Афган. У нас є цінна річ – газета НЗ№18 – 19 3136 – 3137 від 17 лютого 2007р «Роки і люди», де розповідається про життєвий шлях цієї мужньої людини. Послухайте цю сповідь. (Пошуковці розповідають про відважного розвідника, який майже все життя був в Афгані засекреченим) Сьогодні, сподіваюся, усі розуміють, що досвідченим супротивникам, у тому числі й терористам, повинні протистояти не численні армії, що складаються із призовників, а спеціально підготовлені й добре навчені бійці, що проходять службу на контрактній основі. Це підтвердив гіркий досвід війни в Афганістані. Володимир Васильович, ми переглядали ваші афганські фотографії «вконтакті», скажіть, а чому їх так мало? Розповідь ветерана, учні доповнюють рядками з книги. «Розвідка, як відомо — це очі й вуха армії. Вона добуває інфор­мацію, а хто володіє інформацією — той володіє ситуацією. Пошук розвідінформації входив до числа завдань, що стояли перед «Карпатами». Велику роль грало те, що в нашій команді всі були не про­сто професіоналами, а обдарованими у своїй сфері людьми, які б функції вони не виконували. Мико­ла Тесля був шифрувальником, як кажуть, від Бога. Одержану інформацію він обробляв навіть при світлі маленької лампоч­ки від акумулятора, всі математичні дії проводив без олівця. Складалося враження, що всі шифрувальні таблиці й коди він шае напам'ять. Ранком виходив з намету із червоними, як у кролика, очами. Та й загалом, хлопці спали по кілька годин на добу». Чому Ваше посвідчення без фотокартки дійсне? Сьомін В.В. (по скапу): Я був радіотелефоністом, моє місце – центральний радіовузол. Нас там працювало лише сім осіб, в кожного були свої завдання. Нас мало хто знав, і ми не афішували ні себе, ні своє місце призначення. - Яку радіограму найбільше хотілось отримати? Найбільше, що хотілось знати, хто отримає дембельську радіограму. Все було зашифроване, і тому коли я її отримав, що то було взнав лише тоді, як шифрувальник розшифрував. Підготовка кожного спецназівця дорого обходиться державі, як фахівець він являє для країни особливу цінність — адже низ­ку військових завдань здатні вирішувати тільки ці підрозділи. З книги генерала Лобачова: «Одного разу мені необхідно було в черговий раз летіти в Ка­бул на загальні збори керівників штабів. На Кабул у той день летіло всього два літаки: один — із хворими гепатитом, а інший -«Тюльпан» з вантажем «200», тобто із трунами, у яких лежали тіла загиблих солдатів й офіцерів. Перебувати на одному про­сторі з небіжчиками, м'яко кажучи, не дуже приємно. Але й хворіти ніхто не хотів. Тому вибір припав на другий літак. Я із двома своїми хлопцями, які супроводжували мене як охорона, зайняли місця ближче до пілотів, на ящиках з бойовим споряд­женням. А по всьому салону літака в три ряди стояли 2-метрові дерев'яні забиті ящики з тілами загиблих. Зненацька в салон увійшли одягнені в цивільне молоді люди років тридцяти. Було видно, що вони тільки-но прибули із Союзу. Один з них зняв із плеча гітару, сів на дерев'яний ящик, професій­но взяв кілька акордів і почав співати пісню Висоцького, що вмер під час Олімпіади в Москві й чиє ім'я й пісні на той момент були в усіх на вустах. Хлопці ці прибули за завданням комсомолу створю­вати в Афганістані молодіжні організації. І ще ніколи не бачили вантажу «200» навіч. А нам, звісно, стало не по собі. Я здійнявся, підійшов до граючого на гітарі й спокійно пояснив, що ми всі по­важаємо й любимо пісні Висоцького й шкодуємо про його смерть... і напевно той боєць, солдат або офіцер, теж любив Висоцького, але вже не зможе почути його пісні із цинкової труни, оббитої для транспортування дошками. Не зрозумів, а причому тут труна? — зачудувався парубок. А на чому ви, по-вашому, сидите? Неможливо змалювати словами вираз обличчя цього паруб­ка: він зіскочив немов з розпеченої печі й, обвівши весь салон літака поглядом, тихим голосом запитав: «Це що — всі загиблі?» Я відповів: «Так, і десь удома їх чекають родини, наречені, і найжахливіше — це безмір сліз батьків, що ховають своїх зовсім ще молодих синів». Парубок не присів до самого Кабула — так і летів стоячи». У Володимира Васильовича є диск Ю. Кирсанова. Він з автографом . Давайте послухаємо пісні його бойового товариша. Звучить пісня Кирсанова На екран проектуються фотографії із зустрічі 30 – річчя груп «Карпати» Для багатьох війна закінчилася діагнозом «хвороба Боткіна», а простіше — жовтяниця, відправляли в госпіталь. Спочатку в Шиндант, а потім — у Ташкент. Через погану воду й страшну антисанітарію жовтяниця ко­сила гірше, ніж кулеметна черга. «У Ташкент прилетіли, нас в автобуси посадили. А мені так ніяково було їхати — по пояс у відкритому вікні, адже убити можуть! Відвик від мирного жит­тя. А в місті так добре — десь музика грає, не чутно ніяких куле­метних черг і дівчина йде в білому платті... І тоді, незважаючи на свій важкий стан, незважаючи на свіжі спогади про бої й загиблих, я раптом як ніколи гостро відчув: життя триває, таке прекрасне життя!» Окружний військовий шпиталь №320 був розташований у Ташкенті. Саме сюди звозили хворих і поранених бійців з Аф­ганістану. Госпіталь складався з безлічі капітальних корпусів, але тоді, наприкінці 80-го, навіть вони не могли вмістити всіх поранених, що надходили, хворих і покалічених. Тому по всій території шпиталю були встановлені додаткові намети. Гепа­тит для радянських солдатів й офіцерів став чимось на зразок афганської чуми. Мало кого минула чаша ця. Щоб ви хотіли запитати Володимира Васильовича? Можливо, є питання у тих, хто слухає нас через Інтернет? Чому на формі такі великі кармани? Чи платили вам гроші? Які? чи привезли Ви щось пам’ятне з Афганістану? Ветеран дає відповіді на запитання, показує найцінніший свій скарб – магнітофон «Панасонік», демонструє гроші афгані Пройшовши через афганське пекло ще раз упевнився в тім, що в критичні хвилини треба ні на кого не сподіватися, але твердо усвідомити для себе, що безвихідних становищ немає, і потрібно тільки думати, боротися й перемагати. Аналізуючи згодом ту ситуацію, я зрозумів, що мені вряту­вало життя із самого дитинства добре засвоєне нехитре прави­ло: людина повинна робити свій вибір самостійно, тому що й відповідати за нього доведеться самому. Це правило принесло мені успіх й у багатьох інших ситуаціях. Хто Ваші найближчі друзі по Афгану? Чи підтримуєте Ви стосунки з ними? Коли я приїхав в Чорнобай, моя сім’я стала прикладати зусилля для пошуку моїх побратимів. Через черкаську спілку афганців в рік 25 – річчя виводу військ з Афганістану я вперше зустрівся з своїм близьким другом, теж зв’язківцем Гондою Петром Івановичем зустріч через 25 років Демонтрація фотографій. Відео «Мы уходим» ПОСВЯЩЕНИЕ                                                                  ВЕТЕРАНАМ ОТРЯДА "КАСКАД"  А.Коршунов,  Одесса    Годы быстро летят - забываются даты и лица. И давно тишина перестала как прежде пугать. Но порой ветерану Афган нет-нет да приснится... Вновь идут на заданье бойцы из отряда "Каскад". За красивым названьем отнюдь не простая работа. В "мясорубках" шальных выживать приходилось не раз. Умирать никому никогда и нигде неохота, Но о смерти не думал, идя на заданье, спецназ. Среди горных вершин, что враждою в лицо им дышали, И дувалов глухих, огрызавшихся шквалом огня, Эти парни простые непростые задачи решали... И ушли из Афгана, исполнив свой долг до конца. Встречи старых друзей, к сожаленью, теперь очень редки. Но они греют душу, возвращая их в юность опять. Ведь как прежде в строю и решают "больные" проблемы Поседевшие парни - ветераны отряда "Каскад". Ведь как прежде в строю и решают любые проблемы Эти славные парни - ветераны отряда "Каскад". Перегляд відео. Сьогодні ми з вами відкрили сторінку історії нашої країни, історію однієї людини – Сьоміна В.В. Підсумки цієї пошукової роботи оформимо сторінкою шкільного музею. Вчитель. Продовжуємо відкрите засідання і зараз розпочинається відео конференція. Через інтернет були розіслані повідомлення про початок відео конференції. Давайте подивимось, хто приєднався до нашої розмови. Відкриваємо сторінку групи»Школа: від витоків до сьогодення». Демонструю посвідчення, медаль, за що вручається така нагорода. Хочу повідомити, що до нашої групи через мережу Інтернет долучилось 246 осіб. Група піднімала 3 теми для обговорення. Одна з них «Моральний вчинок». В обговоренні взяли участь 115 осіб. Думки різні. Між деякими учасниками зав’язався діалог . Давайте проаналізуємо це обговорення і поспілкуємось з іншими класами, групами, бажаючими, з тими хто приєднався до нашого засідання завдяки програмі «Skype» . Зачитуємо проблему. Володимира Васильовича в свій час було нагороджено багатьма медалями. Одна з них - "За бойові заслуги", йому вона була особливо дорога, адже вона з афганської війни та ще й війська незвичайні - група "Карпати". Сусідський хлопчик часто приходив роздивлятись медальки. В один із днів йому дуже потрібні були гроші. Він тихенько взяв у воїна - афганця медаль "За бойові заслуги" і продав. Тепер у ветерана тільки посвідчення. Діти пропонували йому купити на базарі, навіть такий подарунок думали зробити, але Володимир Васильович Сьомін не погоджується. Вперто повторюючи, що то медаль буде не його. Надіслали повідомлення учні різних шкіл, наші випускники. Деякі з них: Оля Саражин Мене дуже вразила ця історія... Дійсно, вчинок хлопчика не можна назвати хорошим. Я вважаю, що в майбутньому, хлопчик все ж зрозуміє це... Але біль та спогади не зникнуть... Ксюша Хоруженко Хлопчик вчинив не правильно,Володимиру Васильовичу потрібна його медаль, а не якась підробка яка куплена на базарі.Головне, що він сам знає, хто він такий.Що йому є чим гордиться. Але всеодно того хлопця потрібно наказати.І навіщо тому хлопцю гроші на якісь витрибеньки..ЦЯ ІСТОРІЯ ЗАСТАВИТЬ ЗАМИСЛИТИСЬ ВСІХ..... Алінка Бреус Часто-густо молоде покоління просто не розуміє важливості таких "звичних" речей. У кожної людини є дорога серцю річ, яка постійно про щось нагадує. В цього чоловіка - була медаль. Дорогоцінна медаль, ніби відірвана від серця того солдата-героя, який ладен був віддати своє життя за рідну землю, за Батьківщину. В медалі навічно залишуться вкарбовані смуток і печаль, біль і страх, радість і тепло відважного українця. Хлопчик вчинив погано. Він викрав, навіть не важливо що, головне -це викрадено. На мою думку, його поведінка не заслуговує виправдання. Anna Furiya Пам"ять жива вічно. Особливо пам"ять воїнів про лихі часи, про своїх друзів і навіть про ворогів. Медаль - це як нагадування, її можна потримати в руках, вона зігріє душу і відродить спогади. А хіба про всі медалі наших сусідів-дідусів ми знаємо? Люди, які мають якісь нагороди, дуже рідко виставляють їх на показ. Це їхні реліквії. А ми зараз так мало знаємо про героїчні вчинки наших близьких. Ми не можемо справедливо оцінити ту чи іншу нагороду. Якусь неважливу "блискітку" ми можемо сприйняти за величезну нагороду. Це наша трагедія, всього нашого народу - невміння оцінити справжнє і поклоніння вигаданому. А щодо того хлопчика... Ніхто не знає навіщо йому потрібні були ті гроші. Засуджувати когось - невдячна справа. Тут могло скластися докупи все: те, що його погано виховали, те, що йому ніколи не розповідали про добре і лихе. Діти не народжуються поганими. Вчинка виправдати не можна. І може цей тягар буде жити зним і гнітитиме його вічно. І це буде найбільшим покаранням дитині і людині. Ведучий. Прошу висловитися по даній проблемі. Порадьте, як вчинити правильно. Оцініть поведінку хлопчика. У нас Інтернет – зв'язок. - Першими на зв’язку учні 6 класу. - Давайте послухаємо думку випускників нашої школи. Хочуть висловитись учні 10 класу. Цікаво, що про це думає Щербина Світлана, дитина – інвалід, яка всю зустріч уважно слухала дома, сидячи біля комп’ютера. До розмови долучаються учні різних класів. Підходить до завершення наша відео конференція, відео – засідання. Різні у вас думки, погляди. Я думаю, що життя ще внесе свої корективи у ваш світогляд. Завершити захід хотілось би словами Іри Кокс, яка залишила своє повідомлення в групі під час обговорення Ира Кокс Я погоджуюсь з думкою інших. .Хлопчик, звичайно, зробив не правильно. вчинив несправедливо до Володимира Васильовича. Я думаю, коли він підросте, стане більш дорослим і зможе самостійно осмислювати свої вчинки, він зрозуміє що накоїв і не раз жалітиме про це, а може й ні...різні бувають люди! хороші, погані, але це вже інше. а Володимир Васильович правильно зробив шо не захотів іншої медалі, адже то не його річ, вона не йому була призначена, і коли він буде дивитись на ту "нову" медаль у нього будуть виникати спогади лише про того хлопчика, який так вчинив, а не про війну - всі ті хороші, приємні моменти та жахливі і страшні. І знову Володимир Васильович зробив благородний і правильний вчинок, що не купував ту медаль.Такі люди варті поваги і шанобливого ставлення! Таких людей, таких воїнів потрібно брати собі за ідеал! Література О. Нездоля «КГБ — разсекречені спогади», Донецьк, ООО «Каштан», 2008 С.Б. Червонописький, А.А Костиря, В.Г. Сіроштан «Військово-політична спецоперація в СРСР в Афганістані. Словник-довідник», Київ — 2007.

Схожі: