Сценарій зустрічі з художником-земляком Г.Є.Бабійчуком
Виступ Кириленко Л.П. методист з бібліотечних фондів відділу освіти Бородянської райдержадміністрації
Звучить пісня «Художник» слова та музика Олеся Коляди
Ведучий 1 Геогрій Євдокимович Бабійчук – український живописець і графік, народний майстер декоративно-ужиткового мистецтва, з 1989 року член Національної спілки художників України.
З 2003 року – Лауреат Міжнародного Академічного Рейтингу популярності «Золота Фортуна» в номінації: «За відродження кращих національних традицій в мистецтві, та гідне представлення України за кордоном».
20 вересня 2007 року надано звання «Заслужений діяч мистецтв України».
2009 – лауреат літературної премії «Гілка золотого каштана» за книгу «Поезія кольору і слова».
Ведучий 1.
Ми починалися з води,
З вогню, землі і неба.
Ми починалися з добра,
І в нас - його потреба.
Ведучий 2.
Ми починалися з дерев,
Із кожної рослини,
З усього сущого, що є
У творчості Людини.
Ведучий 1.
Ми починалися з краси,
Тож бережім цвітіння.
Чому ж не вистачає нам
І мудрості й терпіння?
Ведучий 2.
Ми починалися і є –
Продовжувачі роду.
Вода, земля і цвіт небес –
То вічний дух народу.
Ведучий 1.
Ми – слово сонця і життя
З води, землі і неба.
Ми – спрага людськості, добра,
І в нас його потреба.
Ці прекрасні слова Микола Сингаївський, мабуть писав просто Людині – творчій, мудрій, працьовитій…хліборобу, космонавту, письменнику, майстру, художнику…
Ведучий 2. А з чого, цікаво починається художник?
Ведучий 1 «Спочатку було Слово. І Слово було у Бога. І Слово було Бог».
Це – Святе Письмо. Аксіома. І тут нема чого мудрувати. Хіба що, не впадаючи в єресь та святенництво, а просто з суто людської цікавості зважимось припустити, що Вседержець, беручись до створення світу, як зодчий, напевне ж, мав і в уяві – картину замисленого.
Ведучий 2 Тому сам Господь велів об’єднати Слово з переходом в картину. А щоб довго не розводитися, блукаючи в алюзіях і асоціаціях, щаслива доля звела дві неординарні творчі особистості – знакомитого поета Миколу Сингаївського і не менш знаного художника Георгія Бабійчука, поріднивши їх при берегах Довженкової зачарованої Десни.
Ведучий 1 Їхню роль, місію і значення не лише в рідній словесності, а й у суспільно-громадянському поступі, у змаганні за незалежну Україну важко переоцінити.
Ведучий 2 25 березня 2008 року у виставковому залі Українського Фонду культури відбулася урочиста презентація літературно-мистецького альбому «Поезія Кольору і Слова», який є творчим автобіографічним щоденником двох знаних митців, які діляться з читачами своїми спостереженнями, спогадами про зустрічі з відомими діячами сучасності, розповідають про творчі подорожі, про життя українського суспільства кінця ХХ – початку ХХІ століття. 7 жовтня 2011 року альбом презентували на районному семінарі вчителів української мови та літератури у Бородянській СЗОШ І-ІІІ ступенів № 2.
Ведучий 1 Ідея створення спільної літературно-мистецької книжки у Сингаївського та Бабійчука зародилася давно. Упродовж багаторічної творчої співпраці ця ідея виношувалася, шліфувалася за письмовим столом, у подорожніх роздумах про життя і творчість, у прагненні підбиття попередніх творчих підсумків.
Ведучий 2 Зійшлися дві самодостатні творчі особистості на берегах Десни. Кому з них більше поталанило? Одразу і однозначно відповімо: обом! А найбільше – нам, читачам і глядачам! Ви бачите на екрані картини Г.Є.Бабійчука, звучатимуть поезії М.Ф.Сингаївського.
Учень
З берегами примовкли човни,
Дивослово стало на чати.
Зачерпну барвоцвіття Десни –
І тобі подарую, мій брате.
Намалюй цю чарівну красу,
Чисте небо візьми над лісами,
І живу, дзвінкотючу росу,
Що співає всіма голосами.
Я у слово її переллю.
Може, доля від щастя заквітне…
І тому не скажу, що люблю,
А любов’ю життя перевите.
Ведучий 1 «У той час, коли Україна проголосила незалежність, коли я, як і мільйони українців, був пограбований державою, проблема виживання в цій країні захмарила проблеми творчі.
Ведучий 2 Саме в той час мій друг, поет Микола Сингаївський, відчуваючи мій пригнічений стан, запропонував поїхати удвох на батьківщину моєї матері.»
Звучить пісня «Музика рідного дому» у виконанні шкільного ансамблю «Дивограй»
Слова та музика О.Злотника
Учень
Художнику, гайнем до Блиставиці,
А там – і Небрат, і твоя рідня.
Та знов наснаги зачерпнем з криниці,
Вона ще нам згодиться на щодня.
Село – то наш прикорінь і дихання,
І перший проріст зимної весни.
Це ж там раніше будиться світання,
Щезають, наче тінь, ліниві сни.
Там, де в туманах обважніли трави,
Де Здвиж – ріка, лугівки, лозняки,
Там, де суничні лісові галяви
Угадують по сонцю земляки.
Село – то наша віра і надія,
Мов сонях, що повік не одцвіта.
А з ними і душа помолодіє…
І пісня ляже на п’янкі вуста.
Художнику, гайнем хоч на часину,
Росою вмиєм збуджене чоло,
Та глибше глянемо на Україну,
На свій пракорінь – крону і стебло.
Учень
Всього бувало в буднях і на святі,
Як біди, смерть, розлуки на віку,
Як свіжий хліб у материній хаті –
На капустянім спечений листку.
А я творець свого життя і долі,
Хоч помислами – часто на крилі.
Тож проросту зерниною у полі,
Щоб людям краще жити на землі.
МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ
Я з’явився на світ
У полум’ї і руїнах
Великої Вітчизняної війни, в Києві.
Відтоді, здається, надовго не розлучаюсь
З цим дивовижним слов’янським містом –
Столицею пшеничної і пісенної України.
З дитинства однаково звикав
До води, пагорбів і цвіту каштанів,
Адже Київ будувався на київських кручах,
Тобто на пагорбах і в долинах,
Тож і вдивляєшся у води Діпра-Славути.
З тих же юних років і літечок
вода у моїх пригорщах –
То завжди поклик до мандрів.
З роками відкрились мені
зачарована Десна, Сейм, Убідь
Та інші українські ріки і річечки.
А доріг і зустрічей мені вистачило в житті,
Згадаю лиш деякі з них,
Що лишились у пам’яті, в серці.
На запрошення «Pontificio Collegio di S. Giosafat»
Мені двічі щастило побувати в Італії,
зокрема у Ватикані.
Назавжди запам’ятались аудієнції у Папи Римського
Іоанна Павла ІІ, яких я мав три.
З Главою Української греко-католицької церкви
Кардиналом Мирославом – Іваном Любачівським,
портрет якого я писав
На замовлення, незадовго до його повернення в Україну
В резиденцію українських митрополитів,
Яка знаходиться в соборі святого Юра у Львові.
З Католікосом всіх вірменів світу Вазгеном І
довго розмовляв
Про історію Вірменії, розглядаючи цикл моїх картин
Арарат в різному освітленні.
Ведучий 2
Прибалтика, мужня готика Риги –
То роки мого навчання.
Шотландія – покликання мого серця останніх років.
А ще раніше неподалік від Лондона,в замку Чартвіл
я мав нагоду познайомитись
З колекцією художніх творів відомого
Політичного діяча,
Майстра пейзажу Уїнстона Черчіля.
До речі, там же в саду, в невеличкому флігелі
Міститься його художня майстерня.
Завдячуючи дивовижній українській природі,
Маю всі можливості чаруватись красою Дніпра і Десни,
Красою Карпатських гір.
І не раз бував на малій батьківщині
Славнозвісного майстра кіно,
Чудового письменника і художника
Олександра Довженка.
Кон’юнктурщиком я ніколи не був –
жодної кон’юнктурної картини не зробив.
Щоб бути незалежним в творчості,
Здобув другу освіту радіоінженера.
Після визнання на Заході
повністю перейшов на творчу роботу.
Звичайно, художник для мене – то насамперед
Віртуозне володіння технікою письма
і технологіями живого малюнка,
А ще – уміння зупинити, тобто приборкати
енергію сонця.
Напевне, так і добувається, відтворюється
радість життя і світла.
Отже, часто відчуваю душею: тут коріння
мого роду і родоводу.
Для мене робота за мольбертом –
то завжди осяяння душі
І водночас напружений пошук кольорів і відтінків;
У творчості, як відомо, полегшень не буває,
Адже ремесло живописця – то суцільні терзання,
І так щоднини, коли поринаю в роботу.
Краєвиди рідної землі – то чистота повітря,
яким я дихаю.
Разом з людьми, серед яких живу і працюю.
Художник лише тоді стверджує себе,
коли глибоко пізнає свій народ.
Є таке гарне і містке слово «народолюбство».
Певен, кожен справжній митець повинен відчувати
і носити його в душі.
Україна – земля талановитих, працелюбних і
працездатних, свідомих, освічених людей.
Певна річ, навчатись потрібно у кожного народу,
Та бджола-тудівниця, як відомо, несе нектар
у свій вулик, у рідну домівку.
Тому глибоко вірю, що живописець рідних краєвидів,
Чистого неба над головою – також син свого народу.
І завжди потрібен йому.
Ведучий 1. Полотна Георгія Бабійчука прикрашають музеї і приватні колекції не лише Європи, творчість його знана в усьому світі.
І, мабуть, не всі знають, що його корені з Бородянщини, з Небрата – звідки родом його мати – Софія Адаменко.
З щоденника
Ведучий 1 Рід Бабійчуків давній. Відомо, що Бабійчуки походять з козаків Запорозької Січі. Мого прадіда звали Микитою, а прабабу Яриною. Вони мали сина Валеріана, який оженився на Євдокії Прохорівні, уродженій Дем’янчук. Це були мої дід і бабуся. У них було п’ятеро синів та дві дочки.
Мій батько мав хист до вишивання, добре малював. Родина Дем’янчуків мала велике господарство, землю, а тому була заможною, мала маєток у Києві.
Ведучий 1 Мій дід був людиною освіченою, мав свою справу. До революції працював у Києві, тримав дві невеличких майстерні по виробництву скла, які існували і під час НЕПу.
Тут і зустрівся батько із моєю матір’ю.
Ведучий 2 Звали її Софія, уроджена Адаменко. В тридцять шостому році минулого століття, після того як померла її мати і моя бабуся Федора в голодний тридцять четвертий рік, мати, додавши собі два роки, приїхала з села Небрат до Києва, щоб якось влаштувати своє життя. Поступила на РАБФАК, по закінченні якого працювала швачкою на фабриці, а потім – все життя - модельєром жіночого одягу. Увесь вільний від роботи час вона присвячувала мені. Навчила читати задовго до того, як я пішов до школи. Добре пам’ятаю наш домашній інтелектуальний потенціал в той час: збірка дореволюційного видання Лесі Українки, книга великого формату для дітей Тараса Шевченка « Тече вода з-під явора…», яку до речі, я знав напам’ять, та папка з довоєнними малюнками мого батька, її мама ретельно зберігала на шафі, як незнищенний скарб. В цій папці, добре пам’ятаю, зберігались олівцем намальований автопортрет, пейзажі з деревами.
Ведучий 1. Мама все робила, аби я був нагодований і одягнений, відмовляючи собі у всьому, щоб вивести мене в люди, а її фразу, що «перо легше, ніж лопата» я запам’ятав на все життя і старався її не підводити. Вчився я на відмінно, мама гордилася мною і десь у третьому класі пошила мені костюм гімназиста та гімназистського кашкета, форму, в якій я і ходив до школи, що викликало заздрість однокашників.
Ведучий 2. Вже багато років по тому, коли я став відомим художником, коли статті про мою творчість з’являлись у пресі, моя старенька мати приносила їх у дворовий садочок і з гордістю читала у голос своїм «колегам» - пенсіонерам нашого будинку, розказувала історії із нашого життя і чекала, поки я прийду. Мені здається, що мати і зараз десь сидить і чекає, поки я повернусь.
Звучить пісня «Чорнобривці» у виконанні 11 класу Потапенко Л.
Слова М.Ф.Сингаївського
Музика В.Верменича
Учень
Мамо. Матінко. Материнко.
За міжгір’ям,
За синім льоном
Виростають антонівки струнко та гінко,
І дуби осипаються
З першим громом.
Цвітуть і полощуться
Повні півонії,
Вітри засинають
На стомлених вікнах.
А ти на свої многотрудні долоні
Поклала турботи мойого віку.
А ти, моя матінко…
Сива матусенько.
Від м’ятних світанків
До житніх ночей –
Чуєш, гелгочуть гуси та гусоньки.
Ждеш-виглядаєш
Синівських очей.
А думи летять,
Як сполохані птиці,
На білих вітрилах пливуть сади.
І нахилились в твої
Медоносні зіниці
Яблуні, що син посадив.
І згадки горять,
Як червоні жарини.
З горя, з радості на твоїм віку.
І от, кришталева сльоза України
Покотилась тобі на щоку.
Звучить пісня «Рідна хата » у виконанні учениці 11 класу Потапенко Людмили
Слова і музика Наталії Май
Ведучий 1. Георгій Євдокимович з дитинства захоплювався рибалкою, водними лижами, далекими мандрівками на човні. Під час однієї з таких подорожей на початку 70 років минулого століття несподівано для себе відкрив він красу Десни. Наступного року взяв із собою том творів Довженка аби прочитати ще раз його «Зачаровану Десну» просто на натурі. Результатом такого естетичного експерименту стало багаторічне захоплення деснянськими краєвидами і цих чудових акварелей, об’єднаних спільною назвою «Довженківськими місцями», який приніс художнику світове визнання. Широке панорамне охоплення простору на його акварелях навіює відчуття спокійної величі і наче застиглого часу, зупиненого силою краси і ліризму деснянських краєвидів.
Учень.
Світ визорює в наших очах
І дороги за обрії стеле…
Я шукаю тебе по ночах,
Плодоноснице, доленько-земле.
Іі знаходжу чомусь у журбі –
Там, де стишились батьківські кроки,
Де узяв я в дорогу собі
Хліборобів слов’янські уроки.
Думав, їх ще не раз повторю
У трудах, у молитві, у слові
І нащадкам колись відтворю,
Наче пісню життя і любові.
Як небесно-земні вітражі,
Подарую майбутньому дневі –
Не захмарений промінь душі
І Десни береги чебрецеві
Із щоденника
Ведучий 1 Вчать не стіни, як пишуть в автобіографіях і анкетах, а люди, які були твоїми наставниками та вчителями.
Ведучий 2 Першою людиною, яка дала мені пензля в руки, був художник Гаррі Прицкер – полонений німецький солдат, який після війни залишився жити в Києві.
Ведучий 1 Художня наша школа була маленька і знаходилась на останньому поверсі Київського художнього інституту. В школі нам видали все необхідне для навчання: фарби, полотна і таке інше. Бідним дітям допомагали одежею. Кожен місяць ми отримували стипендію 180 карбованців, а відмінники – 200. Був стимул добре вчитися, тим більше, що на ті кошти я купував книжки по мистецтву, які стали підгрунтям моєї теперішньої мистецької бібліотеки.
Ведучий 2 Викладачами з фаху були художники старої художньої школи, та більш за все ми, учні школи, вчились один у одного. Зустрічаємось до сьогоднішнього дня, пригадуємо наші університети. Випускники 60 років тієї школи створили обличчя України в сучасному образотворчому мистецтві.
Учень
Мене за руку ангел не водив,
Життя зміряв я
власною ходою.
Та часто зустрічався Дивен-див –
І частував живлющою водою.
Все мовби оживало навкруги,
Аж поглядало з-під землі коріння.
А ми брели в діброву, на луги,
Збираючи і думи, і насіння.
І мріяли, щоб скоріше проросло,
Щоб суховій не завдавав нам шкоди...
А на весні побачило село –
Посіву нашого жадані сходи.
Ми вижили в недолі та в біді,
Хоч кинуті були мов на заклання,
І прагнули, як птахи молоді,
Сягнути неба в полиску світяння.
Давно те діялось...
Немов з роси, з води,
Коли чорниці ми збирали в гаї...
І нині повертаюсь я туди,
Лиш Дивен-див чомусь не зустрічає.
Із щоденника
Ведучий 1 З любов’ю я згадую свого вчителя і дивовижного латвійського художника Олександра Михайловича Юнкерса. Адже в Ризі я вперше відкрив для себе художній материк розмаїтої Прибалтики.Тоді ж я мав щастя жити і працювати в майстерні великого майстра, а відтак знайомитись з відомими митцями і вченими маленької і затишної Латвії.
Ведучий 2 Кажуть квіти, очищають палітру. Чи не тому раз на тиждень Юнкерс приносив у майстерню букетик квітів і просив писати натюрморт. Ця традиція очищення палітри залишилась назавжди в моїй майстерні.
Ведучий 1 Хотілося б підкреслити, що найбільш притаманне художнику – це безмежна любов до рідної землі, оспівування української природи в своїх ліричних творах.
Учень
Я вдивляюсь у твої тумани,
Що в багряну осінь запливли,
Наче поринаю у Полісся,
Де ходив ще юним пастушком.
За туманом залишились роки,
Скупані у росяних полях...
Там сліди мої не заростають,
І зозуля ще літа кує.
Ген світліє далеч піднебесна
Думи- птахи прагнуть висоти.
А в далеких обріях відбились –
І Дніпро і зоряна Десна.
Все земне до неба промовляє
Голосом і цвітом запашним.
І тумани, друже, не розвіються,
В спогадах воскреснуть, як життя.
Учень
Сім беріз на світанні,
Сім доріг поміж ними...
А моя – у тумані,
Ще й з думками сумними.
А моя – над водою,
Аж під небом – співуча.
Хоч, здається, з бідою
У житті нерозлучна.
Та мене ж не скорити, -
Я вже звик бідувати...
Ми – спечені діти,
І біда – наша мати.
Ведучий 1 З роками все частіше додається впевненості, що всі ми – діти природи, хоч і народжувались у різних місцевостях: комусь, як відомо, судилось місто, іншим – село. Та пізніше матінка – природа непомітно поріднювала всіх нас – міських і сільських. І про цю сокровенну єдність найбільше і найглибше свідчить пам’ять серця.
Ведучий 2 Думаю, що то прадавня, цілком закономірна, живодайна, досі невивчена і непізнана школа землі і неба, води і суходолу. Краєвиди природи – найперше споглядання наших дитячих років і літечок. Можливо, саме тому пейзажі – невід’ємна частка нашого буття. Уміння вдивлятись і закохуватись у природу – то непроминуща ознака любові до отчого краю, до рідної Вітчизни. А відтак сприймати очима і розумом наше розмаїте довкілля.
Ведучий 1 Тож пам’ятаймо, що всі ми – батьки і діти, вчителі і учні – будівники єдиної, суверенної, демократичної, соборної держави Україна.
Ведучий 2 12 серпня 2012 року Георгій Євдокимович святкував своє 70-річчя. Нам хочеться привітати ювіляра із славною датою побажати йому ще багато творчих напрацювань, міцного здоров’я і запрошуємо до слова.
Звучить пісня «Ми твої діти, Україно!» у виконанні шкільного ансамблю «Дивограй»
Слова та музика М.Кухарук
Учень
Світанок мій від отчого порога
І нині кличе у тривожний світ,
А отже, не кінчається дорога
У випробах і крутосходах літ.
Вона, як поклик, з ранього дитинства
У далеч, мов у вічність, пролягла.
Та найчастіше все чомусь терниста,
Як зморшки материнського чола.
Вони в уяві, в пам’яті і досі,
Неначе в тернах зрощене життя...
Та слава Богові, я ще в дорозі,
Нуртують ще і думи, і чуття. |