1.6. Індивідуальна вразливість і психологічні наслідки травми
Коли говориться про те, що людина страждає на ПТСР, перш за все мається на увазі те, що вона пережила травмуючу подію, тобто з нею сталося щось жахливе, і у неї є деякі із специфічних симптомів. Але це подія – лише частина загальної картини, зовнішня обставина, яка зіграла свою роль в хворобливому процесі. Інша сторона посттравматичного стресу належить до внутрішнього світу особи і пов'язана з реакцією на пережиті нею події, яка в кожному випадку індивідуальна. Окрім тягара стресового чинника важливу роль відіграє уразливість індивідуума до ПТСР, про яку свідчать особливості преморбіда (незрілість, астенічні межі, гіперсенситивність, залежність, схильність до надмірного контролю, спрямована на придушення небажаної емоції), схильність до віктимізації (тенденції виявлятися в ролі жертви в аналогічних ситуаціях) або межі травматофілії (фіксація на травматичному досвіді). Встановлена значима кореляція між конфліктними стосунками з батьками на 3-му році життя і подальшими порушеннями адаптації. Підкреслюється роль матері у формуванні у дитяти витривалості до стресу. Концепція «досить хорошої матері» виходить з того, що тепла емоційна підтримка і гнучка адаптація до адекватно розпізнаних потреб дитини створюють найбільш сприятливий фон для формування адаптивних механізмів психологічного захисту. До інших важливих чинників ризиків ПТСР належать такі особистісні особливості людини, як акцентуація характеру, соціопатичний розлад, низький рівень інтелектуального розвитку, а також наявність алкогольної або наркотичної залежності. Якщо людина схильна до екстеріоризації стресу, то вона менш схильна ПТСР. Генетична схильність (наявність в анамнезі психічних розладів) може збільшувати ризик розвитку ПТСР після травми; на це також впливає попередній травматичний досвід (наприклад, у зв’язку з перенесеним фізичним насильством в дитинстві, нещасними випадками у минулому або розлученням батьків). Важливий віковий чинник: подолання екстремальних ситуацій важче дається молодим і старим людям. Молоді люди мають недостатній досвід, незрілі механізми захисту, регресійні способи реакції на стрес, не усвідомлюють та не обговорюють травматичну ситуацію, діти повністю залежні від дорослих. Літні люди володіють низьким адаптаційним потенціалом до змінених умов існування, ригідні системи захисту, стереотипне мислення, виснажену ендокринну систему боротьби зі стресовими ситуаціями тощо. Ризик ПТСР зростає також у випадках ізоляції людини на період переживання травми, втрати сім’ї і близького оточення. Велика роль своєчасно наданої допомоги, реакції членів родини, які можуть заохочувати деякі хворобливі прояви. Останнім часом все більше значення надається психологічним аспектам стресу, зокрема життєвій значущості події, включаючи ставлення особи до загрозливої ситуації з урахуванням моральних цінностей, релігійних цінностей та ідеології. Сприяючим чинником може виявитися фізіологічний стан у момент здобуття травми, особливо соматичне виснаження на тлі порушення стереотипу сну і харчування. Біологічні та психологічні прояви, характерні для гострої реакції на стрес, без сумніву, є одним з найочевидніших критеріїв того, що дана подія сприймається жертвою як травматична.
Можна виділити ще ряд умов, що впливають на розвиток ПТСР: 1) наскільки ситуація суб'єктивно сприймалася як загрозлива; 2) наскільки об'єктивно реальною була загроза для життя; 3) наскільки близько до місця трагічних подій знаходився індивід (він міг фізично не постраждати, але бачити наслідки катастрофи, трупи жертв); 4) наскільки в цю подію були залучені близькі, чи постраждали вони, яка була їх реакція. Це особливо значимо у дітей. Коли батьки дуже хворобливо сприймають те, що сталося і реагують панікою, дитя також не відчуватиме себе в безпеці. У зарубіжних дослідженнях, що вивчають взаємозв'язок характеристик особистості, стресу і захворювань, велику увагу приділяють таким психологічним властивостям, як локус контролю, психологічна витривалість (стійкість) і самооцінка.
Локус контролю визначає, наскільки ефективно людина може впливати на ситуацію або володіти нею. Традиційно локус контролю розташовується в континуумі між двома крайніми крапками: зовнішнім і внутрішнім локусах контролю. Екстернали бачать більшість подій як результат випадковості, контрольованої силами, непідвладними людині. Інтернал, навпаки, відчуває, що лише деякі події знаходяться поза сферою людських впливів. У цілому, існує досить багато теорій, що пояснюють особисту схильність до виникнення травматичного стресу. Дж. Ялом (Ялом, 1999) запропонував розглядати всі психологічні проблеми травматичного стресу з точки зору понять смерті, свободи, ізоляції і безглуздя. Виділяють також п'яту складову – невизначеність як наслідок імовірнісного характеру того, що відбувається (Смирнов, 2002). Невизначеність є одним з найбільш обтяжливих переживань. Значна частина інтелектуальної діяльності людини, пов'язана з формуванням уявлення про світ і про себе, спрямована саме на подолання цієї невизначеності, пошук закономірностей, при цьому типово відмітається можливість малоймовірних або просто небажаних подій.
Поняття смерті. Вперше страх смерті виникає у трилітнього дитяти: їй стало страшно засинати, вона часто розпитує у батьків, чи не помруть вони. Надалі дитина створює психологічні захисти, що існують у вигляді базових ілюзій. Їх три: ілюзія власного безсмертя, ілюзія справедливості та ілюзія простоти будови світу. Ці ілюзії дуже стійкі і часто зустрічаються не лише у дітей, але й у дорослих.
Поняття свободи. Найсильнішим обмежувачем свободи є відчуття провини і боргу зобов'язання, яке з нього слідує. Людина, що переживає почуття провини, прагне як би покарати себе саморуйнуванням, інакше кажучи – демонструє аутодеструктивну поведінку. Особливо це характерно для травматичного відчуття провини. У людей, що пережили психологічну травму, це відчуття виникає в трьох видах. По-перше, це провина за уявні гріхи. Якщо, наприклад, вмирає хтось близький, людина починає аналізувати свою поведінку по відношенню до померлого і завжди знаходить ситуації, коли він заподіював померлому засмучення. По-друге, у людини, що пережила травматичний стрес, часто виникає відчуття провини за те, що вона не зробила. Жертви травматичних ситуацій часто страждають від так званого «хворобливого відчуття відповідальності», коли їх мучить провина за дії у минулому. Аналізуючи ситуацію, вони завжди знаходять щось, що можна було б зробити інакше – і тим самим запобігти трагедії: наприклад, вчасно подати ліки або змусити звернутися до лікарки і тому подібне. Третій аспект травматичного відчуття провини – це так звана «провина того, хто вижив», коли людина «винна» лише тому, що вона залишилася живою, а той, інший, помер. Її ще називають «синдромом в'язнів концтаборів». Той, що вижив живе під тягарем нестерпної відповідальності.
Поняття ізоляції. Відчуття ізоляції добре відоме жертвам травматичного стресу: багато хто з них страждає від самоти, від труднощів і навіть неможливості встановлення близьких стосунків з іншими людьми. Їх переживання, їх досвід настільки унікальні, що іншим людям просто неможливо це зрозуміти. Люди, які оточують починають здаватися нудними, такими, що нічого не розуміють в житті. Саме тому люди, що пережили травму, тягнуться один до одного. На їх думку, лише людина, що пережила щось подібне, може їх зрозуміти.
Поняття безглуздя. В. Франкл переконливо показав, що людина може винести все, що завгодно, якщо в цьому є сенс. Психологічна травма неочікувана, безпричинна і тому сприймається як безглузда. Це змушує постраждалих шукати яке-небудь пояснення тому, що сталося, щоб травматичне переживання не було марним. Тоді й створюються соціальні міфи, які пропонують своє пояснення того, що сталося.
Травматична стресова подія і те, що за нею слідує, є досвід гострого і раптового зіткнення переконань людини з реальністю. Виходячи з цього, найбільш психологічно значимими характеристиками травматичної стресової події можна вважати: 1) протиріччя базисним переконанням особи, перегляд яких сприймається, як загроза існуванню; 2) несподіванка (як об’єктивна, так і суб’єктивна, коли через заперечення людина не допускала можливості події); 3) непоправність того, що відбувається. Важливою складовою травми, окрім самої події, є стресове оточення. Ставлення до смерті та страждань у цьому світі характеризують наступні особливості: 1) тенденція до уникнення, начебто ці феномени не мали відношення до життя більшості людей; 2) їх переживають наодинці, культура, суспільство і безпосереднє оточення не дає тут підтримки. Усе це, як правило, посилює перебіг ПТСР і реакції втрати, утрудняє переробку травматичної події. У гострому періоді травма спричиняє крах системи цінностей, переконань, уявлень про світ і про себе (ідентичності), що за відсутності компенсації може призвести до суїциду. Прагнення компенсувати цю катастрофу реалізується у вигляді: 1) спроби зберегти колишню систему цінностей і переконань; 2) перегляду і створення нової, гнучкішої і життєздатнішої системи.
Симптоми ПТСР: вторгнення травми (спогади, сновидіння, інші форми повторного переживання) і уникнення, в цьому плані є віддзеркаленням цих тенденцій. Перш за все: як, з одного боку, спроба опрацювання того, що сталося для включення цього досвіду в систему світу даної людини, і з іншого боку, як заперечення – виключення події з цієї системи. Аналогічним чином, в динаміці процесу переробки травми можна виділити наступні етапи: 1) заперечення; 2) переосмислення; 3) прийняття. У людей з ПТСР порушена здатність до інтеграції травматичного досвіду з іншими подіями життя. Внаслідок того, що травматичні спогади залишаються неінтегрованими в когнітивну схему індивіда і практично не піддаються змінам з часом – що складає природу психічної травми, – жертва залишається «застиглою», фіксованою на травмі як на актуальному переживанні, замість того щоб прийняти її як подію минулу. При цьому травматичні спогади існують в пам'яті не у вигляді зв'язних розповідей, а як інтенсивні емоції і соматосенсорні явища, які актуалізуються, коли хворий на ПТСР знаходиться у збудженому стані або коли стимул-реакції і ситуації нагадують про травму.
Можна умовно поділити людей, що пережили травматичну подію, на декілька категорій. Компенсовані особи, які потребують легкої психологічної підтримки, – дружньої або родинної. Особи з дезадаптацією легкої міри, які потребують як дружньої психологічної підтримки близьких і оточення в колективі, так і в професійному втручанні психолога і психотерапевта. У них порушена психофізична рівновага (у фізичній, мисленнєвій або емоційній сферах), можливі емоційна збудливість, конфліктність, поява страхів та інших ознак внутрішньої дисгармонії. Адаптація порушена, але за певних умов відновлюється без ускладнень. Особи з дезадаптацією середньої міри, які потребують всіх видів допомоги, у тому числі – у фармакологічній корекції стану. Психофізична рівновага помітно порушена у всіх сферах, є психічні порушення на рівні межевих: постійне почуття страху, вираженої тривоги або агресивності, неадекватних ситуації. Фізично ці люди можуть страждати в результаті травм або поранень. Особи з дезадаптацією важкої міри, яка захоплює всі сфери і вимагає тривалого лікування і відновлення. Це можуть бути виражені порушення психічного стану, які вимагають втручання психіатра; або фізичні травми, що призвели до інвалідизації і супроводжуються розвитком комплексу неповноцінності, депресією, суїцидальними думками; або психосоматичні порушення складного генезу.
|