ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ. СПІЛКУВАННЯ. ГРУПА

Скачати 158.75 Kb.

Назва	ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ. СПІЛКУВАННЯ. ГРУПА
Дата	16.03.2013
Розмір	158.75 Kb.
Тип	Документи

bibl.com.ua > Психологія > Документи

ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ. СПІЛКУВАННЯ. ГРУПА.

Вступ до психології особистості.

1. Поняття особистості.

2. Історія дослідження особистості.

3. Формування та розвиток особистості.

4. Проблема стійкості особистості.

1. На питання, що таке особистість, психологи відповідають по-різному і в різноманітності їх відповідей виявляється складність феномену особистості. Особистість, частіше за все, визначають як людину в сукупності її соціальних, надбаних якостей. Це означає, що до числа особистісних не відносяться такі особливості людини, які генотипово чи філогенетично обумовлені та ніяк не залежать від життя в суспільстві.

Особистість – це людина в системі таких психологічних характеристик, які соціально обумовлені, виявляються в суспільних зв’язках, є стійкими, визначають моральні вчинки людини і мають суттєве значення для неї самої і оточуючих.

Разом з поняттям „людина”, „особистість” в науці часто використовується термін „індивід”, „індивідуальність”. Їх відмінність від поняття „особистість” полягає в наступному. Якщо поняття „людина” включає в себе сукупність всіх людських якостей, притаманних людям, незалежно від того, присутні чи відсутні вони в конкретної людини; то поняття „індивід” характеризує саме його і додатково включає такі психологічні і біологічні якості, що разом з особистісними також йому притаманні. Крім того, в поняття „індивід” входять якості, що відрізняють цю людину від ін. людей і загальні для неї та ін.

Особистість – індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних стосунків.

Індивідуальність – це найвужче по змісту поняття із усіх обговорюваних. Воно включає лише ті індивідуальні і особистісні якості людини, таке їх поєднання, яке цю людину відрізняє від ін. людей.

Розглянемо структуру особистості. В неї, зазвичай, включаються здібності, темперамент, характер, вольові якості, емоції, мотивації та соціальні установки. Всі ці якості ми розглянемо далі, а тут ми обмежимося лише загальними їх визначеннями.

Здібності слід розуміти як індивідуально стійкі властивості людини, що визначають її успіхи в різних видах діяльності. Темперамент включає якості, від яких залежать реакції людини на ін. людей і соціальні обставини. Характер вміщує якості, що визначають вчинки людини щодо ін. людей. Вольові якості охоплюють деякі спеціальні особистісні якості, що впливають на прагнення людини до досягнення поставленої мети. Емоції та мотивації – це, відповідно, переживання і спонукання до дії, а соціальні установки – відношення і переконання людей.

2. ІСТОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБИСТОСТІ.

Психологія особистості стала експериментальною наукою в перші 10-ліття нашого століття. ЇЇ становлення пов’язано з іменами таких вчених, як Лазурський, Олпорт, Кеттел та ін. Але теоретичні дослідження в галузі психології особистості велися задовго до того; в історії цих досліджень можна виділити 3 періоди: філософсько-літературний, клінічний та власне експериментальний.

Перший бере свій початок від праць древніх мислителів і продовжується до початку 19ст. Основними проблемами психології особистості в філософсько-літературний період її вивчення були питання про моральну та соціальну природу людини, про її вчинки і поведінку. Перші визначення були достатньо широкими і включали в себе все, що є в людини і що вона може назвати своїм, особистим: її біологію, психологію, майно, поведінку, культуру та ін. Дійсно, якщо особистість – це поняття, що характеризує людину і її діяння в цілому, то до нього має належати все, що зроблено людиною і належить їй та стосується її. В художній творчості, філософії та ін. соціальних науках таке розуміння особистості цілком закономірне. Але в психології, де існує безліч ін. понять, наповнених науково-конкретним змістом, це визначення є занадто широким.

В перші 10-ліття 19ст. поряд з філософами і письменниками, проблемами психології особистості зацікавились лікарі-психіатри. Вони першими почали вести систематичні спостереження за особистістю хворих в клінічних умовах, вивчати історію їх життя для того, щоб краще їх поведінку. При цьому робилися не лише професіональні заключення, пов’язані з діагностикою і лікуванням, але й загальнонаукові висновки про природу людської особистості. Цей період отримав назву клінічний. В цей період вивчення особистості, уявлення про неї було звужене в порівнянні з попереднім періодом. В центрі уваги психіатрів опинилися особливості особистості, які зазвичай виявляються у хворої людини. В подальшому було встановлено, що ці особливості є, але помірно виражені, у всіх здорових людей, а у хворих, як правило, гіпертрофовано. Це стосується, н-д, екстраверсії та інтроверсії, бентежності та ригідності, загальмованості та збудженості. Визначення особистості лікарями-психіатрами було в термінах таких рис, користуючись якими, можна описати і нормальну, і патологічну, і акцентуйовану (як крайній варіант норми) особистість. Таке визначення саме по собі було вірним для рішення психотерапевтичних задач. Але недоліки полягали в тому, що таке визначення для цілісного опису психології нормальної особистості було занадто вузьким. В нього не входили такі якості особистості, які при будь-яких умовах, навіть якщо вони сильно виражені, завжди позитивні, „нормальні”. Це, н-д, здібності, порядність, совість, чесність та ін. особистісні якості.

До початку 20ст. філософсько-літературний та клінічний підходи до особистості були єдиними спробами проникнення в її сутність.

В перші 10-річчя 20ст. вивченням особистості стали займатися і професійні психологи, які до цього часу звертали увагу на досягнення пізнавальних процесів і станів людини. Вони намагалися поставити дослідження в експериментальне русло, вводячи в них математично-статистичну обробку даних з метою точної перевірки гіпотез і отримання достовірних фактів, на основі яких можна було б будувати експериментально перевірені, а не абстрактні теорії. Експериментальний період ґрунтувався на значних успіхах у вивченні основних пізнавальних процесів.

До цього періоду людина виявилася представленою сукупністю окремих психічних функцій, із суми яких важко було скласти її особистість і зрозуміти більш-менш комплексні форми його соціальної поведінки.

Експериментальні дослідження особистості в Росії були розпочаті Лазурським. Він розробив техніку і методику ведення систематичних наукових спостережень особистості, а також процедуру проведення природного експерименту, в якому можна було отримувати і узагальнювати дані, які стосуються психології і поведінки здорової людини. За кордоном експеримент дослідження проводив Айзенко та Кетел. Айзенком були розроблені методи і процедури математичної обробки досліджень, опитувань і аналізу документів, зібраних про особистість із різних джерел. В результаті такої обробки отримали статистично пов’язані між собою факти, які характеризують загальні, найбільш розповсюджені і індивідуально стійкі риси.

Олпорт заклав основи нової теорії особистості, яка отримала назву „теорія рис”. Кеттел заклав основи сучасної тестології особистості, розробив один із перших особистісних тестів, який названий його ім’ям (16-факторний тест Кеттела).

Насамкінець найвдаліше визначення особистості запропонував Олпорт.

Особистість – прижиттєво сформована індивідуально своєрідна сукупність психо - фізіологічних систем –рис особистості, які визначають своєрідне мислення і поведінку.

3. Формування та розвиток особистості. З думкою про те, що особистістю не народжуються, а стають, погоджуються зараз більшість психологів. Але їх точки зору розходяться у поглядах на розуміння рушійних сил розвитку, зокрема значення суспільства і різних соціальних груп для розвитку особистості, закономірностей і етапів розвитку, наявності, специфіки і ролі в цьому процесі криз розвитку особистості, можливості пришвидшення процесу розвитку та ін. Кожен вчений, який вивчав це питання і розробляв свої теорії, мав свою більш-менш відмінну точку зору.

В останні десятиліття посилюється тенденція щодо інтегрованого, цілісного розгляду особистості з позицій різних теорій і підходів. В залежності від того, який підхід реалізується дослідником, можна виокремити 4 аналітичні підходи: соціально-психологічний, індивідуально-психологічний, діяльнісний та генетичний.

4. ПРОБЛЕМА СТІЙКОСТІ ОСОБИСТОСТІ. Стійкість особистості характеризується поступовістю її дій і передбачуваністю її поведінки, підсилює її вчинки закономірним характером.

Відчуття стійкості особистості – важлива умова внутрішнього благополуччя людини і встановлення нормальних взаємовідносин з оточуючими людьми. Якби в якихось суттєвих для спілкування з людьми виявах особистість не була стійкою, то людям важко було б взаємодіяти один з одним, порозумітися: адже кожного разу вони повинні були б призвичаюватися до людини і були б не спроможні передбачити її поведінку.

Але в багатьох дослідженнях було виявлено, що поведінка людини досить варіантна. В зв’язку з цим виникає питання: наскільки і в чому особистість і її поведінка дійсно стійкі? В цьому теоретичному питанні полягає ціла серія питань, н-д: про стійкість чого йде мова – поведінки, психічних процесів, якостей, або рис особистості? Що є індикатором і мірою постійності чи змінності оцінених якостей? Який часовий діапазон, в межах якого про якості особистості можна судити як про стійкі чи змінні? Виявляється, що навіть ті риси особистості, які повинні були б являти собою зразок стійкості, насправді постійними і стійкими не є. Є так звані „ситуативні риси”, виявлення котрих може змінюватися від ситуації до ситуації у однієї і тієї ж людини, причому досить відчутно.

Наряду з цим лонгітюдні (тривалі за часом) дослідження розвитку одних і тих же людей показують, що певна ступінь стійкості особистості все ж є, хоча міра цієї стійкості для різних особистісних якостей неоднакова.

Після проведення одного з таких досліджень, виявилося, що досить стійкими в часі є не лише особистісні якості, які оцінюються з боку, але й самооцінка. Було також установлено, що особистісна стійкість х-на не для всіх людей. Деякі з них з часом виявляють досить відчутні зміни своєї особистості, до того ж настільки глибокі, що оточуючі їх як особистість зовсім не пізнають.

Крім цього є значні індивідуальні відмінності в тому періоді життя, коли особистісні особливості людини більш або менш стабілізуються. У одних людей особистість стає стійкою в дитинстві і далі суттєво не змінюється, у інших стійкість психологічних особливостей виявляється досить пізно.

Набагато меншу стійкість поведінкових реакцій особистісних проявів виявляється, коли ми розглядаємо особистість не протягом тривалого часу, а від ситуації до ситуації. За виключенням інтелекту і пізнавальних здібностей, багато інших характеристик особистості ситуативно не стійкі. Це відноситься до таких індивідуальних особливостей поведінки як агресивність поведінки, чесність, саморегуляція, залежність.

Найбільшою стабільністю володіють динамічні особливості, пов’язані з анатомо – фізіологічними задатками, властивостями нервової системи. До них належать темперамент, емоційна реактивність, екстраверсія-інтроверсія та ін.

Деякі індивідуальні особливості людей, такі як: фізичний вигляд, манера розмовляти, вести себе, міміка, жести і т.д. дійсно досить стійкі.

Таким чином, відповідь на питання про стійкість особистості досить неоднозначний і невизначений. В одних властивостях, як правило тих, які були набуті в більш пізні періоди життя і мало суттєві, стійкості фактично немає; в інших особистісних якостях, найчастіше базисних і надбаних в ранні роки вона є. Реальна поведінка особистості, як стійка так і незмінна, відчутно залежить від постійності соціальних ситуацій, в яких ми спостерігаємо людину.

І останнє по порядку, але не по значущості питання, пов’язане з стійкістю особистості. Справа в тому, що досить часто не меншу значимість в житті, ніж постійність поведінки людини, має, навпаки, її змінність, адаптивність. Вона свідчить про іншу цінну здатність людини – її вміння пристосовуватися до умов життя, що змінюються, змінюючи себе як особистість, якщо в цьому є необхідність. Такого роду якість є досить цінною для особистості в тих випадках, коли в суспільстві здійснюються радикальні зміни, які потребують від кожної людини значних модифікацій своїх поглядів, установок, ціннісних орієнтирів. Тому змінність при певних обставинах необхідно розглядати як позитивну особистісну властивість людини. Якщо людина сьогодні інша, ніж вчора, значить, вона розвивається.

Спілкування.

Поняття про спілкування.
Процес та структура спілкування.
Засоби комунікації.
Види спілкування.
Роль спілкування в розвитку людини.

1. Спілкування – складний процес взаємодії між людьми, який полягає в обміні інформацією та сприйманні і розумінні партнерами один одного. Суб’єктами спілкування виступають живі істоти, люди. Взагалі, спілкування характерне для будь-яких живих істот, але лише на рівні людини процес спілкування стає усвідомленим, пов’язаним вербальними та невербальними актами. Людина, що передає інформацію, називається комунікатором, а людина, яка отримує – реципієнт.

У спілкуванні можна виокремити ряд аспектів: зміст, мету та засоби.

Зміст спілкування – це інформація, що передається від однієї живої істоти до іншої. Це можуть бути відомості про внутрішній (емоційний) стан суб’єкта або про стан зовнішнього середовища. Найбільш змістовна інформація у спілкуванні людей.

Мета спілкування відповідає на питання “ Для чого істота вступає в акт спілкування?” У тварин цілі спілкування не виходять, зазвичай, за рамки актуальних для них біологічних потреб, у людини - цілі можуть бути досить різноманітними і бути засобом задоволення ще й соціальних, культурних, творчих, пізнавальних, естетичних та ін. потреб.

Засоби спілкування – способи кодування, передачі, перероблення та розшифрування інформації, що передається в процесі спілкування від одного створіння до ін. Кодування інформації – це спосіб її передачі. Інформація може передаватися за допомогою органів чуття, мовлення та ін. знакових систем; також за допомогою письма, технічних засобів запису та зберігання інформації.

2. Процес спілкування (комунікації). Складається з 3 частин:

1 це безпосередньо з самого акту спілкування (комунікації), в якому беруть участь комунікатори (ті, що спілкуються); до того ж їх має бути не менше 2;

2 комунікатори мають здійснювати саму дію, яка називається спілкуванням, тобто жестикулювати, говорити, дозволяти “зчитувати” зі своїх облич якісь вирази, які свідчать, наприклад, про емоції;

3 потрібно визначити в кожному конкретному комунікативному акті канал зв’язку. При розмові по телефону таким каналом є органи мовлення та слуху, в даному випадку говорять про аудіо-вербальний канал (слухо-словесний), форма та зміст письма сприймаються по зоровому (візуально-вербальному) каналу, рукостискання – спосіб передачі дружнього привітання по кінесіко-тактильному (рухово-сприймальному) каналу, якщо ми по одягу впізнаємо в співрозмовнику єврея, то ця інформація прийшла до нас по візуальному (зоровому) канал, але не по словесно-вербальному, бо словесно (вербально) ніхто і нічого не повідомляв.

Структура спілкування складається з 3 взаємо поєднаних сторін: комунікативної, інтерактивної та перцептивної.

спілкування

комунікація

інтеракція

Соціальна перцепція

Комунікативний бік спілкування полягає в обміні інформацією між індивідами, що спілкуються. Під час акту спілкування має місце не просто рух інформації, а взаємна передача закодованих засобів між двома індивідами – суб’єктами спілкування. Отже, має місце обмін інформацією.

S S

Комунікативна взаємодія можлива лише в тому випадку, коли людина, яка спрямовує інформацію (комунікатор) і людина, яка її сприймає (реципієнт) володіють тотожною системою кодування та декодування інформації.

В умовах людської комунікації можуть виникати комунікативні бар’єри, які носять соціальний або психологічний характер.

Інформація може бути спонукального характеру (наказ, порада, прохання) та констатуючою (повідомлення).

Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються (обмін діями). Є 2 типи взаємодії: кооперація та конкуренція. Кооперативна взаємодія означає координацію сил співбесідників і є необхідним елементом спільної діяльності. Найяскравішою формою конкуренції є конфлікт.

Перцептивний бік спілкування означає процес сприймання, розуміння та пізнання один одного партнерами по спілкування та встановлення на цій основі взаєморозуміння.

Всі три боки спілкування тісно переплітаються між собою, органічно доповнюють один одного та утворюють процес спілкування в цілому.

Іноді з аналогічним змістом використовуються й ін. терміни: в спілкуванні визначають 3 функції: інформаційно-комунікативна, регулятивно-комунікативна, афективно-комунікативна, психологічні: задоволення потреб у спілкуванні, самозадоволення; соціальні: організація спільної діяльності, керування процесом діяльності, контролююча.

Для передачі будь-яка інформація повинна відповідно бути закодована, тобто можлива лише при використання знакових систем. Найпростіший поділ комунікації на вербальну та невербальну. Вербальна використовує в якості знакової системи людське мовлення, яке є найуніверсальнішим засобом комунікації, бо найменше втрачається зміст спілкування. Психологічні компоненти вербальної комунікації – “промовляння” та “слухання”.

Можна виокремити 3 позиції комунікатора під час комунікативного процесу: відкрита (відкрито об’являє про підтримку точки зору, що висловлюється), відсторонена (тримається підкреслено нейтрально, співставляє протилежні точки зору) і закрита (промовчує про свою точку зору або приховує її).

У невербальній комунікації виокремлюють 4 групи засобів спілкування:

1 екстра- та пара лінгвістичні (мовленнєві добавки, які надають мовленню певний відтінок – це тип мовлення, інтонація, паузи, сміх, підкашлювання та ін.)

2 оптико-кінетичні (це те, що людина “прочитує” на відстані – жести, міміка та пантоміміка. ) Жести – це рухи рук або кісті. Міміка – це рухи м’язів обличчя. Пантоміміка – сукупність жестів, міміки та положення тіла в просторі.

3 проксеміка – організація простору та часу комунікативного процесу.

В психології виокремлюють 4 дистанції спілкування:

інтимна (0-0,5м). На ній спілкуються люди, яких пов’язують довірливі стосунки. Інформація передається тихим та спокійним голосом, багато передається за допомогою жестів, поглядів, міміки;
між особистісна (0,5-1,2м) На ній відбувається спілкування між друзями;
офіційно-ділова або соціальна (1,2-3,7м). Використовується для ділового спілкування; чим більша відстань між партнерами, тим більш офіційні їх стосунки;
публічна (більше 3,7м). Характеризується виступом перед аудиторією. При цьому спілкуванні людина має слідкувати за мовленням, за правильністю побудови фраз.

4 візуальний контакт. Візуаліка або контакт очей. Зазвичай, люди, що спілкуються, дивляться один одному в вічі не більше 10сек.

Види спілкування.

По змісту	матеріальне (обмін предметами та продуктами діяльності) когнітивне (обмін знаннями) кондиційне (обмін психічними або фізіологічними станами) мотиваційне (обмін спонуканнями, цілями, інтересами, мотивами, потребами) діяльнісне (обмін діями, операціями, уміннями, навиками)
По цілям	біологічне (необхідне для підтримки та розвитку організму) соціальне (розширення та закріплення міжособистісних контактів, встановлення інтерперсональних стосунків, особистісного зростання індивідів)
По засобам	безпосереднє (здійснюється за допомогою природних органів – рук , голови, тулуба, голосові зв’язки ) опосередковане (пов’язане з використанням спеціальних засобів) пряме (передбачає особисті контакти та безпосереднє сприймання один одним осіб, що спілкуються) непряме (здійснюється через посередників)

Серед видів спілкування можна виділити також ділове та особистісне, інструментальне та цільове спілкування.

Ділове – зазвичай включається в якусь спільну продуктивну діяльність і є засобом підвищення якості цієї діяльності. Його змістом є те, чим зайняті люди, а не ті проблеми, які стосуються їх внутрішнього світу. На відміну від ділового, особистісне спілкування сконцентроване навколо психологічних проблем внутрішнього характеру та тих інтересів і потреб, які глибоко і інтимно стосуються особистості людини: пошук сенсу життя, визначення свого ставлення та ін.

Інструментальним можна назвати спілкування, яке не є самоціллю, не стимулюється самостійною потребою але переслідує ін. ціль окрім отримання задоволення від самого акту спілкування. Цільове – спілкування, яке саме по собі є засобом задоволення потреби в спілкуванні.

В житті людини спілкування не існує як окремий процес або самостійна форма активності. Воно включається в індивідуальну або групову практичну діяльність, яка не може не виникнути не здійснитись без інтенсивного і різноманітного спілкування.

Між діяльністю та спілкуванням як видами людської активності існують відмінності. Результатом діяльності є створення якогось матеріального предмета, продукту (н-д, формування ідеї). Підсумком спілкування стає взаємний вплив людей один на одного. Діяльність є інтелектуально розвиваючою людину формою активності, головним чином формуючою і розвиваючою її як особистість. Але діяльність, так як і спілкування може брати участь у персональному перетворенні людини та її інтелектуальному розвитку. Тому і діяльність і спілкування слід розглядати як взаємопов’язані сторони соціальної активності, яка розвиває людину.

Роль спілкування.

Спілкування має величезне значення у формуванні людської психіки та її розвитку і становленні розумної, культурної поведінки. Через спілкування з психічно розвинутими людьми, завдяки широким можливостям до научення, людина набуває все вищі пізнавальні здібності та якості. Через активне спілкування з розвиненими особистостями, людина сама перетворюється на особистість. Якби з народження людина була не в змозі спілкуватися з іншими людьми, вона б ніколи не стала цивілізованою, культурною та морально розвиненою, лише зовнішньо (анатомо – фізіологічно) вона нагадувала б людину (Манглі).

Особливо велике значення для психічного розвитку дитини має її спілкування з дорослими на ранніх етапах онтогенезу. В цей час всі свої людські, поведінкові та психічні якості вона набуває майже виключно через спілкування, бо ледь не до підліткового віку людина позбавлена можливості до самоосвіти та самовиховання.

У спілкуванні спочатку через пряме наслідування (вікарне научування), а пізніше – через словесні інструкції (вербальне научування) дитина набуває основний життєвий досвід. Люди, з якими вона спілкується, є для дитини носіями цього досвіду, і ніяким іншим шляхом він не може набуватися. Інтенсивність спілкування, різноманітність його змісту, цілей і засобів є найважливішими факторами, які визначають розвиток дітей. Види, які розглядалися вище, служать розвитку різних сторін психології та поведінки людини. Так ділове спілкування формує та розвиває людські здібності, є засобом набуття знань, умінь та навичок. Особистісне спілкування формує людину як особистість, дає їй можливість набути певні риси характеру, інтереси, нахили, засвоїти норми та форми моральної поведінки, визначити цілі в житті.

Різноманітне по цілям, змісту, та засобам спілкування також виконує специфічну функцію у психічному розвитку індивіда. Н-д, матеріальне спілкування дозволяє людині отримати необхідні для життя предмети матеріальної та духовної культури. Когнітивне спілкування безпосередньо виступає як фактор інтелектуального розвитку людини. Кондиційне спілкування створює стан готовності до научування, формує установки, необхідні для оптимізації інших видів спілкування. Мотиваційне спілкування є джерелом додаткової енергії для людини, своєрідною “підзарядкою”, в результаті якої у індивіда з’являються нові інтереси, мотиви і цілі діяльності. Діяльнісне спілкування для індивіда має прямий розвиваючий ефект, бо удосконалює і збагачує його особисту діяльність.

Біологічне спілкування служить самозбереженню організму та підтриманню і збереженню його життєвих функцій. Соціальне спілкування обслуговує суспільні потреби людей і є фактором, який сприяє розвитку форм суспільного життя: груп, колективів, організацій, націй, держав та людського світу в цілому.

Схожі:

ПЛАН-КОНСПЕКТ для проведення заняття з професійно-психологічної підготовки... ТЕМА №2: Психологія особистості працівників МНС України. Поняття особистості в психології. Психологічна структура особистості. Психологія...	ПЛАН-КОНСПЕКТ для проведення заняття з професійно-психологічної підготовки... ТЕМА №2: Психологія особистості працівників МНС України. Поняття особистості в психології. Психологічна структура особистості. Психологія...
Тема 11. Психологія спілкування Поняття спілкування, форми, функції, рівні, засоби спілкування, види психологічних бар’єрів, особливості спілкування в підрозділах...	Соціальна психологія. 2006. №2 (16). C. 97-103 Вивчення організації... Колесников Є. Організація життя особистості // Соціальна психологія. 2006. №2 (16). C. 97-103
Психологічні особливості віртуального спілкування Воно присутнє у нашому житті усюди: безпосереднє спілкування людей, спілкування за допомогою телефону, дитячі ігри, комп’ютерне спілкування....	Дитяча психологія, психологія підлітка, психологія юнацького віку,... Психологія – наука, яка вивчає загальні закономірності розвитку людини, її психічні процеси, стани та властивості. ( вчення про душу...
Тестові завдання з курсу „Психологія спілкування” У вітчизняній психології виокремлюють такі періоди вивчення психології спілкування	10. Соціальна група і колектив Зміст понять «соціальна психологія»;... Зміст понять «соціальна психологія»; «група», «колектив», «соціально-психологічний клімат»
План Спілкування і комунікація. Функції спілкування. Поняття ділового... Абрамович С. Д., Чікарьова М. Ю. Мовленнєва комунікація: Підручник. – К.: Центр навчальної літератури. – 472 с	1. Психологія як наука. Її предмет і завдання Зміст понять «психологія»,... Предмет, функції психологічної науки і практики в суспільному розвитку. Історія розвитку психологічної науки. Галузі психології....

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання