|
|
Скачати 419.43 Kb.
|
| ЛЕКЦІЯ № 2. Загальні засади конституційно-правового регулювання ПЛАН 1. Поняття та ознаки конституційно-правових норм 2. Види конституційно-правових норм 3. Реалізація конституційно-правових норм 4. Тлумачення конституційно-правових норм 5. Поняття та характерні риси конституційно-правових відносин 6. Склад конституційно-правових відносин 7. Підстави виникнення, зміни та припинення конституційно-правових відносин 8. Види конституційно-правових відносин 9. Поняття та ознаки джерел конституційного права 10. Види джерел конституційного права 11. Характеристика основних джерел конституційного права України 12. Прогалини, аналогія та колізії в конституційному праві 1. Поняття та ознаки конституційно-правових норм Вивчення галузі права неможливе без з'ясування особливостей правових норм, які його складають. Конституційно-правова норма — це формально визначене, встановлене чи санкціоноване Українським народом або державою чи суб'єктами місцевого самоврядування правило поведінки, що регулює суспільні відносини, які є предметом конституційного права, і забезпечується всіма засобами впливу, що передбачені чинним законодавством. Конституційно-правові норми характеризуються загальними рисами, притаманними всім видам правових норм, зокрема: а) вони виступають регулятором суспільних відносин; б) встановлюють загальнообов'язкові правила поведінки; в) мають формально визначений характер; г) мають письмову, документальну форму, містяться в нормативно-правових актах; ґ) їх виконання забезпечується примусовою силою держави. Водночас, конституційно-правовим нормам властиві й деякі специфічні риси. Так, від інших правових норм вони відрізняються: 1) змістом, оскільки регулюють особливе коло суспільних відносин, що становлять предмет галузі конституційного права України; 2) установчим характером приписів, що містяться в цих нормах, - вони визначають систему органів державної влади, встановлюють форму правових актів (закони, укази, постанови, розпорядження), порядок їх прийняття і оприлюднення тощо; 3) джерелами, в яких вони виражені, - найважливіші норми закріплені в Конституції України і мають найвищу юридичну силу; 4) особливостями структури, оскільки для них не є характерною класична тричленна структура (гіпотеза, диспозиція і санкція). Так, деякі конституційно-правові норми взагалі мають лише диспозицію, наприклад, «Україна є республікою» (ст. 5 Конституції України), інші - диспозицію і гіпотезу, наприклад, «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України» (ст. 32 Конституції України), а санкція міститься лише в окремих конституційно-правових нормах, наприклад, «Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину» (ст. 111 Конституції України); 5) особливостями кола суб'єктів, відносини між якими вони регулюють; 6) ступенем визначеності приписів - значна частина конституційно-правових норм має загальнорегулятивний характер (норми-принципи, норми-декларації, норми-дефініції, норми-програми, норми-роз'яснення, норми-довідки тощо). Зокрема, багато норм загальнорегулятивного характеру міститься в Преамбулі та розділі І Конституції України: «Україна є унітарною державою» (ст. 2); «В Україні існує єдине громадянство» (ст. 4); «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» (ст. 8). Подібні норми характеризуються також особливим механізмом реалізації - внаслідок їх реалізації виникають не конкретні, а загальні правові відносини або правові стани (стан громадянства, статус Автономної Республіки Крим у складі України тощо). Таким чином, конституційні норми відповідають загальним ознакам правової норми і поряд з цим мають свою специфіку, яка випливає з особливостей суспільних відносин, які вони регулюють. 2. Види конституційно-правових норм Різноманітність конституційно-правових норм зумовлює необхідність їх класифікації. В основу такої класифікації покладаються ті сфери суспільних відносин, що регулюються конституційно-правовими нормами, а також підстави, які би найбільше відображали суттєві властивості конституційно-правових норм. Конституційно-правові норми з метою вивчення їх особливостей та ефективного застосування класифікуються за різними підставами: I. За об'єктом правового регулювання: 1) норми, що визначають основи конституційного ладу; 2) норми, пов'язані з приналежністю до держави, що регулюють відносини з приводу громадянства; 3) норми, що визначають загальні принципи статусу особи; 4) норми, що визначають форму правління та територіальний устрій держави; 5) норми, що визначають основні принципи системи органів державної влади; 6) норми, що визначають основні засади, принципи організації місцевого самоврядування, гарантії та форми здійснення місцевого самоврядування, його місце в системі народовладдя; II. За роллю в механізмі правового регулювання: 1) норми загального змісту — це норми, що встановлюють вихідні засади правового регулювання або принципи чи структуру органів держави (установчі, відправні норми), та норми, що містять легальні визначення тих або інших правових понять (дефінітивні норми). Це норми, які визначають правові принципи, поняття або категорії, що мають юридичне значення. Тому вони підлягають обов'язковому врахуванню при застосуванні будь-яких відповідних їм конкретних норм права в цілому або його окремих інститутів; 2) конкретні (регулятивні) норми, що безпосередньо встановлюють права та обов'язки, умови їх реалізації тощо; III. За характером обов'язковості приписів, що в них містяться: 1) імперативні норми, які характерні для тих норм конституційного права, де сторони відносин перебувають у нерівному становищі; 2) диспозитивні норми, тобто ті, що допускають регулювання стосунків за згодою сторін і встановлюють правило лише на випадок відсутності домовленості між ними. Так, відповідно до ч. 5 ст. 94 Конституції України закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Ця норма є диспозитивною і надає парламенту України право обрати той або інший строк набрання чинності законом; 3) альтернативні норми допускають різні варіанти поведінки учасників відносин залежно від конкретних умов; IV. За характером основного призначення приписів, що в них містяться: 1) уповноважуючи норми, які визначають права суб'єктів суспільних відносин діяти в той чи інший спосіб; 2) зобов'язуючі норми, які покладають на суб'єктів обов'язки вчиняти певні дії, передбачені цими нормами, обирати той варіант поведінки, що відповідає їх вимогам; 3) забороняючи норми, які містять заборони на вчинення передбачених у них дій; V. За територією дії: 1) загальнодержавні норми, що діють на території всієї держави і є загальнообов'язковими для всіх суб'єктів права; 2) місцеві, або локальні, норми, які мають імперативну силу на території певного регіону. Такі норми закріплені в актах суб'єктів місцевого самоврядування (територіальних громад, органів і посадових осіб місцевого самоврядування). Особливим різновидом місцевих норм є норми, видані суб'єктами правотворчості Автономної Республіки Крим; VI. За дією в часі: 1) норми конституційного права, що діють протягом невизначеного часу, — це більшість норм конституційного права; 2) норми з обмеженим строком дії — це норми, дія яких обмежується певними хронологічними межами або нехронологічними умовами; VII. За сферою застосування: 1) загальні норми, тобто ті, дія яких поширюється на всі відносини, що регулюються конституційним правом (це норми-принципи); 2) спеціальні норми, що регулюють обмежене коло суспільних відносин, пов'язаних з певною сферою суспільного життя або певним органом, тощо; 3) виняткові норми конституційного права, що видаються як доповнення до загальних або спеціальних норм і встановлюють різноманітні винятки з правил, що містяться в них (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 70 Конституції України право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років. Частина 2 цієї ж статті встановлює, що не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Ця норма є такою, що містить виняток щодо першої норми); VIII. За призначенням у механізмі правового регулювання: 1) матеріальні норми, які вказують на те, що потрібно робити для їх здійснення; 2) процесуальні норми визначають як, яким чином, в якому порядку їх потрібно реалізовувати. 3. Реалізація конституційно-правових норм Під реалізацією норм конституційного права розуміють їх здійснення, досягнення тієї мети, яку переслідували при їх виданні. Кожну конституційно-правову норму можна вважати чинною, якщо вона видана уповноваженим на те суб'єктом у межах його компетенції, з дотриманням установленого порядку її прийняття і набула законної сили. Залежно від характеру правозастосовчих дій суб'єкта права виділяють чотири основні форми реалізації правових норм: 1) здійснення (використання); 2)виконання; 3)дотримання; 4)застосування. Здійснення (використання) норм права виражається в реалізації можливостей, які надаються суб'єктам суспільних відносин відповідними нормами права. В межах цієї форми здійснюються суб'єктивні права учасників суспільних відносин, що регулюються цими нормами. Наприклад, здійснення громадянами своїх конституційних прав та свобод відбувається в межах цієї форми реалізації конституційно-правових норм. Слід наголосити на існуванні відмінності між здійсненням громадянами прав і свобод та використанням повноважень державними органами й посадовими особами. Якщо для громадян використання належних їм суб'єктивних прав є справою добровільною і вони не несуть жодної відповідальності за невикористання своїх прав, то для державних органів і посадових осіб здійснення їх повноважень є не тільки правом, а й обов'язком. Виконання як форма реалізації конституційно-правових норм являє собою реалізацію зобов'язуючих норм, виконання суб'єктом права покладених на нього обов'язків. Дотримання пов'язане з реалізацією виключно забороняючих норм. Призначення цієї форми реалізації конституційно-правових норм полягає у тому, щоб не допустити вчинення дій, які могли спричинити шкоду суспільству, державі, особі. Це досягається шляхом утримання від учинення заборонених законом дій. Застосування являє собою діяльність органів держави або посадових осіб, які, використовуючи свої повноваження, видають акти індивідуального значення на підставі норм права, вирішуючи тим самим конкретні питання життя суспільства. На відміну від інших форм реалізації норм права, в яких беруть участь різні суб'єкти права, включаючи фізичних та юридичних осіб, правозастосовча діяльність може здійснюватися тільки уповноваженими на те державними органами і посадовими особами. Велике значення для реалізації норм конституційного права, поряд з юридичними, мають організаційно-правові гарантії, тобто певні організаційні заходи і правові способи, що використовуються для попередження порушень норм конституційного права і для припинення можливих порушень. Частина цих гарантій стосується конституційного права в цілому, інша ж пов'язана лише з конкретними конституційно-правовими інститутами. До гарантій, що мають відношення до конституційного права в цілому, можна віднести: 1) процедурно-процесуальну регламентацію реалізації конституційно-правових норм, значення якої не можна абсолютизувати через небезпеку породження формалізму та бюрократизму; 2) конкретизацію, метою якої є сприяння реалізації норми права через прийняття норми більш конкретного характеру. Гарантії реалізації конституційно-правових норм можуть міститися в нормах не тільки конституційного, а й інших галузей права. Наприклад, серед юридичних гарантій конституційних прав, свобод та обов'язків громадян розрізняють конституційно-правові, адміністративно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові гарантії, гарантії, що містяться в трудовому праві, праві соціального забезпечення, тощо. При цьому істотне значення мають соціальні фактори, які суттєво впливають на конституційно-правове гарантування. 4. Тлумачення конституційно-правових норм Для реалізації норм конституційного права важливе значення має їх тлумачення. Тлумачення норм конституційного права може бути офіційним та неофіційним (що здійснюється на буденному рівні і поділяється на доктринальне, професійне та побутове). Найбільше значення для розуміння змісту конституційно-правових норм має їх офіційне тлумачення. Офіційне тлумачення норм конституційного права може бути нормативним та ненормативним. В Україні офіційне нормативне тлумачення Конституції України та законів України здійснює Конституційний Суд України (статті 147, 150 Конституції України). Відповідно до ст. 93 Закону України «Про Конституційний Суд України» підставою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є практична необхідність у з'ясуванні або роз'ясненні, офіційній інтерпретації Конституції та законів України. Суб'єктами права на конституційне подання у цих випадках є: Президент України; не менш як сорок п'ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається); Верховний Суд України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади; Верховна Рада Автономної Республіки Крим; органи місцевого самоврядування. Підставою для конституційного звернення із зазначеного питання є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав та свобод. Суб'єктами права на конституційне звернення з цього питання є: громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи. Акти Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України є інтерпретаційними актами та належать до актів нормативного характеру. У теорії конституційного права одним із видів офіційного нормативного тлумачення є автентичне тлумачення, тобто таке, що здійснюється органом, який встановив норму, що тлумачиться. Крім того, практика свідчить, що нормативне тлумачення норм конституційного права може здійснюватися органами, наділеними спеціальними повноваженнями видавати інструкції та роз'яснення щодо застосування чинного законодавства, а також органами, які мають спеціальне доручення правотворчого органу видавати інструкцію або роз'яснення щодо застосування того або іншого акта. Таке тлумачення прийнято називати легальним або делегованим. Воно має суворо підзаконний характер і повинно проводитися в межах компетенції органу, що дає роз'яснення. 5. Поняття та характерні риси конституційно-правових відносин Правовідносини є головним засобом, з допомогою якого вимоги юридичних норм втілюються в поведінці людей. Юридичні норми реально виявляють свої регулятивні властивості тільки тоді, коли вони починають функціонувати у правовідносинах. Конституційно-правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані нормами конституційного права України, змістом яких є юридичний зв'язок між його суб’єктами у формі взаємних прав і обов'язків, передбачених відповідною нормою конституційного права. Будь-які правовідносини, у тому числі і в конституційному праві, є результатом впливу правової норми на суспільні відносини, які можна охарактеризувати як засіб переведення змісту правової норми (суб'єктивного права) в її конкретні (суб'єктивні) права та обов'язки учасників правовідносин. Як одному з видів правовідносин конституційно-правовим відносинам у цілому притаманні загальні ознаки, що характерні для правовідносин взагалі: вони є вольовими відносинами, виникають між учасниками правовідносин відповідно до норм права, які визначають їх права і обов'язки. Разом з тим конституційно-правові відносини мають і свої особливості, визначені провідним місцем конституційного права у правовій системі українського національного права. До цих особливостей належать: їх особливий зміст, зумовлений специфічним характером предмета і методу конституційного права; особливе місце і роль цих відносин у системі правовідносин; особливе коло суб'єктів конституційно-правових відносин. Конституційно-правові відносини характеризуються своїм змістом, виникають в особливій сфері відносин, які становлять предмет конституційного права України. Вони є різновидом політико-правових зв'язків, оскільки пов'язані з правовим регулюванням політико-правових процесів, і насамперед з реалізацією державними владних повноважень, з поділом влади між цими структурами і взаємодією органів законодавчої, виконавчої і судової влади, з визначенням правового статусу людини і громадянина, функціонуванням політичних партій, інших суб'єктів політичного процесу. Цим відносинам притаманний здебільшого імперативний характер, оскільки вони значною мірою пов'язані з реалізацією владними інституціями своїх повноважень, взаємодією різних органів державного механізму. Одночасно конституційне право України врегульовує значне коло відносин, у яких зв'язки між їх суб'єктами ґрунтуються на рівності сторін, тобто застосовується диспозитивний метод регулювання взаємодії суб'єктів. У системі правовідносин конституційно-правовим відносинам належить провідна роль, оскільки вони визначають зміст багатьох правовідносин, що регламентуються іншими галузями права. Наприклад, правовідносинам громадянства притаманний постійний політико-правовий зв'язок громадянина і держави, вони визначають широкий спектр правовідносин громадянина в різних сферах суспільного життя, в тому числі трудових, цивільно-правових та ін. Правовідносини громадянства є підставою для участі громадянина в політичному житті країни, виборчому процесі тощо. Конституційно-правовим відносинам властивий особливий суб'єктний склад, їх учасниками є і суб'єкти, які не можуть бути учасниками інших видів правовідносин, наприклад, народ України, населення Автономної Республіки Крим, адміністративно-територіальної одиниці у зв'язку з проведенням референдумів та ін. Специфіка конституційно-правових відносин виявляється в особливості механізму реалізації їх суб'єктами своїх прав і обов'язків. Одні з них безпосередньо втілюються в цих правовідносинах, другі — через інші правовідносини. Так, положення Конституції України про те, що влада в Україні належить народові, реалізується через норми закону про всеукраїнський та місцеві референдуми, про вибори, про місцеве самоврядування, про органи місцевого самоврядування, інші нормативно-правові акти. Особливим видом конституційно-правових відносин є так званий правовий статус. Його характерна риса — чітка визначеність суб'єктів правовідносин. Однак зміст взаємних прав і обов'язків суб'єктів конкретно не вказується, а визначається в інших конституційно-правових нормах, кількість яких може бути значною. До такого виду відносин належать статус громадянства, який розкривається в значній кількості правових норм. Особливості конституційно-правових відносин зумовлені особливостями предмета конституційного права і полягають у наявності двох груп цих відносин. Першу групу утворюють суспільні відносини загального характеру, що регулюються головним чином нормами Конституції України та Конституції Автономної Республіки Крим. Ці відносини виражають демократичний лад Української держави, його конституційні основи, визначають основні риси механізму влади народу, що здійснюється безпосередньо та через органи державної влади і місцевого самоврядування, опосередковують основні зв'язки особи із суспільством та державою, а також зв'язки, що виникають з установленням територіального устрою України, визначають систему державних органів та основні зв'язки між ними як елементами єдиного цілісного механізму. Другу групу утворюють конкретні конституційно-правові відносини, для яких характерною ознакою є наявність конкретних сторін цих відносин, а також те, що вони складаються у сферах, які утворюють основні елементи держави, — населення, територія та влада. Для обох груп конституційних правовідносин характерне те, що вони: 1) мають політичний характер (хоча слід мати на увазі, що не всі політичні відносини є конституційно-правовими, а також що не всі конституційно-правові відносини мають політичний характер — наприклад, відносини з приводу громадянства, з при воду утворення та участі в діяльності громадських організацій тощо); 2) ці відносини є базовими в системі правовідносин у цілому. Таким чином, конституційно-правові відносини мають єдину для всіх правовідносин структуру - об'єкт, суб'єкт і зміст (суб'єктивні права та юридичні обов'язки), а їхня специфіка пов'язана: по-перше, з їх змістом - вони виникають в особливій сфері суспільних відносин (відносини владарювання), які є предметом конституційного права й пов'язані зі здійсненням публічної влади та реалізацією прав і свобод людини; по-друге, з особливостями об'єкта, суб'єкта та характером юридичних зв'язків між суб'єктами цих відносин. |
|
Конспект лекцій з міжнародного приватного права. Лекція 1 Ще відомий римський юрист Ульпіан стверджував, що право поділяється на публічне і приватне, які в свою чергу мають поділ за предметом... |
Місцеве самоврядування як засада конституційного ладу Місцеве самоврядування багатогранне та комплексне політико-правове явище, яке може характеризуватися різ-нобічно. Аналіз Конституції... |
|
Місцеве самоврядування як засада конституційного ладу Місцеве самоврядування багатогранне та комплексне політико-правове явище, яке може характеризуватися різ-нобічно. Аналіз Конституції... |
КУРСОВАРОБОТА України, переважають централізовані засади встановлення умов праці. В трудовому праві зарубіжних країн лише основні принципи правового... |
|
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та практичних України, організаційно-правові моделі муніципального управління, особливості нормотворчого процесу в органах місцевого самоврядування,... |
Скороход Оксана Вікторівна “Правове регулювання банківської діяльності в Розділ 1 ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ |
|
Лекція Регулювання національної економіки. Державне управління економікою Цілеспрямоване (усвідомлене, відкрите) регулювання доходів – сукупність дій суб'єктів регулювання, метою яких було визначено регулювання... |
ПЛАН Вступ Основи міжнародно-правового регулювання залізничного транспорту... Економічні відносини між державами та їх юридичними й фізичними особами без застосування транспорту неможливі. Конвенції та інші... |
|
12 Загальні положення та правові засади оренди землі Завданням оренди землі є регулювання відносин з метою створення умов для раціонального користування земельною ділянкою |
Законодавство Конституційно-правові відносини: поняття, суб’єкти та об’єкти конституційно-правових відносин, підстави виникнення та припинення |