|
http://zakon.at.ua/
Міністерство освіти України
Київський Національний Економічний Університет
кафедра правового регюлювання
К У Р С О В А Р О Б О Т А
Тема: "Нормативно – правова база регулювання трудової дисципліни"
Виконала:
Перевірив: кандидат економічних наук Опришко
Оцінка:
Київ 2000р.
План
Київський Національний Економічний Університет 1
К У Р С О В А Р О Б О Т А 1
План 1
Вступ 2
Висновок 24
Вступ
Трудова дисципліна є одним із провідних правових інститутів у галузі трудового права України. Але, як і решта правових інститутів, вона досі є значною мірою продуктом старої соціалістичної системи. І в умовах становлення ринкових відносин окремі норми права розгядаємого інституту не завжди можуть забезпечити належний режим правового регулювання. Разом з тим не мають реального ґрунту окремі прогнози про те, що в майбутньому існування такого правового інституту може виявитися взагалі зайвим. Практика зарубіжних країн з ринковою економікою показує, що трудова дисципліна як самостійний інститут там існує і розвивається. Щоправда, вона докорінно відрізняється від тієї, що існує у нас, адже поки що в трудовому праві України, переважають централізовані засади встановлення умов праці. В трудовому праві зарубіжних країн лише основні принципи правового регулювання трудових відносин визначаються на державному рівні, а решта - сфера локального правовстановлення.
Перебуваючи в певному кризовому стані, трудове право України все-таки залишається одним із головних правових інструментів забезпечення економічної реформи. Поступове оновлення окремих його інститутів, і, звичайно ж, такого важливого, як трудова дисципліна в тому числі, сприятиме вдосконаленню правового регулювання трудових відносин у встановленні ринкової економіки.
Принципове значення на даному етапі має точне окреслення сфери суспільних відносин, які регулюються трудовою дисципліною. Нечіткість окремих положень основного джерела трудового права - Кодексу Законів про працю України, деяких підзаконних актів, які ще зорієнтовані на забезпечення трудових відносин працівників державних підприємств, породжує як в науці трудового права, так і в практиці застосування та реалізації правових норм хибну уяву про абсолютну здатність трудового права регулювати всі трудові відносини, що виникають в суспільстві, незалежно від підстав їх виникнення та юридичного оформлення1.
Тим часом практика країн з розвиненою ринковою економікою свідчить, що трудова дисципліна, та й трудове право в цілому, може (і повинна) ефективно регулювати лише відносини найманої праці, захищаючи трудові інтереси найчисленнішої частини працездатного населення, яка, власне, і найбільше цього потребує. Виходячи з аналогічних позицій, розкриємо окремі правові норми, що складають трудову дисципліну, як правового інституту трудового права України.
Розділ І. Загальна характеристика трудової дисципліни
Трудова дисципліна як правовий інститут трудового права (характеристика, суть)
Систему права визначають через систему всіх чинних норм певної держави2. За своєю структурою система права поділяється на галузі права, а останні в свою чергу на окремі інститути. І, нарешті, остання ланка у цій структурі - це норма права.
Таким чином, система юридичних норм, які регулюють специфічні однорідні відносини, в структурі галузі називається інститутом права і не може існувати юридична норма, яка б не входила до певного інституту і до певної галузі права3.
Безперечно, пропонований тут варіант системи трудового права теж не позбавлений недоліків. Так, розглядаємий нами інститут “Трудова дисципліна”, наприклад, складається з самостійних т.зв. підінститутів – “внутрішній трудовий розпорядок”, “дисциплінарне стягнення” та ін4.
Але все вищевказане, це узагальненні відомості й поняття, що стосуються як галузі трудового права, так і всієї системи права України. Перейдемо ж до розкриття семантики інституту “Трудова дисципліна”.
Трудова дисципліна - складне багатоаспектне явище. Виділяють соціальний, психологічний, економічний, правовий та інші аспекти трудової дисципліни.
В науці трудового права трудова дисципліна розглядається як: 1/ правовий принцип галузі права; 2/ правовий інститут-трудового права; 3/ елемент трудового правовідношення; 4/ фактична поведінка працівника (тобто рівень додержання трудової дисципліни)5.
Праця у людському суспільстві носить спільний характер, її учасники повинні координувати, узгоджувати свої дії, для того щоб досягти бажаних виробничих результатів. Саме тому певний порядок при виконанні праці є об’єктивною необхідністю, умовою будь – якої спільної роботи, колективної праці, незалежно від її суспільної організації.
На підприємствах, які становлять економічну і соціальну ланку суспільства, зосереджена велика кількість локальних соціальних процесів, що по-різному відображають загальносоціальні закономірності. Більшість з цих процесів пов’язана із взаємовідносинами людей під час праці. Робота виконуватись злагоджено: на когось покладається завдання організовувати і управляти працею, хтось повинен додержуватись встановленого розпорядку виконання робіт.
Поєднання робочої сили із засобами виробництва незалежно від форм власності здійснюється за допомогою трудового договору, укладаючи який працівник відповідно до ст. 21 КЗпП зобов’язується виконувати певну роботу з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові. В свою чергу власник підприємства або уповноважений ним орган повинен належним чином організовувати виконання працівниками роботи у безпечних і нешкідливих умовах праці, що передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Забезпечити певний порядок поведінки людей у процесі праці можна шляхом чіткої регламентації обов’язків кожного працівника, кожної сторони трудового договору. Виробничий процес має здійснюватись відповідно до існуючих правил переробки сировини, виготовлення продукції, надання послуг тощо. Така регламентація провадиться технічними, технологічними, правовими нормами, зміст яких створює виробничу і технологічну дисципліну.
Порядок поведінки людей у процесі праці, що спрямована на забезпечення точного виконання працюючими трудових обов’язків і прийнято називати трудовою дисципліною. Цей порядок призначається правовими нормами, правилами внутрішнього трудового розпорядку, статутами і положеннями про дисципліна, технічними правилами, посадовими положеннями та інструкціями, наказами і розпорядженнями керівника робіт. Вони спрямовані на забезпечення бажаної для виробництва поведінки працюючих. Залежно від того, наскільки працівники правильно сприйняли і усвідомили необхідність належного і якісного виконання своїх обов’язків, установлюється рівень трудової дисципліни на виробництві. Кожний працівник зобов’язаний враховувати не тільки свої інтереси та інтереси виробництва, а й інтереси інших працівників, які працюють поряд, сприяти створенню згуртованого трудового колективу, який зміг би у випадках, передбачених законом, стати на захист інтересів колективу навіть при визначенні правил внутрішнього трудового розпорядку (ст. 142 КЗпП).
Під внутрішнім трудовим розпорядком розуміється система трудових правовідносин, що складаються в трудовому колективі підприємства у процесі виконання колективної праці. Він створює об’єктивно необхідний порядок відносин, що регулюються нормами права. Ці відносини складаються у процесі трудової діяльності людей, об’єднаних у колективи. Тому трудова дисципліна є складовою частиною кожного індивідуального трудового правовідношення, що виражає обсяг повноважень по управлінню процесом праці чи по виконанню обов’язків кожним працівником.
Зміст дисципліни праці є історично обумовленим. Мотиви і спосіб підкорення учасників трудового процесу певному порядку залежать від певних форм розділу і кооперації праці, від пануючої форми власності на засоби виробництва, від існуючого соціально – економічного устрою. На ці чинники впливають рівень розвитку виробництва, кваліфікаційний рівень учасників виробництва процесу та ін.
Регулювання розпорядку праці пройшло довгу еволюцію як за змістом, так і за формою. Протягом тривалого часу підприємець одноособового вирішував питання про необхідність видання правил внутрішнього трудового розпорядку і зміст цих правил. Підприємець міг без будь – якого контролю встановлювати режим праці, керуючись виключно власниками інтересами, інтересами одержання прибутку.
Пізніше хазяйська влада підприємця була дещо обмежена. Видання правил внутрішнього трудового розпорядку залишається обов’язком підприємця, але зміст цих правил вже обмежений певними рамками, контролюється інспекцією праці.
Внутрішній трудовий розпорядок, урегульований нормами права, реалізується у межах конкретного підприємства. Разом з тим він є частиною загального правопорядку, що діє в суспільстві.
Трудовий правопорядок має за мету забезпечити нормальне функціонування суспільного виробництва. Він є об’єктивно необхідною системою або сукупністю відносин між людьми, що виникають у процесі праці, і свідомо регулюється суспільством6.
Правопорядок за своїм змістом включає до себе не тільки належну, правомірну поведінку, а й правопорушення та заходи боротьби з ними. Тому, розкриваючи тему “Трудова дисципліна”, ми висвітлюємо питання принципів (що ґрунтуються на трудових обов’язках сторін трудового правовідношення), форм (що закріплюються в Правилах внутрішнього трудового розпорядку на різних рівнях їх застосуванні /загальний, галузевий, спеціальний/, Статутах, Положеннях про дисципліну, посадових інструкціях) та методів (заохочення та примус) забезпечення трудової дисципліни.
Загальні принципи трудової дисципліни
Основні принципи, на яких ґрунтується інститут “трудова дисципліна” виражені у правах і обов'язках сторін трудового правовідношення. Саме ці права та обов’язки складають основу змісту трудового договору і визначаються як безпосередньо сторонами в договорі, так і законодавством на рівні централізованих і локальних норм. До основних трудових обов'язків працівників /робочих та службовців/, тобто основних принципів трудової дисципліни працівників, належать:
перш за все, заключаючи трудовий договір, працівник приймає на себе основний обов’язок виконувати роботу за визначеною спеціальністю, кваліфікацією, посадою і при цьому дотримуватись правил внутрішнього трудового розпорядку, що встановлений на підприємстві, в установі або організації (ст. 21 КЗпП);
згідно ст. 139 КЗпП Працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника;
крім того, в п. 11 Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ та організацій від 20.07.1984р. регламентується найбільш повний перелік загальних обов’язків працівників. Серед них: працювати чесно і сумлінно, дотримуватись дисципліни труда – основи порядку на виробництві, своєчасно і точно виконувати розпорядження адміністрації, використовувати весь робочий час для трудової діяльності, не припускатися помилок та браку в роботі, дотримуватись технологічної дисципліни, вимог по охороні праці, техніці безпеки, виробничої санітарії, гігієні праці та протипожежної безпеки, працювати у виданому спецодязі, спецвзутті, користуватися необхідними засобами індивідуального захисту, утримувати робоче місце , обладнання та приладдя в належному стані, а також дотримуватись чистоти на території підприємства, дотримуватись встановленого порядку збереження матеріальних цінностей та документів.
Прийнято вважати, що декотрі з цих обов’язків /принципів/ скоріш носять не правовий характер, я є моральними обов’язками. До них, зокрема відносяться обов’язки збільшувати виробничість праці, досягати перевиконання норм виробки, вести себе гідно, дотримуватись правил гуртожитку, стримуватись від дій, що заважають іншим працівникам виконувати їх обов’язки7.
Коло обов’язків, які виконує кожний працівник по своїй спеціальності, кваліфікації або посаді, зазначаються в кваліфікаційній характеристиці (посадовій інструкції), з якою власник зобов’язаний ознайомити працівника до початку роботи (див. Додаток 1).
Обов’язки працівників залежно від специфіки виробничої трудової функції поділяються на загальні і спеціальні. Вищезазначені обов’язки працівників є загальними.
Що стосується спеціальних обов'язків, то в них відображається специфіка виробництва конкретного підприємства або конкретної трудової функції, і вони встановлюються нормативними актами (статутами про дисципліну; статутами підприємств; локальними актами про правовий статус окремих підрозділів, посадових осіб; наказами і розпорядженнями).
Всі обов'язки також можна поділити на дві групи: І) обов'язки щодо забезпечення конкретної трудової функції: 2) обов'язки додержувати загальні правила поведінки, які забезпечують нормальний трудовий процес.
Обов'язки власники а або уповноваженого ним органу, тобто принципи їх трудової дисципліни, в першу чергу складаються із зобов'язань забезпечити громадянам, працю яких вони використовують на договірній основі, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом. Зокрема, всі власники зобов'язані забезпечити розмір оплати праці найманих працівників усіх видів підприємств не нижче мінімальної заробітної плати, встановленої державою; забезпечити додержання гарантій, що встановлені жінкам у зв'язку із материнством; забезпечити гарантії, встановлені неповнолітнім; сплачувати обов'язкові страхові внески за працюючих громадян у Фонд соціального страхування та Пенсійний фонд України тощо8.
Всі ці принципи регламентуються статтею 141 КЗпП та п. 12 Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників та службовців підприємств, установ та організацій від 20.07.1984р.
Декотрі з вказаних обов’язків власника або уповноваженого ним органу також носять моральний характер, зокрема в частині відносно запитів та потреб.
Порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору є підставою для розірвання трудового договору за вимогою працівника (ст. 39 КЗпП).
Також для керівника, що порушує законодавство про працю або не виконує зобов’язань по колективному договору небажаними наслідками можуть бути звільнення або зміщення з посади за вимогою профспілки або іншого органу, який за дорученням трудового колективу підписав колективний договір. Керівник не згодний з даними вимогами, вправі оскаржити його в суді у дводенний строк (ст. 45 КЗпП)9.
Таким чином, управління підприємством здійснюється відповідно до його статуту на основі поєднання прав власника щодо господарського використання майна і принципів самоврядування трудового колективу. Власник здійснює свої права на управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. На державному підприємстві уповноваженим власником органом виступає керівник підприємства.
Для організації виконання господарських завдань та відповідної виробничої діяльності власник наймає адміністрацію підприємства. Главою адміністрації є керівник підприємства, який безпосередньо наймається (призначається, обирається) власником (ст.16 Закону України “Про підприємства”). На підприємствах, що є у загальнодержавній власності, наймання на роботу керівника підприємства здійснюється виключно шляхом укладення контракту10. Керівник, в свою чергу, призначає на посаду всіх підпорядкованих йому членів адміністрації (заступників керівника підприємства, керівників та спеціалістів підрозділів апарату управління та структурних підрозділів підприємства, майстрів та старших майстрів).
Правове положення адміністрації є подвійним. З одного боку, кожний член адміністрації укладає трудовий договір з керівником як органом, уповноваженим власником. Це означає, що кожний представник адміністрації зобов'язаний додержувати правил внутрішнього трудового розпорядку як звичайний працівник. З другого боку, трудові обов'язки адміністрації полягають в організації праці на даному підприємстві. Адміністрація зобов'язана так організувати працю на підприємстві, щоб створити умови для забезпечення трудової дисципліни, росту продуктивності праці, якості продукції, - кінцевому рахунку беззбиткової роботи підприємства. Для здійснення цих зобов'язань власник наділяє адміністрацію владно-розпорядчими та дисциплінарними повноваженнями. Адміністрація має право вимагати від працівників виконання їх трудових обов'язків, розпоряджень адміністрації, а також застосовувати до них заходи заохочення або дисциплінарного стягнення.
Певну специфіку мають основні трудові обов'язки /принципи трудової дисципліни/ державних службовців. Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, Голів та членів Конституційного Суду, Верховного Суду, Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією України та спеціальними законами України.
Що стосується інших категорій державних службовців, то згідно із законом до їхніх основних обов'язків належить: додержання Конституції та інших актів законодавства України; забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина; збереження державної таємниці та інше11.
Отож, основні принципи забезпечення трудової дисципліни, регулюються КЗпП та Правилами внутрішнього трудового розпорядку, конкретні ж трудові обов'язки окремих категорій працівників передбачаються спеціальними статутами, положеннями про дисципліну та посадовими інструкціями.
Нормативно – правова база трудової дисципліни
В юридичній науці під нормативно – правовою базою розуміють джерела права тобто нормативні акти, встановлені або санкціоновані державою. Джерела права виражають собою зовнішню форму існування права. Трудове право як система юридичних норм і самостійна галузь права складається з численної кількості нормативних актів: законів, указів, декретів і постанов Кабінету Міністрів, різноманітних відомчих актів, а також локальних норм, що діють в межах конкретних підприємств.
Характеризуючи нормативну базу трудової дисципліни як інституту трудового права, слід відзначити особливості, що відрізняють його з-поміж нормативно-правових актів інших галузей права.
По-перше, в трудову дисципліну крім актів, виданих на державному (централізованому) рівні, широко застосовуються локально-правові акти, які розробляються і приймаються безпосередньо на підприємствах. Такі акти забезпечують більшу ефективність дії трудового законодавства стосовно до конкретних умов регулювання трудової дисципліни.
По-друге, в переліку нормативної бази трудового права та й трудової дисципліни зокрема, останнім часом з'являються акти договірного характеру, які або в цілому, або в частині своїй носять нормативний характер і регулюють виробничі, трудові і соціально-економічні відносини. Такими є генеральна, галузеві та регіональні угоди.
По-третє, особливе місце в нормативно – правовій базі трудової дисципліни належить актам, прийнятим Міністерством праці України. Правила, положення та інструкції цього міністерства сприяють правильному і однаковому застосуванню трудового законодавства.
По-четверте, для нормативної бази як трудового права в цілому, так і інституту трудової дисципліни, характерна наявність нормативних актів, які носять так званий конститутивний характер. Ці акти самі не забезпечують регулювання трудових відносин, а вимагають прийняття на їх основі локальних актів, котрі і здійснюють регулятивну функцію. Наприклад, є Типові правила внутрішнього трудового розпорядку, що містять відповідні норми, але безпосередньо на підприємстві внутрішній трудовий розпорядок регулюється не цими типовими, а прийнятими на їх основі правилами внутрішнього трудового розпорядку даного підприємства (ст. 142 КЗпП України)12.
З урахуванням наведеного вище можемо сформулювати визначення поняття нормативно – правової бази трудової дисципліни.
Нормативно – правова база трудової дисципліни – це сукупність нормативно-правових актів (норм права, прийнятих компетентними державними органами, або на договірному рівні, в тому числі безпосередньо на підприємстві, у визначених законом межах), за допомогою яких забезпечується правове регулювання порядку поведінки людей у процесі праці, що спрямоване на забезпечення точного виконання працюючими трудових обов’язків.
За сферою дії нормативні акти класифікують на загальні і локальні.
Найбільш поширений поділ нормативно – правових актів залежно від їх юридичної сили. Класифікація за цим критерієм – це традиційний поділ на закони і підзаконні акти. Закони при цьому можна поділити на загальні (“Про державну службу”) і спеціальні (“Про прокуратуру”, “Про статус суддів”). Окремо слід виділити спеціалізований, кодифікований закон - Кодекс законів про працю. Підзаконні акти в свою чергу поділяються на акти Президента України, Кабінету Міністрів України, відомчі нормативні акти і акти локально-правового характеру.
Серед законів, що виступають нормативно – правовою базою трудової дисципліни основне місце, безперечно, належить Конституції України. Адже вона визначає принципові позиції законодавця з найважливіших питань правового регулювання трудових та тісно пов'язаних з ними суспільних відносин. Відповідні статті Конституції закріплюють основні права громадян як суб'єктів трудового права13. В ній же встановлюються вихідні положення дисципліни праці14.
Крім Конституції України, найбільш вагоме місце серед законодавчих актів, що виступають нормативно – правовою базою трудової дисципліни, належить, звичайно, Кодексу Законів про працю України (КЗпП). Він є основним джерелом регулювання трудової дисципліни.
Кодекс був прийнятий ще 10 грудня 1971 року. Звичайно, що за своє понад двадцятирічне існування він неодноразово піддавався змінам і доповненням. Правовому інституту “Трудова дисципліна” в КЗпП присвячується Розділ Х, що складається з 15 статей, які регламентують основи побудови та регулювання трудової дисципліни.
Хоч КЗпП і є основою нормативної бази трудової дисципліни, але викладені в ньому поняття дещо загальні і він не в стані забезпечити повне регулювання трудових та тісно пов'язаних з ними відносин.
До проведення повної кодифікації трудового законодавства України в багатьох випадках зберігають своє юридичне значення деякі підзаконні акти колишнього СРСР, якщо відповідно до Закону України “Про правонаступництво” вони не суперечать Конституції та законодавству України, а в самій Україні ще немає нормативних актів, які регулюють відповідні відносини. До таких підзаконних актів можна віднести, наприклад, Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ та організацій, затверджені ще постановою Держкомпраці СРСР і ВЦРПС від 20.07.1984р.
Відомчі акти є теж нормативно – правовою базою трудового права і займають у ній чільне місце. Це накази, розпорядження, інструкції ті положення галузевих міністерств, що містять приписи з окремих питань регулювання трудової дисципліни на підприємствах певної галузі. Наприклад: Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту від 26.04.1993р., Положення про дисципліну працівників споживчої кооперації України, затверджене постановою першої конференції споживчої кооперації України від 25.07.1997р. та ін.
Особливе місце серед відомчих актів займають інструкції та роз'яснення Міністерства праці України15.
Розділ ІІ. Форми та методи забезпечення трудової дисципліни.
2.1 Форми забезпечення трудової дисципліни.
В процесі виконання трудових функцій кожен працівник вступає у відносини, які регулюються нормами трудового права і виступають цілісною системою правовідносин. Ці правовідносини називаються внутрішнім трудовим розпорядком. Але трудові правовідносини є складовою системи, що має ієрархічну рівневу структуру систему, а й звідси й відповідних форм /загальна, галузева, локальна/.
Всі нормативні акти, які регулюють внутрішній трудовий розпорядок, поділяються на дві групи.
Норми загального значення (КЗпП України, Типові правила внутрішнього трудового розпорядку та ін.), що не зупиняючись на деталях окреслюють загальну форму та структуру трудової дисципліни.
Норми спеціального значення, які враховують специфіку окремих галузей господарства, а також особливості праці певних категорій працівників (галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку; статути про дисципліну; положення про дисципліну окремих категорій, працівників тощо), тобто норми, що регулюють спеціальні форми трудової дисципліни.
Серед низки актів, які забезпечують правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку, особливе місце належить правилам внутрішнього трудового розпорядку. Вони поділяються на три види: типові, галузеві і локальні, отож і форми трудової дисципліни залежно від рівня їх дії можуть бути загальні, галузеві або локальні.
Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ і організацій були затверджені ще постановою Держкомпраці СРСР і ВЦРПС від 20 липня 1984 року (Бюлетень Госкомтруда СССР, 1984 №11). Це нормативний акт загальної дії, в якому сформульовані положення, які повинні визначати трудовий розпорядок на підприємстві.
Галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку затверджуються міністерствами і відомствами за погодженням з відповідними центральними комітетами профспілок. В цих актах враховується специфіка галузі щодо режиму праці і відпочинку, обов’язків працівників тощо.
Внутрішній трудовий розпорядок на конкретному підприємстві, в установі, організації визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і проф. спілкового комітету. В них конкретизуються обов'язки власника, адміністрації, працівників даного підприємства; правила прийому на роботу; режим робочого часу і часу відпочинку; види заохочень за успіхи в праці, порядок їх застосування; порядок застосування дисциплінарних стягнень.
В цій уже традиційній системі правил внутрішнього розпорядку є деякі неузгодженості з огляду на діюче законодавство і на реалії переходу до ринкових відносин:
по-перше, за статтею 142 КЗпП України "трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються на основі типових правил". Тобто регулятивне значення мають власне норми місцевих (локальних) правил внутрішнього трудового розпорядку, а не типових. Останні виступають у вигляді взірця, основи для розробки і прийняття правил внутрішнього трудового розпорядку підприємства;
по-друге, з названої низки правил внутрішнього розпорядку, якщо аналізувати цю ж статтю 142 КЗпП, зовсім випадають галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку. Як засвідчила багатолітня практика існування таких галузевих правил, вони в основному дублювали собою типові правила внутрішнього трудового розпорядку;
по-третє, якщо в правилах внутрішнього трудового розпорядку конкретизуються права і обов'язки власника, адміністрації, то затверджувати їх не може трудовий колектив, оскільки це порушення прав власника. Ніхто не вправі диктувати йому додаткові обов'язки, крім тих, що вже визначені законодавством. Отже і тут назріла необхідність перегляду норм, які визначають порядок і умови затвердження правил внутрішнього трудового розпорядку. В деяких галузях народного господарства для окремих категорій працівників діють статути і положення про дисципліну, які затверджуються, як правило, Кабінетом Міністрів України (Дисциплінарний статут прокуратури України, затв. постановою Верховної Ради України від 6.11.1991р.; Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 26.01.1993р.).
Особливістю статутів і положень, про дисципліну є те, що вони поширюються тільки на певні, визначені категорії працівників відповідної галузі. Наприклад, Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту не поширюються на працівників, які безпосередньо не забезпечують рух, а лише здійснюють його обслуговування (працівники житлово-комунального господарства, побутового обслуговування, служб постачання, дослідних і конструкторських організацій тощо).
Разом з тим деякі статути і положення про дисципліну діють на додаток до правил внутрішнього трудового розпорядку. Зокрема, Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту передбачає, що кожен працівник, на якого поширюється дія цього положення, зобов'язаний дотримувати правил внутрішнього трудового розпорядку16.
Крім того є особливості у змісті обов'язків працівників, котрі підпадають під дію статутів і положень, складі дисциплінарного правопорушення і дисциплінарних стягнень. Вони можуть нести дисциплінарну відповідальність і за проступки, які не випливають з неналежного виконання своїх трудових обов'язків17.
2.2 Методи забезпечення трудової дисципліни
Традиційно вважалось, що існує два методи забезпечення трудової дисципліни: заохочення і примус. Але в умовах ринкових відносин особливого значення набувають економічні і організаційні методи впливу на дисципліну праці.
Суть економічних методів полягає у всебічній активізації трудящих через відновлення почуття господаря, власника. Велике стимулююче значення тут мало прийняття законів про власність, про підприємництво, якими було проголошено рівноправність усіх форм власності, господарську самостійність підприємництва, широкі права підприємств в оплаті і стимулюванні праці, використанні прибутку. Разом із законами про підприємства в Україні, про господарські товариства вони створили солідну правову базу для формування справжньої зацікавленості працівників у результатах своєї праці і зміцненні трудової дисципліни.
Організаційні методи управління дисципліною праці в Україні у сучасний період все більше характеризується науковим підходом до організації виробництва в цілому. Як відомо, розвиток виробництва це цілеспрямоване вдосконалення його організації. Широко відомі наукові теорії управління Ф.Тейлора, Г.Файоля, Е.Маслоу, Т.Бернса та багатьох інших вчених і практиків, які започаткували і науково обґрунтували менеджмент як науку про керівництво (управління) людьми (окремими працівниками, робочою групою, трудовим колективом). У правовому аспекті предметом менеджменту є правове регулювання системи суспільних відносин з організації управління персоналом, відносин, щодо забезпечення дисципліни праці і є складовою частиною цієї системи.
Надзвичайно важливе місце у забезпеченні дисципліни праці належить оцінці праці. За результатами позитивної оцінки до працівника може застосовуватись заохочення. У правових нормах різного рівня (від централізованих до локальних) встановлена система стимулювання праці: види заохочень, підстави і порядок їх застосування18.
Згідно із ст.143 КЗпП до працівників підприємств, установ, організацій можуть застосовуватись будь-які заохочення, що містяться в затверджених трудовими колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку. Тобто питання заохочення цілком віднесені до сфери локального правового регулювання. Саме в локальних актах конкретних підприємств, установ, організацій встановлюються показники, досягнення яких дає право на відповідний вид матеріального чи морального заохочення. Наявність таких правових засобів створює правову базу для суб'єктивного права працівника на заохочення.
Працівники, які успішно і сумлінно виконують свої трудові обов'язки, мають переваги та пільги в галузі соціально-культурного та житлово-побутового обслуговування. Таким працівникам дається перевага при просуванні по роботі19.
Для певних категорій працівників чинним законодавство спеціально регулюється проходження службової кар'єри. Зокрема Законом України “Про державну службу” передбачені класифікація посад і рангів державних службовців, а також закріплено положення, згідно з яким просування по службі здійснюється шляхом зайняття більш високої посади на конкурсній основі. Переважним правом на просування по службі користуються державні службовці, які досягли найкращих результатів у роботі, виявляють свій професійний рівень та зараховані до кадрового резерву. У державних органах створюється кадровий резерв для зайняття посад державних службовців, а також для просування по службі. Порядок формування і організація роботи з кадровим резервом регулюється спеціальним положенням, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.
За особливі трудові заслуги працівники представляються у вищі органи до заохочення, до нагородження орденами, медалями, почесними грамотами, нагрудними значками і до присвоєння почесних звань і звань кращого працівника за даною професією.
Заохочення застосовуються власником або уповноваженим ним органом разом або за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації.
Заохочення оголошуються наказом (розпорядженням) власника і заносяться у трудову книжку працівника20.
Деякі специфічні види заохочень передбачають статути і положення про дисципліну. Так згідно з Дисциплінарним статутом прокурорсько-слідчі працівники та працівники інших установ прокуратури заохочуються за сумлінне і зразкове виконання службових обов'язків, ініціативу та оперативність у роботі наступними видами: подякою, грошовою премією, подарунком, цінним подарунком, достроковим присвоєнням класного чину або підвищенням у класному чині, нагородженням нагрудним знаком "Почесний працівник прокуратури України". За особливі заслуги в роботі працівник прокуратури може бути представлений до нагороди державними нагородами і присвоєння почесного звання "Заслужений юрист України"21. Згідно з Положенням про дисципліну працівників залізничного транспорту за зразкове виконання службових обов'язків та ініціативність у роботі встановлюються такі види заохочення: оголошення подяки, преміювання, нагородження цінним подарунком, почесною грамотою, присвоєння знання кращого працівника за фахом, нагородження нагрудним значком і нагрудним знаком "Почесний залізничник"22.
Вищий керівник користується правом застосування заохочення, що належить нижчому керівникові, у повному обсязі.
Крім нормативного регулювання заохочень за добросовісну працю останнім часом використовується і договірне його регулювання. Зокрема, воно характерне для контрактної форми трудового договору. Укладаючи контракт, сторони передбачають додаткові заходи заохочення крім тих, що вже визначені законодавством, в разі належного виконання працівником взятих на себе зобов'язань. Це можуть бути і разові винагороди, і премії, і оплата проїзду під час відпустки та ін.
2.3 Дисциплінарний проступок та його наслідки
Дисциплінарна відповідальність - це один з видів юридичної відповідальності. Вона полягає в обов'язку працівника відповідати перед власником або уповноваженим ним органом за скоєний ним дисциплінарний проступок і понести дисциплінарні стягнення, передбачені нормами трудового права.
Підставою дисциплінарної відповідальності є дисциплінарний проступок, склад якого традиційно включає: суб'єкт, суб'єктивну сторону, об'єкт, об'єктивну сторону.
Слід відзначити, що трудове правопорушення і дисциплінарний проступок не співпадають за змістом. Трудове правопорушення складається з двох різновидів: дисциплінарного проступку і майнового трудового проступку. Загальним для цих правопорушень є недодержання саме трудових обов'язків працівником; але відмінності обумовлюють два види відповідальності в рамках трудового права - дисциплінарної і матеріальної.
Суб'єктом дисциплінарного проступку завжди є особа, яка перебуває у трудових правовідносинах з власником або уповноваженим органом. Здатність нести відповідальність за порушення трудових обов'язків є складовою частиною дієздатності особи. Трудова праводієздатність за загальними правилами наступає з 16 років, у певних випадках з 15 років, а учнів - з 14 років (ст.188 КЗпП України). Всі неповнолітні мають рівні права і обов'язки у трудових правовідносинах з повнолітніми. Це говорить про те, що до дисциплінарної відповідальності працівник може притягатись з моменту, коли він за віком досяг трудової праводієздатності.
За законодавством розрізняється загальний і спеціальний суб'єкт дисциплінарної відповідальності. Загальним суб’єктом є працівник, на якого поширюються загальні норми про дисципліну: правила внутрішнього трудового розпорядку, КЗпП України. Спеціальним суб'єктом є працівник, який несе дисциплінарну відповідальність за спеціальними нормативно-правовими актами: статутами, положеннями, законами.
Суб'єктивну сторону дисциплінарного проступку характеризує вина, тобто певне психічне ставлення особи до своїх .протиправних дій та їх шкідливих результатів. Вина виступає у двох формах: умислу і необережності. Для дисциплінарного проступку більш характерною є вина у формі необережності.
Об'єктом дисциплінарного проступку є суспільні відносини, які складаються в процесі здійснення внутрішнього трудового розпорядку конкретного підприємства.
Об'єктивна сторона дисциплінарного проступку складається з протиправної поведінки суб'єкта, шкідливих наслідків і причинового зв'язку між ними і поведінкою правопорушника. Протизаконність поведінки полягає у порушенні трудових обов'язків, закріплених нормами трудового права: КЗпП, правилами внутрішнього трудового розпорядку, статутами, положеннями, посадовими інструкціями. Слід звернути увагу на те, що дисциплінарним проступком є невиконання саме трудових обов'язків. Невиконання громадських доручень, моральних, етичних правил поведінки, не пов'язаних з виконанням трудової функції, не може тягнути застосування юридичної відповідальності. Але для певних категорій працівників вимоги морального змісту включені до їх трудових обов'язків. Це стосується суддів, прокурорів, державних службовців, працівників, які виконують виховні функції. Недодержання таких норм, аморальна поведінка не тільки під час роботи, але й в побуті є підставою для притягнення такого працівника до дисциплінарної відповідальності аж до звільнення з посади.
За загальним правилом порушення трудової дисципліни вважається таким за умови, якщо воно відбулося у робочий час. Слід мати на увазі, що для працівника з ненормованим робочим днем час після закінчення роботи теж вважається робочим.
Порушення працівником загальних правил поведінки під час роботи, не вважається дисциплінарним проступком. Але в окремих випадках, коли таке порушення негативно впливає на виробничий цикл, заважає виконанню трудового завдання, судова практика розцінює його як дисциплінарний проступок.
Необхідно звернути увагу на те, що за деякі дисциплінарні проступки може застосовуватись не тільки дисциплінарна, але й адміністративна і навіть кримінальна відповідальність, тобто у певних випадках дисциплінарний проступок є адміністративним проступком або злочином (порушення правил техніки безпеки, екологічного законодавства тощо).
Не може бути дисциплінарного порушення без шкідливих наслідків, які поділяються за ступенем шкідливості, а також за дією у часі.
В законодавстві виділяється два види дисциплінарної відповідальності: загальна і спеціальна. Загальна дисциплінарна відповідальність наступає за КЗпП України (ст. 147). Спеціальна дисциплінарна відповідальність передбачається тільки для конкретно визначених категорій працівників на підставі статутів про дисципліну та спеціальних нормативних актів.
Стаття 147 КЗпП України передбачає два дисциплінарних стягнення: догана і звільнення. Переведення на нижче оплачувану роботу чи нижчу посаду як захід дисциплінарного стягнення скасовано Законом України від 20 березня 1991 року.
За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки одне дисциплінарне стягнення.
Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення. Зокрема, Дисциплінарний статут прокуратури України передбачає як дисциплінарні стягнення такі заходи впливу: догану, пониження у класному чині, пониження у посаді, позбавлення нагрудного знаку "Почесний працівник прокуратури України", звільнення, звільнення з позбавленням класного чину23.
Також спеціальна дисциплінарна відповідальність установлюється для окремих категорій працівників у законодавстві або відомчих актах (статутами і положеннями про дисципліну). До таких актів крім Дисциплінарного статуту прокуратури України відносяться Закони України: “Про державну службу” від 16.12.1993р., “Про статус суддів” від 15.12.1992р., “Про прокуратуру” від 05.11.1991р., “Про адвокатуру” від 19.12.1992р., “Про антимонопольний комітет України” від 26.11.1993р., Устав про дисципліну праці працівників зв’язку (затверджений постановою Кабміну України від 30.07.1996р.), положення про дисципліну працівників залізничного транспорту (затверджено постановою Кабміну України від 26.01.1993р.), Положення про дисципліну працівників споживчої кооперації України від 25.07.1997р.)24.
Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника.
На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатися також вищестоящими органами.
Працівники, які займають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обирав, і лише з підстав, передбачених законодавством (ст.147/1/ КЗпП України).
Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не враховуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.
Дисциплінарне стягнення не може бути накладено пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
До застосування дисциплінарного стягнення власник повинен зажадати від порушника письмового пояснення.
Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення25.
Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються26.
Власник має право замість накладення дисциплінарного стягнення передати питання про порушення трудової дисципліни на розгляд трудового колективу або його органу27.
|