|
|
Скачати 0.96 Mb.
|
| Тема 5: Договірні відносини в міжнародному приватному праві 5.1. Поняття та види міжнародних контрактів, як різновиду договірних відносин в міжнародному приватному праві Приватно-правова (цивільно-правова) угода є основною формою, що опосередковує міжнародну економічну, зокрема торговельну діяльність. Під зобов'язаннями розуміються правовідносини, внаслідок яких одна сторона (боржник) є зобов'язаною вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо, або ж утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його зобов'язання. Предметом зобовязання є: 1. передати майно; 2. виконати роботу; 3. надати послуги; 4. сплатити послуги тощо. Одним з видів зобов'язань є зовнішньоторговельний контракт, ключовими для розуміння якого мають стати положення ст. 1 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів. Україна до даної Конвенції приєдналась 23.08.1989р., а 16.04.1991 р. було прийнято Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність», який закріпив поняття контракти, що є тотожнім до поняття зовнішньоекономічні договори, а дане поняття прийнято використовувати у міжнародному публічному праві. Отже, «зовнішньоекономічний договір» - договір, що укладено між державами у сфері зовнішньоекономічних відносин, зокрема такі, як угоди про товарообіг та уточнюючі їх щорічні протоколи. Подібні договори створюють взаємні права та породжують відповідні обов'язки саме для суб'єктів міжнародного публічного права. В межах цих зовнішньоекономічних договорів, що мають, таким чином, «рамковий» характер, суб'єкти міжнародного приватного права, на підставі ліцензій чи в іншій спосіб укладають контракти. Контракти є засобами реалізації міждержавних чи міжурядових зовнішньоекономічних договорів, проте входять до сфери регулювання міжнародного приватного права. При укладанні контрактів зобов'язання держав за зовнішньоекономічним договором можуть змінитися або бути переглянутими. Що стосується контракту, то, відповіднодо Цивільного кодексу і міжнародних стандартів, то під ним розуміється договір купівлі-продажу, а саме з урахуванням ст. 655 ЦК України, це договір, за яким одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму, за умови, що постійні місця здійснення ділових операцій цих сторін знаходяться в різних державах. Отже, зовнішньоекономічний договір (контракт) – це матеріально оформлена угода двох чи більше субєктів зовнішноьекономічної діяльності та їх іноземних контрактів, спрямованих на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав та обовязків у зовнішньоекономічній діяльності. 5.2. Конвенція ООН 1980 р. «Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів»: загальна характеристика і сфера застосування Найпоширенішим видом зовнішньоекономічних договорів (контрактів) є міжнародний договір купівлі-продажу. Його укладення регламентується законодавством України та міжнародними договорами, а саме – Віденська конвенція про міжнародний договір купівлі-продажу 1980 р., учасницею якої є Україна з 1 лютого 1991 р. Прийняття Віденської конвенції 1980 р. було зумовлено необхідністю об'єднати принципи романо-німецької та англо-американської правових «сімей» в одному міжнародному документі. Конвенція не впливає на дію інших міжнародних договорів, які регулюють зовнішньоторговельні відносини. Вона визначає юридичне поняття: договору міжнародної купівлі-продажу товарів; встановлює форму такого договору; регламентує зміст основних прав і обов'язків продавця та покупця, зокрема відповідальність за порушення контрактних зобов'язань. Віденська конвенція 1980 р. поширюється на договори, в яких комерційні підприємства сторін знаходяться у різних державах: якщо ці держави є договірними державами або якщо відповідно до норм міжнародного приватного права застосовується право договірної держави. Конвенція не застосовується до продажу товарів: 1) які набуваються для особистого, сімейного або домашнього використання, за винятком випадків, коли продавець у будь-який час чи в момент укладення договору не знав чи не повинен був знати, що товари набуваютьея для такого використання; 2) з аукціону; 3) в порядку виконавчого провадження або іншим способом відповідно до закону; 4) фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних документів та грошей; 5) суден водного та повітряного транспорту, а також суден на повітряній подушці; 6) електроенергії; 7) на постачання товарів, що їх слід виготовити, якщо сторона-замовник зобов'язується поставити значну частину матеріалів, необхідних для виготовлення таких товарів; 8) у яких обов'язки сторони, що поставляє товари, полягають переважно у виконанні роботи чи наданні інших послуг. Для Віденської конвенції 1980 р. характерною є диспозитивність. Вона виявляється у широкій автономії волі сторін, які за взаємною згодою можуть застосовувати цю конвенцію повністю або частково. Диспозитивність Конвенції виявляється і в тому, що сфера її застосування може бути обмежена використанням державою-учасницею заяв та застережень. Так, відповідно до одного із застережень України для угод, укладених суб'єктами підприємницької діяльності з місцезнаходженням в Україні, обов'язковою є письмова форма незалежно від місця їх здійснення. Письмовою формою є повідомлення телеграфом та телетайпом. Важливе значення мають норми Конвенції, що визначають порядок укладення договору купівлі-продажу. Найскладнішим у цьому випадку вважається питання про визначення місця укладення контракту, тобто моменту, коли зобов'язання сторін набуватимуть для них юридичного значення. Віденська конвенція 1980 р. регулює укладення договорів купівлі-продажу через обмін офертою та акцептом. Офертою вважається пропозиція про укладення договору, адресована одній або декільком конкретним особам. Акцептом вважається заява або інша поведінка адресата оферти, які виражають згоду з офертою. Відповідь на оферту не повинна містити додаткових умов, обмеження чи зміну умов договору, інакше така відповідь буде зустрічною офертою. Додатковими чи відмінними умовами можуть бути пропозиції стосовно ціни, порядку платежів, якості та кількості товару та строків поставки, обсягу майнової відповідальності, порядку розгляду спорів тощо. Відповідно до Конвенції оферта може бути: 1. звичайна (відзивна); 2. безвідзивна. Оферта може бути відзивна, якщо: 1) в ній якимось чином зазначається, що вона є такою; 2) для адресата оферти було розумним розглянути офертуяк безвідзивну і адресат оферти діяв відповідно. Договір вважається укладеним в момент, коли акцепт оферти вступив в дію. Конвенція містить вимоги до товару. Товар за кількістю, якістю, описом, упаковкою повинен відповідати вимогам контракту. Якщо сторони не домовились про інше, товар не відповідає договору, якщо він: 1. не придатний для тієї мети, з якою відповідно до опису він звичайно використовується; 2. не придатний для будь-якої конкретної мети, про яку продавець прямо чи непрямо був повідомлений під час укладення контракту, за винятком випадків, коли з обставин випливає, що покупець не покладався й що для нього було нерозумно покладатися на компетентність і судження продавця; 3. товар не має якостей, відповідних тим зразкам чи моделям, що були надані продавцем покупцю; 4. немає тари чи упаковки, які звичайно використовують для товарів, або за відсутності такої тари чи упаковки відсутні такі тара чи упаковка, які допомагають зберегти і захистити товар. Продавець не відповідає на підставі вказаного за невідповідність товару, якщо під час укладення договору покупець знав чи не міг не знати про таку невідповідність. Продавець відповідає за договором та нормами цієї Конвенції за будь-яку невідповідність товару: а) яка існує в момент переходу ризику на покупця, навіть якщо ця невідповідність стає очевидною тільки згодом; б) яка виникає після зазначеного моменту і є наслідком порушення ним будь-якого свого зобов'язання, у т. ч. порушення гарантії, встановленої для товару. У разі дострокової поставки продавець зберігає право до настання передбаченої для поставки дати поставити недопоставлену кількість товару або новий товар, заміняючи такий, що не відповідає договору, або усунути будь-яку невідповідність у поставленому товарі за умови, що здійснення ним цього права не заподіє покупцю нерозумних незручностей чи нерозумних витрат. Проте покупець зберігає право вимагати відшкодування шкоди відповідно до Конвенції. Продавець повинен повідомити покупця про відправку товару. Якщо продавець зобов'язаний забезпечити перевезення товару, він має укласти договір на його транспортування. Відповідно до Конвенції продавець не зобов'язаний самостійно, страхувати товар при його перевезенні. Однак на прохання покупця він повинен надати йому усю інформацію, необхідну для здійснення страхування товару покупцем. Передача документів, які містять відомості про товар, повинна відбуватися у строк, місці та формі, встановлених контрактом. Конвенція регулює обов'язки сторін за договором. Основними обов'язками продавця, відповідно до ст. 31-43 Конвенції, є необхідність: а) інформувати покупця і поставити товар, обумовлений договором належної якості, кількості, в упаковці, вільний від претензій третіх осіб; б) передати покупцю документи на товар; в) передати право власності на товар. Основними обов'язками покупця, відповідно до ст. 53 – 60 Конвенції, є: а) огляд отриманого товару, направлення повідомлення про його невідповідність договору протягом розумного строку, але не пізніше 2-х років з моменту виявлення недоліку; б) сплата в установленому місці та строки ціни за товар; в) прийняття товару, поставленого відповідно до договору. Сторони зобов'язані забезпечувати збереження товару, належного одній з них, який знаходиться у розпорядженні іншої сторони. Місце оплати ціни може бути обумовлено у контракті. Оплата може здійснюватися у місці знаходження комерційного підприємця-продавця або в місці передання товару. Оплата може бути проведена: коли продавець, відповідно до договору, передає товар або товаророзпорядчі документи покупцю, або коли у покупця вперше з'явилася можливість оглянути товар. Конвенція регулює звільнення сторін від відповідальності. Сторона договору не відповідає за невиконання будь-якого із своїх зобов'язань, якщо доведе, що воно було викликане перепоною поза її контролем і що від неї не можна було розумно чекати усвідомлення такої перепони при укпаденю договору або уникнення цієї перепони чи її наслідків. Розірвання договору звільняє обидві особи від їх зобов'язань, але за ними зберігається право на стягнення збитків. Розірвання договору не впливає на умови договору, які торкаються порядку вирішення спорів чи прав і обов'язків сторін у випадку його розірвання. Сторона, яка виконала договір повністю чи частково, може вимагати від іншої сторони повернення усього того, що було першою стороною поставлено чи сплачено за договором. Якщо продавець зобов'язаний повернути ціну, він має також сплатити відсотки з неї, враховуючи час, що сплив з дати сплати ціни. Конвенція передбачає норми, які регулюють засоби правового захисту в разі порушення договору продавцем та покупцем, а саме: 1) вимагати від покупця сплати ціни, прийняття поставленого чи виконання інших зобов'язань, якщо тільки продавець не вдався до засобу правового захисту, не сумісного з такою вимогою; 2) встановити додатковий «розумний» строк для виконання покупцем своїх обов'язків; 3) заявити про розірвання договору; 4) самостійно скласти специфікацію товару. Здійснення продавцем свого права на інші засоби правового захисту не позбавляє його права вимагати відшкодування збитків і не надає відстрочки покупцю від судового чи арбітражного розгляду. Збитки за порушення договору однією зі сторін складають суму, котра охоплює збитки та упущену вигоду. Такі збитки не можуть перевищувати втрат, які сторона, що порушила договір, передбачала чи повинна була передбачити в момент укладення договору як можливі наслідки, враховуючи обставини, про які вона в той час знала чи повинна була знати. 5.3. Особливості та види договорів у сфері міжнародних перевезень Продаж транспортних послуг чи їх купівля на світовому ринку означає участь транспорту в операціях невидимого експорту або імпорту. Продукція транспорту не має речовинної форми, проте вона матеріальна за своїм характером, бо у процесі переміщення витрачаються матеріальні ресурси. Для багатьох держав перевезення транзитних вантажів стало важливим джерелом експортних послуг, валютних надходжень до бюджету, створення додаткових робочих місць, а Україна посідає важливе місце у мережі транспортних сполучень, оскільки через її територію проходить кілька коридорів, які дають змогу в найкоротші строки спрямовувати вантажопотоки з Азії до Європи і навпаки. Спочатку регулювання міжнародних перевезень здійснювалось на національному рівні. Нерідко, особливо на морському та автомобільному транспорті, у такому вигляді перевезення, якщо про це прямо не зазначено у перевізному документі (накладній чи квитку відповідно), підкоряються і тепер праву тієї держави, до якої відсилає колізійна норма. Так як колізійнеий метод в даних відносинах не взмозі регулювати всі відносини, то держави почали укладати між собою відповідні двосторонні договори, головною метою яких було створення єдиних умов перевезення вантажу чи пасажирів їх територіями. Для перевезення характері два етапи і їх можна поділити на два самостійні договори: 1) для переміщення вантажу чи пасажирів до прикордонної станції укладався договір перевезення згідно з внутрішніми правилами держави відправлення; 2) після перетинання кордону перевезення здійснювалось за правилами відповідної іноземної держави. Дані двосторонні домовленості держав спрощували лише перетинання вантажем або пасажирами державного кордону. Однак вантаж або пасажир можуть прямувати через територію більш ніж двох держав і тоді розбіжності у національному транспортному праві знов ставали сутгевою перешкодою на шляху здійснення міжнародних перевезень. Тому, починаючи з кінця XIX сторіччя, міжнародна практика розвивається у напрямі укладення багатосторонніх міжнародних договорів (так званих транспортних конвенцій), які з більшого чи меншою повнотою намагались створити єдині умови для міжнародних перевезень вантажу, пасажирів і багажу, поступово звужуючи, таким чином, сферу застосування національного права та колізійного методу правового регулювання. Під договором перевезення у цивільному праві розуміється угода, за якою одна сторона (перевізник) бере на себе зобов'язання за обумовлену плату здійснити переміщення вантажу, пасажира чи його багажу у зазначене в договорі місце. Під міжнародним перевезенням, розуміється перевезення вантажу, пасажира або його багажу, що здійснюється між двома чи більше державами на умовах, встановлених укладеними між цими державами міжнародними договорами. Необхідно підкреслити, що зазвичай міжнародне перевезення пов'язане з переміщенням вантажу, пасажира або багажу з території однієї держави на територію іншої, тобто з перетинанням державних кордонів. Система транспортних конвенцій, що регулюють міжнародні перевезення, включає міжнародні угоди трьох типів: 1) про загальні принципи та організацію відповідних міжнародних сполучень; 2) про встановлення єдиних умов переміщення вантажів, пасажирів та їх багажу; Дані угоди містяться однакові (уніфіковані) матеріально-правові норми, що визначають порядок організації та здійснення відповідних міжнародних сполучень, головні умови перевезень на всьому шляху прямування вантажу, пасажирів чи їх багажу. Вони включають: а) загальні вимоги щодо перевізної документації; б) правила стосовно порядку прийому та видачі вантажів або багажу; в) умови відповідальності перевізника; г) норми щодо процедур пред'явлення до перевізника претензій та позовів. 3) про полегшення транспортних зв'язків між державами. Зазначені угоди зазвичай розробляються під егідою відповідних спеціалізованих установ ООН, таких, як ІСАО, ІМО тощо. Головною особливістю транспортних конвенцій є те, що встановлене ними правове регулювання перевезень має імперативний характер, і як результат колізийні норми в даній сфері відносин застосовуються доволі рідко. Міжнародні перевезення можна класифікувати виходячи з обєкта перевезення: 1. перевезення вантажу – за даним договором одна сторона (перевізник) зобовязується доставити довірене їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобовязаний сплатити за перевезення вантажу встановлену плату; 2. перевезення пасажира та багажу – за даним договоромодна сторона (перевізник)зобовязується перевести другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу – також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на ожержання багажу, а пасажир зобовязується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу – також за його перевезення. Міжнародні перевезення залежно від виду сполучення: 1. перевезення у прямому сполученні – укладається один договір перевезення з одним перевізником, який є обов'язковим для всіх інших можливих соперевізників. При цьому, перевізником видасться єдиний транспортний документ, а всі основні умови перевезення залишаються незмінними протягом всього перевезення; 2. перевезення у непрямому сполученні – кожен із співперевізників, які необхідні для здійснення перевезення, укладає з відповідною стороною власний договір, застосовуючи свою транспортну документацію та встановлюючи свої умови перевезення; 3. сполучення з перевідправкою – коли інша сторона надає право першому з перевізників укладати всі необхідні у подальшому договори із співперевізниками; 4. перевезення декількома послідовними перевізниками – кожен із співперевізників застосовує свою транспортну документацію і встановлює свої умови перевезення, це робиться в межах, так би мовити, «генеральної» угоди щодо перевезення в цілому, внаслідок чого деякі важливі умови залишаються єдиними, чим власникам багажу або пасажирам надаються певні переваги. 5.4. Особливості та види договорів у сфері міжнародного фінансування та розрахунків Головною особливістю розрахунків саме у міжнародному приватному праві є те, що експортери та імпортери або інші відповідні суб'єкти транснаціональних комерційних відносин вступають у розрахункові стосунки на безготівкових засадах, використовуючи для цього банки або інші фінансові установи, що вимагає здійснення спеціальних, певною мірою відокремлених від зовнішньоекономічних контрактів, відносин, сутність яких зводиться до належного оформлення, пересилання, оброблення товаророзпорядчих документів та здійснення платежів. Під формою розрахунку розуміється умова платежу, що регулюється нормами міжнародного приватного права та має певні особливості стосовно порядку зарахування коштів на рахунок кредитора, видів використовуємих платіжних документів, а також процедури документообороту. Основною для міжнародних розрахунків є договір доручення у різновиді вчинення однією особою (банком) від імені та за рахунок іншої (принципала) певних юридичних дій, тобто агентський договір. Агент, в свою чергу, для виконання такого доручення може користуватися послугами інших банків (фінансових установ). При цьому, за угодою, банк може надавати принципалові певні додаткові послуги, таких як кредитування, надання гарантій платежу і та ін. Для міжнародних розрахунків характерним є ризик неналежного виконання зобов'язань, а саме ризик неплатежу покупця, у випадку транснаціональних відносин. 5.5. Загальна характеристика та особливосі міжнародний переказ коштів та їх вплив на розвиток міжнародного приватного права Міжнарожний переказ є найпростішою формою міжнародних розрахунків і застосовується у випадках разових платежів за контрактом, платежів у зв'язку із задоволенням претензій щодо якості, вимог стосовно неустойки, відсотків річних тощо. Міжнародний переказ – це така форму розрахунків, за яком банк (банк переказника) виконує, згідно з договором та за обумовлену винагороду, від імені та за дорученням особи, рахунок якої є у даному банку, переказ грошових коштів в інший банк (банк бенефіціара) на користь особи, зазначеної у дорученні (бенефіціара). Міжнародний переказ складається з трьох етапів: 1. доручення переказника своєму банку (договір доручення); 2.доручення банку-переказника банку бенефіціара, яке супроводжується власне переказом коштів – це доручення є наказом банку-переказника своєму контрагентові здійснити платіж; 3. виконання доручення банком бенефіціара шляхом зарахування коштів на рахунок бенефіціара чи в іншій обумовлений спосіб та повідомлення заінтересованих осіб про зазначене виконання. Ризиками при здійсненні міжнародних розрахунків є: 1) ризик неплатежу покупця, а саме відмовою сплатити борг або неплатоспроможність; 2) ризик держави покупця виникає як наслідок можливого введення в його державі обмежень валютного характеру. Шляхами уникнення даних ризиків є: - отримання достовірної інформації про особу покупця та стан його комерційної діяльності; - попередня оплата поставок; - постачання товару партіями; - страхування на випадок неплатежу; 3) транзитний ризик – ризик втрати чи пошкодження товару в процесі його доставлення покупцеві: - використання спеціалізованих експедиційних контор; - страхування вантажу; 4) курсові ризики, що виникають внаслідок падіння курсу валюти договору: - обрання стійкої валюти платежу. Будь-які форми розрахунків здійснюються з урахуванням застосовуваних норм національного законодавства та згідно з розробленими банками правилами та звичаями. Однак в міжнародній практиці використовуються такі акти, як: 1. Правове «Руководство» ЮНСТРАЛ про електронний переказ коштів (1987); 2. «Руководство» Міжнародної торгової палати стосовно міжнародного міжбанківського переказу коштів та компенсації (1990); 3. Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародні кредитні перекази (1992) виступив моделлю для розроблення державами відповідного національного законодавства. Типовий закон регулює міжнародні перекази, що здійснюються за платіжними дорученнями тоді, коли банк-переказник та банк-отримувач знаходяться в різних державах. При цьому, під платіжним дорученням розуміється безумовний наказ переказника, незалежно від його форми, банку-отримувачу передати у розпорядження бенефіціара встановлену чи ту, що підлягає встановленню, грошову суму. Банк бенефіціара виконує платіж за власний кошт, після цього він отримує право здійснити відшкодування шляхом: - списання коштів з рахунка банку-переказника у своєму банку; - зарахування коштів на свій рахунок в банку-переказнику; - зарахування коштів на свій рахунок у третьому банку. Що стосується регулювання питань, пов'язаних зі здійсненням розрахунків із застосуванням платіжних доручень, то відповідно до ст. 1089 ЦКУ банк зобов'язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту. Банк, що прийняв платіжне доручення платника, повинен перерахувати відповідну суму банку одержувача для її зарахування на рахунок особи, визначеної у платіжному дорученні, та повинен негайно інформувати платника на його вимогу про виконання платіжного доручення. Відповідно до ст. 344 ГК України субєктами міжнародних розрахункових операцій є: експортери, імпортери і банки, які вступають у відносини, пов'язані з рухом товаророзпорядчих документів та операційним оформленням платежів. Міжнародні розрахунки регулюються нормами міжнародного права, банківськими звичаями і правилами, умовами зовнішньоекономічних контрактів, валютним законодавством країн - учасниць розрахунків. Міжнародні розрахунки здійснюються через установи банків, між якими є кореспондентські відносини. 5.6. Міжнарояиий акредитив його роль в міжнародному приватному праві Відповідно до Уніфікованих правилах та звичаїв для документарних акредитивів, «документарний акредитив» - це угоду, згідно з якою банк (банк-емітент), діючи на прохання і на підставі інструкції клієнта (заявника) або від свого імені: 1. повинен провести платіж третій особі (бенефіціару) або його наказу, або повинен сплатити чи акцептувати векселя (тратти), що виставлені бенефіціаром; 2. уповноважує інший банк провести такий платіж, сплатити і акцептувати переказні векселі (тратти); 3. уповноважити інший банк негоціювати (купити або врахувати) перевідні векселі проти передбачених документів при дотриманні строків та умов акредитива. Акредитивне доручення адресоване відповідному банку, який повинен на умовах, зазначених у цьому дорученні: 1. виставити акредитив; 2. здійснити платіж. У акредитивних відносинах, окрім банку-емітента, тобто того, в якому наказодавець акредитива має рахунок, можуть брати участь ще три види банків-посередників: 1. авізуючий – здійснює передання акредитиву від банку-емітента до виконуючого банку. До його функції належить лише перевірка акредитива за зовнішніми ознаками. Внаслідок цього у нього не виникає ніяких зобов'язань перед бенефіціаром; 2. виконуючий – це банк, який має повноваження банку-емітента на здійснення акредитива, тобто той, що безпосередньо здійснює платіж, акцептує чи сплачує переказні векселі або негоціює їх. Але він не несе перед бенефіціаром ніякої відповідальності за платежі: він лише може направити документи безпосередньо банку-емітенту й запросити у нього платіж; 3. підтверджуючий – це незалежні зобов'язання перед бенефіціаром. Банк здійснює підтвердження, тобто надає гарантію виконання акредитива на підставі повноважень, наданих банком-емітентом, внаслідок чого він стає стороною в акредитиві, що означає, з одного боку, що без його згоди акредитив не може бути змінено або анульовано, а з іншого - він стає відповідальним за здійснення акредитива, отримуючи право на відшкодування всіх витрат банком-емітентом. Акредитив випливає з уже укладеного раніше між сторонами контракту. Проте, відповідно до ст. 3 Уніфікованих правил, акредитив – це угода, відокремлена від договору купівлі-продажу чи іншого договору, на якому він може ґрунтуватись, і банки ніякою мірою не пов'язані і не повинні займатись такими договорами, навіть якщо те чи інше посилання на такий договір включено до акредитива. В операціях за акредитивами всі заінтересовані сторони мають справу тільки з документами, а не з товарами, послугами чи/або іншими видами виконання зобов'язань. Внаслідок цього зобов'язання формулювати умови акредитива покладено на законодавця, який повинен надати банку-емітенту повні та точні інструкції стосовно виду, суми акредитива, строків надання та переліку документів, які мають представлятись бенефіціаром, засобу та місця виконання акредитива тощо. На практиці застосовуються такі види акредитивів: 1. відкличний може бути змінено або анульовано банком-емітентом за дорученням наказодавця не тільки без згоди, а навіть і без попереднього повідомлення про це бенефіціара; 2. безвідкличний може бути змінено або анульовано здійснено виключно за погодженням з бенефіціаром; 3. підтверджений, коли стосовно безвідкличного акредитива виконуючим банком або будь-яким банком-посередником надається окрема гарантія щодо його виконання; 4. непідтверджений – акредитиви, які не підпадають під критерій підтверджувальних вважаються непідтверджими; 5. покритий – відкриваючи акредитив, банк-емітент зобов'язується протягом певного часу перерахувати у розпорядження виконуючого банку на весь термін дії акредитива ту суму грошей, яка в акредитиві зазначена і акредитивні зобовязання виконується відповідним банком саме за рахунок цієї суми; 6. непокритий – після їх виконання банк вдається до звичайних засобів поновлення витрат, а саме списує витрачену суму з рахунка банку-емітента тощо; 7. подільний є такий безвідкличний акредитив, за яким бенефіціар має право на часткове виконання акредитива у разі надання передбачених в інструкції наказодавця документів, які підтверджують часткове ж виконання бенефіціаром своїх зобов'язань; 8. неподільний, коли право на подільність або вимоги щодо правил поділу в акредитиві не зазначено, він вважається неподільним і виконується лише у разі повного виконання бенефіціаром своїх зобов'язань; 9. перевідний (трансферабільним) є акредитив, за яким бенефіціар має право уповноважити банк, що здійснює платіж або платіж у розстрочку, акцент чи негоціацію, або будь-який банк, шо має повноваження негоціювати переказуючий банк, на те, щоб акредитивом могли користуватись повністю або частково одна або декілька інших осіб; 10. неперевідний; 11. револьверний, за даним акредитивом наказодавець має право поповнювати (поновлювати) обумовлену суму після повного або часткового виконання акредитива дані дії можуть бути як одноразові, так і багаторазові; 12. непоновлюваний – припиняє свою дію виконанням; 13. кумулятивний – наказодавцеві дозволяється невикористану суму грошей поточного акредитива зараховувати до суми нового, що відкривається у тому самому банку; 14. некумулятивний – невикористані суми повертаються банку-емітенту для зарахування на поточний рахунок наказодавця. Що стосується гарантій акредитивів, то ще у 1978 р. Міжнародною торговою палатою були вироблені Уніфіковані правила з договірних гарантій , які не набули широкого розповсюдження, тому у 1992 р. було створено - Уніфіковані правила для гарантій за першою вимогою. Види гарантій: 1. тендерна (конкурсна) гарантія, яка забезпечує особу, що проводить тендер, у випадках відмови учасника тендера взяти участь у ньому протягом строку конкурсної пропозиції, відмови конкурсанта, який виграв тендер від укладення відповідної угоди у подальшому; 2. гарантія виконання забезпечує належну поставку товару, виконання робіт та надання послуг, зокрема з дотриманням строків, вимог щодо якості тощо; 3. гарантія повернення авансу, яка застосовується у випадках експортних поставок; 4. гарантія платежу; 5. митна гарантія, застосовується на випадок введення у тій чи іншій державі тимчасових митних режимів; 6. судова гарантія, гарантія на покриття можливих судових витрат; 7. гарантія забезпечення позову, що застосовується для визволення товару з-під арешту. Що стосується національного законодавства, то відповіно ст. 1093 ЦКУ, у разі розрахунків за акредитивом банк (банк-емітент) за дорученням клієнта (платника) - заявника акредитива і відповідно до його вказівок або від свого імені зобов'язується провести платіж на умовах, визначених акредитивом, або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж на користь одержувача грошових коштів або визначеної ним особи — бенефіціара. За чинним цивільним законодавством розрізняються покритий та непокритий акредитиви. 5.7. Розрахунки із застосуванням векселів і розрахункових чеків в сіжнародному приватному праві Платіж векселем або чеком є умовним, коли борг вважається погашеним тільки після оплати зазначених документів. Це надає можливість експортерові отримати документ, який він може перетворити на гроші у будь-який час, тоді як покупець отримує право на відстрочення платежу. Вексель являє собою «торгові гроші», що виникають внаслідок своєрідного кредитування продавцем покупця. За формою надання зазначеної обіцянки вона може бути простою – це нічим не обумовлене зобов'язання покупця сплатити на вимогу або в обумовлений час у майбутньому визначену суму грошей. Візуально являється схожою на розписку, яка складається за строгою формою, завдяки чому вона певною мірою втрачає персональний характер, чим значно спрощується процедура включення боргового зобов'язання, яке в ній міститься, у загальний цивільний оборот - у випадках відступлення від права вимоги. Такого типу документ саме і вважається простим векселем, за яким боржник позначається як векселедавець, а особа, на користь якої платіж повинен бути сплаченим,-векселеотримувач. Перевідний вексель (тратта) – документ, у якому міститься наказ векселедавця іншій особі сплатити за вимогою або у певний час в майбутньому зазначену у векселі суму грошей першому держателеві векселя. Можливість вільної передачі права на грошову вимогу, яка виникає у випадку перевідного векселя, реалізується шляхом вчинення володарем векселя особливого напису – індосаменту. Зазначений індосамент може містити вказівку на конкретну особу, на користь якої переуступається вексель – іменний індосамент, якщо ж такої вказівки не міститься, індосамент є бланковим. Держатель векселя має право звернутися з позовом до боржника за векселем не посилаючись на підстави виникнення вексельного зобов'язання і не доводячи наявності цієї підстави. Саме завдяки цим своїм властивостям вексель, через індосамент, робить борги ліквідними, бо таким чином виникає можливість повернення векселя до векселедавця навіть без здійснення будь-яких платежів безпосередньо у грошовій формі. Уніфікований закон про перевідні векселі та прості векселі розрізняє такі види векселів: 1. перевідний (переказний) вексель, який складається з таких частин: - найменування «вексель»; - просту та нічим не обумовлену пропозицію сплатити певну суму; - найменування того, хто повинен платити (платник); - зазначення строку платежу; - позначення місця, де повинно бути здійснено платіж; - найменування того, кому або за наказом кого платіж має бути здійснено; - зазначення дати та місця складення векселя; - підпис того, хто видав вексель (векселедавця). 2. простий вексель: - найменування «вексель»; - просту та нічим не обумовлену пропозицію сплатити певну суму; - зазначення строку платежу; - позначення місця, де повинно бути здійснено платіж; - найменування того, кому або за наказом кого платіж має бути здійснено; - зазначення дати та місця складення векселя; - підпис того, хто видав вексель (векселедавця). Вся інформація про вексель повинна бути відображена у самому векселі. При здійсненні розрахунків чеками боржник (покупець) або самостійно виставляє чек (чек клієнта), або надає доручення на його виставлення банку, в якому він має рахунок (чек банка). Чек є оборотним документом і він може переходити з рук одного володільця до іншого, надаючи можливість у короткий термін погасити платіжні зобов'язання різних володільців без застосування готівки або банківських переказів. Чек – це цінний папір, у якому міститься письмовий наказ чекодавця платникові (банку) провести у визначений строк платіж володільцеві чека в сумі, на яку чек видано. За ЦК України розрахунковим чеком є документ, шо містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунка (чекодавця) банку переказати вказану у чеку грошову суму одержувачу (чеко держателю). Платником за чеком може бути лише банк, в якому чекодавець має грошові кошти на рахунку, якими він може розпоряджатися. Видача чека не погашає грошового зобов'язання, на виконання якого він виданий. Чек має містити всі реквізити, передбачені банківськими правилами. Чек, в якому відсутній будь-який із реквізитів або до якого внесені виправлення, є недійсним. Форма чека та порядок його заповнення встановлюється законом і банківськими правилами. Чек сплачується за рахунок грошових коштів чекодавця, порядок та умови бронювання яких для розрахунків із застосуванням, чеків встановлюються банківськими правилами. Він підлягає сплаті за умови подання чека до сплати у строк, встановлений банківськими правилами. Причому, платник повинен пересвідчитися усіма можливими способами у справжності чека, а також у тому, що пред'явник чека є уповноваженою особою. Збитки, завдані у зв'язку з оплатою підробленого, викраденого або втраченого чека, покладаються на платника за чеком або чекодавця - залежно від того, з чиєї вини вони були завдані. Кодексом встановлено, що до вимог чекодержателя про оплату чека застосовується позовна давність в один рік. |
| Закон України «Про міжнародне приватне право» Змістовий модуль І. Поняття, предмет, методи міжнародного приватного права. Міжнародна купівля продаж |
Тематика магістерських робіт з курсу “Міжнародне право” для студентів Міжнародне приватне право в правовій системі держави: сучасні проблеми та тенденції |
| Міністерство освіти України Національний Технічний Університет України... Вона спрямована на врегулювання певного кола суспільних відносин, має загальний метод правового регулювання та фіксує правові норми... |
Міжнародне публічне право і міжнародне приватне право, їх значення для міжнародної торгівлі Міжнародна торгівля, як і будь-який інший вид людської діяльності, не може здійснюватися у правовому вакуумі. На сучасному етапі... |
| НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО На правах... Спеціальність 12. 00. 03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право |
1 Походження терміна «міжнародне право». Визначення поняття «міжнародне... Походження терміна «міжнародне право». Визначення поняття «міжнародне публічне право». Поняття і сутність міжнародного права. Функції... |
| НАВЧАЛЬНО–НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ Робоча програма з навчальної дисципліни «Міжнародне приватне право» для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» на базі... |
План практичних (семінарських) занять Тема 1 Міжнародне приватне... Співвідношення міжнародного приватного права з міжнародним публічним правом та іншими галузями національного права |
| Конспект з курсу «Цивільне право України» Поняття, завдання цивільного процесу. Поняття цивільного процесуального права, його предмет, система |
Тематика курсових робіт з курсу “Міжнародне право” для студентів... Проблема співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права в сучасному міжнародному праві |