|
|
Скачати 0.96 Mb.
|
|
Тема 4. Субєкти міжнародного приватного права. 4.1. Поняття і види субєктів міжнародного приватного права 4.2. Правовий статус фізичної особи як субєкта міжнародного приватного права Фізичними особами це такі особи, які існують реально, фізично, як витвір природи. Фізична особа – це біосоціальна істота, людина не залежно від правовзатності і дієздатності. Для того, щоб фізична особа мала право стати учасником цивільних відносин взагалі та відносин у сфері МПрП, зокрема, вона повинна мати правосуб'ектність, котрою якраз і позначається здатність фізичної особи стати учасником цивільних відносин. Правосуб'єктність фізичної особи – це правова категорія, зміст якої розкривається через такі поняття, як «правоздатність» та «дієздатність» цієї особи. Відповідно до ст. 6 Загальної декларації прав людини (1948), кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності. А от обсяг цієї правоздатності, тобто – її зміст безпосередньо залежить від того правопорядку, в межах якої відповідне визнання було здійснено. Правоздатність – це здатність особи бути носієм цивільних прав та обовязків. Правоздатність, певного мірою, «пасивна» категорія. Щоб її реалізувати, використати, особа повинна у той чи інший спосіб діяти. Здатність діяти в окреслених законодавцем межах якраз і реалізується у вигляді такої правової категорії, як дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. 30 ЦК України). Таким чином, принциповою різницею між правоздатністю та дієздатністю є те, що правоздатність визнається державою, а дієздатність визначається (створюється) нею. Правоздатність - це категорія, яка визначає обсяг прав, котрими може користуватися відповідна особа. Загальне правило щодо правоздатності фізичних осіб у МПрП зводиться до того, що межі застосування іноземних законів визначаються територіальними законами держави, де ця правоздатність буде реалізовуватись. Отже, обсяг правоздатності повинен визначатися не за lex patriae, а за принципом lex domicilii, оскільки будь-яка держава ніколи не надасть дозволу іноземцеві на здійснення ним на своїй території такого права, в існуванні якого вона відмовляє своїм власним громадянам. Яскравим при кладом правильності цього твердження є заборона на здійснення права власності щодо вилучених в певній державі з цивільного обороту речей, які, втім, перебувають у вільному обігу в державі громадянства іноземця. Вище викладене не варте булоб обговорення, яки в ст. 17 Закону від 23.06.2005 р. не містилася така норма: виникнення і припинення цивільної правоздатності фізичної особи визначається її особистим законом, а відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону, особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Що стосується дієздатності, то дієздатністю фізичної особи, яка встановлюється державою громадянства відповідної особи. Ні сама особа не має права прописати собі здатність здійснювати якісь дії, що не дозволяються правом держави її громадянства, ні будь-яка іноземна держава не може розширити межі дієздатності такої особи, не втручаючись, при цьому, у внутрішні справи відповідної держави. Наприклад, якщо шлюбна дієздатність в Іспанії або Колумбії становить для чоловіків 14, а для жінок - 12 років, то це зовсім не означає, що п'ятнадцятирічнніі український юнак, знаходячись у одній із зазначених держав, має право вимагати реєстрації ного шлюбу. А якщо, з якихось причин, це і матиме місце, то такий шлюб в Україні ніколи не буде визнано дійсним. Отже, питання щодо дієздатності фізичної особи породжують у МПрП колізійні проблеми. У найбільш загальному вигляді не стосується видів дієздатності (яка буває повною та частковою, загальною та спеціальною), підстав її виникнення, обмеження чи позбавлення і деяких інших. Дані питання якраз і отримали назву «статутних» і вони вирішуються шляхом встановлення у кожному із заінтересованих прявопорядків правового статусу фізичних осіб. Проте в МПрП цей режим встановлюється не взагалі, а засновується на поділі всіх фізичних осіб на певні категорії, для кожної з яких окреслюється свій окремий режим дієздатності: 1. національні фізичні особи – їх правовий статус визначається виключно національним законодавством; 2. іноземні фізичні особи; 3. особи, котрі ніякого громадянства не мають. В МПрП часто постає питання про встановлення «постійності» проживання, так відповідно до ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р., постійне місце проживання – це місце проживання на території будь-якої держави не менш одного року фізичної особи, яка не має постійного місця проживання на території інших держав і має намір проживати на території цієї держави протягом необмеженого строку, не обмежуючи таке проживання певною метою, і за умови, що таке проживання не є наслідком виконання цією особою службових обов'язків або зобов'язань за договором (контрактом). Але це не вирішує на сьогодні дане питання. На сьгодні невирішеним залишається питання про правовий статус іноземців у межах того чи іншого правопорядку. На сьгодні у світі існує така класифікація іноземців: 1. іноземці, які постійно проживають на відповідній території; 2. тимчасово прибулі іноземці; 3. біженці. 4.3. Іноземні громадяни, які постійно промивають у державі перебування, їх правове становище у міжнародному приватному праві У питаннях дієздатністі беззаперечним є положення, за яким іноземний громадянин внаслідок свого громадянства має певну дієздатність, обсяг якої визначено у відповідному національному законодавстві. Проте, це зовсім не означає, що таку саму дієздатність він матиме і у державі перебування, але це можливо лише у випадках матеріальної взаємності норм права, і як показує сьогоднішня практика дана взаємність скоріше виняток ніж правило. Отже, виникає питання як регулювати дані відносини? Історично, особа, що є дієздатною за своїм особистим законом, вважається такою і в інших країнах, і навпаки, особа, недієздатна за правом своєї держави, вважається недієздатною всюди. Наприкінці XIX сторіччя у законодавстві Німеччини (ст. 7 Вступного закону до Германського Цивільного уложення) та законодавстві Японії (ст. 3Закону 1898 р. «Про застосування законів») стало правило, за яким, хоча дієздатність особи визначається правом держави його походження, в тих випадках, коли іноземець здійснює в державі перебування юридичну дію і якщо він є повністю дієздатним згідно з правом цієї держави, то навіть коли він може не мати дієздатності згідно з правом держави його громадянства, він розглядається як повністю дієздатна особа, в результаті чого в ряді держав континентальної Європи за спеціальним рішенням суду неповнолітній може бути проголошеним повнолітнім і зявився термін «емансипація» . і дана теорія є переважною у сучасній кодифікації МПрП. У чинному законодавстві України відтепер (ст. 18 Закону від 23.06.2005 р.) встановлено, що цивільна дієздатність фізичної особи визначається її особистим законом, так само, як і підстави та правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною або такою, дієздатність якої є обмеженою. Головним документом, у якому визначається правове становище іноземців в Україні, залишається Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4.02.1994 р. Так, відповідно до ст. 2 іноземці мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Обмеження прав іноземців порівняно з громадянами України у нашому національному законодавстві використовується досить широко. Наприклад, відповідно до ст. 285 Сімейного кодексу України усиновлення дитини, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, і якщо ця особа в Україні постійно не проживає, не є таємним. Л.А. Лунц зазначав, що принцип особистого закону у багатьох державах вважається вихідним при виборі закону, компетентного на визначення цивільного стану. Складним і до кінця не вирішеним є питання про те, за яким правом повинна визначатись дієздатність іноземця у випадку, коли він має два або більше громадянств. Як приклад можна знов-таки послатись на угорський Указ, за яким: коли певна особа має громадянство декількох держав, серед яких одним є угорське, її особистим законом є угорське право. У випадку, коли у таких осіб угорське громадянство відсутнє, їх статус визначається правом держави, на території якої вони мають місце проживання, у тому числі й угорське право, якщо вони мають місце проживання в Угорщині. Для осіб, які мають декілька місць проживання за кордоном, особистим законом є право тієї країни, з яким вони мають найбільш тісний зв'язок. До речі, подібне правило закріплено і у ч. 2 ст. 16 Закону від 23.06.2005 р.: якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв'язок, зокрема має місце проживання або займається основною діяльністю. 4.4. Тимчасово прибулі іноземці, їх правове становище в міжнародному приватному праві По відношенню до тимчасово прибулих на територію відповідної держави іноземців зазвичай у національному законодавстві встановлюються ті чи інші їх класифікації, відповідно до яких і визначається їх правоздатність та дієздатність за спеціальними законами держави перебування. Найбільш поширеною класифікацією тимчасово прибулих іноземців є: 1. особи, що прибули з метою зайняття підприємницькою діяльністю: 1.1. відповідно до ст. 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені законами України, незалежно від форм власності та інших ознак. Причому, фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно із законами України; 1.2. фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно із Законом «Про підприємництво»; 1.3. фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є; 2. ті, хто прибув у державу з метою отримання освіт, постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. № 136 регулюсгься статус іноземних громадян, що навчаються в Україні; 3. трудові мігранти. У даної особи виникає обовязок зареєструватись у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. А, у ст. 8 Закону України «Про правовий статус іноземців» вказується, що іноземці, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержуваного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. 4. туристи – відповідно до ст. 1 Закону України «Про туризм», особа, яка здійснює подорож по Україніабо до іншої країниз не забороненою законом країни перебування метою на термін від 24 годин до одного року без здійснення будь-якої оплачуваної діяльності та із зобовязанням залишити країну або місце перебування в зазначений термін. Але в теорії туризму розрізняють два різновиди туристів: 4.1. турист внутрішній – це особа, що перебуває щонайменше одну ніч у місці, яке відрізняється від його звичайного середовища, але в країні проживання; 4.2. турист іноземний – це особа, яка придбала тур, тимчасовий відвідувач, що здійснює подорож в іншу країну з метою відпочинку, лікування, вирішення ділових питань, відвідування родичів, тобто практично з будь-якою метою за винятком діяльності, яка оплачується, за умови перебування в іншій країні не менше 24 годин, але не більше одного року. 4.5. Правове становище біженців в міжнародному приватному праві Біженці у міжнародному приватному праві виокремлюються в особливу категорію іноземців. Певною мірою це пояснються тим, що стосовно біженців існує спеціальна Конвенція про статус біженця (Женева, 28 липня 1951 р.) та Протокол 1967 р., що стосується статусу біженця, до яких приєдналася і Україна. Згідно з даного Конвенцією, біженець – це особа, яка внаслідок обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, громадянства, приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань знаходиться за межами держави своєї громадянської приналежності та не може користуватись захистом цієї держави чи не бажає користуватись таким захистом внаслідок зазначених побоювань. Біженцем вважається також особа, яка не має певного громадянства та, знаходячись за межами держави свого попереднього звичайного місця проживання, не може внаслідок певних подій або не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань. Конвенцією у загальному вигляді правовий статус біженця визначено таким чином: 1. особистий статус біженця визначається законами держави його доміцилію; 2. якщо біженець не приналежний до вище зазначеного закону, то визначається законами держави його проживання. По відношеню до національного законодавства, то відповідно ст. 1 Закону України «Про біженців» біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повертатися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до ст. 19 Закону України «Про біженців», особи, яким надано статус біженця в Україні, є іноземцями чи особами без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, і вони користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятком встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Надання, втрата та позбавлення статусу біженця на території України регламентується: 1. Законом України «Про біженців»; 2. Законом України «Про охорону дитинства»; 3. Конвенцією про статус біженців; 4. Тимчапсові інструкції про оформлення документів, необхідних для вирішення питань про надання, втрату, позбавлення статусу біженця, заптвердженого наказом Державного комітету України у справах національностей та міграції від 29.04.2002 р. № 20; 5. Інструкція про порядок прийняття та передання заяв про надання статусу біженця органами Державної прикордонної служби України органам міграційної служби, а також надання пояснень про причини незаконногоперетинання кордону, затвердженого наказом Державного комітету України у справах національностей та міграції та Адміністрації Державної прикордонної служби України від 09.07.2004 р. № 35/521; 6. Положення про проїздний документ біженця для виїзду за кордон, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2002 р. № 1526; 7. Положення про посвідчення біженця, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2002 р. № 1527. Особі, якій надано статус біженця, видається посвідчення біженця, яке є паспортним документом, що посвідчує особу та підтверджує факт надання їй в Україні статусу біженця і дійсне для реалізації права та виконання обовязків, передбачених Законом України «Про біженців». Посвідчення видається іноземцю або особі без громадянства, які досягли 16-річного віку, органом міграційної служби а АРК, областях, містах Києві та Севастополі на підставі рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції про надання іноземцю або особі без громадянства в Україні статуцсу біженця. Особи, яким надано статус біженця, мають правона соціальний захист, а саме на: 1. безпосереднє отримання медичної допомоги і соціальне обслуговування; 2. державну допомогу сімям з дітьми; 3. отримання соціальних послуг; 4. державну соціальну допомогу; 5. отримання житла для тимчасового проживання. Відповідно до ст. 87 Бюджетного кодексу України, видатки на державні програми соціальної допомоги біженцям здійснюється з Державного бюджету України. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про міжнародне приватне право», у разі виникнення колізій у приватно-правових відносинах за участю біженців, які хоча б через один із своїх елементів повязані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, застосовується особистий закон біженця, який вважається правом держави, в якій він має місце перебувати. 4.6. Правовий статус юридичної особи як субєкта міжнародного приватного права Юридична особа має домінуюче значення у міжнародному приватному праві. Головним питання по відношенню до юридичної особи є її правосуб'єктності. Повинно бути зрозумілим, що принципово правосуб'єктність юридичної особи визначається за правопорядком держави, з яким ця особа пов'язана фактом свого виникнення. Отже, відповідно до національного законодавства, а саме ст. 80 Цивільного кодексу України, юридична особа – це організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядкуі наділена цивільноюправоздатністю і дієздатністю, яка може бути позивачем і відповідачем у суді. Юридичну особу з поміж інших субєктів права виділяють такі ознаки, як: 1. організаційна єдність – наявність стійких взаємозвязків між членами юридичної осби, внутрішньою структурою і функціональною диференціацією; 2. державна реєстрація – легалізація того чи іншого юридичної особи з боку державних органів, які здійснюють державну реєстрацію. Юридичні особи підлягають державній реєстрації визаченому законом і дані державного реєстру включаються до Єдиного державного реєстру; 3. наділення цивільною правоздатністю та дієздатністю: 3.1. юридична особа здатна мати ті ж цивільні права та обовязки, як і фізична особа. Цивільна првоздатність виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про їх припинення; 3.2. що стосується дієздатності, то юридична особа набуває цивільних прав та обовязків і здійснює їх через свої органи; 4. наявність можливості виступати позивачем і відповідачем у суді; 5. зобовязання юридичної особи нести відповідальність по зобовязанням всім своїм майном; 6. найменування юридичної особи – включає вказівку на організаційно-правову форму; 7. майнові та немайнові права та обовязки. Правове становище юридичної особи теоретично може визначатись різними правопорядками: 1. правопорядком, в межах якого юридична особа виникла; 2. у межах якого дана юридична особа фактично здійснює свою підприємницьку діяльність. Юридична особа отримує свій статус і правосуб'єктність не взагалі, а тільки завдяки її «прив'язаності» до того чи іншого правопорядку. В звязку з цим зявляється різновид юридичної особи, як «національна юридична особа» або «юридична особа резидент» - це юридична особа, місце розташування якої є територія України, яка здійснює свою діяльність на підставі законів України, а також внесена в державний реєстр юридичних осіб. У національному законодавстві зазначається, що є лише один спосіб виникнення юридичних осіб: відокремлення майна, яке може відбуватися як разом із об'єднанням осіб, так і без такого. Особистий статут юридичної особи встановлюється шляхом визначення її державної приналежності. Реальний зв'язок юридичної особи з відповідним правопорядком стає головним критерієм визначення національності юридичних осіб, однак встановлення цього зв'язку в МПрП стає завданням нетривіальним і для його вирішення застосовуються такі засоби: 1. місце створення (місце реєстрації) юридичної особи. Однак, оскільки засновники юридичної особи можуть довільно обрати державу місця реєстрації і навіть не здійснювати в ній ніякої діяльності, вимоги зв'язку юридичної особи з правопорядком держави реєстрації виконується не завжди. 2. місце знаходження органу управління юридичної особи. Фактично, у цьому випадку мова йде про два різновиди зв'язку юридичної особи з правопорядком держави: 2.1. місце фактичного знаходження юридичної особи; 2.2. місце знаходження керівних органів юридичної особи. 3. місце здійснення основної діяльності – його використано як основу визначення закону, якому підпорядковується юридична особа, у Конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., Конвенціях про міжнародний фінансовий лізинг та про міжнародний факторинг (1988) тощо. 4. національність осіб, що входять до органів управління юридичного особою – нерідкими є випадки, коли національність засновників юридичної особи і національність самої цієї особи не збігаються. Аби мати змогу керувати юридичною особою в інтересах засновників, останні забезпечують заміщення необхідної кількості керівних посад особами своєї національності, на діяльність яких вони, наприклад шляхом виплати заробітної плати, можуть реально впливати. 5. національна приналежність капіталу юридичної особи. Яскравим прикладом є транснаціональна корпорація (ТНК), яка утворює так звані дочірні підприємства, які функціонують в межах різних правопорядків, отримуючи в них статус юридичних осіб. Будучи юридичне самостійними, такі юридичні особи фактично керуються материнською компанією. 4.7. Специфічні види юридичних осіб як субєктів міжнародного приватного права Серед суб'єктів міжнародного приватного права, які позначаються терміном «юридична особа», існують юридичні особи, що мають суттєві специфічні риси, а саме: 1. акціонерне товариство – це господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями. Коли мова йде про акціонерне товариство, слід мати на увазі, що в сучасних умовах вони стають основною організаційно-правовою формою ведення бізнесу у розвинутих країнах. Але залишаються деякі питання, так акції того чи іншого товариства вільно продаються на національному ринку цінних паперів, національна приналежність капіталу, на якому ця особа засновується може неодноразово, або навіть постійно - змінюватись. Внаслідок цього з боку держав до них виникає певна недовіра, а тому держави намагаються підпорядковувати вирішення питань, пов'язаних з діяльністю акціонерних товариств, виключно своєму національному законодавству. Нині у більшості розвинених країн світу прийнято спеціальні акціонерні закони: 1.. ФРН – закон про акціонерні товариства (1965); 2. Франції – закон про торгові товариства 1966 р.; 3. Великій Британії – закон про компанії (1985); 4. США – закони штатів, в яких визначається правове становище підприємницьких корпорацій тощо. 5. Україна – ст. 152 – 162 Цивільного кодексу України та глава 9 Господарського кодексу України. 2. транснаціональні корпорації (надалі ТНК) є групами компаній різної національності, що пов'язані між собою участю в акціонерному капіталі, управлінським контролем або будь-якими угодами, які передбачають право головної компанії ТНК здійснювати контроль над дочірніми підприємствами, тобто вони є економічним цілим, що не має єдиної національної правосуб'єктності. У міжнародному приватному праві прийнято розрізняти такі види ТНК: 1. національні компанії, трести, корпорації і та ін., що мають за кордоном численні філії, які самі являють собою самостійні юридичні особи, тобто монополії, які є національними за капіталом, але міжнародними за сферою своєї діяльності (японська фірма «Соні», американські корпорації «Майкрософт», «Ренк-Ксерокс» тощо). 2. міжнародні не тільки за сферою своєї економічної діяльності, а й за своїм капіталом (наприклад, англо-голландський концерн «Роял-Датч-Шелл» чи менш відомий «Данлоп-Піреллі»). 3. картелі й синдикати, об'єднання виробничого та науково-технічного характеру, які формально не визнані юридичними особами, зовні являючи собою просту сукупність самостійних юридичних осіб, хоча економічно вони керуються з одного центру. ТНК будь-якого з цих типів використовують розгалужену мережу своїх підприємств у всьому світі з метою збільшення прибутку через проникнення на нові ринки збуту, зменшення податкового тиску і т. ін., використовуючи для цього особливості національного регулювання певних питань на свою користь. Тенденцією розвитку ТНК є поглиблення невідповідності між економічною сутністю та юридичною формою суб'єкта господарської діяльності, коли економічна єдність оформлюється за допомогою юридичної множинності. Тобто, хоча ТНК є цілісними утвореннями, вони не набувають генетичної правосуб'єктності ні за національним, ні за міжнародним правом. На регіональному рівні заслуговує на увагу Конвенція про транснаціональні корпорації, укладена дванадцятьма державами СНД 6.03.1998 р. у м. Москві. Дана Конвенція ратифікована Законом України від 13.07.1999 р. Згідно зі ст. 2 Конвенції, сторони домовились розуміти під поняттям «транснаціональна корпорація» юридичну особу, яка:
В Україні спеціальне регулювання діяльності ТНК відсутнє. 4.8. Держава як суб'єкт міжнародного приватного права Держава – представляє собою політичну, територіальну, суверенну організацію яка має державний апарат і здатна робити свої веління загальнообовязковими для всіх Положення держави як суб'єкта міжнародного публічного права, грунтується на принципі суверенної рівності, що означає у міждержавних стосунках жодна з держав не підкоряється ні іноземному закону, ні іноземній юрисдикції (рівний не має влади над рівним). Зазначений принцип знайшов своє відтворення у такому міжнародно-правовому інституті, як імунітет держави, складовими якого є: 1. імунітет від дії законодавства іноземної держави – призводить до неможливості застосування колізійного методу регулювання відносин за участю держави; 2. імунітет державної власності – неможливість укладання будь-яких угод щодо державної власності. Майно відповідної держави нібито вилучається з цивільного обороту і на нього не розповсюджуються ніякі примусові заходи судового або адміністративного характеру. Ніякі органи іншої держави не мають права розглядати питання щодо приналежності майна відповідній іноземній державі; 3. юрисдикційні імунітети – забороняється застосування будь-яких примусових заходів стосовно майна цієї держави: 3.1. судовий або імунітет від позову – судовий позов до них не може бути заявлено, а у випадку подання - не повинен розглядатися судом, але існують винятки, а семе: 3.1.1. речові позови щодо особистої нерухомості агентів певної держави, розташованої на території держави перебування, якщо тільки ця нерухомість не використовується від імені акредитуючої держави для цілей представництва; 3.1.2. позови стосовно спадкового майна, в яких дипломатичний агент виступає як звичайна фізична особа, а не як представник акредитуючої держави; 3.1.3. позови щодо будь-якої професійної або комерційної діяльності дипломатичного агента у державі перебування, що виконується за межами його офіційних функцій; 3.2. імунітет від попереднього забезпечення позову; 3.3.імунітет від примусового виконання іноземного судового рішення; 3.4. імунітет від юрисдикції держави перебування – не тільки судова, а й адміністративна юрисдикція певної держави не застосовується до дипломатичного агента у випадках, коли: 3.4.1. він згідно з конкретною міжнародною угодою прямо заявив, що у відповідному випадку він діє саме як агент акредитуючої держави; 3.4.2. шкода спричинена особі внаслідок випадку, що мав місце під час виконання цим агентом своїх службових обов'язків. Імунітети держави становлять підвалини як між державних відносин, так і відносин держав з іншими суб'єктами міжнародного права, захищаючи суверенітет держав, їх рівність та незалежність. Проте, якщо держава користуватиметься зазначеними імунітетами у сфері міжнародного приватного права, то будь-які відносини з нею інших суб'єктів МПрП стають неможливими внаслідок недотримання головних постулатів міжнародного приватного права - рівності сторін та змагальності у цивільному процесі. |
| Закон України «Про міжнародне приватне право» Змістовий модуль І. Поняття, предмет, методи міжнародного приватного права. Міжнародна купівля продаж |
Тематика магістерських робіт з курсу “Міжнародне право” для студентів Міжнародне приватне право в правовій системі держави: сучасні проблеми та тенденції |
| Міністерство освіти України Національний Технічний Університет України... Вона спрямована на врегулювання певного кола суспільних відносин, має загальний метод правового регулювання та фіксує правові норми... |
Міжнародне публічне право і міжнародне приватне право, їх значення для міжнародної торгівлі Міжнародна торгівля, як і будь-який інший вид людської діяльності, не може здійснюватися у правовому вакуумі. На сучасному етапі... |
| НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО На правах... Спеціальність 12. 00. 03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право |
1 Походження терміна «міжнародне право». Визначення поняття «міжнародне... Походження терміна «міжнародне право». Визначення поняття «міжнародне публічне право». Поняття і сутність міжнародного права. Функції... |
| НАВЧАЛЬНО–НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ Робоча програма з навчальної дисципліни «Міжнародне приватне право» для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» на базі... |
План практичних (семінарських) занять Тема 1 Міжнародне приватне... Співвідношення міжнародного приватного права з міжнародним публічним правом та іншими галузями національного права |
| Конспект з курсу «Цивільне право України» Поняття, завдання цивільного процесу. Поняття цивільного процесуального права, його предмет, система |
Тематика курсових робіт з курсу “Міжнародне право” для студентів... Проблема співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права в сучасному міжнародному праві |