Но́рма пра́ва (правова́ норма) — формально визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, що регулює суспільні відносини, закріплене в праві і забезпечене державою. інститутами і субінститутами (підінститутами).
Види норм права
Норми права за предметом правового регулювання (або за галузями права): норми конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, трудового, екологічного права та ін.
Норми права за методом правового регулювання (або за формою закріплення бажаної поведінки суб'єктів права)
Імперативні — норми, що виражають у категоричних розпорядженнях держави чітко позначені дії і не допускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов'язків суб'єктів. Інакше: імперативні норми прямо наказують правила поведінки.
Диспозитивні — норми, у яких держава наказує варіант поведінки, але які дозволяють сторонам регульованих відносин самим визначати права й обов'язки в окремих випадках
Норми права за характером впливу на особу
Заохочувальні — норми, що встановлюють заходи заохочення за варіант поведінки суб'єктів, який схвалюється державою і суспільством і полягає в сумлінній і продуктивній праці (наприклад, правила щодо виплати премій).
Рекомендаційні — норми, що встановлюють варіанти бажаної з погляду держави поведінки суб'єктів
Норми права по субординації в правовому регулюванні
Норма матеріального права — норма, що є первинним регулятором суспільних відносин: містить правило (права, обов'язки, заборони), на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, не можна вчиняти вбивство.
Норма процесуального права — норма, що встановлює оптимальний порядок застосування норм матеріального права: містить правило, на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, порядок розслідування злочину, порядок виклику свідків до суду тощо.
Норми права за суб'єктами правотворчості:
норми органів представницької влади
норми глави держави
норми органів виконавчої влади
норми громадських об'єднань, комерційних організацій, трудових колективів підприємств
Норми права за дією у просторі: загальні /місцеві
Норми права за дією у часі: постійні тимчасові
Норми права за дією за колом осіб:
загальні
— поширюються на все населення
спеціальні
— поширюються на певне коло осіб
виняткові
Норми права за функціональною спрямованістю (за функціями права):
регулятивні(правила поведінки)— встановлюють права і обов'язки суб'єктів (наприклад, норма, що закріплює правомочності власника: володіння, користування, розпорядження, чи норма, що визначає порядок шлюбу).
охоронні(сторожі порядку)— встановлюють способи юридичної відповідальності за порушення прав і невиконання обов'язків, закріплених у регулятивних нормах (наприклад, норма Кримінального кодексу про відповідальність за вбивство).
57.Ознаки правової норми.
Правові норми мають наступні ознаки:
Регулювання поведінки. Норми права регулюють поведінку людей (як правило, у відносинах з іншими людьми), діяльність організацій, являють собою правила поведінки.
Загальний характер. Неконкретність адресата, неперсоніфікований характер (на відміну від правозастосовчих актів). Вони регулюють типові відносини і розраховані на багатократне застосування.
Загальнообов'язковість. Норми права обов'язкові для всіх, кому вони адресовані.
Зв'язок з державою. Правові норми встановлюються або санкціонуються державою, при необхідності забезпечуються державним примусом.
Формальна визначеність. Норми права, як правило, фіксуються в правових актах держави і чітко закріплюють права, обов'язки і заборони
Системність. Норми права взаємозв'язані і не протирічать одна одній
58.Норма права та її структура.
Найбільше розповсюджена ідея про трьохелементну побудову правової норми. Ця позиція виходить з того, що норма права, по-перше, повинні встановлювати певне правило поведінки шляхом закріплення прав обов'язків суб'єктів: по-друге, вона повинна визначати умови, при наявності яких суб'єкти можуть реалізовувати ці права та обов'язки, і, по третє, - закріплює певні засоби забезпечення приписів, що в ній містяться.
У відповідності з цими завданнями кожна норма логічно складається диспозиції, гіпотези та санкції.
1. Диспозиція - це частина правової норми, в якій у вигляді владного припису визначається те або інше правило поведінки (що повинен робити або, навпаки, не робити адресат норми).
Диспозиції можна поділити на такі види: а) визначена диспозиція закріплює однозначне правило поведінки, тобто учасники певних відносин можуть поводити себе лише так, як вказано у нормі права і їм не надається можливостей для вибору іншої поведінки; б) не повністю визначена диспозиція - вказує лише на загальні ознаки поведінки, в рамках які суб'єкти уточнюють своє права та обов'язки самостійно; в) відносно визначена диспозиція - вказує на права і обов'язки суб'єктів, але надає можливості для їх уточнення в залежності від конкретних обставин.
2. Гіпотеза - це частина норми, в якій визначаються умови, при яких наступає дія правил, що встановлені в диспозиції.
Гіпотеза відповідає на питання: коли? де? в якому випадку? при якій умові? Вона визначає можливості застосування норми (правил поведінки що містяться у її диспозиції) до тих або інших умов, вказує на межі діє диспозиції.
Визначена гіпотеза вичерпно визначає ті умови, при наявності яких вступає в дію правило поведінки, що міститься в диспозиції правової норми.
Не повністю визначена гіпотеза містить формулювання в загальній формі типу: "у необхідному випадку", а наявність або відсутність цієї необхідності визначається відповідними суб'єктами.
Відносно визначена гіпотеза обмежує умови застосування норі певним колом формальних вимог.
В науковій літературі зустрічається також поділ гіпотез на абстрактні та казуальні.
Абстрактна гіпотеза - це гіпотеза, в якій умови застосування норми визначаються загальними родовими ознаками, без глибокої деталізації, що надає можливість охопити, а також і піддати урегулюванню значну кількість однорідних випадків.
Казуальна гіпотеза визначає умови діє норми, використовуючи більш вузькі, спеціальні родові ознаки.
3. Санкція - це частина правової норми, в якій міститься вказівка на правові наслідки виконання або невиконання (порушення) правила, що зафіксоване в диспозиції, або умов, визначених в гіпотезі. Мета санкції - у створенні тих, або інших сприятливих наслідків для правослухняного суб'єкта чи несприятливих для правопорушника. Ці наслідки можуть знайти вираз у різних формах:
-стимулюванні та заохоченні позитивних діянь;
-примусі до здійснення певних дій;
-визнанні недійсними певних діянь;
-зміні правового статусу тих або інших суб'єктів;
-покаранні правопорушників;
-відновленні порушеного права та ін.
При цьому характер санкцій залежить від характеру врегульованих нормою суспільних відносин, і, відповідно, від особливостей окремих галузей права, до яких включається та чи інша норма.
Визначена санкція вказує на конкретний засіб реакції на діяння, а відносно визначена санкція - на кілька можливих засобів, в цьому випадку доцільність застосування конкретного засобу визначається, виходячи з особливостей конкретної справи.
В юридичній літературі підкреслюється, що тричленна структура є однією з ознак, що розрізняють норму права від інших соціальних норм і без якої норма права перестає бути сама собою.
59.Диспозиція правової норми: поняття та види.
Диспозиція — це частина норми права, в якій у вигляді владного припису визначається те чи інше правило поведінки (що повинен робити або, навпаки, не робити суб'єкт) за наявності умов, передбачених гіпотезою цієї норми.
Види диспозицій:
1. За ступенем визначеності:
• визначені — закріплюють однозначне правило поведінки, тобто учасники відносин позбавлені можливості для вибору іншої поведінки;
• не повністю визначені — вказують лише на загальні ознаки поведінки, у межах яких суб'єкти уточнюють свої права та обов'язки самостійно;
• відносно визначені — вказують на права й обов'язки суб'єктів, але надають можливості для їх уточнення залежно від конкретних обставин;
• альтернативні - вказують на настання декількох правових наслідків, але передбачають настання лише одного з них.
2. За способом викладення:
• прості — правило поведінки визначається у загальному вигляді без деталізації його ознак;
• описові — правило поведінки закріплюється повно, з деталізацією його ознак; чітко визначаються права та обов'язки учасників відносин;
• бланкетні — закріплюються лише загальні (основні) ознаки правила поведінки, а для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до норм іншого нормативного акта іншої галузі права;
• відсильні — аналогічні бланкетним з тією різницею, що для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до інших частин такої норми або до інших норм цієї ж галузі права.
3.3а складом:
• прості — містять одне правило поведінки;
• складні — містять два або більше обов'язкових правил поведінки;
• альтернативні — містять декілька правил поведінки, суб'єкт може виконувати будь-яке з них.
60.Санкція правової норми: поняття та види.
Санкція — це частина норми права, яка містить вказівки щодо юридичних наслідків порушення (або виконання) правила, зафіксованого в диспозиції. Мета санкцій — створення тих чи інших несприятливих наслідків для правопорушника або заохочувальних наслідків для суб'єктів, що виконують владний припис.
Види санкцій:
За ступенем визначеності:
• абсолютно визначені — чітко визначають вид та міру юридичної відповідальності;
• відносно визначені — межі юридичної відповідальності визначаються від мінімальної до максимальної або тільки до максимальної;
• альтернативні — вказують на декілька можливих засобів впливу на правопорушника, а доцільність застосування конкретного засобу визначається правозастосовчим органом з огляду на особливості конкретної справи;
• посилкові — містять вказівки на санкції інших норм, до яких слід звертатися для визначення конкретного засобу впливу.
За характером наслідків: кримінальні (штрафні); правовідновлювальні (компенсаційні); заохочувальні.
За галузями права: кримінально-правові; адміністративно-правові; цивільно-правові; дисциплінарні.
В юридичній літературі наголошується, що трьохелементна структура є однією з ознак, що відрізняє норму права від інших соціальних норм і без якої норма права перестає бути сама собою.
61.Гіпотеза правової норми: поняття та види.
Гіпотеза — це частина норми права, в якій визначаються умови, за яких настає чинність правил, що встановлені у диспозиції. Завдяки гіпотезі, абстрактний варіант поведінки "прив'язується" до конкретної життєвої ситуації, до конкретної особи. Призначення гіпотези — визначити сферу та межі регулятивної дії диспозиції та норми права в цілому.
Види гіпотез:
1. За ступенем визначеності:
• визначена — вичерпно визначає ті умови, за наявності яких набуває чинності правило поведінки, що міститься у диспозиції норми права;
• відносно визначена — обмежує умови застосування норми права певним колом формальних ознак.
2. За формою вираження:
• абстрактні — умови застосування норми визначаються загальними родовими ознаками, що надає можливість охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків;
• казуальні — визначаються умови дії норми, за використання більш вузьких, спеціальних родових ознак, тому норма права поширюється на більш обмежене коло випадків.
3. За складом:
• прості — містять одну обставину, необхідну для дії правової норми;
• складні — містять дві або більше обов'язкових обставин, з якими пов'язується дія правової норми;
• альтернативні — чинність норми права визначається залежно від однієї або кількох фактичних обставин (умов) і для настання правових наслідків досить наявності однієї з цих обставин.
62.Правотворчість: поняття та види.
Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів.
Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.
Процес правотворення є складним і багатогранним явищем, тому для з'ясування його дійсного змісту важливе значення має класифікація правотворчості за різними критеріями. Залежно від способів створення норм права правотворчість поділяється на наступні види:
а) санкціонування органами державної влади норм, які склалися, реально існують у вигляді звичаю або у вигляді нормативних положень, які виникли в результаті узагальнення практики діяльності людей або громадських організацій;
б) прийняття нормативно-правових актів суб'єктами правотворчої діяльності, що знаходить прояв у вигляді нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів;
в) надання рішенням органів державної влади (судів, органів адміністративної юрисдикції) загальнообов'язкового значення при розгляді наступних аналогічних справ, створення, таким чином, правових прецедентів, які відповідно можуть бути судовими чи адміністративними.
Залежно від суб'єктів правотворчість поділяється на:
1) правотворчість народу в процесі проведення референдуму (референдум є безпосередньою формою участі народу в правотворчості, тобто прийнятті законів шляхом всенародного голосування). Як правило, законодавством країни закріплюється вища юридична сила законів, прийнятих на референдумі, крім того, такі закони не потребують додаткового затвердження і обов'язкові до виконання на всій території країни. Змінити правові акти, прийняті у такому порядку, можна лише в результаті проведення повторного референдуму.
2) правотворчість представницького органу державної влади — парламенту (наприклад, Верховної Ради України);
3) делеговану правотворчість як нормотворчу діяльність уповноважених органів державної влади, здійснювану за дорученням вищого представницького органу державної влади — парламенту;(повноваження на видання правових нормативних актів визначаються у Конституції та інших законодавчих актах заежно від місця, яке займає кожний орган державної влади у механізмі держави);
4) правотворчість органів місцевого самоврядування;
5) правотворчість громадських організацій (наприклад, профспілок);
6) локальна правотворчість (наприклад, на підприємстві, в установі та організації).
Залежно від юридичної сили актів, правотворчість поділяється на:
1) законотворчість (правотворчість вищого представницького органу, у процесі якої парламентом видаються нормативно-правові акти вищої юридичної сили — закони);
2) підзаконну правотворчість (її змістом є видання норм права Президентом, Урядом, міністерствами, відомствами, державними комітетами, місцевими органами державного управління, мерами, главами адміністрацій, керівниками підприємств, установ, організацій).
63.Принципи правотворчості.
Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і спеціальні.
Загальні принципи правотворчості — незаперечні основні вимоги, що виражають її сутність:
1. Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і держави;
2. Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, безпосередня або через представників участь народу в розробці та прийнятті нормативно-правових актів;
3. Гласність — відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення;
4. Законність — прийняття нормативно-правових актів законним шляхом, відповідно до конституційне закріпленого процесу правотворчості;
5. Науковість — ефективне використання досягнень юридичної та інших наук при упорядкуванні проектів нормативних актів; проведення їхньої незалежної наукової експертизи;
6. Системність — суворий облік системи права, системи законодавства, узгодження з іншими нормативно-правовими актами.
До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:
• оперативність — незволікання з підготовкою проектів нормативних актів;
• поєднання динамізму і стабільності — створення стабільного нормативного акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни;
• плановість — за функціональним призначенням актів і строками їх прийняття;
• старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів
- відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;
• професіоналізм - залучення до розробки нормативних актів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених-юристів і юристів-практиків, які мають необхідні знання і досвід;
• техніко-юридична досконалість — упорядкування нормативно-правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов'язковими для правотвор-чих органів;
• урахування місцевого досвіду — особливо в процесі прийняття нормативних актів місцевого значення.
64.Функції правотворчості.
Функції правотворчості — напрямки діяльності, пов'язаної зі встановленням, зміною або скасуванням правових норм, створенням і розвитком законодавства.
Основні функції правотворчості:
1. Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у 'їх регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень з'являється космічне право; із переходом України на шлях розвитку ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про біржу, приватизацію та ін.;
2. Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміна або доповнення до чинних норм) припускає заміну тих законів, що застаріли, не відповідають потребам суспільного розвитку.
3.Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної або часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних юридичних норм.
4.Функція упорядкування нормативно-правового матеріалу (кодифікаційна або систематизаційна правотворчість). Організаційною формою цієї функції є кодификація законодавства, що припускає обґрунтоване його відновлення.
65.Стадії законодавчого процесу.
Законодавчий процес — це діяльність державних органів та їх посадових осіб, пов`язана з поданням до законодавчого органу проекту закону, розглядом, прийняттям (зміною, припиненням чинності) і введенням в дію законів, а також з формуванням єдиної системи законодавства України, яка здійснюється за процедурою, визначеною Конституцією України і законами України.
Стадіями законодавчого процесу є:
а) законодавча ініціатива;
б) підготовка проекту закону до розгляду його Верховною Радою України;
в) розгляд проекту закону Верховною Радою України;
г) прийняття та введення в дію закону;
д) підписання прийнятого Верховною Радою України закону Президентом України;
е) набрання чинності законом.
Особливою формою здійснення законодавчої діяльності є прийняття закону за народною ініціативою всеукраїнським референдумом.
Суб'єктами законодавчого процесу в Україні є визначені Конституцією України суб'єкти права законодавчої ініціативи та Верховна Рада України.
Не слід ототожнювати правотворчий і законодавчий процеси. Законодавчий процес — важлива складова частина право-творчого процесу, яка має складний характер
Правотворчий процес -- система взаємозалежних процедур (стадій) при ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів.
Стадії правотворення і правотворчого процесу:
|