|
|
Скачати 2.14 Mb.
|
|
Основні ознаки правової держави: 1) панування права в усіх сферах державного й суспільного життя, які підлягають правовому врегулюванню. Це означає, що, за наявності норм права, які врегульовують певні суспільні відносини, саме вони безперечно визначають поведінку учасників цих відносин і ні про яку конкуренцію з іншими соціальними нормами (наприклад, нормами моралі, звичаями тощо) не може бути й мови; 2) зв'язаність правом держави, її органів та посадових осіб. Відповідно до цього положення вказані суб'єкти можуть здійснювати будь-яку діяльність виключно у напрямках і в межах, визначених у правових нормах; 3) непорушність законних прав і свобод громадян. Відповідно до цього положення будь-яке непередбачене законом обмеження або порушення вказаних прав і свобод є правопорушенням, а ті, що його здійснили, повинні притягатись до відповідного виду юридичної відповідальності; 4) взаємна відповідальність держави і громадянина. Ця ознака вимагає не тільки притягнення громадян до відповідальності у випадку невиконання ними юридичних обов'язків перед державою (наприклад, ухилення від обов'язку служити у Збройних Силах або порушення приписів Конституції), але й відповідальність держави перед своїми громадянами за невиконання чи несумлінне виконання покладених на неї у законі обов'язків (наприклад, забезпечувати необхідний рівень соціального та медичного обслуговування населення тощо); 5) організація і здійснення державної влади відповідно до принципу розподілу влади. 6) наявність ефективних форм контролю і нагляду за додержанням законності у країні, Існують різні форми контролю за законністю: прокурорський нагляд, функціонування різних державних та громадських інспекцій тощо. Але світовий досвід свідчить, що найефективнішою формою контролю за законністю є судовий контроль, а тому однією з необхідних умов побудови правової держави є удосконалення діяльності й підвищення авторитету органів правосуддя; 7) забезпечення функціонування держави, її органів і посадових осіб за принципом: "Забороняється все, крім того, що прямо дозволяється законом"; 8) забезпечення участі громадян у всіх сферах державного й суспільного життя за принципом: "Дозволяється все, крім того, що прямо забороняється законом". 38.Загальна характеристика правового статусу особи. Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто як такий, що має правосуб'єктність) координує своє поведінку в суспільстві. Виділяється декілька видів правового статусу особи: - загальний,статус особи як громадянина держави, закріплений у конституції і конституційних законах; - спеціальний, статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певними юридично значущими ознаками, який наділений відповідно до законів спеціальними, додатковими, правами і обов»язками; - індивідуальний, статус особи як індивіда, який визначає персоніфіковані права і обов»язки в їх конкретних, природних здібностях і особливостях. Правовий статус особи включає в себе: - статусні правові норми і правові відносини; - суб»активні права, свободи і юридичні обов»язки; - громадянство; - правові принципи і юридичні гарантії; - законні інтереси; - правосуб»єктність; - юридичну відповідальність. Види правових статусів особи за суб'єктами: • статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном; • статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.); • статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об'єктах, секретних виробництввх) та ін. 39.Співвідношення прав людини та прав громадянина в Україні. Основні права людини - гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей. Ознаки основних прав людини: 1) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися; 2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують "дозволу" з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути "відібрані" за свавіллям влади держави, оскільки не "дані" нею. Це природні невідчужувані права', 3) можливості, які не обмежені територією держави (позате-риторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність; 4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства - рівня його економічного, політико-соціа-льного, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини; 5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесеш до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами. Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, але не тотожними. Відмінності:
В ідеалі права людини і права громадянина повинні збігатись, оскільки здійснення прав людини визначається переважно його забезпеченістю з боку держави,наприклад особи без громадянства, біженці, перебувають під захистом законів держави проживання і міжнародного права. А громадянство – основний засіб, яким здійснюються права людини. 40.Форми демократії. Форма демократії - це її зовнішнє вираження. Форм демократії можна назвати чимало, але основні з них наступні: 1. Участь народу в керуванні державними і суспільними справами (народовладдя), здійснюється в двох формах – прямій і непрямій: пряма - представницька демократія - - форма народовладдя, при якій влада здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних органах (парламенти, органи місцевого самоврядування). непряма --безпосередня демократія - форма народовладдя, при якій влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі народу або визначених соціальних груп (референдум, вибори). 2. Формування і функціонування системи органів держави на основі демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, поділі компетенції, що попереджають зловживання службовим положенням і суспільним авторитетом; 3. Юридичне (насамперед конституційне) закріплення системи прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, їхня охорона і захист відповідно до міжнародних стандартів. 41.Поняття та основні ознаки народовладдя. Демократичність держави й суспільства визначається насамперед рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, якою мірою реально наявні процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами. Народовладдя передбачає приналежність усієї суспільної влади, у тому числі державної, народові, вільне здійснення цієї влади народом відповідно до його суверенної волі в інтересах як суспільства загалом, так і кожної людини й громадянина. Головний зміст народовладдя полягає у забезпеченні реальної участі громадян у розробці, обговоренні, прийнятті політичних рішень й управлінні державними та суспільними справами, підвищенні активності громадських об»єднань, утвердженні свободи слова, врахуванні громадської думки тощо. Ознаки:
Отже, народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують прийняття державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять; референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням. 42.Право: поняття та ознаки. Право - це система загальнообов'язкових правил поведінки, які встановлені або санкціоновані державою і забезпечуються всіма доступними їй примусовими заходами. Право — це система загальнообов'язкових формально визначених, гарантованих, встановлених або санкціонованих державою норм (правил поведінки), які виражають волю домінуючої частини населення соціально-неоднорідного суспільства, встановлюють права й обов'язки учасників правовідносин і спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також до загальносоціальних потреб і забезпечуються державою. До його основних ознак відносять: - нормативний характер право складається з норм як загальнообов’язкових правил поведінки що визначають права, обов’язки та відповідальність громадян, посадових осіб та державних органів; - загальнообов’язковий характер, - дія норм права поширюється на всіх учасників правовідносин і повинна виконуватися ними без винятків і незалежно від ставлення до самих норм; - системний характер, - право – це не просто сукупність норм, а чітка система, яка діє на основі єдиних принципів, виконує єдині функції та має чітку внутрішню структуру, яка включає інститути права та галузі права; - формальна визначеність норм права, - зміст норм права чітко визначений і формально закріплений у тексті певного правового документа; - право сформульоване у вигляді юридичних прав та обов ‘язків, а не загальних принципів, побажань, закликів і т. д.; - право виражає волю держави, тому забезпечується при потребі силою державного примусу. 43.Право та інші соціальні норми: порівняльна характеристика. Норми права - це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою і спрямоване на регулювання суспільних відносин шляхом надання їх учасникам юридичних прав і покладення на них юридичних обов'язків. Особливим видом соціальних норм є норми права, які є первинним елементом системи права. Відмінність правових норм від усіх інших соціальних норм характеризують такі ознаки: 1) державно-владна природа, тобто норми права або встановлюються державою (наприклад, шляхом прийняття закону), або санкціонуються (визнаються) нею (наприклад, шляхом ратифікації міжнародного договору). Крім того, виконання норм права забезпечується силою державного примусу; 2) загальнообов'язковий характер, тобто норми права поширюються на всіх учасників суспільних відносин незалежно від їх волі і бажань; 3) формальна визначеність, тобто у правовій нормі однозначно закріплюються права і обов'язки учасників суспільних відносин, атакож санкції, що застосовуються у випадках порушень настанов норми; 4) системність, тобто кожна правова норма має особливу структуру, вона нерозривно пов'язана з іншими, утворюючи цілісну систему національного чи міжнародного права. Соціальні норми регулюють відносини людей один з одним, Соціальні норми — правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в суспільстві в зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу. Сутністю соціальних норм є не просто правила, а правила чітко вираженого соціального характеру. Ознаки соціальних норм: 1. Правила (масштаби, зразки, моделі) поведінки регулятивного характеру — соціально-вольові норми, що історично склалися або цілеспрямовано встановлені. Вони спрямовують поведінку людей відповідно до закладеної в нормі ідеальної моделі суспільних відносин, вносять однаковість у регулювання суспільних відносин і формують безупинно діючий механізм типових масштабів поведінки; 2. Правила поведінки загального характеру, тобто такі, що не мають конкретного адресата. Вони розраховані на те, щоб спрямовувати поведінку людей у рамках відносин даного виду; вступають у дію щораз, коли виникають відповідні суспільні відносини; 3. Правила поведінки наказового характеру — загальнообов'язкові. Вони встановлюють заборони, дають еталони поведінки; 4. Правила поведінки, які забезпечуються певними засобами впливу на поведінку людей (звичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом, державним примусом). Слід зазначити, що соціальні норми виникають у процесі історичного розвитку і, концентруючи досягнення людства в організації суспільного життя, передаються з покоління в покоління, тобто є спадкоємними. Соціальні норми утворюють єдину систему. Норми права співвідносяться із соціальними як частина з цілим, оскільки вони — важлива, але не одна лише форма регулювання суспільних відносин. Норми моралі, норми-звичаї, корпоративні й інші норми взаємодіють із принципами і нормами права, знаходять у них одну з необхідних форм свого існування (наприклад, релігійні норми святкування Різдва, Великодня стали правовими 44.Основні типи праворозуміння. Праворозуміння — це процес і результат розумової діяльності людини, спрямованої на пізнання права, його сприйняття (оцінку) і відношення до нього як до цілісного соціального явища. Природньо-правова концепція. Представники школи природного права вважали, що право виникло з природи людини, з розуму і існує незалежно від держави. Природне право притаманне всім людям, воно вічне і незмінне, не залежить від держави і позитивного права, історично передує їм. Воно пов'язане і випливає із загальної справедливості і вічної правди. Згідно з цією теорією, природними і невідчужуваними правами людини будуть такі, як право на свободу, рівність, власність. Прихильники теорії природного права стверджували, що право, яке твориться державою, має значення лише тоді, коли воно відповідає основам природного права, якщо ж закон у будь-чому суперечить природному праву, він перестає бути законом і стає виразом сваволі. Позитивістська концепція пов'язує правотворчу діяльність тільки з державою і основним джерелом права вважає закон. Право відірвано від моралі і розглядається як замкнена система, ігнорується проблема "чи потрібно виконувати поганий закон". Право, на їх думку, є сукупність норм, даних об'єктивно, які не потребують ідеологічного обгрунтування. Його роль у суспільстві полягає у забезпеченні соціального компромісу. "Право являє собою рівнодію двох сил, — писав Г. Шершеневич, — джерелом однієї з них є інтереси володарюючих, а іншої — інтереси підвладних"'. Вихідний елемент права — норма права, розглядалась позитивістами як раз і назавжди усталена догма, а єдиним джерелом права визнавалась державна влада, наділена примусовою силою. Позитивізм як концепція права набув свого подальшого розвитку в теорії нормативізму. Нормативістська концепція. Ідейне джерело нормативістської концепції права, або "чистої" теорії права, становлять неокантіанська доктрина природного права і позитивізм, найбільш яскравим представником якого є Ганс Кельзен. Юридична наука, на думку Кельзена, повинна займатися формою права, а не його змістом, тим самим обмеживши себе вивченням норм права, його структури, елементів. У подальшому вона повинна виключати вивчення ідеологічних і цінних аспектів права, моральних і політичних його оцінок. "Чисте" вчення про право, — заявляє він, — безпартійне, надкласове. Кельзен вимагає повного відокремлення права від справедливості і соціального аналізу. Цим він відмежовується від соціології, політики, психології і історії. Соціологічна концепція права. Засновником цієї концепції, або теорії "вільного права", був Є. Ерліх. На його думку, право корениться не в законах, а в самому суспільстві. Тому джерело його слід шукати в поведінці людей, які реалізують право. З цих позицій він висунув ідею "живого права союзів", котра віддавала перевагу судовій і адміністративній правотворчості. Право має вивчатись юриспруденцією системно, з урахуванням його функціонування, у тісному зв'язку з суспільством, як інструмент забезпечення гармонії між державою, корпорацією, родиною, людиною і різними спільностями людей. Як і представники школи природного права; Ерліх вважав, що законодавець тільки виявляє і закріплює право; вже знайдене суддями і юристами-практиками. Соціологічна концепція у сучасній юридичній науці представлена, в основному, Гарвардською школою права. Гарвардська школа права вивчає право в тісному зв'язку і взаємодії з суспільством, використовуючи історію, психологію, етику, соціологію. Право оголошується головним інструментом соціального компромісу, який функціонує у суспільстві з метою забезпечення загальної єдності. Право розуміють, переважно, як правопорядок, протиставляючи його праву в законі. Реалістична концепція, на відміну від Гарвардської школи права, не визнавала норм поведінки, виражених у законах і прецедентах. Прибічники цієї концепції ототожнювали право з практикою діяльності суддів і посадових осіб адміністративного апарату, тому що саме там створюється, на їх думку, реальне право (звідси і назва всього напряму). Таке право не може мати властивості нормативності і є категорією непізнаванною, залежною від почуттів, емоцій, симпатій і антипатій, біологічних процесів особи, яка реалізує своїми діями норму права. Нормативність права як його основна ознака відкидається реалістами на тій підставі, що загальне правило поведінки завжди абстрактне і формальне, тоді як конкретна життєва ситуація індивідуальна і рухлива. Неможливо її вирішити на підставі "застиглої функції", тобто норми права. Суд або адміністративний орган, вирішуючи ту чи іншу проблему, кожного разу творить право заново. Психологічна теорія права виникла в XIX ст., а найбільшого поширення досягла на початку XX ст. Її засновниками були в Україні та Росії — Л. Петражицький, у Західній Європі — Г. Тард, Л. Кнапп та ін. Право розглядалось ним у кількох аспектах: як право офіційне, тобто таке, що застосовується державною владою, і неофіційне, тобто право взагалі, право соціальних груп, різних спільнот. Крім того, як позитивне право (викладене в кодексах, законах і т. ін.) і інтуїтивне право (право, що склалося у психіці індивіда як результат його самовизначення у суспільстві). На основі цього Л. Петражицький дійшов висновку, що існує стільки систем, скільки індивідуальних правосвідомостей. Головним проголошувалось інтуїтивне право, тому що воно є динамічним і завжди виражає інтереси людини. Офіційне і позитивне право мають відповідати інтуїтивному, за відсутності ж між ними гармонії у суспільстві виникають непорозуміння. Для забезпечення відповідності офіційного, позитивного та інтуїтивного права варто розробити особливу юридичну науку — політику права, завдання якої, до того ж, вдосконалювати психіку людини. Історична концепція. З критикою природного праворозуміння виступили прибічники історичної школи права. Представниками її були Г. Гроцій, Ф. Савіньї, Г. Пухта. Вони доводили, що природне право тотожне позитивному, а останнє — це не тільки право, що породжується державою. Право, на їх думку, виникає стихійно в результаті діяльності людей, а законодавча влада тільки систематизує і доповнює його. Отже, позитивне право розвивається із звичаєвого права, а останнє, у свою чергу, відповідає свідомості народу, "народному духові". Представники цієї школи визнавали еволюцію права, котра, на їх думку, здійснювалась автономно і не вимагала втручання людей. При цьому зазначалося, що право в своєму історичному розвитку проходило два послідовних етапи: перший — у формі звичаїв, другий — у формі матеріалу для опрацювання його законодавцем. На їх думку, будь-яке право, правова система не можуть функціонувати відчужено від стану історичного розвитку суспільства, національного і культурного духу народу. Головне призначення права — охорона існуючих порядків. На цій підставі ідеал права вони вбачали в минулому. 45.Функції права. Функції — основні напрямки впливу права на суспільні відносини. Функції права поділяються на соціальні і спеціально-юридичні. |
| План Вступ Теорія держави і права в системі суспільних та юридичних... Теоретичне осмислення й усвідомлення цих проблем – необхідна умова наукового управління суспільними процесами. Саме життя висунуло... |
Конспект з курсу “Теорія держави і права”. § Теорія права і держави в системі юридичних наук У залежності від того, які з цих компонентів, підсистем, структур і функцій чи їхніх аспектів і рівнів вивчаються, і підрозділяються... |
| МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙГУМАНІТАРНИЙУНІВЕРСИТЕТ... Україні, а також виходячи з необхідності закріплення ідеї пріоритету права в юридичній діяльності вивчення навчальної дисципліни... |
Предмет і методологія теорії держави та права В. Н. Каразіна, кандидат юридичних наук Передерій О. С., начальник кафедри державно-правових дисциплін факультету підготовки фахівців... |
| О-66 Історія держави і права зарубіжних країн Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В. кандидат юридичних наук, доцент |
5. Комунікативна слугування своєрідним «містком» між юрид і іншими суспільними науками. 6 Предмет загальної теорії права. Місце загальної теорії права в системі юридичних наук |
| 1. Поняття, предмет і методи теорії держави та права 9 Тема Походження держави та права 11 П.І., Стрельник О. Л., Гончаров А. В. Навчально-методичні матеріали з курсу “Теорія держави та права” для студентів та курсантів... |
Історія держави і права України Теорія права та держави |
| ПРАВОВА ДЕРЖАВА в контексті новітнього українського досвіду КИЇВ... В. В. КОПЄЙЧИКОВ, доктор юридичних наук, професор М. І. КОЗЮБРА, доктор юридичних наук професор О. В. ЗАЙЧУК, доктор юридичних наук... |
МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА. ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА П. С. Пацурківський Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Чернівці |