Сувереніте́т — виключне право здійснювати верховну владу у певній державі незалежно від будь-кого.
Проявляється у властивості державної влади самостійно видавати загальнообов’язкові для всіх членів суспільства правила поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і органів.
Розділяють три види суверенітету:
повний,
формальний
і частково обмежений суверенітет.
Формальний суверенітет юридично і політично проголошений, а фактично, в силу поширення на нього впливу інших держав, які диктують свою волю, не здійснюється.
Частково обмежений суверенітет може бути добровільним і примусовим. Змушене обмеження може мати місце щодо переможених у війні держав з боку держави-переможниці. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися самою державою за взаємною згодою з іншими державами заради досягнення певних цілей.
Поряд із суверенітетом держави існує суверенітет народу і нації. Перший означає верховенство народу у вирішенні корінних питань організації свого життя. Другий визначає повновладдя нації, її можливість і придатність визначати характер свого життя, здійснювати своє право на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави.
Джерелом і носієм суверенних прав — сувереном — може бути абсолютний монарх чи диктатор, а в демократичних країнах — народ. У тоталітарних державах суверенітет права здійснює керівна партія. Васалітет, протекторат чи вхід однієї держави у тісні об'єднання з іншими призводять до обмеження Суверенітету чи його повної втрати.
11.Основні теорії походження держави.
Держава є формою організації суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування. Складність держави як специфічного соціального явища обумовила існування досить широкого кола теорій (концепцій) походження держави.
1. Теологiчна теорiя (Фома Аквiнський) стверджує, що держава виникає і розвивається з волі Бога. Ця теорія відстоює ідеї вiчності i непорушності держави, виправдовує найреакцiйнiші держави, пiдкреслює думки про те, що будь-яке посягання на державу приречене на невдачу, оскiльки владу вкладено в руки правителя Богом, i вона покликана захищати благо всiх.
2. Патрiархальна теорiя (Арiстотель) Сутнiсть її полягає у твердженнi, що держава походить вiд сiм'ї та є наслідком iсторичного розвитку i розростання останньої. Глава цієї сім'ї стає главою держави – монархом. Його влада, таким чином - це продовження батькiвської влади, монарх же є батьком всіх своїх підданих.
3. Договiрна теорiя (Спiноза, Гоббс, Руссо, Радищев та iн.). В основі цієї теорії лежить ідея "природного права", т.б. наявність у кожної людини невід'ємних, природних прав, отриманих від Бога або від Природи. Але в процесі розвитку людства права одних людей входять в протиріччя з правами інших, порушується порядок, виникає насильство. Щоб забезпечити нормальне життя, люди укладають між собою договір про створення держави, добровільно передаючи їй частину своїх прав. Отже, ця теорія пояснює виникнення держави внаслiдок об'єднання людей на основi добровiльної згоди (договору) про те, що однi будуть управляти, а iншi -- виконувати їхні управлiнськi рiшення.
4. Психологiчна теорiя (Л.Й.Петражицький). За цiєю теорiєю держава виникла завдяки особливим властивостям психiки людей. Людськiй психiцi начебто притаманна потреба покори, наслiдування, усвiдомлення залежностi вiд видатної особистостi. Народ є iнертною масою i нездатний приймати рiшення, а тому потребує постiйного керiвництва.
5. Теорiя насильства (Євген Дюринг, Карл Каутський). За цiєю теорiєю держава виникла як результат завоювання одних племен iншими, поневолення одного народу iншим. На думку прихильників теорiї, держава є тiєю силою, яку утворюють завойовники для утримання в покорi завойованих народiв i змiцнення влади переможцiв.
6. Органiчна теорiя (Г. Спенсер). Вiн проводив аналогiю мiж державою та бiологiчним органiзмом. На думку Спенсера, держава, подiбно до бiологiчного органiзму, народжується, розмножується, старiє i гине. Як бiологiчний органiзм, держава має по лiтичне тiло: руки, ноги, голову, тулуб, що виконують вiдповiднi функцiї.
в теорiї держави i права вiдсутнiй єдиний погляд на закономiрностi виникнення держави i права. Iснують численнi неодноманiтнi доктрини виникнення держави, а також iсторичнi, географiчнi, демографiчнi та iншi особливостi виникнення держави у рiзних народiв.
12.Сутність формаційного підходу до з’ясування історичних типів держави.
Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний.
Формація — це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.
Поняття історичного типу держави пов'язується з установленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби виробництва.
При такому підході держава набуває суто класової визначеності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав (рабовласницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін виділяли й останній неексплуататорський історичний тип — соціалістичну державу, яка у найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася як антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для ототожнення прогресивних і регресивних моделей соціалізму, а також некоректних трактувань сутності комуністичної формації.
13.Сутність цивілізаційного підходу до з’ясування історичних типів держави.
Цивілізаційний підхід — покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Англійський історик А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація надає стійкої спільності усім державам, що живуть в її межах.
Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:
· первинні;
• вторинні.
До первинних цивілізацій віднесені держави — давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна;
до вторинних — держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.
Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна та ін.).
Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейських держав.
Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування експлуататорів над експлуатованими, але й найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства.
Відповідно до цивілізаційного підходу:
1) сутність держави визначається співвідношенням соціальних сил і накопиченням, спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки;
2) політика держави — не стільки продукт гри соціальних сил, скільки результат впливу світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієнтації;
3) розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх типи.
14.Державна влада: поняття та ознаки.
Державна влада - це спосіб керівництва суспільством для якого характерна опора на спеціальний апарат примуса.
Ознаки державної влади:
-є владою публічною і політичною - регулює відносини між більшими й малими соціальними групами й, будучи відносно відособлена від суспільства, керує їм в інтересах тої його частини, більш або меншої, котра опанувала цією владою;
-є суверенною владою, тобто в сфері державних справ має верховенство, самостійністю й незалежністю стосовно якої-небудь іншої влади як усередині держави ,так і за його межами;
-здійснюється на постійній основі спеціальним апаратом влади;
-має монопольне право застосовувати примус на території своєї дії;
-має монопольне право оподатковування певних осіб, що перебувають на території держави;
-поширюється на всіх осіб (фізичних, юридичних), щоперебувають на території держави;
-видає нормативно-правові акти.
15.Функції держави.
Функцiї держави - осн. напр. її дiяльн., в яких вiдображаються й конкретизуються завдання i мета Д., проявл. її сутн., змiст і соц. призн. Iснують такi пiдстави для клас-iї ф-iй Д. на види:
1. За соц. знач. дiяльн. Д.:
Осн. ф-ії - найбiльш заг. та важливi комплекснi напрямки дiяльн. Д. щодо здiйснення стратегiчних завдань i цiлей, що стоять перед Д. в конкр. iст. перiод. До них вiдносять ф-iї: оборони; пiдтримання зовн. вiдносин; охорони правопорядку; iнформацiйну; економ.; еколог.; соц.; культурно-виховну та iн.
Неосновнi ф-ії - напрямки дiяльностi держави зі здiйснення конкретних завдань у другорядних сферах сусп. життя. До них належать: упр. персоналом; мат.о-технiчне забезпечення та управлiння майном; забезпечення реалiзацiї бюджетної справи та бух. облiку; правосуддя i юр.i ф-iї; пошук, збирання й розповсюдження необх. для управл. iнтелектуальної iнформ. тощо.
2. Залежно вiд тер. спрямованостi:
Внутр. ф-ії - такi напрямки дiяльн. Д., в яких конкретизується внутр. полiтика вiдносно економ., iдеологiчних, екологiчних, культ. та iнших аспектів життя громадян. сусп. До внутр. вiдносять функцiї: економ.; культ.-виховну; охорони й захисту всiх форм вла-стi; соц. обслуговування населення; еколог.; охорони правопорядку, прав i свобод людини i громадянина та iн.
Зовн. ф-ії - осн. напр. дiяльн. Д. за її межами у взаємовiдносинах з iншими Д., свiтовими громад. орг. i свiтовим товариством у цiлому. Такими функцiями є: органiзацiя спiвробiтництва з iншими суб'єктами мiжн. вiдносин; захист Д. суверенiтету; пiдтримка миру в регiонi та боротьба за мирне спiвiснування Д. рiзного напрямку орiєнтацiї.
3. За часом здiйснення:
Постiйнi ф-ії -- напр. дiял. Д., що здiйснюються на всiх етапах її розвитку.
Тимчасовi ф-ії -- напр. дiял. Д., що обумовленi конкретним етапом iсторичного розвитку суспiльства.
4. За сферами суспiльного життя:
Гуманiтарнi ф-ії -- напр. дiял. Д. та її органiв із забезпечення кожнiй людинi належних умов життя.
Економiчнi ф-ії -- напр. дiял. Д. (її органiв) на перехiд вiд планової до ринкової економiки i подальший розвиток виробничих сил i виробничих вiдносин на основних засадах ринку i добросовiсної конкуренцiї.
Полiтичнi ф-ії -- напр. дiял. Д. (органiв держави) зі створення умов для формування й функцiонування Д. влади на засадах демократiї.
Основні функції держави: політична, соціальна, міжнародна та економічна функції.
Політична функція держави полягає в забезпеченні цілісності й збереженні суспільства, формою якого є ця держава, у створенні умов для спокійного та гармонійного його розвитку.
Соціальна функція держави полягає в забезпеченні на всій території країни прав і свобод кожної людини і громадянина. Свобода людини реалізується в суспільстві, у спілкуванні та співпраці людей. Виконання соціальної функції передбачає: створення державою умов для відтворення й розвитку людини; формування соціокультурного простору, сприятливого для самореалізації кожної людини; стимулювання творчого зростання людини; утілення в життя принципів соціальної справедливості тощо.
Міжнародна (зовнішня) функція держави полягає в підтримуванні свободи, суверенітету та історичного існування народів конкретної країни в рамках світового співтовариства. Держава повинна здійснювати міжнародну функцію в стратегічних параметрах, налагоджувати нормальні взаємини з іншими країнами вздовж своїх кордонів, зберігати й зміцнювати співробітництво з якомога більшою кількістю держав, сприяти розвитку міжнародних організацій.
Економічна функція держави полягає у створенні передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства. На думку економістів, економічна функція є найважливішою, тому що брак належного економічного потенціалу або низька ефективність його використання перешкоджають реалізації інших суспільних функцій.
16.Класифікація функцій держави.
Функцiї держави - осн. напр. її дiяльн., в яких вiдображаються й конкретизуються завдання i мета Д., проявл. її сутн., змiст і соц. призн.
Функції держави можна поділити на такі групи:
Основні функції – найзагальніші та найважливіші комплексні напрями діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед нею у конкретний історичний період (функції оборони, підтримання зовнішніх відносин, охорони правопорядку, регулювання економіки, забезпечення екологічної безпеки, підтримання і розвиток культури, забезпечення освіти населення та ін.)
Неосновні функції – напрями діяльності держави зі здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя (управління персоналом, матеріально-технічне забезпечення та управління державним майном, правосуддя і юридичні функції, збирання і розповсюдження необхідної для управління інформації)
Внутрішні функції – такі напрями діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політика стосовно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя суспільства (функції регулювання економіки, підтримання та розвиток культури, охорону та захист усіх форм власності, соціальний захист населення, забезпечення екологічної безпеки, охорону правопорядку та ін.)
Зовнішні функції – основні напрями діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим співтовариством у цілому (організація співробітництва з іншими суб’єктами міжнародних відносин, захист державного суверенітету, підтримка миру в регіоні, культурний та освітній обмін тощо).
Постійні функції – напрямки діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку. Більшість здійснюваних державою функцій є постійними
Тимчасові функції – напрямки діяльності держави, що обумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства (функції стабілізації економіки у перехідний період, подолання наслідків аварії на ЧАЕС чи повені у Закарпатті).
Гуманітарні функції: забезпечення, охорона та захист основних прав людини; охорона природного середовища; охорона і відновлення здоров’я; соціальне забезпечення; освіта, виховання, розвиток культури тощо.
Економічні функції: створення умов для розвитку виробництва на основі рівноправного визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва; програмування та організація виробництва на державних підприємствах, розпорядження об’єктами державної власності; організація та стимулювання наукових досліджень.
Політичні функції: створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп суспільства, зокрема для діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об’єднань («демократизаторська» функція); забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності корінної та всіх інших націй, що проживають на території держави; охорона і захист державно-конституційного ладу, законності та правопорядку.
17.Форми здійснення функцій держави.
Правові форми здійснення функцій держави — це однорідна за своїми зовнішніми ознаками, характером і юридичними наслідками діяльність державних органів, пов’язана з виданням юридичних актів (нормативних та індивідуальних). У правових формах відображаються зв’язок держави і права, обов’язок держави діяти при виконанні своїх функцій на основі права й у рамках закону.
Виділяють три правові форми здійснення функцій держави — правотворчу, правовиконавчу і правоохоронну.
Правотворча діяльність — це форма здійснення функцій держави шляхом підготовки і видання нормативно-правових актів, без яких реалізація функцій держави практично неможлива.
Правовиконавча діяльність — це діяльність державних органів з виконання законів і підзаконних нормативних актів шляхом видання актів застосування права. Вона являє собою зв’язану з повсякденним розв’язанням питань управління справами суспільства владну, виконавчо-розпорядницьку роботу державних органів.
Правоохоронна діяльність — це форма здійснення функцій держави за допомогою владної оперативної роботи державних органів з охорони норм права від порушень, захисту прав і свобод, із забезпечення виконання юридичних обов’язків, з притягнення осіб, що скоїли правопорушення, до юридичної відповідальності, з охорони правопорядку, попередження правопорушень.
Форми здiйснення ф-iй Д. - це спец. види її дiяльностi, за доп. яких реалiзуються ф-iї Д. За правовими наслiдками названi форми подiляються на правовi й неправовi (органiзацiйнi).
Правовi форми -- це такi види здiйснення ф-iй Д., якi тягнуть за собою правовi наслiдки. Iснують наступні види правових форм здiйснення функцiй держави:
Правотворча форма -- вiдображається в дiяльностi держави з пiдготовки i прийняття нормативно-правових актiв та iнших джерел права.
Управлiнська або виконавчо-розпорядча форма -- характеризується дiяльнiстю держави та її органiв з оперативного застосування, виконання, використання й дотримання правових норм у процесi органiзацiї здiйснення державних функцiй.
Правоохоронна форма -- проявляється в органiзацiї охорони правових норм вiд правопорушень, у контролi й наглядi за здiйсненням законностi, дисциплiни і правопорядку.
Правозастосовна форма -- застосування правових норм i винесення обов'язкових для виконання iндивiдуально-правових рiшень.
Неправові (органiзацiйнi) форми здiйснення функцiй держави -- специфiчнi види фактичної дiяльностi, якi не тягнуть правових наслiдкiв. Розрiзняють наступні види органiзацiйних форм:
Органiзацiйно-регламентуюча форма -- пiдбiр, розстановлення, виховання та визначення ефективностi дiяльностi кадрiв у сферi здiйснення державних функцiй. Організаційно-регламентуюча діяльність держави і її органів (службових і посадових осіб) охоплює: а) оперативну роботу; б) кадрову роботу; в) організацію прийома громадян, розгляду заяв, скарг, пропозицій; г) поточну дипломатичну роботу та інше.
Органiзацiйно-економiчна форма -- органiзацiя матерiально-технiчного забезпечення здiйснення державних функцiй. Організаційно-економічна діяльність здійснюється: а) в оперативно-технічній; б) поточній господарській роботі (економічне обгрунтування, фінансування, контрольно-ревізійна, бухгалтерська, статистична діяльність, організація постачання і збуту та інше); в) матеріально-технічне забезпечення виконання різних функцій.
Органiзацiйно-контрольна форма -- органiзацiя недержавного контролю у сферi здiйснення державних функцiй.
Органiзацiйно-виховна форма -- органiзацiя виховання, пропаганди, агiтацiї, iнформацiї та iншого забезпечення виховного впливу на населення у сферi здiйснення державних функцiй.
18.Форма держави: поняття та елементи.
Форма держави визначається як складне соціальне явище, що дає можливість визначити характер існування і напрями розвитку держави, властивості її устрою, правління та режиму, є виразом найбільш загальних ознак способу організації і функціонування конкретних держав.
Структура форми держави є стійкою єдністю складових елементів.
Форму держави можна розглядати у вузькому і широкому значенні. У вузькому розумінні — це лише форма правління, а у широкому — сукупність форм правління і державного устрою.
Форма держави — це порядок (спосіб) організації і здійснення державної влади, які виражають її сутність.
Форма держави складається з трьох елементів:
1. Форма державного правління — це елемент форми держави, що характеризує структурну організацію влади, стійкий порядок формування вищих органів державної влади та їх компетенцію, взаємодію між ними.
2. Форма державного устрою — це елемент форми держави, який характеризує внутрішню будову держави, територіальну організацію влади та спосіб (порядок) розподілу території держави на адміністративно-територіальні одиниці, взаємодією між ними у межах держави.
3. Форма державного режиму — це елемент форми держави, який характеризується як сукупність певних методів (способів) здійснення державної влади.
Всі елементи форми держави пов'язані між собою: будь-яка зміна державного режиму призводить до зміни форми держави і, навпаки, зміна форми державного устрою та правління держави спричиняє зміни державного (політичного) режиму.
19.Форма державного правління: поняття і види.
Форма державного правління визначається порядком організації, структурою і взаємодією вищих державних органів влади і управління.
Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку.
Монархія. — це форма державного правління, за якої вища державна влада зосереджується (повністю або частково) в руках однієї особи — монарха, і передається як спадщина серед представників правлячої династії або формується якимось іншим шляхом.
Монархії властиві такі юридичні ознаки:
а) безстроковість влади монарха;
б) володіння владою за спадком по праву крові;
в) представництво монарха від імені держави не за дорученням, а за власним правом;
г) непідпорядкованість влади монарха будь-яким іншим суб'єктам. Монархії поділяються на дві групи: необмежені та обмежені.
Необмежені монархії — це монархії, за якими влада монарха ніким і нічим не обмежена. Інакше кажучи, у країні не існує ні органів, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха. Існують різновиди необмеженої монархії:
а) деспотична монархія, за якою влада монарха обожнюється, а він сам офіційно визнається божеством. Цей різновид необмеженої монархії був поширений у державах рабовласницького типу, і насамперед, на Древньому Сході;
б) абсолютна монархія характерна для більш пізніх часів і свого розквіту досягла в епоху феодалізму. В ній монарху вже не надаються божественні почесті, але за ним визнається необмежена влада, що обумовлюється його належністю до правлячої династії. Прикладами абсолютної монархії можуть бути царська Росія, а у наш час — Саудівська Аравія.
Обмежена монархія — це монархія, де влада монарха тією чи іншою мірою обмежується повноваженнями певних державних органів.
Різновидами її є:
а) дуалістична монархія, за якої монарх вже не має законодавчої влади, яка перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і по своїй волі формує уряд, що відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Дуалістична монархія характерна для періоду переходу від феодалізму до капіталізму і є своєрідною спробою примирення інтересів відживаючого класу феодалів (в особі монарха) і нового пануючого класу — буржуазії (в особі парламенту);
б) парламентарна (конституційна) монархія, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за яким лише формально зберігається статус глави держави, але виключно з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Абсолютна більшість сучасних монархій — це монархії парламентарні. їх існування обумовлено національними традиціями, живучістю певних символів (Англія, Швеція, Японія та ін.).
Республіка — форма державного правління, за якої всі вищі державні органи обираються населенням або формуються загальнонаціональним представницьким органом влади. У сучасному світі розрізняють три види республік: президентська, парламентська та змішана.
Парламентарна (парламентська) республіка характеризується тим, що парламент є повновладним органом, який формує уряд, що несе перед ним політичну відповідальність, і обирає главу держави, який фактично виконує лише представницькі функції. Головною ознакою парламентарної республіки є реальне формування уряду парламентом і політична відповідальність уряду перед парламентом.
Президентська (дуалістична) республіка характеризується тим, що глава держави - президент - обирається непарламентським шляхом і водночас є главою виконавчої влади. У президентській республіці найбільш послідовно проводиться в життя принцип поділу влади, а відносини між законодавчою та виконавчою гілками влади будуються відповідно до принципу стримувань і противаг. Головною ознакою президентської форми правління є відсутність відповідальності виконавчої влади перед парламентом.
Квазіпрезидентська (напівпрезидентська, або змішана) республіка характеризується рисами як парламентської, так і президентської республіки з превалюванням ознак останньої.
20.Президентська республіка та її особливості.
|