Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 жовтня 2013 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Кривенка В.В., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В.,  Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Патрюка М.В., Прокопенка О.Б., Сеніна Ю.Л., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., Яреми А.Г., – розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБИ_1 до Світловодської об’єднаної державної податкової інспекції Кіровоградської області (далі – ОДПІ) про часткове оскарження наказу про оголошення догани, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди, в с т а н о в и л а: У травні 2009 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом до ОДПІ. Уточнивши позовні вимоги, позивачка просила: визнати незаконним пункт 3.4 наказу начальника ОДПІ від 10 березня 2009 року № 127 «Про підсумки роботи ОДПІ за 2008 рік та завдання по забезпеченню надходження коштів до бюджетів усіх рівнів у 2009 році в цілому» (далі – наказ № 127) про оголошення їй догани; скасувати наказ начальника ОДПІ від 13 квітня 2009 року № 33-о (далі – наказ № 33-о) про звільнення її з посади головного державного податкового ревізора-інспектора відділу організації податкового аудиту, відбору платників та аналізу їх діяльності управління податкового контролю юридичних осіб ОДПІ на підставі пункту 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) та поновити її на роботі; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та 97 200 грн на відшкодування моральної шкоди, у тому числі 50 000 грн за втрату ненародженої дитини, 36 500 грн – за незаконне звільнення з роботи і відмову в поновленні на ній та 10 700 грн – за незаконне притягнення до дисциплінарної відповідальності. ОСОБА_1 обґрунтовувала свої вимоги тим, що факт неналежного виконання нею трудових обов’язків не доведено, а її звільнення проведено з порушенням вимог частини третьої статті 184 КЗпП, оскільки на час звільнення вона була вагітною. Суди попередніх інстанцій встановили, що згідно з наказом від 26 лютого 2008 року № 11-о (далі – наказ № 11-о) ОСОБУ_1 призначено на посаду головного державного податкового ревізора-інспектора відділу організації податкового аудиту, відбору платників та аналізу їх діяльності управління податкового контролю юридичних осіб ОДПІ на період відпустки по догляду за дитиною (до досягнення дитиною трьох років) основного працівника ОСОБИ_2. Відповідно до пункту 3.4 наказу № 127 їй було оголошено догану за неналежне виконання функцій, передбачених пунктом 1.47 «Документальна перевірка платників податків» посадової інструкції, що призвело до низького рівня донарахувань за актами документальних перевірок юридичних осіб. Підставою для притягнення до відповідальності стала пояснювальна записка ОСОБИ_1 від 3 березня 2009 року. Наказом № 33-о позивачку звільнено з займаної посади у зв’язку із закінченням строку трудового договору за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП. Підставою для прийняття наказу стала заява ОСОБИ_2 від 13 квітня 2009 року про намір вийти з відпустки по догляду за дитиною до трьох років на роботу 15 квітня 2009 року. Крім того, суди встановили, що під час звільнення з роботи ОСОБА_1 не повідомила роботодавця про свою вагітність і не зазначила про це при ознайомленні з наказом № 33-о. Кіровоградський окружний адміністративний суд постановою від 5 листопада 2009 року, залишеною без змін ухвалами Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2010 року та Вищого адміністративного суду України від 26 березня 2013 року, у задоволенні позову відмовив. У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України ОСОБА_1, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом пункту 2 частини першої статті 36, частини третьої статті 184 КЗпП, просить рішення касаційного суду скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. На обґрунтування заяви додано копії судових рішень, зокрема ухвал Вищого адміністративного суду України від 26 жовтня 2010 року та 27 березня 2012 року (справи №№ К-22154/08, К-23817/10 відповідно). Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява ОСОБИ_1 про перегляд рішення Вищого адміністративного суду України від 26 березня 2013 року не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, що розглядається, касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову, виходив із того, що звільнення позивачки з роботи за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП здійснено відповідачем без порушень трудового законодавства, оскільки вказана вище підстава не належить до підстав припинення трудового договору за ініціативою адміністрації. Що стосується передбаченої частиною третьою статті 184 зазначеного Кодексу гарантії працевлаштування вагітних жінок при закінченні строку трудового договору, то звільнення за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП не ставиться в залежність від працевлаштування. У цьому випадку, в разі невиконання вимоги про працевлаштування, мова може йти про примушення виконати цей обов’язок, а не про поновлення на роботі. Оскільки під час звільнення з роботи ОСОБА_1 не повідомила роботодавця про свою вагітність і не зазначила про це при ознайомленні з наказом № 33-о, то відповідач при винесенні цього наказу діяв правомірно, у межах повноважень та у спосіб, передбачені законом. Водночас в ухвалах Вищого адміністративного суду України, наданих на підтвердження неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, касаційний суд у подібних правовідносинах дійшов висновку, що звільнення працівника за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП у зв’язку із закінченням строку трудового договору проведено роботодавцем з порушенням вимог частини третьої статті 184 зазначеного Кодексу в частині обов’язкового працевлаштування вагітної жінки, тому наказ про звільнення підлягає скасуванню, а працівник – поновленню на роботі. Вирішуючи питання про усунення неоднакового застосування зазначених норм права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП підставами припинення трудового договору є закінчення строку трудового договору (пункти 2, 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення. У вказаній нормі права передбачено підставу припинення трудового договору, що укладався на певний строк. А саме: у тих випадках, коли трудовий договір укладався до настання певного факту, наприклад на час відпустки працівниці по догляду за дитиною, такий договір вважається укладеним на певний строк. Тому настання обумовленого факту є підставою для припинення трудового договору у зв’язку з закінченням строку. Згідно з частиною третьою статті 184 КЗпП звільнення, зокрема, вагітних жінок з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов’язковим працевлаштуванням. Обов’язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору. Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 9 постанови від 6 листопада 1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» звільнення на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП, зокрема, вагітних жінок провадиться з обов’язковим працевлаштуванням. Не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов’язок по працевлаштуванню, якщо працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад, за станом здоров’я). Передбачені частиною третьою статті 184 КЗпП гарантії поширюються і на випадки звільнення у зв’язку з закінченням строку договору зазначених працівників, коли вони були прийняті на сезонні роботи. Ураховуючи наведене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України дійшла такого правового висновку: частиною третьою статті 184 КЗпП встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, вагітної жінки та передбачено обов’язкове працевлаштування у випадках її звільнення після закінчення строкового трудового договору. Невиконання підприємством (установою, організацією), яке провело звільнення, обов’язку по працевлаштуванню протягом трьох місяців є підставою для покладення на нього відповідно до частини другої статті 232 КЗпП обов’язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця, а не про поновлення на попередній роботі. Оскільки згідно зі статтею 235 зазначеного Кодексу підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав, то у разі невиконання власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом протягом трьох місяців обов’язку по працевлаштуванню звільненого працівника за пунктом 2 статті 36 КЗпП, зокрема вагітної жінки, за заявою такої особи може вирішуватися спір не про поновлення на роботі, а про виконання зобов’язання по працевлаштуванню. Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що рішення касаційного суду у справі, що розглядається, ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, а тому у задоволенні заяви ОСОБИ_1 слід відмовити. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБИ_1 відмовити. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий В.В. Кривенко Судді: Л.І. Григор’єва П.В. Панталієнко В.І. Гуменюк М.В. Патрюк М.Б. Гусак О.Б. Прокопенко О.А. Коротких Ю.Л. Сенін О.В. Кривенда О.О. Терлецький Н.П. Лященко Ю.Г. Тітов В.Л. Маринченко А.Г. Ярема

Схожі: